Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
філософія.чтиво козла.doc
Скачиваний:
76
Добавлен:
25.02.2016
Размер:
2.41 Mб
Скачать

Памфіл юркевич

СЕРЦЕ І ЙОГО ЗНАЧЕННЯ В ДУХОВНОМУ ЖИТТІ ЛЮДИНИ ЗА ВЧЕННЯМ СЛОВА БОЖОГО

Відскановано: Памфіл Юркевич. Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого// Історія філософії України: Хрестоматія.– К., 1994.– С. 341 – 348.

<...> Серце є скарбник і носій усіх тілесних сил лю­дини.

<...> Серце є центром душевного і духовного життя лю­дини. Так, в серці започатковується І народжується рішу­чість людини на ті чи інші вчинки; в ньому виникають різ­номанітні наміри і бажання; воно є місцем волі та її ба­жань.

<...> Серце є центром усіх пізнавальних дій душі. Нарешті, серце є центром морального життя людини. В серці з'єднуються всі моральні стани людини.

...Серце є вихідним пунктом усього доброго й злого в словах, думках і вчинках людини, є добрий і злий скарб людини... Серце є скрижаль, на якому викарбуваний при­родний моральний закон...

<...> Мислення не вичерпує собою всієї повноти духов­ного людського життя, так само як досконалість мислення Іде не позначає всіх досконалостей людського духу. Хто стверджує, що «мислення є вся людина», і сподівається ви­вести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше того фізіолога, котрий став би з'ясову­вати явища слуху — звук, тони і слова — із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір і т. д. У відповідності з цим ми можемо вже припустити, що діяльність людсько­го духу має своїм безпосереднім органом в тілі не одну голову або головний мозок з нервами, що до нього йдуть, а розповсюджується значно далі і глибше всередину тілес­ного організму. Як сутність душі, так і її зв'язок з тілом має бути значно багатшим і різноманітнішим, ніж звичай­но думають.

...Зв'язок між рухом певної частини головного мозку і уявленням, котре з цього приводу утворює душа, є не ме­ханічний зв'язок тисків і поштовхів... а зв'язок доцільний, ідеальний, духовний; душа отримує враження не від про­сторових рухів мозкової маси, а від доцільної її діяльності, котра, як здається, не потребує просторового збігу діючих один на одного членів.

<...> Наші думки, слова І спроби суть спочатку не об­рази зовнішніх предметів, а образи або вияви загального почуття душі, породження нашого сердечного настрою.

...В серці людини знаходиться основа того, що й уяв­лення, почуття і вчинки набувають особливості, в якій ви­ражається саме її душа, а не інша, і набувають такого особистого, приватно-визначеного спрямування, за силою котрого вони суть прояви не загальної духовної істоти, а окремої живої справді існуючої людини.

...Якби людина виявляла себе одним мисленням, яке в такому випадку було б, вірогідно, дійсно справжнім обра­зом зовнішніх предметів, то різноманітний, багатий жит­тям І красою світ відкривався б її свідомості як правиль­на, але водночас і мертва математична величина. Вона могла б проглядати в цю величину наскрізь І в цілому, але зате уже ніде не зустрічала б буття істинного, живого, яке вражало б її красою форм, таємничістю потягів та безко­нечною повнотою змісту. Нам здається, що в справжній ду­ші немає такого однобокого мислення. І що було б з лю­диною, коли б її думка не мала іншого призначення, крім того, що повторювати у своїх рухах події дійсності або відображати в собі сторонні для духу явища? Може стати­ся, що в цьому випадку наші думки відрізнялись би такою ж визначеністю, як математичні величини; але зате ми могли б у нашому знанні речей рухатися тільки в ширину, а не в глибину. Світ як система явищ життєдайних, повних краси і знаменності, існує і відкривається найперше для глибокого серця і звідси вже для розуміючого мислення. І завдання, що їх вирішує мислення, походять врешті-решт не із впливів зовнішнього світу, із спонук і нездоланних вимог серця.

...Уже в простому уявленні, яке тільки-но утворюється нашим мисленням на основі вражень, що йдуть ззовні, ми повинні розрізняти дві сторони: 1) знання зовнішніх пред­метів, яке присутнє в цьому уявленні, і 2) той душевний стан, який обумовлюється цим уявленням і знанням. Ця остання сторона не підлягає жодному математичному роз­рахунку: вона виражає безпосередньо і своєрідно якість і винятковість нашого душевного настрою. У виключному прагненні до знання ми часто забуваємо, що таке поняття входить у нашу душу як її внутрішній стан, і оцінюємо на­ші поняття лише по тому, в якій мірі вони є для нас об­разами речей. Між тим ця сторона в понятті, що нею ви­значається стан і настрій душі, має для цілісного життя духу більшу ціну, ніж уявлення, оскільки воно є образ ре­чі. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне і нашого знання, то в інтересах вищого морально-духовного утворення цілком справедливим було б положення, що ми повинні знати тільки те, що гідне на­шої моральної і богоподібної істоти. Дерево пізнання не є дерево життя, а для духу його життя уявляється чимось більш вартим, ніж його знання.

...Нам ніколи не вдасться перевести в чітке знання того руху радості й печалі, страху і надії ті відчуття добра і любові, які так безпосередньо змінюють биття нашого сер­ця. Коли ми одержуємо насолоду від споглядання краси в природі чи в мистецтві, коли нас зачіпають задушевні звуки музики, коли ми дивуємося величі подвигу, то всі ці стани більшого чи меншого натхнення вмить відбива­ються в нашому серці, і причому з такою самобутністю і незалежністю від нашого звичайного потоку душевних ста­нів, що людське мистецтво, мабуть, вічно буде повторювати справедливі нарікання на недостатність засобів для ви­разу і зображення цих сердечних станів.

<...> Якщо істина падає нам на серце, то вона стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом. Тільки за цей скарб, а не за абстрактну думку людина може вступити в боротьбу з обставинами і людьми; тільки для серця мож­ливий подвиг і самовідданість.

Із цих зауважень ми виводимо два положення: 1) сер­це може виражати, знаходити і розуміти досить своєрідно такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, переважаю­чою духовністю і життєдайністю не доступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залиша­ється абстрактним образом зовнішніх предметів, відкри­вається або дає себе відчувати і помічати не в голові, а в серці; в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою і рушієм нашого духовного життя.

В живій оцінці людей і їхніх вартостей ми не обмежу­ємося вказівкою на їхні знання і поняття. Істина, оскільки вона існує лише в абстрактній думці людини, не відносить­ся нами при цій оцінці прямо і безпосередньо до її духов­ного єства. Нам хотілося б насамперед знати, чи хвилює ця істина її серце, які її духовні спонуки і прагнення, чим викликаються її симпатії, що її радує і печалить і, взагалі, в чому полягає цінність її серця.

...Закон для душевних процесів не визначається силою розуму як його винахід, а передує людині як готовий, не­змінний, Богом установлений порядок морального життя людини і людства, і притому наперед даний він, за апосто­лом, у серці як найглибшій стороні людського духа... Самозаконність не притаманна людському духу ні в якому смислі. Між явищами і діями душі розум має значення світла, котрим осявається не ним встановлене, а Богом створене життя людського духа з його Богом даними зако­нами. Душа існує не тільки як це світло, а й як освітлюва­на ним істота з багатоманітними духовними здібностями, для яких закони встановлені творчою волею Бога. Життя духовне зароджується раніше від цього світла розуму — в мороці і темряві, тобто в глибинах, не доступних для на­шого обмеженого погляду. Якщо з основ цього життя ви­никає світло знання і розуміння як наступне його виявлен­ня, то цим повністю виправдовується біблейський погляд на значення людського розуму, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини.

...Людська душа має первісний і особливий зміст, що відкривається і проявляється, безперечно, в загальних і родових формах душевного життя, таких як уявлення, по­чуття, бажання і т. д. Тільки при цьому допущенні можна пояснити, чому ці родові форми набувають у людини особ­ливого і найдосконалішого характеру, чому в цих родових формах відкривається родова особливість людини, для ви­яву котрої марно шукали б ми в душі людини визначеного, діючого за загальними законами механізму, чому, зрештою, в цих кінцевих родових формах присутнє почуття й усві­домлення безконечного, для якого знову немає визначеного і окремого носія чи представника в явищах душевного жит­тя. Проте ми маємо зробити ще один, крок далі і допусти­ти, що кожна окрема людська душа має свої особливості, їй притаманний своєрідний розвиток, який проявляється, в свою чергу, в загальних і родових формах людського ду­шевного життя. В історії творення світу розповідається, що Бог створив безсловесні живі істоти згідно з їх родом... а людину згідно з власною неподільною природою, як ок­рему і індивідуальну особистість... Цей образ творення по­вністю відповідає призначенню людини, котра як істота безсмертна не зникає в роді, а володіє власним особистим існуванням у часі і у вічності. Тому людина ніколи не може бути пасивним виявом або органом загального родо­вого життя душі. Наші слова, думки і діла народжуються не з загальної родової сутності людської душі, а з нашого власне-розвинутого своєрідно-уособленого душевного жит­тя; тільки з цієї причини вони визначають нашу особисту провину чи нашу особисту заслугу, якої ми ні з ким не по­діляємо. Тоді як наука вказує загальні і родові умови для явищ душевного життя взагалі, священні письменники ма­ють на увазі те конкретне й особливе джерело цих явищ у серці людини, виходячи з якого вони, при всій своїй за­гальності, робляться нашим особистим станом і надбанням.

...В людській душі є щось первісне і просте, є прихо­ваного серця людина, є глибина серця, котрого майбутні рухи не можуть бути розраховані за загальними і необхід­ними умовами і законами душевного життя. Для цієї най­суттєвішої сторони людського духу наука не може знайти загальних і назавжди визначених форм, які були б прив'я­зані до тієї чи іншої пари нервів І виникали б з необхід­ністю з її руху.

<...> Якщо серце є таким центром духовного життя людини, з якого походять прагнення, бажання і задуми безпосередньо або тією стороною, яка не випливає з мате­матичною рівністю із зовнішніх діючих причин, то найпра­вильніша теорія душевних явищ не може визначити особ­ливостей і відмін, з якими вони проявляються в цій окре­мій душі за певних обставин. Як ми вже сказали, людина не є таким екземпляром роду, в якому тільки повторював­ся б загальний зміст інших екземплярів. Вона, і в цьому відношенні вона єдина у відомому нам світі, є особистість, або, як говорять, індивідуум. Такою особливою, що не зни­кає в роді, істотою знає себе людина в безпосередній само­свідомості, яка, отже, відкриває їй не душу взагалі, не вся­ку душу, а цю особливу, з особливими настроями, прагнен­нями і задумами; загальна ж теорія душевного життя по­стає, як і всяка теорія, через порівняння, узагальнення й абстрагування від окремих досвідів. Звідси ми можемо зробити висновок, що, навіть коли б в історії природи все було підпорядковане чіткому механізмові, який не дозво­ляє вилучення, в історії людства можливі факти, події і явища, які будуть засвідчувати про себе своїм простим існуванням, І можливості яких не можна ні допускати, ні заперечувати на підставі загальних законів, відомих нам із науки про душу. Коли наука з'ясує для себе справжнє значення і межі цього положення, тоді, можливо, вона зуміє поставити себе в правильне відношення до божественного одкровення. Досі вона розмірковувала майже в такий спо­сіб. Відома історична подія, судячи із переконливих свід­чень, мала б бути визнана дійсною, проте наявність її су­перечить загальним законам, за якими пояснюємо ми ду­шевне життя всякої людини; отож, немає підстав приймати її за дійсність. Ми протиставляємо цьому міркуванню на­ступний порядок думок. У серці людини міститься джерело для таких явищ, котрим притаманні особливості, що не випливають із жодного загального поняття чи закону. Згі­дно із загальними законами душевного життя ми можемо обговорювати лише щоденні, звичні, обумовлені буденним плином речей явища людського духу, тому що ці закони зняті або абстраговані від цих однакових чи одноманітних явищ. Тому там, де ми зустрічаємо явища, що випадають із цього звичного ряду, ми маємо дослідити насамперед їх просту дійсність, не закриваючи її загальними законами, бо ще ніхто не довів, щоб душа підкорялася цим загальним законам з механічною необхідністю, як мертва і бездіяль­на маса. Причому, якщо не можна допустити, щоб тут, як у галузі фізики, дія і протидія були рівні, то з іншого боку, незвичні події, як доводить досвід, завжди відбуваються за якихось особливих обставин. З нашого погляду, решта сві­ту уявляється нам, як річка, котрої ширину й глибину легко виміряти за загальними правилами; але, пливучи вгору по цій річці, ви, можливо, раптово зустрічаєте такий вир, такий швидший, заплутаний рух хвиль, які то відкидають в ширину, то занурюють в глибину, що загальні правила виміру можуть бути прикладені тут дуже неточно. Мож­ливо, подібна аналогія керувала думкою того великого пси­холога, який сказав: «Джерело природи в серці людини», тому що й справді ми тут стоїмо біля джерел, направленість яких усередину й у глибину невідома для нас: явища мож­на помітити тут лише після того, як вони виникли, а з якої визначеної глибини, в якому напрямку, яким буде їхнє спрямування й порядок і в яких особливих видозмінах ви­никнуть вони, цього не можна визначити ні за якими за­гальними законами.

...Положення Блаженного Августина, що душа людини, звідки вона не походила б, є від Бога, відоме і загальному почуттю людства, котре, у всякому разі, не хоче бачити між душею людини і Богом союзу, обумовленого рядом сторонніх, чужих для душі і зовнішніх членів, і котре так охоче розглядає цей союз, як щось близьке й безпосеред­нє: тут, у цьому сподіванні людства бути в живому союзі з Богом, лежить природна схильність до молитви, до віри. Основа релігійної свідомості людського роду знаходиться в серці людини: релігія не є чимось стороннім для духовної природи, вона утверджується на природному грунті. Спра­ведливо, що одкровення повідомляє людині істини, не до­ступні для її розуму, проте також справедливо, що людина не є тварина, котру лише Бог навчає; сама душа носить у собі зародки і схильності до цього незвичайного научення. Те, що, між іншим, цих зародків і схильностей ми не мо­жемо віднайти у сфері уявлень і понять, те, що вони відкриваються нам, як щось таке, що не піддається описові й визначенню, як справжнє почуття безконечного, тільки в серці,— це можна допустити уже без усякого доведення. ...Проте ми не заперечуємо, що релігія, утверджуючись головним чином у серці людини, знаходить більш чи менш міцні засади і в інших пунктах світу. Значно рішучіше ви­ступає значення серця у сфері людської діяльності, тому що ми по-різному судимо про людські вчинки, зважаючи на те, чи визначаються вони зовнішніми обставинами і від­повідними міркуваннями, чи виникають із безпосередніх і вільних рухів серця. Тільки останнім по-справжньому ми можемо приписати моральну вартість, тоді як перші мають більшою чи меншою мірою характер фізичних дій. Христи­янське одкровення говорить нам, що любов є джерело всіх істинно моральних вчинків. Як це вчення про корінне мо­ральне явище, із котрого, як із джерела, виникають всі ін­ші моральні явища, перебуває в ясному причинному зв'яз­ку з біблейським ученням про серце, то ми сподіваємось, що і воно, в свою чергу, може бути виправдане із начал моральної філософії так само, як учення про серце набуло міцних засад у психології.

<...> Моральні вчинки можливі для людини, тому що їй притаманна свобода. Ця свобода проявляється в здат­ності душі самовизначатися до діяльності. Наприклад, пра­ведні справи може людина робити і з необхідності, в цьому випадку вони мають значення лише юридичне, а не мораль­не. Уявіть тепер, що ті ж самі праведні справи ця людина робить вільно, охоче, із любові чи від серця, сумлінно; тоді ці справи, як такі, що випливають Із любові, із серця, на­повнюються високою моральною цінністю... Так, у всього людства панує переконання, що моральна вартість вчинку визначається виключно ступенем свобідної любові серця до добра, заради якого він здійснюється, а все інше, чим обумовлюється окрім цього такий вчинок, зокрема: хист або уміння, яке передбачає зрілість і досвід, глибоке й пра­вильне міркування, що доводить розвинутий розум, — усе це ціниться у вчинку як фізична сила духу, котра без бла­годаті любові здатна втілюватися в найнедостойніші дії. <...> Безперечне наукове значення має прийняте в мо­ральній філософії поняття морального закону І вчення про обов'язок або необхідність виконувати його. Як совість, так і всі релігії розглядають моральні вчинки як такі, що про­диктовані законодавством, і тому здійснення їх визнають обов'язковим. Так, і в одкровенні справи правди і любові називаються заповідями або повеліннями Бога. Так, Ісус Христос дав людству новий заповіт. Взагалі людство вірить, що здійснення всякого доброго вчинку є виконанням волі Божої або що в цьому випадку наша воля узгоджена з волею Бога. Проте з цим справді істинним вченням по­єднується у філософії нічим не виправдане допущення, ні­бито первісним джерелом морального законодавства є ро­зум. Вище ми вже говорили про вдавану самозаконність розуму і про вдавану єдність вчинків розумних і морально добрих. Оскільки ми маємо тут справу з одним із найскладніших питань моральної філософії, то для пояснення нашої думки і усунення непорозумінь зробимо ще наступні за­уваження,

...Закон, згідно з яким здійснюється моральна діяльність, не є уже тільки через це причиною цієї діяльності, і як, наприклад, закон падіння тіл не є причиною їх падіння. Отже, з раціоналістичного погляду назавжди залишиться нез'ясованим, звідки, з якого джерела походять ті справи, які знаходяться у відповідності з моральним законом як повелінням розуму. Всяке моральне повеління розуму, вся­ка настанова розуму стосовно того, що я повинен робити, відкриває мені перспективу справ тільки-но очікуваних, по­ки що не здійснених; а чи можу я здійснити ці справи, чи маю я моральні сили як джерела цих справ,— це зовсім інше питання, з приводу якого моральне законодавство ро­зуму нічого не скаже. Дійсно, розум може диктувати, по­велівати і — скажемо так — командувати, але тільки тоді, коли він має перед собою не мертвий труп, а живу й оду­хотворену людину і коли його настанови та повеління зня­ті з натури цієї людини, а не нав'язуються їй, як щось чу­же, «несродне»; тому що жодна істота на світі не приходить до узаконеної діяльності на підставі сторонніх для неї спонук.

...Висловимо остаточно нашу думку про значення начал і загальних правил розуму в царині моралі за допомогою євангельського образу, який за своєю точністю завжди бу­де викликати здивування у байдужого спостерігача: для живої — а не лише уявної — моральності потрібен світиль­ник і єлей... У залежності від того, як у серці людини ви­черпується єлей любові, світильник гасне: моральні начала й ідеї затьмарюються і, зрештою, зникають із свідомості. Це відношення між світильником і єлеєм — між головою і серцем — є найзвичайнісіньким явищем у моральній істо­рії людства.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.