Фрідріх Ніцше

По той бік добра і зла

Відскановано: Фрідріх Ніцше. По той бік добра і зла (прелюдія до філософії майбутнього), Генеалогія моралі/ Пер. з нім. А. Онишко.- Львів: Літопис, 2002

<…>

6. Мало-помалу я з'ясував, чим була дотепер будь-яка ве­лика філософія: самосповіддю її творця, своєрідними ми­мовільними і непомітними для нього самого мемуарами. Так само мені стало зрозуміло, що моральною (чи амо­ральною) метою будь-якої філософії є, власне, формуван­ня живого зародка, з якого щоразу мала б вирости ціла рос­лина. Воістину, ми вчинимо добре й мудро, якщо, з'ясову­ючи, як саме виникли найтуманніші метафізичні тверджен­ня цього філософа, спочатку поцікавимося: яку мораль він має на увазі? Тому я аж ніяк не вірю, що матір'ю філософії є «жага пізнання», а дотримуюсь думки, що тут, як і в інших випадках, діє якась інша інстинктивна жага, використову­ючи пізнання (і невідання!) тільки як інструмент. Коли ближче придивитися до основних інстинктів людини, дослі­джуючи, як задалеко саме в цьому випадку вони можуть поширювати свій вплив як генії (чи демони, чи біси), які дають натхнення, ми побачимо, що всі ці інстинкти свого часу вже брались до філософії і кожний із них претендує на роль найвищої мети існування та повновладного господаря решти інстинктів. Бо кожний інстинкт прагне влади, і тому вдається до філософувань. Звичайно, у вчених, у справжніх людей науки, може бути по-іншому - «краще», коли зав­годно, — там справді може існувати щось схоже на жагу пізнання, якийсь незалежний годинничок, що накручений як слід, відважно працює без істотної співучасти решти по­тягів ученого. Тому справжні «інтереси» вченого звичайно зосереджуються на чомусь зовсім далекому від науки, на­приклад, на сім'ї чи заробітку, або ж на політиці. А те, до якої саме галузі знань приставлений той внутрішній ма­ленький механізм, майже не має значення; байдуже, чи «пер­спективний» молодий трудівник стає добрим філологом, мікологом чи хіміком: фах аж ніяк не характеризує його. Натомість у філософа немає абсолютно нічого безособистісного, а надто його мораль явно і недвозначно засвідчує, хто він такий, тобто як ієрархізовані найпотаємніші ін­стинкти його натури.

<…>

42. На світ з'являється нова порода філософів, і я відва­жусь охрестити їх не позбавленим небезпек ім'ям. На­скільки я їх розгадую, наскільки вони дозволяють себе розгадати, — бо їм притаманно десь у чомусь хотіти бути загадкою, — цим філософам дуже кортіло б мати право, а може, й сваволю, називатися спокусниками. А втім, і сама ця назва — тільки спроба і, коли хочете, спокуса.

43. Чи справді ці прийдешні філософи - нові прихильники «Істини»? Досить імовірно, бо всі дотеперішні філософи любили свої істини. Але вони, певна річ, не стануть дог­матиками, їхня гордість і їхній смак мусять спротивитися тому, щоб їхня істина була б водночас істиною для кож­ного, — а саме це й досі потаємне прагнення і прихований намір усіх догматичних поривань. «Моє судження — це моє судження, і далеко не кожен має на нього право», — ска­же, мабуть, такий філософ майбутнього. Отже, слід позбу­тися поганого смаку: бажати однодумства з багатьма. «Бла­го» перестає бути благом, коли про нього просторікує твій ближній. І звідки взагалі може взятися «спільне благо»! У самих цих словах закладена суперечність: призначене для загалу завжди має невисоку вартість. Зрештою, має бути так, як є І як було завжди: великі речі дістаються великим людям, безодні — глибоким, лагідність та огида — чутли­вим і, загалом і коротко, все рідкісне - рідкісним.

<…>

211. Наполягаю на тому, щоб філософських трударів і вза­галі людей науки перестали нарешті плутати з філософа­ми, - щоб саме тут суворо віддавали «кожному своє», а не тому забагато, а цьому замало. Цілком може бути, що для виховання справжнього філософа йому слід постояти на всіх щаблях, на яких зупинились і мусять зупинитися його слуги, наукові трударі філософії, а сам він, мабуть, має бути і критиком, і скептиком, і догматиком, і Істориком, а понад усе поетом, збирачем і мандрівником, розгадником загадок, моралістом, пророком і «вільним духом», — одне слово, майже всім, щоб пройти все коло людських вартос­тей і відчуттів вартости, щоб мати змогу різними очима і з різним сумлінням дивитися з вершини в будь-яку далечінь, з глибини в будь-яку височінь, із закутка в будь-який простір. Але все це — тільки передумова його завдання, а саме зав­дання вимагає чогось іншого: наполягає, щоб він створю­вав вартості Згаданим філософським трударям слід, за шляхетним прикладом Канта і Геґеля, виявити і загнати у формули величезну кількість наявних оцінок, тобто ре­зультати минулих оцінювань І творення оцінок, що стали панівними і якийсь час називалися «істинами», чи то у сфері логіки та політики (моралі), чи то мистецтва. Від цих догматиків залежить, щоб усе, що сталося і отримало оцінку, стало доступним для ока і для думки, стало сприй­нятливим і зручним, щоб усе довге, навіть сам «час» ско­ротити і все минуле перебороти. Це величезне і дивовижне завдання, служіння якому, безперечно, може задовольни­ти будь-які витончені гордощі, будь-яку вперту волю. До­стеменні філософи - це повелителі й законодавці, що кажуть «Має бути отак!» Спершу вони визначають людське «куди?» та «навіщо?» і при цьому використовують підготовчу ро­боту всіх філософських трударів, всіх переможців минув­шини, а водночас сягають творчою рукою у прийдешнє, і все, що є й було, служить для них засобом, інструментом, молотом, їхнє пізнання — це творення, їхнє творення — законодавство, а їхня жага істини - це жадання влади. Чи є сьогодні такі філософи? Чи були вже такі філософи? Чи будуть такі філософи?..

212. Мені дедалі більше здається, що філософ як людина необхідна завтра і післязавтра, щоразу був і мав бути в розладі зі своїм сьогоденням: його ворогом завжди був нинішній Ідеал. Досі всі ці надзвичайні підсобники люд­ства, названі філософами, дарма що самі вони рідко по­чувалися любомудрами, вважаючи себе радше за неприєм­них блазнів і небезпечних поборників сумніву, - мали завдання - суворе, небажане, неминуче завдання, - яке полягало в тому (і саме це становило його велич), щоб бути нечистим сумлінням своєї доби. Прикладаючи, як вівісектори, ніж просто до грудей сучасних їм чеснот, вони виказували свою власну таємницю: бажання визначити нову велич людини, новий, ще неходжений шлях до звеличен­ня. Щоразу вони відкривали, скільки лицемірства, інертности, попуску, розпусти та брехні ховається у найшанованішій моделі сучасної їм моралі, скільки чеснот уже віджило; щоразу вони казали: «Нам слід іти туди, де ви сьогодні відчуєте якнайменший затишок». Зіткнувшись із світом «сучасних ідей», які кожного хотіли б загнати в глу­хий кут, у якусь «особливість», філософ, якщо філософ сьогодні можливий, був би змушений визначити велич людини і саме уявлення про «велич» саме як широту І різнобічність, збереження єдности в розмаїтті; він навіть мав би визначити вартість і рівень людини, спираючись на те, скільки і наскільки різного індивід може брати на себе й нести, до яких меж можна збільшувати його відпові­дальність. Уподобання І чесноти нинішньої доби ослаб­люють і виснажують волю; тож найхарактерніша прикме­та доби — слабкість волі, і тому у філософському ідеалі таке уявлення, як «велич», має охоплювати силу волі, су­ворість і здатність бути рішучим тривалий час, і то не з меншим правом, з яким протилежне вчення та Ідеал не­дорікуватої, некорисливої, приниженої, самозреченої людяности відповідали протилежному за характером сто­річчю, що, як і XVI ст., страждало від перекритої загатою енергії волі й від бурхливих вод і несамовитих потоків егоїз­му. За часів Сократа, серед відомих людей з утомленими інстинктами, серед консервативних старих атенян, які про­стували стежиною, як вони казали, «до щастя», а насправді до задоволень, І які невпинно пережовували старі прекрасні слова, на котрі їхнє життя вже давно не давало їм права, для величі душі бракувало, мабуть, іронії, тієї сократівської злої впевнености старого лікаря і плебея, хто і власне тіло краяв так само нещадно, як і тіла та серця «шляхетних», - краяв поглядом, що доволі промовисто казав: «Не прики­дайтеся переді мною! Тут ми рівні!» Нині все навпаки, бо в Европі здобуває пошану і роздає почесті тільки стадна тва­рина, бо «рівність у правах» надто легко може обернутись на рівність у безправності, тобто у загальну ворожість до всього рідкісного, незнайомого, привілейованого, до вищої людини, до вищої душі, до вищого обов'язку, до вищої відповідальности, до творчої повноти сил і владности, а уявлення про «велич» охоплює шляхетність, прагнення бути самим собою і спроможність бути іншим, відокрем­леність і потреба жити своїм глуздом. Філософ трохи роз­криє свій ідеал, коли скаже: «Той найвеличніший, хто може бути найсамотнішим, найпотаємнішим, найнесхожішим на інших — людиною по той бік добра й зла, господарем власних чеснот, надміром волі. Саме це слід називати ве­личчю: уміння бути як багатогранним, так і цілісним, уміння вирізнятись як широтою, так і повнотою». Ще раз запитую: «Чи можлива сьогодні... велич?»

<…>

292. Філософ - це людина, яка увесь час переживає, ба­чить, чує, підозрює надзвичайні речі, сподівається їх, мріє про них; яку власні думки вражають ніби ззовні, ніби зго­ри і знизу, немов відповідні їй події та блискавки; яка, мабуть, сама собою вже гроза, що суне вагітна новими блискавками; це фатальна людина, довкола якої вічно гри­мить, і гуркоче, і тріщить, і стає жаско. Філософ: ох, це істота, що часто втікає від самої себе, часто боїться себе, але надто цікава, щоб не повернутися щоразу до себе.

Едмунд ГУССЕРЛЬ

Відскановано: Е. Гуссерль. Криза європейського людства і філософія. // Сучасна зарубіжна філософія. Течії та напрямки: Хрестоматія. – К.: Ваклер, 1996, с. 69-83

Криза європейського людства і філософія

...Духовна Європа має місце народження. Я тут маю на увазі не географічне - тобто одну з країн, хоча й це небезпідставно, - а духовне місце наро­дження, одну з націй, відповідно, окремих людей і групи людей цієї нації. Це старогрецька нація VII й VI століть до н.е. Тут виникла нова настановаодиниці щодо на­вколишнього світу. Як результат, відбулося народження духовного утворення цілком нового різновиду, яке незаба­ром розрослося у систематизовану завершену структуру культури. Греки назвали їїфілософією.За правильного перекладу, в первинному значенні це означало не що інше, як універсальну науку, науку про всесвіт, про єдність усього сущого. Згодом інтерес до всезагального і, отже, питання про всеохоплююче становлення і буття у становленні стали диференціюватися згідно з усезагальними формами й регі­онами буття, так філософія як єдина наука розгалужується на різноманітні окремі науки.

У виникненні філософії в такому розумінні, коли до неї включено всі науки, я вбачаю, хоча й це парадоксально звучить, первинний феномен духовної Європи. За ближчого ж висвітлення, яке за необхідністю має бути досить стислим, цю позірну парадоксальність буде подолано.

Філософія, наука - це назви особливого класу духовних витворів. Історичний рух, який набув стильової форми європейської наднації, спрямований на нормоутворення, що перебуває у безконечності, але це не є тим нормоутво-ренням, яке можна вивести з суто морфологічного зов­нішнього споглядання структурних змін. Постійна спрямованість на норму внутрішньо притаманна інтенційному життю окремої' особистості, а звідси - й націям, з їхніми особливими соціальними утвореннями, й нарешті, - орга­нізмові об'єднаних Європою націй; звичайно, це стосується не кожної особистості й не до кінця розвинуто в персо­нальних утвореннях вищого ступеня, які конституюються інтерсуб'єктивними актами, але всім їм усе ж таки прита­манний, у формі необхідного шляху розвитку та поширення, дух загальнозначимих норм. А це означає, водночас, прог­ресуючу перебудову всього людства під впливом ідейних утворень, що набувають дієвості в малих і найменших гру­пах. Ідеї - властиві окремим особистостям смислові струк­тури нового дивовижного різновиду, що здатні містити в собі інтенційну безконечність, - не є подобизнами реальних речей у просторі, які, потрапляючи в поле людського досві­ду, одначе, не одразу стають значимими для людини як особистості. Завдяки першій концепції ідей людина посту­пово стає новою людиною, її духовне буття вступає у процес постійного оновлення. Цей процес з самого початку здійснюється комунікативно; пробуджується новий стиль особистого буття у своєму життєвому колі й через свідоме наслідування - відповідно, нове становлення. Спочатку в цьому процесі (а в подальшому і за його межами) поширюється нове людство, яке, живучи в конечному, праг­не до полюсу безконечності. Разом з цим виникає новий спосіб усуспільнення і нова форма постійних спільнот, ду­ховне життя яких, усуспільнене завдяки любові до ідей, завдяки виробництву ідей та ідеальному нормуванню життя, містить у собі безконечність у горизонті майбутнь­ого: безконечність поколінь, які оновлюються з духу ідей. Спочатку це відбувається в духовному просторі однієї лише грецької нації у формі розвитку філософії і філософських співтовариств. Водночас у цій нації виникає всезагальний дух культури, який залучає на свій шлях усе людство; так відбувається прогресуюче перетворення у форму нової історичності...

...жодна з форм культури, розгляду­вана в історичному горизонті, до філософії не була в означеному розумінні культурою ідей, не знала безконеч­них завдань, не знала такого універсуму ідеальностей, що вони й у цілому, й поодинці, й за методами продукування їх містять у собі безконечність.

...Однак з появою грецької філософії й перших її формоут­ворень на підставі послідовної ідеалізації нового смислу безконечності відбувається далекосяжне смислове перет­ворення, яке зрештою залучає у царину свого впливу всі ідеї конечного і разом з ними всю духовну культуру і люд­ство. Тому для нас, європейців існує багато безконечних ідей (якщо можна так висловитися) й поза філософсько-на­уковою сферою, однак своїм характером, аналогічним без­конечності (безконечні завдання, цілі, докази, Істини, "істинні цінності", "справжні блага", "абсолютно значимі норми"), вони завдячують перетворенню людства філосо­фією та її ідеальностями...

Тут ми стикаємося з можливим запереченням того, що філософія, наука греків була чимось виключно їхнім, що лише з ними прийшло у світ. Вони ж самі розповідали про мудрих єгиптян і вавілонян і таке інше, та й справді багато чому навчилися в них. Сьогодні ми маємо чимало праць з індійської, китайської (тощо) філософій, в яких їх ставлять на один рівень з грецькою і розуміють просто як різні історичні утворення в межах однієї ідеї культури. Звичайно, їм притаманна певна спільність. Однак за суто морфологіч­но загальним не варто втрачати з поля зору інтенційної глибини і нехтувати найсуттєвішими принциповими відмін­ностями.

Перш за все, докорінно відрізняються вже самі наста­нови філософів, котрі виступали з одного і з іншого боку, різниться універсальна спрямованість їхніх інтересів. Там і тут можна констатувати інтерес до всеосягнення світу, який в обох випадках, тобто також з боку індійської, китайської та інших подібних "філософій", був спрямований на універ­сальне знання про світ, виражався скрізь у формі профе­сійного життєвого інтересу і з цілком зрозумілих мотивів спонукав до професійних об'єднань, в яких від покоління до покоління передаються й відповідно розвиваються всезагальні результати. Але тільки у греків ми бачимо універ­сальний ("космологічний") життєвий інтерес у якісно новій формі чисто теоретичної настанови і спосіб об'єднання, який був внутрішнім проявом цього інтересу і відповідав характерові суттєво нових філософів і вчених (математиків, астрономів тощо). Це були люди, які не окремо, а один з одним, та один для одного, отже у міжперсональних зв'язках співпраці прагнули Тhеоrіаі тількиТhеоrіа,розвиток і пос­тійне вдосконалення якої завдяки розширенню кола співро­бітників і послідовників усвідомлювалися як безконечне й універсальне завдання. Теоретична настанова історично виникла у греків.

...Теоретична настанова, будучи також професійною настанови, є цілковито непрактичною. Вона грунтується, отже, на вольовому Еросhе¹ стосовно всього природного, в тому числі й вищого рівня практики, яка професійно замикається на природному...

Від універсальної міфічно-практичної настанови виразно відрізняється в усіх раніше відзначених сенсах непрактична "теоретична" настанова, настанова thaymazein², до якої зводили виникнення філософії гіганти першого кульміна­ційного періоду грецької філософії- Платон і Арістотель. Людей охоплює пристрасть до світоспоглядання і світопізнання, вільного від будь-яких практичних інтересів, - і в замкненому колі своїх пізнавальних дій та у відведений на це час дбають вони не про що інше, як про чистуТhеоriа. Іншими словами, людина стає незаангажованим спогляда­чем, спостерігачем світу, - вона стає філософом; або точ­ніше-з цього часу її життя набуває чутливості до можливих тільки за цієї настанови нових цілей і методів мислення, з яких, зрештою, виникає філософія, а сама людина стає філософом.

Звичайно, виникнення теоретичної настанови, як будь-яке історичне явище, має свою фактичну мотивацію в кон­кретному взаємозв'язку історичних подій. З огляду на це, отже, варто пояснити, як із способу існування і життєвого горизонту греків у VIІ сторіччі в їхньому взаємозв'язку з великими й уже висококультурними націями на­вколишнього світу могло з'явитися і постати спочатку для окремих одиниць оте thaymazein.Ми не будемо розглядати це детальніше; для нас важливіше зрозуміти спосіб мотивації, спосіб надання і творення смислу, який від простої переміни настанови, тобто від простогоthaymazein привів доТhеоrіа- історичний факт, якому, однак, має бути притаманний свій сутнісний вимір. Варто пояснити перет­ворення первинноїТhеоriаяк цілковито "незаангажовано­го" (черезЕросhестосовно всього, що йде від практичних інтересів) світоспоглядання (пізнання світу на підставі чистого універсального споглядання) вТhеоrіавласне науки, контрастуючи обидві черезdоха³ таеріstете⁴. Теоретичний інтерес, що виникає як те самеthaymazein,є, очевидно, варіацією первинно присутньої у природному житті зацікавленості як "перерви в ході серйозного життя", як прояву первісно утвореного життєвого інтересу або як бавлення спогляданням навколишнього, коли задоволені актуальні життєві потреби або скінчилася професійна робо­та. Зацікавленість (яка тут не є побутовою "вадою") є такою варіацією, таким інтересом, який знімає життєвий інтерес, відмовляється від нього.

Орієнтований таким чином, він (інтерес. - Перекл.)спо­чатку спрямований на різноманітність націй, власної і чужих, кожної зі своїм довкіллям, зі своїми традиціями, богами, демонами, міфічними силами, зі своїм світом, кожен з яких вважається просто самоочевидним і реальним. У цьому разючому контрасті виникає відмінність між уяв­ленням про світ і реальним світом і постає нове питання про істину; не про пов'язану із традиціями повсякденну істину, а про ідентичну, значиму для всіх, віднині не засліплених традиційністю, Істину - про Істину в собі. До теоретичної настанови філософа належить, отже, те, що він твердо наперед вирішує назавжди присвятити своє майбутнє життя - як універсальне життя - завданням теорії, до без­конечності розбудовувати теоретичне пізнання на теоре­тичному пізнанні.

В окремих особистостях, таких, як Фалес та інші, відбу­вається становлення нового людства, людей, які професій­но творять філософське життя, філософію як нову форму культури. Зі зрозумілих причин невдовзі виникає відповідне нове суспільне об'єднання. Ідеальний витвір - Тhеоrіа, -негайно схоплюваний у співпереживанні й засвоюваний через навчання й наслідування, спонукає до співпраці, до взаємодопомоги через критику. Навіть сторонні, нефілософи звертають увагу на дивні вчинки і прагнення філосо­фів. Зрозумівши їх, вони самі стають або філософами, або, у разі щільних професійних зв'язків, - утворюють свої школи. Таким чином, філософія поширюється двояко, як розширення професійного співтовариства філософів і як супровідний йому громадський розвиток освіти. Але в цьому полягає й причина пізнішого фатального розколу єдиного народу на освічених і неосвічених. Звичайно ця тенденція поширення не обмежується рамками рідної нації. На відміну від усіх інших культурних творінь, вона (філосо­фія. -Перекл.) не є рухом інтересу, вкоріненого в націо­нальних традиціях. Іноземці також вчаться розуміти і брати участь у могутньому перетворенні культури, яке йде від філософії. Але саме це ще потрібно детальніше пояснити.

Від філософії, поширюваної у формі досліджень та освіти, виходить подвійний духовний вплив. З одного боку, най­важливішим у теоретичній настанові філософської людини є своєрідна універсальність критичного стану, який рішуче налаштований не сприймати жодної заданої думки, жодної традиції, не запитуючи одразу ж увесь традиційно заданий універсум про істинне в собі, про ідеальність. Але це не тільки нова пізнавальна позиція. Завдяки вимозі підпоряд­кування всієї емпірії ідеальним нормам, а саме нормам безумовної істини, негайно відбувається далекосяжна зміна загальної практики людського буття, отже й усього культур­ного життя; тепер воно вже нормоване не наївною повсяк­денною емпірією і традиціями, а об'єктивною істиною. Так ідеальна істина стає абсолютною цінністю, яка через поши­рення освіти й постійний уплив на виховання дітей веде за собою універсально перетворюючу практику. Якщо трохи глибше замислитися над способом цього перетворення, ми одразу ж зрозуміємо необхідне: якщо всезагальна ідея істини в собі стає універсальною нормою всіх породжу­ваних людським життям відносних істин - дійсних і ситуа­ційно ймовірних, - то це стосується також усіх традиційних норм, норм права, краси, корисності, панівних особистих цінностей, цінностей особистого характеру і т.д.

Так корелятивне з досягненнями нової культури виникає особливе людство й особливе життєве покликання, філо­софське світопізнання породжує не тільки ці своєрідні результати, але й певне людське спрямування, яке одразу ж втручається в усе інше практичне життя, з його власними прагненнями й цілями, цілями історичної традиції, до якої належить людина і яка надає таким цілям їхнього значення, виникає нова й духовна спільність, можна сказати, спіль­ність суто ідеальних інтересів між людьми, котрі живуть філософією, поєднані відданністю ідеям, які не тільки для всіх корисні але й усім однаково належать. З необхідністю утворюється співпраця особливого роду, праця одного з одним й один для одного, критична допомога, яка взаємозбагачує, з якої виростає чиста й безумовна у своєму зна­ченні істина як загальне благо. Крім цього виникає необхід­на тенденція зростання інтересу через розуміння того, до чого тут прагнуть, над чим працюють, тобто тенденція залучення до філософії все нових і нових філософуючих. Це здійснюється спочатку в межах своєї країни. Поширення не може відбуватися виключно у формі професійного науково­го пошуку, воно, виходячи за рамки професійних кіл, набу­ває форми поширення освіти.

Які ж результати поширення освіти на все ширші верстви населення, звісно - верхні, панівні, менше обтяжені життєвими турботами? Звичайно це веде не просто до однорідної перебудови нормального й в цілому задовільно­го державного життя, а, цілком ймовірно, що й до великого внутрішнього розколу, внаслідок чого це життя інаціональ­на культура зазнають перелому. Традиційно орієнтовані консерватори і філософські кола вступають у боротьбу, і звичайно ця боротьба відображається у сферах політичної влади. Вже від самого виникнення філософії вона зазнає переслідування. Людей, які живуть їїідеями, зневажають. І все ж ідеї сильніші від усіх емпіричних влад.

Тут також слід враховувати, що філософія, яка виросла з універсальної критичної настанови проти всього і кожного традиційно даного, у своєму поширенні не є стримуваною жодними національними бар'єрами. Необхідна тільки здат­ність до універсальної критичної настанови, яка, звичайно, має своєю передумовою відносно високу донаукову куль­туру. Так відтворюється розлом національної культури, в першу чергу, в тому, що прогресуюча універсальна наука стає спільним надбанням для раніше чужих одна одній націй і єдність наукового і освітнього співтовариств пронизує більшість націй.

Належить навести ще дещо важливе, пов'язане зі став­ленням філософії до традицій. Тобто тут слід відзначати дві можливості. Або традиційно значиме цілком відкидається, або його зміст засвоює філософія і перетворює в дусі філософських ідеальностей. Надзвичайний випадок ста­новить релігія. Сюди я не включаю "політеїстичні релігії". Множинність богів, міфічні сили будь-якого гатунку є об'єктами навколишнього середовища настільки ж дійсними, як тварини чи люди. В понятті бога суттєвою є одиничність, але йому, з погляду людини, властиве те, що його буттєва значимість і ціннісна значимість пізнавані в їхньому абсо­лютному внутрішньому зв'язку. Тут і відбувається злиття, що саме напрошувалось, цієї абсолютності з абсолютністю філософської ідеальності. У всезагальному процесі ідеалі­зації, який здійснює філософія, бог, так би мовити, логізується, стає носієм абсолютного логосу. Втім, логічне я б убачав уже в тому, що релігія через теологію посилається на самоочевидність віри як на особливий і найглибший спосіб обгрунтування справжнього буття. Але національні боги тут не піддаються сумніву, подібно фактам на­вколишнього оточення. Перед філософією не ставлять піз­навально-критичних питань, питань про самоочевидність.

У суттєвому, хоча й дещо схематично, тут уже відзначена історична мотивація, яка пояснює, як пара грецьких диваків розпочала процес перебудови людського буття й цілого культурного життя, спочатку своєї власної і найближчих сусідніх націй. Але тепер уже видно, що звідси могла виникнути наднаціональність цілкого новому роду. Я маю на увазі, звичайно, духовний образ Європи. Тепер це вже не просто сусідство різних націй, які впливають одна на одну через торгове й воєнне протистояння; новий, пород­жений філософією і її окремими науками, дух вільної критики і орієнтації на безконечні завдання опановує люд­ство, створює нові безконечні ідеали! Такі ідеали притаман­ні окремим людям в межах націй, а також самим націям. Але є, зрештою, також безконечні ідеали для все більш поширюваного синтезу націй, в якому кожна з цих націй, оскільки вона домагається вирішення своїх ідеальних власних завдань в дусі безконечності, дарує, завдяки цьому, усе найкраще в собі сполученим націям. Через це дарування і сприйняття постає наднаціональне ціле зі всіма його ієрархізованими спільнотами, сповнене духу безмір­ного розчленованого на різні безконечності і все ж єдиного безконечного завдання. В цій ідеально орієнтованій всезагальній соціальності сама філософія продовжує вирішувати своє особливе безконечне завдання й виконувати провідну функцію - функцію вільного й універсального теоретичного осмислення, яке охоплює також усі ідеали і всезагальний ідеал, тобто універсум усіх норм. Філософія постійно повинна виконувати в європейській спільноті функцію ар­хонта всього людства.