Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
філософія.чтиво козла.doc
Скачиваний:
76
Добавлен:
25.02.2016
Размер:
2.41 Mб
Скачать

Фрідріх шіллер

Відскановано: Шіллер Ф. Листи про естетичне виховання людини // Шіллер Ф. Естетика. – К.: Мистецтво, 1974., с. 163-169

ЛИСТ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

...Предмет чуттєвої спонуки, виражений загальним поняттям,— це життя в якнайширшому розумінні сло­ва; цим поняттям позначаємо усе матеріальне буття і все те, що безпосередньо сприймається чуттями. Предмет спонуки до форми, виражений загальним поняттям,— це образ у переносному й прямому зна­ченні слова; це поняття охоплює усі формальні вла­стивості речей і всі відношення їх до мислення. Пред­мет ігрової спонуки, представлений у загальній схемі, міг би називатися живим образом; це поняття служи­ло б для позначення усіх естетичних властивостей явищ, отже, позначало б усе те, що зветься красою в якнайширшому розумінні слова.

Таке пояснення, якщо воно є ним насправді, не поширює красу на всю сферу живого й не обмежує її рамками лише цієї сфери. Мармурова брила, хоч вона мертва і вічно залишиться такою, може перетворитися на живий образ завдяки архітекторові і скульпторові; людина, хоч вона жива і має образ, ще зовсім не є зав­дяки цьому живим образом. Спершу потрібно, щоб її образ втілився в життя, а її життя — в образ. Поки ми лише розмірковуємо про її образ, він мертвий і яв­ляє собою чисту абстракцію; поки ми тільки відчуває­мо її життя, воно позбавлене образу і є тільки вра­ження. Людина стає живим образом лише тоді, коли її форма оживає в нашому відчутті, а її життя фор­мується нашим розсудком, і так буде завжди, коли ми трактуватимемо її як щось прекрасне.

Та вказавши на складові частини, із поєднання яких виникає краса, ми ще жодною мірою не з'ясу­вали її походження. Для цього потрібно самому збаг­нути це поєднання, котре, як і взагалі кожна взаємодія поміж конечним і нескінченним, все ще залишається недослідженим. Розум виводить з трансцендентальних основ вимогу: між спонукою до форми і матеріальною спонукою повинно існувати щось спільне, тобто ігрова спонука, бо тільки єдність реальності і форми, випад­ковості і необхідності, страждання і свободи становить передумову завершеного поняття людськості. Будучи розумом, він мусить висувати подібну вимогу, бо за своєю суттю домагається завершеності і відсторонення всяких обмежень, а кожна виключна діяльність однієї чи другої спонуки залишає людську природу недовершеною, узаконює її обмеженість. Отож, як тільки розум скаже: хай буде людськість,— він висуває тим самим і вимогу: хай буде краса. Досвід зможе нам сповісти­ти, що існує краса, а після його інформації ми знати­мемо вже достеменно, чи існує людськість. Проте ні розум, ні досвід не здатні розтлумачити нам, як вини­кає краса і як стає можливою людськість.

Людина, як відомо, це — ні чиста матерія, ні чистий дух. Тож краса, як вершина людськості, не може бути виключно тільки життям, як стверджували проникливі спостерігачі, дотримуючись надто точно вказівок досві­ду, тим більше, що смакові епохи дуже хотілося б її принизити; вона не може бути також виключно тільки образом, як розмірковували умоглядні філософи, котрі занадто віддалилися від досвіду, і митці, що люблять пофілософствувати, бо, інтерпретуючи красу, вони над­то зважали на потреби мистецтва94; краса — спільний об'єкт обох спонук, тобто об'єкт ігрової спонуки. Сло­вовживання цілком виправдує цей термін, бо віддавна називає грою все те, що не є випадковим як суб'єктив­но, так і об'єктивно, проте не містить у собі ні зовніш­нього, ні внутрішнього примусу. Оскільки дух, спогля­даючи красу, перебуває у щасливій середині між зако­ном і потребою, то, саме завдяки своїй причетності до обох, не боїться насильства ні з одного, ні з другого боку. І матеріальна спонука й спонука до форми нада­ють своїм вимогам важливого значення, бо в процесі пізнання перша стосується дійсності, друга — необхід­ності речей, а в процесі діяльності перша скерована на збереження життя, друга — на додержання гідності, словом, увага обох зосереджена на істині й доскона­лості. Та життя втрачає свою вартість, коли мова захо­дить про гідність, і обов'язок втрачає силу, як тільки нами оволодів порив; так і дух вільніше й спокійніше сприймає реальність речей, матеріальну істинність, коли остання зустрінеться з формальною істиною, з за­коном необхідності; його не виснажує більше абстракт­не мислення, коли воно супроводиться безпосереднім спогляданням. Таким чином, усе реальне, зіткнувшись з ідеями, позбувається значущості, бо воно стає малим, і все необхідне, зустрівшись з відчуттям, перестає бути серйозним, бо стає легким.

А чи прекрасне — вже давно хотіли зауважити ви — не буде принижене ототожненням зі звичайною грою й зведене до нікчемних предметів, котрі віддавна по­значаються цим словом? Чи не суперечить це поняттю розуму та гідності краси, що править все ж за інстру­мент культури, коли ми обмежуємо її тільки грою, і чи не суперечить це емпіричному поняттю гри, котре здат­не існувати і без наявності будь-якого смаку, коли ми обмежуємо її тільки красою?

Що ж тепер називатиметься виключно грою, коли нам відомо, що з-поміж усіх станів людини саме гра й тільки гра робить ЇЇ досконалою і рівномірно розви­ває її двоїсту природу? Те, що ви, згідно із вашою уявою про цю річ, називаєте обмеженням, я, згідно з моєю, опертою на докази, називаю розширенням. Ось чому я сказав би цілком протилежне: людина ставить­ся серйозно лише до приємного, доброго, досконалого, красою ж вона тільки грає. Певна річ, ми не повинні пригадувати собі тут ігри, що розповсюджені в реальному житті і спрямовані звичайно лише на вельми матеріальні речі: та в реальному житті ми даремне шукали б і ту красу, про яку тут йдеться. Наявна в дій­сності краса цілком відповідає наявній в дійсності ігровій спонуці; проте ідеал краси, що його висуває розум, породжує водночас ідеал ігрової спонуки, на ко­трий людина повинна орієнтуватися в усіх своїх іграх.

Ми ніколи не помилимося, коли шукатимемо ідеал краси тієї чи іншої людини в тій самій сфері, в якій вона задовольняє свою спонуку до гри. Коли грецькі племена втішаються на Олімпійських грищах безкров­ними змаганнями, що виявляють силу, швидкість і гнучкість, чи благородним двобоєм талантів, і коли римський народ втішається агонією поваленого гладіа­тора чи його противника — лева, то вже на підставі цього ми збагнемо, що ідеальні постаті Венери, Юнони, Аполлона слід шукати не в Римі, а в Греції95. Та розум заявляє: прекрасне не сміє бути тільки життям чи тільки образом, воно має бути живим образом, тоб­то красою, адже ж вона диктує людині подвійний за­кон: абсолютної формальності і абсолютної реальності. Таким чином, розум говорить далі: нехай людина грає красою, бо тільки красою вона й повинна грати.

Бо, скажемо тут раз і назавжди, людина грає тільки тоді, коли є людиною в повному значенні слова, і ціл­ковитою людиною вона стає лише тоді, коли вона грає. Наша теза, яка в цю мить може здатися парадоксальною, набуде великого й глибокого значення, коли вре­шті-решт ми зуміємо застосувати її до найважливіших понять — до обов'язку і долі; на неї, обіцяю вам, спи­ратиметься вся будова естетичного мистецтва, а також мистецтва життя, котре важить набагато більше. Ця теза, зрештою, незвична лише для науки; в мистецтві та в почутті греків, найголовніших представників ми­стецтва, вона жила й діяла вже віддавна; вони лише переносили на Олімп те, що мало бути виконане на землі. Керуючись істинністю цього закону, греки про­гнали з чола блаженних богів серйозність і діловитість, що карбують зморшками обличчя смертних, а також нікчемну втіху, що вигладжує запалі щоки; вони звіль­нили вічно вдоволених богів од кайданів будь-яких потреб, обов'язків і турбот і проголосили бездіяльність і байдужість принадною ознакою божественного ста­ну, котрий є не що інше, як більш людяна назва яко­мога свободнішого й благороднішого буття. В їх висо­кому розумінні, що охоплювало водночас обидва світи, не було ні матеріального примусу законів природи, ні духовного примусу законів моральних; справжня сво­бода поставала для них тільки з єдності цих обох необхідностей. Натхнені таким духом, вони стерли з лиця свого ідеалу разом зі схильністю і всякі сліди волі, вірніше, зробили їх невпізнаними, зумівши поєд­нати в надзвичайно ніжній сполуці. Чудове обличчя Юнони Людовізі не приваблює нас ні принадністю, ні гідністю; тут немає жодної із цих прикмет, бо обид­ві злилися в одну. І коли жінка-бог домагається нашо­го поклоніння, то божественна жінка розпалює нашу любов; та, кидаючись самозабутньо в обійми небесної чарівності, ми жахаємося небесної самовдоволеності. Вся постать перебуває в спокої і живе сама в собі, наче цілком ізольоване, позапросторове творіння, що не поступається і не чинить опору; воно позбавлене сили, котра боролася б із силами, і не виявляє слабкого місця, через котре могла б проникнути тимчасовість. Тож коли перше невідпорне притягує і заполонює, а друге стримує на певній віддалі, ми опиняємося од­ночасно у стані найвищого спокою і найвищого руху, й тоді постає те чудесне розчулення, що для нього розсудок не може добрати поняття, а мова — назви.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.