3.Теорія і експеримент у психологічній практиці

З розширенням та ускладненням спектра практич­них завдань зростає необхідність переходу від емпірично­го до теоретичного осмислення психічної реальності, до створення логічно стрункої й несуперечливої теорії. Щоб теорія успішно служила практиці, вона повинна мати від­повідний рівень узагальнення і прогностичну здатність, а також ґрунтуватися на перевірених наукою фактах.

Високий рівень узагальнення, з одного боку, розши­рює можливості застосування, а з іншого — може призве­сти до втрати якісної своєрідності явищ, що розгляда­ються. Тому слід прагнути до такого ступеня узагаль­нення, щоб мати змогу враховувати особливості і спільне підґрунтя явищ дослідження. Порушення цієї вимоги робить сформульовану теорію непридатною для практич­ного використання. Тому чим менше початкових аксі­ом і вихідних тверджень покладено в основу теорії, тим вона надійніша.

Для практики важливість будь-якої теорії визнача­ється її прогностичною здатністю, тобто її можливістю передбачати майбутній розвиток певних явищ на основі законів науки і з урахуванням діапазону їх застосуван­ня. У психології часто формулюють закон без визначення умов його дії. Це утруднює або робить неможливим його використання на практиці. Наприклад, при формулюван­ні основного психофізичного закону Вебера—Фехнера не вказують, що він неадекватно описує явища при набли­женні до порогів чутливості аналізаторів.

Теорія повинна ґрунтуватися на встановлених і пере­вірених фактах та передбачати можливість її перевірки за допомогою експерименту, розрахунків чи логічних до­ведень. Порушення вимог до теорії, створення нечітких формулювань невиправдано спрощує психологічні завдан­ня і призводить до того, що за їх виконання беруться неспеціалісти: вони часто намагаються прямо, без аналізу їх основ, переносити теоретичні висновки у практику, що не завжди можливо.

При проведенні досліджень у психології використову­ють різні методи. Цінність кожного з них визначається точністю і надійністю одержаних наукових фактів. Ана­лізуючи їх, психологи прагнуть з'ясувати внутрішні при­чини й механізми, що зумовлюють зміни, розкрити дина­міку психічних процесів тощо. Самі собою встановлені факти ще не утворюють наукове знання, а є лише матері­алом для його побудови. Експериментально отриманий факт виявляє свою наукову цінність тільки в контексті розвитку психологічної теорії.

Завдання психолога-теоретика полягає в тому, щоб, роз­глянувши прояви психіки, побачити в одиничному істотне і загальне, розкрити закони розвитку психічних функцій, процесів і станів. Рівень відповідності їх реальності пере­віряють експериментом і практикою. Безпосередній зв'я­зок психології з практикою конкретизує побудовані теоре­тичні абстракції, наповнює їх новим змістом й іноді спри­чиняє зміни типу самого психологічного знання.

За функціональною значимістю і спрямованістю виді­ляють споглядально-пояснювальний, емпіричний і дієво-перетворювальний типи психологічного знання.

Споглядально-пояснювальний тип формується в про­цесі набуття життєвого досвіду й відображає явища ли­ше поверхово. Теоретичні уявлення при цьому запозичу­ють з інших наук, які, однак, не відображають суті психі­чних явищ.

Емпіричний тип психологічних знань безпосередньо пов'язаний із практикою. Зароджуючись в споглядально-пояснювальному типі і включаючи в себе його зміст, він визначає шляхи практичного впливу на об'єкт і дає змогу виявити емпіричні закономірності.

Найвищим є дієво-перетворювальний тип знань. За­роджуючись в емпіричному, він дає змогу виробити об'єк­тивні критерії для оцінювання й аналізу емпіричних да­них. У ньому виділяють предмет вивчення і розкривають його зв'язки, формують стратегію і тактику дослідження.

Він вимагає системного бачення реальності, яку вивчає. Зв'язок із практикою при цьому стає опосередкованим. У сучасній психології цей тип знань є основним.

Отже, необхідною умовою розвитку всієї системи пси­хологічних наук є тісне поєднання теорії, експерименту і практики.