Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Степанов, Фіцула.doc
Скачиваний:
25
Добавлен:
24.02.2016
Размер:
2.51 Mб
Скачать

Запитання. Завдання

  1. Проаналізуйте вплив гуманітарних і природничих знань на фор­мування світогляду молоді.

  2. Як може поєднуватися всебічний розвиток особистості та роз­виток здібностей до певного виду діяльності?

  3. Чи можливий всебічний розвиток особистості людини в умовах інтенсивного зростання потоку інформації'? Чи вважаєте ви себе все­бічно розвиненою людиною?

  4. Доведіть необхідність дотримання у виховному процесі взаємо­зв'язку між напрямами змісту виховання.

  5. Доведіть необхідність єдності і взаємозв'язку у формуванні мо­ральної свідомості і поведінки.

  6. Розкрийте вплив трудової діяльності на інтелектуальний розви­ток особистості школяра.

  7. На прикладі виховної роботи однієї зі шкіл виявіть, яким напря­мам змісту виховання надається перевага і чому. Чи виправданий та­кий підхід із педагогічної точки зору?

  8. Наведіть факти взаємовпливу фізичного виховання та інших на­прямів всебічного розвитку особистості.

Література

Алексюк А. М. Дидактика вищої школи. — К., 1988.

Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1992.

Вишневський 0. Сучасне українське виховання: Педагогічні нариси. — Львів, 1996.

Голомшток А. Е. Выбор профессии и воспитаниеличности школьника. — М., 1979.

Кабалевский Д. В. Воспитание ума и сердца. — М., 1989.

Концепція безперервної системи національного виховання. — К., 1994.

Кравець В. П. Психологія сімейного життя. — Тернопіль, 1995.

Неменский П. М. Мудрость красоты. — М., 1981.

Писарчук Е. А., Кухта А. М. Екологічне виховання учнів. — К., 1984.

Слепкань 3. П. Наукові засади педагогічного процесу у вищій школі. — К., 2000.

Фіцула М. М. Антиалкогольна робота в школі. — К., 1981.

Фіцула М. М. Правове виховання учнів. — К., 1997.

Шпак О. Т. Економічне виховання учнів. — К., 1985.

Янів В. Українська вдача і наш виховний ідеал. — Мюнхен — Терно­піль, 1992.

Тема № 22 методи і форми виховання

План

  1. Методи виховання.

  2. Форми організації виховного процесу.

Виховання як цілеспрямований процес здійснюється певними шляхами, тобто методами, і набуває різних форм. Методи і форми виховання відіграють важливу роль у вихованні особистості.

  1. Методи виховання

Виховання як цілеспрямований процес формування особистості здійснюється за допомогою різних методів.

Метод виховання —- спосіб взаємопов'язаної діяльності виховате­лів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців певних поглядів, переконань, а також навичок і звичок поведінки.

Виховний вплив методів виховання посилюється за умови використання відповідних прийомів виховання.

Прийом виховання — частина, елемент методу виховання, необхід­ний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації.

Крім методів і прийомів, у виховній роботі використо­вують засоби виховання.

Засіб виховання — вид суспільної діяльності, який може впливати на особистість у певному напрямі.

До засобів виховання відносять працю, мистецтво, засо­би масової інформації, шкільний режим та ін.

Методи виховання поділяють на загальні (їх застосо­вують в усіх напрямах виховання) і часткові (використо­вують переважно в одному з них — правовому, економіч­ному тощо).

Залежно від функцій, які виконують методи виховання у формуванні особистості, їх поділяють на такі групи: ме­тоди формування свідомості, методи формування суспіль­ної поведінки, методи стимулювання діяльності й поведін­ки, методи контролю й аналізу ефективності виховання.

Методи формування свідомості. Це методи різнобіч­ного впливу на свідомість, почуття і волю з метою форму­вання поглядів і переконань.

До них належать словесні методи: бесіда, лекція, дис­пут і метод прикладу.

Бесіда. Особливість її полягає в тому, що педагог, спи­раючись на наявні в учнів, студентів знання, моральні, ети­чні норми, підводить до розуміння, освоєння нових.

Успішне проведення бесіди забезпечує дотримання та­ких умов:

  • обґрунтування актуальності теми;

  • формулювання питань, які спонукали б до розмови;

  • спрямування розмови в належному напрямі;

  • залучення вихованців до оцінювання подій, вчин­ків, явищ суспільного життя і на цій основі формування у них відповідного ставлення до дійсності, до своїх громад­ських і моральних обов'язків;

  • підсумовування розмови, прийняття конкретної ра­ціональної програми дій для втілення її у життя.

Бесіда буває фронтальною або індивідуальною.

Фронтальну бесіду проводять з усім класом (гру­пою) на будь-яку тему: політичну, моральну, правову, статеву, естетичну та ін. Однак особливі труднощі ви­никають тоді, коли доводиться переконувати людей у помилковості їхніх поглядів і переконань, неправиль­ності поведінки. Для цього необхідно володіти різними прийомами, що сприяють підвищенню ефективності фронтальної бесіди. Наприклад, певною мірою погоджу­ючись із думкою підопічних, з'ясовують слабкі й супе­речливі місця в їх позиції, що насправді є спростуван­ням її. Розмова при цьому може відбуватися за такою логікою: «Я з вами згоден, але як бути, коли...». Слід продумати запитання, якими можна спонукати особис­тість до самостійних пошуків відповіді на суперечливі судження. Аргументи педагога мають бути неспростов­ними.

Особливо складною для педагога є індивідуальна бесі­да, мета якої полягає в тому, щоб викликати співрозмов­ника на відвертість. Педагог повинен дбати про те, щоб проголошувані ним моральні сентенції не тільки були усвідомлені, а й пропущені через внутрішній світ особис­тості, тобто пережиті. Без використання переконливих прикладів цього не досягти. Одночасно вихованець пови­нен відчути, що педагог є союзником, щиро прагне допо­могти йому і знає, як досягти цього.

Якщо в бесіді йдеться про порушення правил поведін­ки, її не починають із докорів, повідомлення про покаран­ня. Доцільно спочатку з'ясувати причини порушення, мо­тиви негативного вчинку, щоб правильно визначити міру педагогічного впливу.

Недосвідчені педагоги дуже часто індивідуальну бе­сіду зводять до розвінчання негативних вчинків. Біль­ше користі приносить бесіда, якщо її розпочинають з аргументованого розкриття суті вчинку, щоб особис­тість, яка здійснила його, сама усвідомила його амораль­ність.

Лекція. Як послідовний, систематичний виклад пев­ної проблеми вона може мати епізодичний характер чи належати до певного тематичного циклу, кінолекторію. Використовують її в середніх і старших класах, студентсь­ких колективах.

Для успіху лекції важливо продумати її композицій­ну побудову, дібрати переконливі аргументи, необхідні для оцінки подій і фактів. Мова лектора має бути живою, емо­ційною. Для підтримання уваги слухачів використову­ють спеціальні психологічні прийоми.

Теоретичні положення лекції розкривають у тісному взаємозв'язку з практикою, з життям колективу, що дає змогу встановити довірливий контакт лектора з аудито­рією. Найскладнішим моментом лекції є відповіді на запитання студентів. їх характер може бути різним: для уточнення фактів, оцінка лектором певного явища, його думка з приводу якоїсь проблеми, гострі запитання поле­мічного характеру. Лектор не повинен ухилятися від відповідей на них, оскільки це може бути підставою хи­бного тлумачення певного факту або нерозуміння його взагалі.

Диспут. Як метод формування свідомості особистості передбачає вільний, невимушений обмін думками, колек­тивне обговорення питань, що хвилюють.

Під час диспуту його учасники відстоюють свою пози­цію, переконуються в правильності чи помилковості своїх поглядів. Тут розкриваються їх ерудиція, культура мови, розвивається логічне мислення.

Тематику диспутів підбирають із таким розрахунком, щоб спонукати його учасників до роздумів над серйозни­ми світоглядними питаннями — про мету життя, справж­нє щастя, обов'язок людини перед суспільством. На дис­путі можна обговорювати й факт із життя групи, класу, виробничого колективу, літературний твір, газетну чи журнальну статтю, іншу актуальну проблему. Обираючи тему диспуту, необхідно попередньо з'ясувати, наскільки його учасники обізнані з нею.

Питання диспуту повинні викликати інтерес, приму­шувати задумуватися над суттю проблеми, сприяти фор­муванню власного ставлення до неї. При цьому створю­ють атмосферу невимушеності: всі повинні почувати себе рівними, ніхто не має права повчати і ображатися, виступи мають бути відвертими й аргументованими. Метою дис­путу є не прийняття остаточних рішень, а створення мож­ливостей для самостійного аналізу його учасниками про­блеми, аргументація власних поглядів, спростування хиб­них аргументів інших.

Приклад. Його використовують для конкретизації пе­вного теоретичного твердження, доведення істинності пе­вної моральної норми. Він є переконливим аргументом і часто спонукає до наслідування. Інтенсивність виховного впливу прикладу зумовлена його наочністю і конкретніс­тю. Чим ближчий і зрозуміліший він, тим більша його виховна сила.

Використання прикладу у вихованні вимагає врахову­вати вікові й індивідуальні особливості молоді. Так, підлітки і учні старших класів вже не наслідують сліпо при­клад, а критично ставляться до нього. Однак за браком життєвого досвіду іноді прикладом вважають зовсім не те, що гідне наслідування.

Виховання на позитивному прикладі не можна зводи­ти до називання позитивних героїв художніх творів, кіно­фільмів, кращих учнів (студентів) тощо. Необхідно образ­но показати позитивні якості конкретної особистості, щоб викликати захоплення ними, прагнення їх наслідувати.

Негативні приклади використовують, зокрема, у право­вому, антинаркогенному вихованні, намагаючись продемон­струвати недоцільність наслідування певних явищ. До прийомів виховання на негативному прикладі належать:

  • громадський осуд негативних проявів;

  • пояснення сутності негативного;

  • протиставлення аморальним вчинкам кращих зра­зків високоморальної поведінки;

  • показ на конкретних прикладах наслідків амораль­ної (асоціальної) поведінки;

  • залучення вихованців до боротьби з проявами зла.

Дбаючи про формування свідомості особистості, необ­хідно під час формулювання конкретних світоглядних по­нять, обговорення поглядів і переконань враховувати наяв­ні погляди вихованців на життя. Намагаючись переконати їх, слід впливати не тільки на розум, а й на емоційну сферу, наводити близькі й зрозумілі приклади, домагатися, щоб молода людина не тільки зрозуміла почуте, а й погоджува­лася з ним. Надзвичайно важливим чинником при цьому є переконаність, такт, майстерність самого педагога.

Методи формування суспільної поведінки. Ці методи передбачають організацію діяльності вихованців та формування досвіду суспільної поведінки. До них належать вимога, громадська думка, вправляння, привчання, дору­чення, створення виховуючих ситуацій.

Вимога. Вимога впливає не тільки на свідомість — во­на активізує вольові якості, перебудовує мотиваційну і по­чуттєву сферу діяльності в позитивному напрямі, сприяє формуванню позитивних навичок поведінки.

Педагогічна вимога — педагогічний вплив на свідомість вихован­ця з метою спонукати його до позитивної діяльності або гальмува­ти його дії і вчинки, що мають негативний характер.

Вимога повинна бути доцільною, зрозумілою і посиль­ною. Для цього роз'яснюють її суть, переконують у її не­обхідності, в користі від її виконання. Водночас необхідно домогтися позитивної реакції на вимогу, щоб бути впев­неним: колектив підтримає педагога, позитивно вплине на учня (студента), якщо він чомусь не захоче її виконувати. Якщо педагоги ігнорують думку колективу, колектив мо­же не зважати на те, що хтось не виконує вимогу.

Рівень вихованості весь час змінюється. Відповідно по­винні зростати вимоги. Якщо особистість заохочувати за ті самі показники в навчанні, праці та поведінці, не підвищую­чи до неї вимог, вона може зупинитися на досягнутому. Педагогічна вимога має випереджати розвиток особистості.

Вимога повинна бути справедливою. Усвідомлення особистістю її справедливості є підставою для її реаліза­ції. Дріб'язкова, формальна вимога або така, що сприйма­ється як особиста примха педагога, втрачає своє виховне значення, оцінюється як несправедливість.

Ефективність вимоги залежить і від її чіткості, лаконі­чності, коли добре зрозуміло, де, в якому обсязі, до якого часу, якими засобами і кому саме треба її виконати. Така вимога виховує персональну відповідальність, дисциплінує. Якщо ж вимога поставлена розпливчато, непереконливо, неконкретно, то і виконання її буде безвідповідальним.

Вимоги можуть стосуватися всіх сфер життя і діяль­ності особистості. Не можна, наприклад, поширювати ви­могу чистоти і порядку тільки на клас, а про майстерню забувати. Тому необхідно виробити єдині вимоги, що сприяє формуванню єдиних навичок і звичок поведінки. Щоденне дотримання таких вимог всіма членами колек­тиву створює сприятливу морально-психологічну атмос­феру, підвищує ефективність виховного процесу.

Вимога приносить виховну користь, якщо вона є систе­матичною і послідовною. Це спонукає до постійного дотримання правил поведінки, незалежно від наявності чи відсутності контролю за нею.

Вимога може бути сформульована прямо й опосеред­ковано.

На початку роботи педагога з колективом, коли до ньо­го ще не звикли, а також не відома ще стимульована вимо­гою діяльність, найефективнішою є пряма вимога. Вона має бути чітко сформульована і висловлена спокійним, упевне­ним тоном, який не викликає заперечень.

З розвитком колективу, поглибленням стосунків пе­дагога з вихованцями, появою у них негативного чи пози­тивного ставлення до організації педагогічної діяльності використовують різні форми опосередкованої вимоги.

Опосередковані вимоги поділяють на позитивні, нейт­ральні, негативні.

Позитивна вимога. Вона виражає позитивне ставлен­ня педагога до вихованця (прохання, довір'я, схвалення).

Вимогу у формі прохання ставлять за хороших взає­мин між педагогом і вихованцями. За таких умов вихо­ванцю здається, що він виконує прохання за власним ба­жанням. Така вимога привчає до ввічливості, взаємодопо­моги, піклування про інших.

Вимогу, що виражає довір'я, застосовують у формі різ­них доручень, що дають вихованцю змогу відчути повагу до нього з боку педагога, думкою якого він дорожить. Ці­нуючи цю повагу, він сам проймається повагою до педаго­га, і йому стає незручно не виконати це доручення-вимогу.

Вимогу у формі схвалення використовують у тих ви­падках, коли вихованець домігся певних успіхів. Похвала ж педагога спонукає його до поліпшення діяльності, спри­яє появі відчуття задоволення від результатів цієї діяль­ності, почуття власної гідності.

Нейтральна вимога. Вона не виявляє чіткого став­лення вихователя до підопічних, але базується на став­ленні вихованця до стимульованої діяльності (натяк, умо­вна вимога, вимога в ігровій формі та ін.).

Вимогу у формі натяку застосовують здебільшого то­ді, коли для одержання бажаного результату потрібен не­значний виховний вплив. Ним може бути жарт, докір, погляд або жест, звернений до одного чи кількох членів колективу.

Вимогу у формі умови ставлять підлеглим тоді, коли для виконання бажаної для них діяльності їм необхідно спочатку зробити щось інше. При цьому види діяльності так поєднують, щоб вони випливали один з одного, щоб між ними був зрозумілий зв'язок («поліпшиш навчання — бу­деш грати в оркестрі»). Використовуючи цю форму вимо­ги, не слід цікаву для вихованців справу перетворювати на підкуп.

Вимога в ігровій формі. її використовують за потре­би виконати не дуже привабливе завдання (збирання металобрухту, макулатури та ін.). Педагог організовує цю ро­боту як змагання між групами чи класами, яке захоплює саме по собі.

Негативна вимога. Своїм змістом і формою вира­ження вона демонструє негативне ставлення педагога до діяльності вихованця, до прояву його негативних мораль­них якостей (недовір'я, осуд, погрози).

Вимога у формі недовір'я полягає в тому, що педагог усуває підопічного від певного виду діяльності, тому що він проігнорував або незадовільно виконав свої обов'яз­ки. Ефективність такої вимоги залежить від авторитету педагога і від того, наскільки вихованець дорожить його довір'ям, цим видом діяльності.

Вимога у формі осуду виявляється в негативній оцін­ці педагогом конкретних дій підопічного і розрахована на попередження небажаних вчинків та стимулювання позитивних. Осуджувати можна наодинці або у присут­ності колективу. Це може бути докір, закид, гнів чи обу­рення.

Найбільш різкою формою вимоги є погроза. Підопіч­ному повідомляють, що при невиконанні розпорядження до нього буде вжито серйозних виховних заходів. Погро­за має бути обґрунтованою, у разі невиконання вимоги погрозу слід виконувати.

Громадська думка. Як метод виховання за своєю сут­ністю вона є колективною вимогою. Адже, обговорюючи вчинок конкретної особистості, колектив прагне, щоб та усвідомила свою провину. При цьому аналізувати чи кри­тикувати треба не особистість, а вчинок, його шкідливість для колективу, суспільства й самого порушника. Розмова має бути такою, щоб людина самостійно вказала причину допущеного огріху. Під час обговорення обов'язково ви­значають шляхи подолання недоліків. За допомогою гро­мадської думки людину легше переконати в хибності по­глядів чи в неналежній поведінці, ніж в індивідуальній бесіді: вона бачить, як реагують товариші, колеги на пора­ди педагога, керівника і членів колективу, пересвідчуєть­ся, що її погляди ніхто не підтримує, і починає прислуха­тися до порад. Тому, організувавши обговорення поведінки, досвідчений педагог уникає надмірного втручання в розмову. Коли колектив сам дає оцінку й ухвалює рішен­ня, людина сприймає це серйозніше, оскільки перекону­ється, що ніхто не налаштовував колектив проти нього, його товариші мають власну думку.

Вихователь повинен формувати громадську думку за­здалегідь, а не тоді, коли треба обговорити певний вчинок. Успішності цього процесу сприяють єдність педагогічних вимог, чітка система самоврядування, систематична робо­та з учнівським активом. Велику роль відіграють і сти­мулювання учнів до висловлювання власної думки, коле­ктивний аналіз конфліктних ситуацій та їх вирішення, привчання критично оцінювати думки і явища, аргумен­товано обстоювати власну думку.

Вправляння. За своєю суттю вправляння передбачає створення умов для формування і закріплення позитив­них форм поведінки особистості.

До цього методу формування суспільної поведінки лю­дини доводиться вдаватися протягом усього життя, найча­стіше, звичайно, у молодому віці. У школі, наприклад, учне­ві щоденно доводиться вправлятися у виконанні розпоряд­ку дня, дотриманні шкільного режиму, в навчальній і трудовій діяльності. Якщо у кожній сфері життя особисто­сті вимоги будуть досить суворими, змушуватимуть її чіт­ко виконувати свої обов'язки, вона щоденно вправлятиметься у позитивній поведінці, у неї з'являться відповідні навички і звички.

Не можна придумати наперед вправи, які можна було б рекомендувати педагогу на всі випадки життя. Підбір їх має бути вдумливим, творчим. При цьому педагог пови­нен обґрунтовувати підопічному необхідність вправлян­ня, дбати про доступність, систематичність, оптимальність для формування певних навичок і вмінь.

Привчання. Цей метод виховання особливо ефектив­ний у виховній роботі зі шкільною молоддю. Адже не завжди є змога і потреба очікувати пори, коли учень свідо­мо виконуватиме вимоги шкільного режиму. Він повинен це робити з першого дня перебування у школі. Лише зго­дом дитина усвідомить їх правильність, справедливість і необхідність. Отже, правильна поведінка учня формува­тиметься в конкретних ситуаціях шкільного життя.

Доручення. Як метод виховання також має своєю ме­тою вправляння дитини в позитивних діях і вчинках. Для цього педагог чи учнівський колектив дає учню певне за­вдання, виконання якого вимагає певних дій або вчинків.

Використання цього методу вимагає врахування індиві­дуальних особливостей особистості. Передусім доручення підбирають із таким розрахунком, щоб його виконання сприяло розвитку ще не сформованих якостей. Наприклад, неорганізованим корисно давати завдання підготувати і провести захід, який вимагає самостійності, ініціативи, зі­браності.

Одержавши доручення, підопічний повинен усвідоми­ти його важливість і значення для колективу і для себе. Саме це і сприяє формуванню серйозного ставлення до нього, а також необхідних умінь, навичок.

Доручення має бути посильним: нескладне виховує са­мовпевненість, непосильне — підриває віру в свої сили. Педагог повинен не тільки визначити саме доручення, а й допомогти його виконати.

Доручення можуть мати постійний або епізодичний характер. Постійні доручення доцільно давати людям, які вже мають необхідний досвід їх виконання, а також роз­винуте почуття відповідальності. Доручення з часом до­цільно ускладнювати за змістом і методикою його вико­нання.

Ефективність доручення як методу виховання знач­ною мірою залежить від організації контролю за його виконанням. Відсутність контролю породжує безвідпові­дальність. Контроль може мати індивідуальний харак­тер з боку педагога або форму звіту на зборах колективу чи засіданні його активу. Виконання доручень слід оці­нювати.

Створення виховуючих ситуацій. Беручи за крите­рій особливість впливу на поведінку підопічних, прийоми створення виховуючих ситуацій поділяють на дві групи: творчі й гальмівні.

До творчих прийомів належать вияв доброти, уваги і піклування;, вияв уміння і переваг учителя; активізація прихованих думок і почуттів; зміцнення віри учнів у вла­сні сили; довір'я; залучення до цікавої діяльності.

Позитивні наслідки в індивідуальній виховній роботі дає вияв до вихованців доброти, уваги і піклування. Він викликає почуття вдячності, створює атмосферу взаємної поваги і довір'я. Теплі почуття до педагога чи товаришів згодом поширюються і на інших людей.

Створення подібних виховуючих ситуацій можливе у роботі з людьми різних вікових категорій. Найкраще їх можна проаналізувати, вдаючись до шкільної практики. Кожен учень, як правило, захоплюється певною галуззю знань. Якщо педагог не тільки виявляє уміння і знання у цій галузі, а й залучає до її опанування вихованця, то це викликає в нього захоплення, піднімає в його очах автори­тет педагога.

Жодна людина не байдужа до свого місця в колекти­ві. Однак кожна переживає своє становище по-своєму, не­рідко приховуючи свої думки і почуття. Спостереження за її поведінкою, розмови з нею дають змогу виявити, чим вона особливо дорожить. Створена відповідно педагогічна ситуація, що активізує приховані думки і почуття, дає змогу формувати позитивні риси особистості.

Інколи молода людина втрачає віру у власні сили, заяв­ляє, що у неї нічого не вийде, вона нездібна. Особливо по­ширені такі настрої в ранньому дитинстві. Такі діти часто байдужі до зауважень, до їх оцінок учителями. Вони почу­вають себе неповноцінними, стають пасивними. У цих ви­падках дуже важливо мобілізувати їх здібності, зміцнити віру у власні сили. Для цього створюють таку педагогічну ситуацію, в якій особистість могла б у чому-небудь вияви­ти себе, переконатися, що вона на щось здатна. Досвідчені педагоги так намагаються організувати процес навчання, щоб учень міг впоратися із завданням, а товариші поміти­ли його перші успіхи. Упевнившись у своїх силах, поміти­вши інтерес до себе і відчувши повагу товаришів, він почи­нає вірити в свої сили, прагне поводитися краще. У нього також пробуджується почуття власної гідності.

Прийом довір'я базується на вірі в те, що в кожної людини є щось хороше, на що можна опертися і досягти вагомих успіхів.

В індивідуальній роботі використовують і прийом за­лучення до цікавої діяльності. Вона захоплює вихованця, у ній він «забуває» свої погані потяги, в нього народжу­ються хороші прагнення, виявляються позитивні якості.

До гальмівних прийомів створення виховуючих ситу­ацій відносять паралельну педагогічну дію, удавану бай­дужість, осуд, наказ, попередження, обурення, ласкавий до­кір, натяк, іронію, вибух.

А. Макаренко часто користувався прийомом пара­лельної педагогічної дії, який він тлумачив як непрямий вплив на вихованця через колектив. При цьому подо­лання негативної риси характеру чи поведінки здійсню­ється не шляхом безпосереднього звернення до учня, а через вплив на нього колективу. Педагог виступає у тако­му випадку з претензіями до колективу і вимагає від нього відповідати за поведінку його членів. Після цього колектив має засудити негідний вчинок одного з учнів, який, у свою чергу, повинен відреагувати на вимоги ко­лективу.

Суть прийому удаваної байдужості полягає в тому, що педагог завдяки своїй витримці робить вигляд, що нічого не помітив, і продовжує почату роботу. Вихованець здиво­ваний, що на його витівку не реагують, його задум прова­люється, що підкреслює недоречність такої поведінки. За таких обставин не залишається нічого, як відмовитися від задуму навмисне порушувати дисципліну.

Одним з дієвих прийомів реагування є осуд негатив­них вчинків, поглядів і переконань. Педагоги або члени колективу на зборах або наодинці критикують осіб, які поводяться негідно. Пережите при цьому почуття сорому спонукає їх у майбутньому стримувати себе і не допуска­ти подібних вчинків, виховує, почуття відповідальності за свою поведінку.

Прийом наказу виражається категоричною вимо­гою вчителя, який розраховує на безумовне його вико­нання. Наказуючи, вчитель підкоряє своїй волі волю ви­хованця, тому наказ має бути чітко сформульованим і безальтернативним. Наказ часто використовують, коли потрібно не тільки організувати, а й скоригувати пове­дінку учня.

За допомогою прийому попередження вихователь роз­криває неприємні наслідки певних дій, які обов'язково проявляються, якщо не виправити поведінки. Суть його полягає в тому, що вихователь викликає в учня хвилюван­ня і бажання уникнути таких наслідків. У попередженні, окрім змісту слів, звернених до вихованця, важливу роль відіграє тон вихователя — серйозний, переконливий, інко­ли погрозливий. Вихователь має добре знати, що може вплинути на учня: виклик батьків до школи, обговорення поведінки на зборах учнів класу тощо.

Прийом обурення доцільний, якщо підопічний допустив негативний вчинок. Обурюючись, вихователь одночасно роз­криває негідність вчинку, викликаючи сором і бажання ви­правитися. Прояв обурення має містити й елементи переко­нання: аргументи педагога, його схвильованість примушу­ють підопічного критично глянути на свою поведінку.

Педагогічний прийом ласкавого докору характеризу­ється тим, що розмова з винуватцем ведеться приязно. Такий тон дає змогу вихованцю бути відвертішим, довір­ливіше ставитися до педагога, викликає бажання виправ­лятися.

У певних випадках вихователь не карає вихованця, який вчинив неправильно, і ставиться до нього так, ніби нічого не трапилося. Вдаючись до натяку, він створює умови, за яких підопічний сам усвідомлює свою вину. Застосування цього прийому передбачає розповідь у присутності винуватця про хороший вчинок самого ви­хователя, інших осіб, тобто контрастний за змістом із його власним. Така розповідь і слугує натяком на його провину.

Прийом іронії полягає в доброзичливому висміюванні недоліків винуватців без приниження їх гідності. Його особливістю є створення педагогічної обстановки, в якій порушника ставлять у смішне становище перед товари­шами. Почуття незручності і сорому, які в цей час його переповнюють, спонукають долати недоліки, через які він став смішним.

А. Макаренко використовував педагогічний прийом вибуху. Суть його полягає у створенні такої педагогічної обстановки, за якої швидко і докорінно перебудовується особистість. При цьому важливу роль відіграє те, що підо­пічний потрапляє у таку штучну ситуацію раптово. Інтен­сивні психологічні зміни можуть відбутися тільки в пе­дагогічній обстановці, що може викликати нові сильні по­чуття. Педагогу необхідно добре знати вихованця, щоб вплинути на його почуття (радість, смуток, сором, гнів і інші), щоб він по-новому оцінив себе, переконався у необ­хідності поводитись інакше.

Методи стимулювання діяльності й поведінки. Ці ме­тоди виконують функції регулювання, коригування і сти­мулювання поведінки і діяльності вихованців. До них на­лежать змагання, заохочення і покарання.

Змагання. Постаючи як конкуренція, боротьба за іс­нування, воно є пружиною розвитку. Змагання сильне гла­сністю, об'єктивним порівнянням підсумків, організує, згуртовує колектив, спрямовує на досягнення успіхів, учить перемагати. У його результатах відображається вся багатогранність життя школи, вузу. Змагання змушує тих, хто відстає, підніматися до рівня передових, а передових надихає на нові успіхи.

Ефективність змагання залежить від того, наскільки во­но співзвучне прагненню особистості до здорового супер­ництва, самоутвердження, від обізнаності учасників з його умовами, контрольованості і гласності результатів. Не менш важливе використання матеріальних і моральних стимулів.

Заохочення. В основі його схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до їх повторення.

Найчастіше з метою заохочення використовують по­дяку, вміщення портрета на дошці пошани, нагородження грамотою, цінним подарунком та ін.

Досвід показує, що не всяке заохочення активізує про­цес виховання. Воно має виховну силу тільки за певних умов. Передусім важливо своєчасно помітити появу по­зитивних зрушень у поведінці особистості, в ставленні до навчання, праці. Часто буває корисно похвалити підопіч­ного, коли він ще не досяг серйозних успіхів, але вже ви­являє прагнення до цього. Відзначаючи хоча б ледь помі­тні зміни на краще, невеликі перемоги учня над собою, педагог пробуджує в ньому бажання й далі вдосконалюва­тися, стимулює його до повторення подібних вчинків. Як­що ж вихователь пройде мимо перших перемог підопічно­го, не побачить його старань, це може негативно позначи­тись на всьому процесі його виховання.

Виховна сила заохочення «авансом» особливо виявля­ється стосовно тих, кого взагалі рідко або ніколи не заохочу­ють, хто не переживав відчуття радості від похвали. Однак заохоченням «авансом» зловживати не можна. Воно теж має бути заслуженим. При цьому враховують не тільки ре­зультати діяльності, а й сумлінність, час, витрачений на ро­боту, кількість зусиль. Зважають і на те, що одній людині певна справа дається легко, іншій — набагато важче.

Покарання. За своєю суттю — це несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх припинення або недопущення в майбутньому.

Покарання, як і заохочення, слід використовувати тільки як виховний засіб. До порушників правил поведі­нки, дисципліни, режиму праці застосовують такі пока­рання: догана, усне зауваження, зауваження у щоденнику, зниження оцінки за поведінку. Найбільше покарання — виключення порушника зі школи — здійснюється за си­стематичні аморальні вчинки або правопорушення (зло­дійство, хуліганство тощо).

Покарання може бути пов'язане з накладенням дода­ткових обов'язків; з позбавленням або обмеженням пев­них прав, а також моральним осудженням.

Воно повинно викликати переживання, почуття вини, збуджувати докори совісті та прагнення змінити поведін­ку; зміцнювати почуття відповідальності за свою поведі­нку, дисциплінованість, несприйнятливість до негативно­го, здатність протистояти негідним бажанням.

Виховна ефективність заохочення і покарання підви­щується, коли вони сприймаються як справедливі, що зо­бов'язує педагога враховувати міру провини. До них слід вдаватися не часто, за необхідності поступово посилювати їх. Але обов'язково покарання повинні мати гуманний характер.

Методи контролю й аналізу ефективності вихован­ня. Завдання їх полягає у з'ясуванні результативності конкретних виховних заходів, виховної роботи в конкре­тному колективі загалом. До них належать такі методи науково-педагогічного дослідження, як педагогічне спо­стереження, бесіда, опитування (анкетне, усне), педагогіч­ний експеримент, аналіз результатів діяльності учня.

Який би метод педагог не використовував, він повинен бути елементом конкретної програми вивчення підопіч­ного чи колективу.

Особистість формується і виявляє свої риси в різних видах діяльності. При цьому чим свідомішою, активні­шою та цілеспрямованішою буде її діяльність, тим повні­ше і достовірніше виявлятимуться її якості.

Поведінка людини залежить не тільки від її особистісних якостей, а й від характеру стосунків із колективом, особливостей життя колективу. Тому педагог має знати специфіку його впливу на особистість підопічного та його можливі реакції на цей вплив.

Особистість вихованця і сам колектив постійно роз­виваються. Дослідження цих змін має практичне зна­чення для подальшої виховної роботи, зокрема для пра­вильного прогнозування її змісту і добору методів, форм виховного впливу. Наприклад, протягом років навчання учень може побувати в різних класах та шко­лах. Однак процес його вивчення має тривати всюди. І кожен новий вихователь, перш ніж продовжити вивчен­ня і виховання такого учня, має встановити, що було зроблено до нього.

Відомості про учня чи колектив, отримані за допомо­гою одного методу, для достовірності і об'єктивності по­требують перевірки іншими методами. Усім учасникам виховного процесу важливо також обмінюватися даними.

Вивчення і виховання здійснюються одночасно, взає­модоповнюючи одне одного. Прийом чи метод вивчення особистості може бути водночас прийомом чи методом виховання (бесіда, доручення тощо). Аналіз реагування особистості (колективу) на певний виховний вплив допо­магає підібрати адекватні його способи.