Методичні рекомендації

Захоплена більшовиками, Україна перебувала у важкому соціально-економічному становищі. Характерними ознаками суспільного життя було згортання промислового виробництва, безробіття, падіння врожайності, нестача палива, харчів, одягу, взуття тощо. Влітку 1921 р. південь України охопила засуха. Від голоду 1921-1923 рр. померли близько 1,5 млн. селян. Отже, політика «воєнного комунізму» себе вичерпала. Важливо розкрити суть нової економічної політики (НЕП), впровадженої на Х з’їзді РКП (б) в 1921 р., охарактеризувати терміни її дії та наслідки. Важливими рисами НЕПу були: часткова денаціоналізація та повернення до капіталістичної ринкової системи, товарно-грошових відносин; кооперація; госпрозрахунок; матеріальна зацікавленість; заміна продрозверстки продподатком і т. п. Разом із тим військова промисловість, транспорт, банки, зовнішня торгівля залишались у руках держави. У 1922-1924 рр. була проведена фінансова реформа й запроваджено тверду валюту – червонець. В ході НЕПу вдалося швидко відбудувати зруйноване господарство, збільшити виробництво промислової та сільськогосподарської продукції. У 1927 р. українські селяни обробляли на 10% більше землі, ніж в 1913 р. Сягнуло довоєнного рівня виробництво предметів споживання, підвищився рівень життя людей. Але зважаючи на пануючу ідеологію владних сил, НЕП став лише тимчасовим відступом для відновлення народного господарства

Розкриваючи друге питання слід охарактеризувати мету та завдання індустріалізації, джерела проведення, зазначити позитивні та негативні наслідки. Після відмови від НЕПу активно впроваджуються командно-адміністративні методи господарювання. Індустріалізація передбачала модернізацію виробництва і створення матеріально-технічної бази соціалізму. Курс на індустріалізацію було проголошено у 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б), але основні зрушення відбулися у 1930-х рр. в період перших п'ятирічок.

Особливості індустріалізації в Україні: значний обсяг капіталовкладень (за роки І-ї п’ятирічки – понад 20% союзного бюджету); зосередження уваги на крупних промислових об’єктах (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд, ХТЗ та ін.); нерівномірність розміщення промислових об'єктів у регіонах республіки (Донбас та Придніпров'я помітно випереджали Правобережжя); створення нових галузей виробництва, особливо у важкій промисловості; відставання модернізації легкої та харчової промисловості; витіснення приватного сектору швидше, ніж в цілому по СРСР; порушення екологічної безпеки та охорони навколишнього середовища та ін.

Модернізація промисловості перетворила Україну із аграрної в індустріально-аграрну державу. Протягом першої (1928-1933 рр.) та другої (1932-1937 рр.) п’ятирічок в Україні створено 1500 об’єктів (в СРСР – 6000). Промислове виробництво порівняно з 1913 р. зросло у 7 разів. Україна вийшла на 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну; на 3-тє місце за виробництвом сталі; на 4-те місце в світі за видобутком вугілля. Але понад 90% промисловості складали видобувні галузі та важка промисловість. Урбанізація міст (зросли у 2 рази) ускладнила житлову, продовольчу, екологічну та інші проблеми.

Висвітлюючи третє питання слід зауважити, що для керівництва країною колгоспи були необхідні як зручна форма експлуатації та вилучення коштів з села, фактично пограбування селян. Курс на «суцільну колективізацію» та «ліквідацію куркульства як класу» було проголошено на пленумі ЦК ВКП(б) у листопаді 1929 р. Наприкінці 1932 р. в УСРР налічувалось 70% колективних господарств (понад 80% посівних площ), було розкуркулено понад 200 тис. селянських сімей.

1932-1933 рр. – голодомор в Україні, жертвами якого стало щонайменше 3,5-5 млн. осіб. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, становлять близько 10 млн. осіб. Традиційне українське село зі своїми звичаями, устроєм перестало існувати, селяни втратили власність, опинились у становищі кріпаків. Факти про ці події замовчувалися, фальсифікувалися дані, що надавалися представникам інших країн (Бернард Шоу та ін.).

Колективізація призвела також до знесилення продуктивних сил села; знищення підприємливих заможних селян; падіння урожайності, зменшення валових зборів зернових; зменшення поголів'я худоби тощо. Було зламано опір селян владі, а оскільки селянство було основою українського національного руху, то колективізацію й голодомор можна розглядати як прагнення влади покінчити із небезпекою «українського націоналізму».

У 1923 р. РКП(б) ухвалила програму коренізації (в Україні «українізація»), основним завданням якої було зняття суперечностей між національними окраїнами та центром, народними масами та партійно-радянським державним апаратом; формування місцевих кадрів. Політика коренізації передбачала створення закладів освіти і культури, видання газет, журналів, книг мовами корінних націй; вивчення національної історії; відродження й розвиток національних традицій, культури тощо. В Україні через опір партійного керівництва республіки почала реалізовуватися лише із 1925 р. і тривала до початку 1930-х рр.

Результатом «українізації» стало розширення вживання української мови у діловодстві, освіті, видавничій справі. У 1922 р. в Україні друкувалося українською мовою 27% книжок, близько 10% газет і журналів. У 1927 р. ці показники сягнули 50 і більше відсотків (газети – приблизно 90 %). Зросла частка українців в урядових, партійних та ін. установах, серед міського населення. Якщо у 1923 р. українці складали лише 35% службовців, то у 1927 р. – 54%. Розпочинається розвиток гуманітарних наук, літератури, мистецтва, театру, церкви і т. п. Виникло багато письменницьких організацій: «Плуг», «Гарт», «Молодняк», «Вільна академія пролетарської літератури» (у 1925 р. М.Хвильовий створив і очолив ВАПЛІТЕ) та ін.; проводилися літературні дискусії тощо. Плідно функціонувала Українська Академія наук; протягом 1921-1930 рр. діяла Українська автокефальна православна церква. В УСРР повернулися із еміграції відомі діячі. Зріс рівень писемності. Число письменних збільшилося у містах з 40 до 70%, у селах з 15 до 50%.

Цей період називають українським ренесансом, або відродженням (у 1930-х рр. – розстріляне відродження).

Політика «українізації» призвела до посилення позицій прихильників національного комунізму (М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник, М.Волобуєв та ін.), які прагнули до розширення самостійності УСРР, намагались поєднати програму комуністичного будівництва із національними завданнями. З 1926 р. розпочалася кампанія цькування і «класової» боротьби з «націонал-ухильництвом» – «шумськизмом», «хвильовизмом», «волобуєвщиною» тощо. У 1929-1930 рр. відбувся показовий судовий процес над вигаданою «Спілкою визволення України». Почалося згортання «українізації» (зменшення українських шкіл, періодичних видань, закриття українських установ, кафедр, театрів тощо, репресії та переслідування за український «буржуазний націоналізм» і т. п.). М.Скрипник та М.Хвильовий у 1933 р. покінчили життя самогубством. Після 1933 р. партія більшовиків провела низку перетворень у сфері освіти, науки, культури, спрямованих на уніфікацію у всіх республіках. У 1938 р. запроваджено обов’язкове вивчення російської мови в усіх школах.

Розкриваючи останнє питання необхідно підкреслити, що «воєнний комунізм» у політичній сфері проявлявся у боротьбі з опозицією. З вересня 1918 р. основним методом боротьби з опозицією став терор та організація концентраційних таборів для ізоляції «класових ворогів» радянської республіки (жертвами «червоного терору» за 1918-1922 pp. стали 140 тис. осіб). Поступово з політичної арени були усунуті кадети (листопад 1918 р.), ліві есери (1918-1921 pp.), праві есери (1918-1922 pp.), меншовики (1919-1921 pp.), анархісти.

У 1921-1922 рр. на території республіки набули чинності чимало законодавчих актів Росії. 30 грудня 1922 р. проголошено про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) як федеративної держави, яка фактично стала унітарною. Й. Сталін висував «план автономізації» – входження республік до складу Російської Федерації як автономних частин, але він не був реалізований. Українські керівники (Х. Раковський) відстоювали ідею федерації або конфедерації.

Необхідно висвітлити сутність тоталітарного режиму, пояснити, чи можна виправдати злочини, спрямовані проти свого ж народу. Більшовицький тоталітаризм означав партійно-державну монополію на владу, встановлення контролю над армією та іншими силовими структурами, профспілками і громадськими організаціями, засобами масової інформації, освітою, церквою тощо.

З’ясувати також, які соціальні та професійні групи перш за все підлягали репресіям, якою була доля репресованих. Розпочинаючи із «справи СВУ» 1929-1930 рр. та арештів початку 1930-х рр., тобто ще до вбивства у Ленінграді С. Кірова (1 грудня 1934 р.), в УСРР відбувалося переслідування інтелігенції. Були репресовані С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас та багато інших. В Україні протягом 1930-х рр. було розкрито до 100 «ворожих» організацій, «центрів», «блоків». В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків. Розгромлено Спілку письменників: 89 осіб розстріляно, 64 заслано, 83 емігрували. У 1933 р. за політичними мотивами було звільнено близько 200 працівників Наркомату освіти УРСР, всіх керівників обласних, 90% керівників районних відділів та кожного десятого вчителя. Репресії відбувалися у збройних силах, органах держбезпеки, у партії. Жертвами стали 170 тис. (37%) членів КП(б)У, було знищено весь уряд, ЦК комсомолу і т.д. Репресовані Ю. Коцюбинський, С. Косіор, П. Постишев, Й. Якір, І. Дубовий, П. Любченко та багато інших.

Важливо розглянути причини репресивних заходів 30-х роки ХХ ст. Із прийняттям 5 грудня 1936 р. Конституції (в УРСР – 30 січня 1937 р.) в країні утвердилися єдина комуністична ідеологія (положення про керівну роль ВКП(б). Зміцнився адміністративний апарат: кількість службовців в СРСР з 1928 по 1940 р. зросла майже у 4 рази. Сформульована Сталіним теорія загострення класової боротьби у ході соціалістичного будівництва призвела до безпідставних репресій безневинних людей – «ворогів народу». Масові репресії формували в суспільстві почуття страху, як стимул праці, пересторогу непокорі, безоплатну робочу силу через табірну систему.

Ознайомтесь із першоджерелами:

Із листа до Г. Петровського від слухачів військово-повітряної академії РСЧА Я. Коркіна та О. Пахоленка про примусову колективізацію й розкуркулення селян у Новопсковському районі на Старобільщині (7 липня 1931 р.) (витяг)

Голові ЦВК УСРР т. Петровському Від слухачів Військово-повітряної академії м.Москва, Ленінградське шосе, буд. 26 Коркіна Якова та Пахоленка Омеляна

Просимо Вас розібрати слідуючі явища, що межують із свавіллям, яке творять місцеві працівники Новопсковського р-ну Старобільського округу, хут. Статівки і с.Лизівки.

1. Колективізація. Колективізовано до 85%. Забезпеченість колгоспів продуктами недостатня. 10% колгоспників зовсім не мають хліба через поганий розподіл. Кооперація зовсім не забезпечує постачання колгоспів промтоварами. Надто велика нужда у взутті. В Статівці та Лизівці в колгоспах зовсім не ведеться підготовка до збирання урожаю.

Є ряд випадків насильницького залучення в колгосп, на випадок відмови йти у колгосп підводять під графу куркуля і розкуркулюють, забираючи все майно, і вивозять...

Існує переконання, що залучити в колгосп можна лише силою. …

Викривлення лінії партії проводиться свідомо верхівкою колгоспів. Наприклад, голова колгоспу хут. Статівки Шандра Никанор А. заявляє: «Чи потрібні нам колгоспи?» «На нас партія жме і ми жмемо».

Крім цього, правління колгоспу систематично пиячить, що ми самі бачили в дорозі, і коли приїхали в хутір, і там виявилася частина п'яних колгоспників. Про п'янки правління нам скаржилися колгоспниці-біднячки.

П'янство, залякування, погане виховання і забезпечення колгоспників є причиною небажання бідноти і середняків, які лишилися, вступати в колгосп, внаслідок чого вони йдуть на поводу куркульства і відбивають його настрій.

Укр. іст. журн. – 1992. – № 6. – С. 111.