Завдання для самоконтролю знань

Контрольні питання:

1. Сутність планування. Планування в управлінні.

2. План корпорації та його зміст. Причини складання плану.

3. Процедури фінансового планування.

4. Обмежуючі фактори та позитивні аспекти планування.

5. Сфери застосування планування.

6. Основні групи методів прогнозування.

7. Суб’єктивні методи прогнозування. Методологічні прийоми.

8. Казуальне прогнозування. Його форми.

9. Методи екстраполяції.

10. Основні напрямки і завдання впровадження контролінгу.

Тестові завдання:

1. Процес розробки і прийняття цільових установок кількісного і якісного характеру з визначенням шляхів найефективнішого їх досягнення має назву:

1. прогнозування;

2. планування;

3. контролінг;

4. управління.

2. Однією з основних причин, що визначає необхідності складання планів є:

1. оптимізація економічних наслідків;

2. координуюча роль плану;

3. вимоги менеджменту;

4. невизначеність майбутнього.

3. Тип плану, що складається на основі стратегічного розвитку і передбачає визначення виробничої, маркетингової, науково-дослідної та інвестиційної політики має назву:

1. фінансово-економічний;

2. тактичний;

3. оперативний;

4. виробничий.

4. В рамках стратегічного планування виділяються наступні типи цілей:

1. ринкові, виробничі, фінансово-економічні, соціальні;

2. стратегічні, тактичні, оперативні;

3. виробничі, економічні, соціальні, невиробничі;

4. соціально-економічні, ринкові, внутрішні, зовнішні.

5. У науково-практичній літературі відокремлюють такі основні групи методів прогнозування:

1. експертні, статистичні, експериментальні;

2. експертні методи, каузальне прогнозування, методи екстраполяції;

3. індивідуальне опитування, мозкова атака, метод Дельфі, розробка сценаріїв;

4. прагматичні методи, мозкова атака, експерименти, розробка сценаріїв, методи екстраполяції.

6. До основних методологічних прийомів, що використовуються при суб’єктивному методу прогнозування не відноситься:

1. метод Дельфі;

2. експеримент;

3. мозкова атака;

4. розробка сценаріїв.

7. Груповий метод вирішення складних завдань, в ході якого учасники групи експертів висувають якомога більше пропозицій щодо вирішення поставленої проблеми має назву:

1. мозкова атака;

2. метод Дельфі;

3. розробка сценаріїв;

4. експеримент.

8. Спосіб експертного прогнозування, який ґрунтується на зведенні, систематизації та оцінці думок групи експертів, на основі їх письмового опитування на предмет оцінки майбутніх кількісних та якісних показників розвитку підприємства має назву:

1. листування;

2. анкетування;

3. метод Дельфі;

4. мозкова атака.

9. Каузальне прогнозування може здійснюватися у таких основних формах, як:

1. детермінантний прогноз, причинний прогноз;

2. стохастичний прогноз, індивідуальний прогноз;

3. детермінантний прогноз, стохастичний прогноз;

4. оперативний прогноз, тактичний прогноз.

10. Визначення середніх величин, екстраполяція тренду, експоненціальне згладжування здійснюється за допомогою групи методів прогнозування, які мають назву:

1. методи екстраполяції;

2. кореляційні методи;

3. розробка сценаріїв;

4. експерименти.

ТЕМА 6. УПРАВЛІННЯ ОБОРОТНИМ КАПІТАЛОМ І КОРОТКОСТРОКОВИЙ КРЕДИТ

1. Сутність і зміст управління оборотним капіталом

2. Короткостроковий кредит як форма фінансування оборотного капіталу

Література:

1. Брігхем Є.Ф. Основи фінансового менеджменту. – К: Молодь, 1997. – 998 с.

2. Грідчіна М.В. Корпоративні фінанси (зарубіжний досвід і вітчизняна практика). – К: МАУП, 2002. – 232 с.

3. Ли Ч.Ф. Финансы корпораций: теория, методы и практика. – М: ИНФА-М, 2000. – 686 с.

1. Сутність і зміст управління оборотним капіталом

Успішна робота будь-якої корпорації залежить від декілька умов, однією з важливіших серед яких є наявність необхідного обсягу оборотного капіталу. Проблеми раціональної організації оборотного капіталу і підвищення ефективності його використання, гостро встають перед компанією, оскільки рішення цих питань є підставою для створення неперервності виробничого процесу й рентабельного виробництва.

Політика управління оборотним капіталом включає два основних питання: 1) який потрібен рівень поточних активів; 2) як повинні фінансуватися поточні активи.

В умовах визначеності, коли збут, витрати, платіжні періоди, тощо безумовно відомі, усі компанії могли б утримувати тільки мінімальні рівні поточних активів. Будь-які значніші суми могли б підвищити необхідність зовнішнього створення фондів без відповідального збільшення у прибутках в той час, як будь-які менші внески могли б викликати затримку виплат і робітникам, і постачальникам, завдяки недостачам оборотного фонду та інше.

З обмеженою інвестиційною політикою формування поточних активів корпорація могла б утримати мінімально надійні рівні фондів для готівки і оборотних фондів, і вона могла б мати жорстку (ризикову) кредитну політику, незважаючи на те, що це могло б означати зростання ризику обмеження збуту. Обмежена інвестиційна політика формування поточних активів взагалі забезпечує найвищий очікуваний обіг з інвестицій, але це зумовлює найбільший ризик.

Протилежне спостереження в умовах послабленої політики. Послаблена інвестиційна політика щодо поточних активів є політика, у рамках якої задіяни відносно великі суми готівки, ліквідні цінні папери і оборотні фонди, і у рамках якої збут стимулюється ліберальними кредитними умовами і високими рівнями дебіторських заборгованостей.

Помірна (середня) політика знаходиться між двома крайніми значеннями за строками очікування ризику і обігу.

Альтернативний підхід фінансування поточних активів характеризує те, що для більшості бізнесів властиві сезонні і/або циклічні коливання. Наприклад, конструкторські фірми переживають пік навесні і влітку, роздрібні торговці мають різдвяний пік, а виробники переживають підйоми разом з ними. Подібним чином фактично усі фірми мають підвищити поточні активи, коли економіка прогресує, але вони розпродують оборотні фонди і мають часті зниження дебіторських заборгованостей тоді, коли економіка послаблюється. До того ж поточні активи рідко падають до нуля. Цей факт має провідне значення для розвитку ідеї постійних поточних активів, які є поточними активами у розпорядженні компанії під час спаду.

Потім, коли збільшується збут протягом відповідного сезону, поточні активи мають подібним чином зростати. Ці сезонні поточні активи визначаються як тимчасові поточні активи. Спосіб, яким фінансуються постійні і тимчасові поточні активи називається політикою фінансування поточних активів.

Політика фінансування, яка відповідає строками платежів активу і заборгованості. є помірною політикою.

При обмеженні у коштах компанія спробувала б сформувати структуру строків платежів, що відповідала б її активам і заборгованостям. Оборотний фонд, що передбачався бути проданим через 30 днів, міг би фінансуватися з 30-денною банківською позикою. Фактично, як правило, два фактори не допускають саме відповідність строкам платежу: 1) існує невпевненість відносно цінності активів; 2) має використовуватись будь-яка звичайна маржа, а вона не має строку платежу. Щоб проілюструвати фактори невпевненості, корпорація могла б фінансувати оборотні фонди з 30-денною позикою, передбачаючи їх і використовувати готівку, яка дала б змогу відмовитись від позики. Але якщо збут був би повільним, готівка не могла б надходити і використання короткострокового кредиту могло б загострити обумовлену проблему. Крім того, якщо корпорація робить спробу забезпечити відповідність строків платежу активу і заборгованості, ми могли б визначити це як помірну політику фінансування поточного активу.

Агресивний підхідвключає фінансування постійних поточних активів з використанням короткострокового, обмеженого кредиту.

Консервативний підхідвказує на те, що постійний капітал використовується для фінансування усіх вимог постійних активів і також для того, щоб задовольнити деякі або всі з сезонних потреб.

Ці описані підходи фінансування відрізняються відносними величинами короткострокового боргового зобов’язання, яке використовувалось в кожному підході. Агресивна політика вимагає найбільшого використання короткострокового боргового зобов’язання, в той час, як консервативна - найменшого.