5.2. Про авторське право

Слід зазначити особливо, що наукова публікація є не просто способом доведення інформації. В більшості випадків наукова публікація виступає як загальноприйнятий засіб проголошення авторських прав на ті або інші наукові результати, юридичною підставою для визнання пріоритету на конкретні результати теоретичних і (або) експериментальних досліджень.

Опубліковані нові думки, наукові ідеї є виразом інтелектуального потенціалу окремих осіб і організацій, і тому, як і речі, завжди комусь належать. Це наше духовне багатство, можливо, цінніше, ніж матеріальне, і по-людськи несправедливо забувати, хто з'явився творцем цього багатства. Саме з цієї причини використання в наукових роботах результатів, одержаних іншими особами, регламентується цілком певними юридичними і етичними нормами. Зокрема, при використанні в дисертації ідей або розробок, що належать співавторам, колективно з якими були написані наукові роботи, претендент зобов'язаний відзначити це в дисертації. У разі використання чужого матеріалу без посилання на автора і джерело дисертація знімається з розгляду незалежно від стадії проходження без права повторного захисту.

Законодавчо закріплено, що в науковій праці може бути зроблене посилання на чужу думку у вигляді викладу її у формі вислову або у вигляді дослівної цитати, узятої в лапки, з обов'язковою вказівкою прізвища автора і цитованого джерела. Запозичення з чужого твору тексту або ідей без вказівки прізвища дійсного автора і джерела запозичення називають плагіатом (від латинського слова plagio – викрадаю). У чинних законодавчих актах термін "плагіат" не уживається, а відповідні незаконні дії називаються порушенням авторських прав.

Порушення авторських прав може виявлятися в різних формах.

Часто недобросовісні автори включають в свою роботу зміст чужого твору з незначними переробками без дотримання правила посилання. В деяких випадках посилання є, але вона не дає правильного уявлення про масштаби і характер запозичення, а це також визнається неприпустимим [11].

У деяких авторів виявляється прагнення оформити свою роботу з мінімальною кількістю посилань на використані наукові результати і публікації інших авторів, при цьому щось за умовчанням розуміють як чужий результат, а про щось, опубліковане іншими, дуже важливому і такому, що має пряме відношення до публікованого матеріалу, просто не згадується. Це, як наївно вважають деякі, нібито підсилює враження про наявність в даній роботі особистого внеску автора в науку, але самі не усвідомлюють того, що, поступаючи так, діють далеко не кращим для себе чином і, як правило, більше втрачають в очах тих, хто їх оточує, чим знаходять. Адже придбання деякого помилкового авторитету за рахунок навмисного або мимовільного привласнення чужих наукових праць не йде ні в яке порівняння навіть з незначною втратою реального авторитету хоч би навіть у частини фахівців і колег, що визначили, що якась частина роботи привласнена. Крім того, і сама дисертація втрачає як в обгрунтуванні актуальності дисертаційного дослідження, так і в чіткості виділення особистого внеску автора в науку.

Порядному науковцеві властиво здорове відчуття побоювання і навіть своєрідної огиди відносно того, що в його роботі яка-небудь ідея може бути сформульована таким чином, що вона опиниться повністю або навіть частково привласненою (тобто викладеною раніше кимось іншим, і це можна було і слід було б знати). Дуже етично посилатися в наукових працях не тільки на публікації, але і на усні вислови (можливо, навіть в особистій бесіді), хоча формально можна дорікнути, а в деяких випадках і притягати до відповідальності за привласнення, лише офіційно опублікованих чужих матеріалів. У цивільному законодавстві навіть передбачені способи відновлення права автора. Наприклад, після публікації твору (у тому числі і дисертації) з неправомочним запозиченням суд або інший компетентний орган може зобов'язати за рахунок винного дати публікацію у пресі про допущене порушення авторських прав.

Що стосується привласнення ідей, висловлених усно, – це справа етики, і розплата тут зазвичай одна: щось втратити в очах тих, хто Вас оточує, або якщо це багато разів пройде безкарно, можна придбати з випадків звичку, яка колись може дуже підвести.

Типова ситуація, коли самостійно прийшов до відмінної ідеї і після цього не дивлячись на те, що раптом знаходиш цю ідею в більш ранніх публікаціях іншого автора, не тільки переконуєш себе, але і сам починаєш вірити у те, що ідея належить особисто тобі. "Не існує відкриття, – писав французький математик Лежанр, – яке не можна було б приписати собі, сказавши, що ті ж речі були знайдені на декілька років раніше; але якщо не дати тому доказу, що полягає у вказівці місця, де вони опубліковані, це твердження стає безпредметним і є тільки образою для дійсного автора відкриття".

Відмовитися від авторства на ідею деколи дуже важко: вона настільки прекрасна, і прийшов до неї сам, без якої-небудь сторонньої допомоги... Проте, треба знайти в собі мужність відкрито визнати, що її вже хтось запропонував, при цьому зазвичай можуть (і за наявності винні) бути виділені елементи новизна, що є дійсною заслугою претендента. Непорядність в цьому відношенні рано чи пізно, як правило, виявляється відміченою.

Слід окремо зупинитися на сумісній публікації результатів наукових робіт. Тут можна побачити дві крайнощі.

Одна крайність характерна для людини, яка має достатньо високі творчі здібності, що дозволяють йому виступати серед навколишніх в ролі генератора наукових ідей. Таку людину захоплює сам процес творіння, пошуку, розробки наукових рішень, і її, як правило, не турбує питання про оформлення авторства на те, що їм пропонується. Така особа надзвичайно любить процес колективної творчості, дуже шанобливо відноситься до чужих ідей, завжди виділить те, що у кожному конкретному випадку запропоноване нею, а що іншими. До такої людини тягнуться люди, і результатом спільної діяльності зазвичай виявляється безліч наукових публікацій.

Інша крайність спостерігається у людини, яка не володіє можливостями користуватися результатами власної наукової творчості (через причини, які можуть лежати в широкому діапазоні: від дефіциту часу до відсутності творчих здібностей) і виступає у зв'язку з цим за умов, що вимагають прояву особистої активності, в позитивній ролі акумулятора і реалізатора чужих наукових ідей. Проте, різного роду обставини (престижні міркування, "необхідність" захисту дисертації, а іноді і просто принцип "про всяк випадок") спонукають таких людей публікуватися.

Загальним для цих двох крайніх випадків виявляється те, що як генератор, так і акумулятор ідей стають співавторами достатньо великої кількості публікацій, в яких не міститься відомості про розділення авторських прав на опубліковані матеріали, і в той же час майже або взагалі не мають| робіт, оформлених особисто. На цьому грунті у випадках, коли питання про особистий внесок в науку встає принципово (особливо гостро це зазвичай виявляється при захисті дисертацій у вигляді наукової доповіді), часто виникають неприємності. Для їх ліквідування призначають комісії, які встановлюють ступінь творчої участі тієї або іншої особи в публікаціях, роблять заднім числом оформлення авторства на ту або іншу частину раніше опублікованих матеріалів, але все це вже виглядає несолідно. І особливо прикро стає, коли в такій ситуації опиняється дійсний генератор ідей.

Уникнути цих неприємностей можна: треба лише проявляти постійну принциповість і чесність в сумісних публікаціях – чітко указувати, яка їх частина (або які ідеї) кому саме із співавторів належать. Крім того слідує хоч би іноді публікувати одноосібні узагальнюючі| роботи, пам'ятаючи про те, що наявність публікацій без співавторів є формальною ознакою самостійності в науковій роботі, що завжди враховується при індивідуальній оцінці наукової діяльності.

Украй доцільно в анотаціях звітів про науково-дослідні роботи відзначати, ким конкретно з виконавців і що виконане на рівні внеску в науку (для потенційних претендентів вчених ступенів це характеризує наявність або відсутність заділів майбутніх дисертацій) і практику, а також особливо підкреслювати випадки використання нових наукових результатів, раніше одержаних колегами по роботі як з одного колективу, так і з однієї організації. Це забезпечує гласність в науці, створює в колективі, що займається науковою діяльністю, атмосферу дійсної доброчесності, наукової сумлінності і душевного комфорту.