Підтримка політичних партій та рухів, що мали найбільший рейтинг серед львівського електорату, %

Політичні партії та рухи	Грудень 1995 N=500	Березень 1998 N=500	Результати виборів у багатомандатних округах м. Львова у березні 1998 р.
Аграрна партія	–	2,4	1,8
Всеукраїнське об’єднання «Громада»	–	1,2	0,9
Комуністична партія	4,2	6,6	7,0
Народний Рух	36,0	16,2	32,0
Народно-демократична партія	–	4,3	5,2
Національний фронт	12,1	6,8	7,4
СДПУ(о)	4,4	4,0	5,4
Партія «Реформи і порядок»	–	11,8	17,8
Блок Соціалістичної і Селянської партій	–	2,6	2,7
Партія зелених України	–	1,9	3,0
Не підтримую жодну партію	41,2	31,2	2,2

Джерело: [55, 28].

Парламентські вибори 1998 року стали предметом пильної уваги з боку науковців як об’єкт вивчення електоральної поведінки виборців. Серед них треба відзначити дослідження, яке здійснив американський вчений Віккі Геслі (Університет штату Айова) разом зі спеціалістами кампанії «СОЦІС-Геллап Інтернешнл» у Києві. На його думку, політичні партії в Україні діяли як виразники інтересів громадськості; громадяни голосу­вали на виборах до Верховної Ради відповідно до позицій, що їх виражали політичні партії, які брали участь у виборах [18, 20].

Теоретичною основою дослідження слугували положення, запропоновані С. М. Ліпсетом і С. Рокканом і дещо модифіко­вані Далтоном^, згідно з якими відносини виборців і партій будуються на підставі головних ліній розмежування, характер­них для цих суспільств на певний момент. Аналіз відповідей на запитання анкет про поведінку виборців під час парламентських виборів 1998 року разом із вивченням партійних виборчих платформ дали змогу емпірично обґрунтовувати наведені вище твердження.

Згідно з офіційними результатами, явка виборців на вибори у березні 1998 року була доволі високою і становила 69,6 %. Активністю відрізнялись люди похилого віку, з більш високим рівнем освіти, селяни, а не городяни, люди, що мали більший склад сім’ї, виборці, які загалом негативно оцінювали економіч­ний стан держави, представники Західної України та люди, які частіше відвідували церкву. Дослідники вважали, що модель участі у виборах в Україні була подібна до електоральної пове­дінки виборців в інших країнах, хоча питання впливу на участь у виборах таких чинників, як невдоволеність економічною ситу­ацією, було суперечливим і не давало чіткої картини.

За спостереженням вчених, співвідношення партійних сил та рішень про підтримку певної партії в Україні, можна було пояс­нити, використовуючи стандартні моделі поведінки виборців, що існували в інших країнах. Українські виборці голосували в 1998 році так, як можна було спрогнозувати на підставі вияв­лення мотивацій щодо позицій з пріоритетних питань та відпо­відно до ідентифікаційних ліній розмежування. Політичні партії в Україні, вважає В. Геслі, діяли як виразники громадських уста­новок, а не були просто інструментами просування на посаду президента своїх висуванців. Так само, як і на виборах у Великобританії та США, виборці в Україні голосували так, як можна очікувати на підставі їхніх позицій з пріоритетних проб­лем. Організатори дослідження дійшли несподіваного висновку: «...немає достатніх підстав стверджувати, що Україні притаманна неорганізована і нерозвинена партійна система. Поведінка виборців в Україні унікальна і не є обов’язково якимсь «посткомуністичним відхиленням» поведінки виборців на Заході»[18,36]. Це, вочевидь, розходиться із твердженнями українських вчених щодо незрілості партійної системи в Україні (див. розділ 2.5.−В. Б.).

Слід підкреслити, що ідеологічні позиції українських вибор­ців, як вони самі їх визначали, відігравали порівняно незначну роль у голосуванні. Ідентифікація виборців за шкалою «ліві-праві» не мало великого значення для багатьох українських виборців, а для тих, хто себе ідентифікував з певною позицією на цій шкалі, ідеологія впливала на характер голосування тільки у разі протиставлення комуністів і Руху та протиставлення комуністів і НДП – причому не на шкоду голосуванню з пріоритетних для виборців проблем.

Результати виборів 1998 року виявилися досить цікавими для дослідників. Вони показали, що розмежування між регіона­ми залишається, хоча воно і не є відверто конфронтаційним. Глибоко турбував громадян України економічний спад у дер­жаві. Люди, що негативно оцінювали економічне становище, були більш схильними до участі в голосуванні, вони менше підтримували ринкові реформи і їх не влаштовувала інтеграція в Європу. Таким чином, ринкові реформи не мають шансу на сприйняття або підтримку більшістю, якщо вони не супровод­жуються покращенням добробуту людей.

Слід підкреслити, що, незважаючи на певне загострення соціальних проблем, зумовлених насамперед зростанням забор­гованості із зарплати та інших соціальних виплат, спостерігали­ся доволі характерні позитивні зрушення у суспільно-полі­тичних орієнтаціях населення на користь політичних сил рефор­маторського спрямування.

Під час парламентських виборів 1998 року, на відміну від виборів 1994 року, було зафіксовано непоодинокі випадки пору­шення прав на вільне волевиявлення громадян. За спостере­женням Уповноваженого Верховної Ради України у справах людини Ніни Карпачової, тільки районними (міськими) судами України було розглянуто понад 2,5 тис. справ на рішення та дії виборчих комісій щодо спорів, які виникли в ході підготовки і проведення виборів. Про це опосередковано свідчили також статистичні дані голосування в одномандатних виборчих окру­гах. Йдеться про порівняння кількості тих виборців, які отримали бюлетені, та тих, які взяли участь у голосуванні. З 26 млн 754 тис. 184 виборців (71,27 %), які прийшли на виборчі дільниці і отримали бюлетені, взяли участь у голосуванні 26 млн 553 тис. 118 осіб (70,73 %). Таким чином, 201 тис. 66 бюлетенів (0,54 %) не було опущено в скриньки для голосування, а винесено виборцями з виборних дільниць. При цьому з ви­борчих дільниць виборчого округу № 57 (Донецька обл.) було винесено 57 тис. 129 бюлетенів, округу № 56 (м. Маріуполь, Донецька обл.) − 56 тис. 28 бюлетенів, № 41 (м. Донецьк) – 6 тис. 766 бюлетенів. Для абсолютної більшості округів цей по­казник, як правило, не перевищував кількох сотень таких бюле­тенів, а середній показник по Україні склав 893 бюлетені. Висновок напрошується сам собою.

Інше порушення, яке теоретично могло вплинути на резуль­тати виборів на окремих дільницях – це визнання недійсними виборчих бюлетенів. Загальна кількість недійсних бюлетенів засвідчувала, на думку Н. Карпачової, слабку поінформованість громадян щодо механізмів і принципів голосування, низький рівень організації роботи виборчих комісій під час голосування та підрахунку його результатів. У цілому по Україні під час парламентських виборів у 1998 році недійсними було визнано 1 млн 145 тис. 196 бюлетенів. У середньому по виборчому округу такий показник склав 5 089 бюлетенів. Проте в окрузі № 70 (м. Ужгород) він сягав за 20 тис., в округах № 72 та № 74 (Закарпатська обл.), № 41 (м. Донецьк), № 166 (Тернопільська обл.), № 204 (Чернівецька обл.), № 153 (Рівненська обл.) − за 10 тис. бюлетенів у кожному [36, 231].

Результати виборів у Верховну Раду України слугували своєрідною прогностичною моделлю президентських виборів 1999 року. Виборча кампанія стала перевіркою сил і можливос­тей усіх суб’єктів політичного процесу в Україні, і, передусім, «партії влади». Несприятливі для неї (НДП) результати парла­ментських виборів свідчили про те, що курс реформ, діяльність вищих посадових осіб виконавчої влади не викликала довіри переважної більшості населення.

Впродовж 1999 року українське суспільство проходило ви­пробування президентськими виборами, котрі сколихнули су­спільство й загострили протиріччя на вершині владної піраміди. Головні з них – протистояння між гілками влади і, насамперед, між Президентом України та Верховною Радою. Найбільш гостро вони проявилися під час виборчої кампанії. Реалії парла­ментського життя цього періоду показували, що тут задавала тон опозиція, яка генерувала в суспільстві настрої катастро­фізму. Команда кандидата від влади здійснювала непевну і незавжди ефективну протидію, проте саме вона зрештою перемогла.

Із 75 політичних партій, зареєстрованих Міністерством юстиції України, рішення про участь у виборах Президента України 1999 рокуухвалили 19 політичних партій: 15 – як самостійні суб’єкти висування претендентів на кандидата у Президенти України і 4 партії – у складі виборчого блоку партій. Такий блок під назвою «Наш Президент – Євген Мар­чук!» утворили Українська республіканська партія, Українська селянська демократична партія, партія «Християнсько-Народ­ний союз», партія «Соціал-Демократичний Союз». Після відмо­ви трьом політичним партіям у реєстрації (Жіноча народна партія (об’єднана), Всеукраїнське об’єднання «Громада», Все­українська партія жіночих ініціатив), у виборчих перегонах взяли участь 12 політичних партій і один виборчий блок.

У виборах 1999 року взяли участь 15 зареєстрованих ЦВК кандидатів у Президенти України. Причому, 12 з них були депутатами Верховної Ради України і репрезентували політичні партії (табл. 3). Підтримкою широких коаліцій політичних пар­тій користувався і формально позапартійний кандидат (Л. Куч­ма). Такої кількості претендентів на вищу посаду в країні ще не знала українська історія. Цьому є певне пояснення: завдяки участі у президентських перегонах, деякі з кандидатів зробили собі ім’я у політиці. Не виключено, що дехто з них був «технологічним кандидатом».

Таблиця 3