Частина І. Теоретичні та методологічні засади політичної участі

Частина і теоретичні та методологичні засади політичної участі

Кожна політична система має певні механізми і процедури, завдяки яким громадяни та колективні суб’єкти суспільних відносин мають можливість доносити до влади свої вимоги. Цей процес, який у західній політології отримав назву артикуляції інтересів, може здійснюватися у багатьох формах – від елемен­тарного індивідуального звернення до місцевого чиновника, до колективних дій через групову політику в процесі вирішення загальнодержавних питань. При цьому дії громадян не завжди мають яскраво виражений політичний характер.

Так, наприклад, претензії, що висловлюються певному пред­ставнику комунальних служб або установі щодо якості освітлен­ня (якості покриття дороги) на окремій вулиці, можуть пере­рости в інших формах у політичну акцію недовіри всій місцевій владі, якщо ці явища наберуть систематичного і масо­вого харак­теру. Тому вчені часто поряд із категорією «політична участь» (political participation) використовують більш широкі поняття «громадянська дія» або «громадянська участь», «громадянська активність», «громадянська залученість», які а рrіоrі не виклю­чають політичної складової зі структури участі. Головне, що політична участь завжди соціально детермінована і визначається характером суспільних відносин та рівнем політичної культури, що панує в суспільстві.

Аналіз політичної участі дає можливість найбільш повно розкрити особливості та характер політичного процесу з точки зору впливу громадян на суспільно-політичний розвиток країни. Зміст політичної участі дозволяє дізнатися про реальну роль громадянина, окремих верств, груп і класів у політичній системі суспільства. Участь громадян в управлінні за демократичного режиму не обмежується правом висування і обрання певних осіб в органи влади, а передбачає можливість повсякденної участі у політичному процесі. Вона має реалізовуватися як в зміні субєктів – носіїв державної влади, так і балансу влади у відносинах між громадянами та політиками. Участь громадян в політиці є, таким чином, одним із головних показників якісних характеристик політичних систем, ступеня їх демократизму.

Не випадково, що проблема забезпечення повноцінної участі населення у політичному житті знаходиться у центрі уваги міжнародної спільноти і закріплюється відповідними правовими актами. Зокрема, це: Загальна Декларація Прав Людини – Резо­люція Генеральної Асамблеї 217 А (ІІІ), прийнята 10.12.1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, який був ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР, № 2148-VIII (2148-08) від 19.10.73; Конвенція про заборону всіх форм дискримінації жінок – Резолюція Генеральної Асамблеї 34/180, прийнята 18.12.1979 р.; Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (ратифікована разом з Протоколами № 1, 2, 4, 7, 11 Законом України від 17 липня 1997 року); Європейська хартія місцевого самовряду­вання; Документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру Конференції з Безпеки та Співробітництва у Європі (КБСЄ); Рекомендація 1413 (1999) ПАРЄ про рівне представництво в політичному житті; Рекомендація Rec 3 (2003) Комітету Міністрів про збалансовану участь жінок та чоловіків у процесі прийняття рішень у сфері політики та громадського життя та ін. [48; 89, 76−92].

Стаття 21 Загальної декларації прав людини наголошує, що кожна людина має право брати участь в управлінні власною країною, безпосередньо або через вільно обраних представників, що кожна людина має право рівного доступу до державної служби у власній країні, що основою влади уряду повинна бути воля народу, і що ця воля повинна виявлятися в періодичних та нефальсифікованих виборах, які повинні проводитися при за­гальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосу­вання або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування [50, 224]. Відповідні положення містяться в Конституції та інших законодавчих актах України.