1.3. Політична участь у контексті соціологічної теорії Макса Вебера

Політична участь у структурі соціальної та політичної дій. Поняття соціальної дії (Т. Парсонс, М. Вебер). Ідеально-типові моделі дій індивідів: цілераціональна, ціннісно-раціональна, афективна, традиційна. Класифікація політичної участі (Д. В. Гончаров). Харак­теристика політичних дій індивідів у сучасній Україні. Соціальна взаємодія, її форми. Суспільна думка в контексті взаємодії.

Окремого розгляду заслуговує питання про характер і зміст соціальної та політичної дій у структурах участі. Сучасні дослід­ники вважають за необхідне особливо підкреслити уяву про участь як соціальну, цілеспрямовану дію, що має інструменталь­ний характер. Таке тлумачення політичної участі дозволяє по­слідовно розмежувати власне прояв політичної участі від інших форм людської діяльності, які також можуть мати політичне забарвлення.

Зрозуміти сутність поняття «політична участь» неможливо, якщо не буде знайдено відповіді на питання: що ми розуміємо саме під політичною участю? Тобто які дії соціальних суб’єктів можна віднести до політичних дій, а які ні? Автор пропонує поглянути на проблему політичної участі крізь призму соціо­логічної теорії М. Вебера, в його частині, присвяченій розгляду дефініції «соціальна дія», оскільки політична участь соціально детермінована. На практиці вона реалізується через соціальну поведінку, яку прийнято розглядати як «відносно узгоджену і послідовну сукупність соціально значущих вчинків особис­тості» [76, 12].

«Політична участь» − це одне з ключових понять не лише політології, але й політичної соціології, політичної психології, політичної антропології тощо. Тому для правильного розуміння її сутності необхідно враховувати як її політичне, соціологічне, культурологічне, так і психофізіологічне підґрунтя.

Політична участь − це насамперед категорія політична. А світ політичного є складним, багатошаровим і разом із тим мінливим явищем, особливою сферою життєдіяльності людей, пов’язаною із владними відносинами, з державою та державним устроєм, з тими інститутами, принципами, нормами, мораллю та ін., які призвані гарантувати життєздатність спільноти, реалі­зацію її загальної волі, інтересів та потреб. В умовах державно-організованого суспільства включення громадян у процес прийняття рішень і управління так чи інакше політизується в його соціальній, економічній та духовно-культурній сферах. Політичну участь в якості універсального явища можна розгля­дати, таким чином, як включення членів суспільства на індиві­дуальному, класово-груповому, національно-етнічному, релігій­ному та іншому рівнях у процес політико-владних відносин.

Життєздатність всякої соціально-політичної системи або структури залежить від готовності її суб’єктів жити у відповід­ності з певними законами та правовими нормами. А це, в свою чергу, залежить від визнання ними законності та легітимності цієї системи. Але таке визнання можливо забезпечити участю більшості суспільства у справах політичного співтовариства, як правило, добровільно і неможливо – засобами насильства та примусу. Варто пам’ятати, що головною метою політики, її сутнісною характеристикою є здійснення всезагального взаємо­зв’язку соціальних груп, інститутів, приватних та публічних сфер діяльності людей, а головною функцією політичного є «забезпечення єдності суспільства, розділеного на різні групи, прошарки, класи» [23, 96]. Тобто можна казати, що політика виконує важливу соціальну функцію інтеграції суспільства. За певних історичних обставин деякі політичні сили можуть також проводити свідому політику, спрямовану на його дезінтеграцію. Але сутність політики як найважливішого фактора соціальних змін від цього не змінюється. Тому політичну участь слід розглядати насамперед, як вагомий чинник соціальних змін, як соціальну діяльність.

Для розуміння сутності політичної участі цінний методо­логічний інструментарій ми знаходимо у соціологічній теорії Макса Вебера, в який він запровадив поняття «соціальна дія» як рушійній фактор всього людського існування в його універсаль­ності. Як підкреслював Толкотт Парсонс, вивчення соціальної поведінки людини з необхідністю передбачає наявність «певної системи відліку», що називається дією [84, 552].

Вихідною тезою М. Вебера була думка про те , що структура соціальної реальності конструюється в кінцевому рахунку соціальними діями індивідів. Однак не кожний акт поведінки індивіда можна вважати соціальною дією. Дія людини стає соціальною, якщо вона відповідає наступним вимогам, або коли в ній присутні:

а) суб’єктивна мотивація індивіда, який вкладає в свій акт певний смисл;

б) орієнтація на поведінку інших людей.

Причому соціальна дія (включаючи невтручання або терпля­че прийняття) може бути орієнтована на минуле, сьогодення або очікувану в майбутньому поведінку інших.

Дія, в якій людина не замислюється або не бачить реальної мети, не є соціальною дією. Так, на думку М. Вебера, зіткнення двох велосипедистів − не інакше як подія, на кшталт явища природи. Однак намагання кого-небудь з них уникнути зіткнен­ня – наступної після зіткнення сварки, бійки або мирного урегу­лювання конфлікту – є вже «соціальною дією» [18, 629]. Вебер не вважав дію соціальною, якщо вона є суто наслідувальною, коли індивіди діють, як атоми натовпу. Так, до соціальної дії не можна віднести ненавмисну або несвідому участь людини в тій чи іншій кампанії, політичній акції, тому що в даному випадку відсутній розумовий процес і усвідомлена цілеспрямована активність.

Вебер сконструював та ввів у соціологію чотири ідеально-типові, «чисті» типи дій індивідів, які були мотивовані й відріз­нялися за ступенем раціональності. Наведемо їх визначення. Соціальна дія, подібна будь-якій іншій поведінці, може бути: «1) цілераціональною, якщо в основі її лежить очікування певної поведінки людей і використання цього очікування в якості «умов» або «засобів» для досягнення власної раціонально по­ставленої і продуманої мети; 2) ціннісно-раціональною, заснова­ною на вірі в беззаперечно естетичну, релігійну або будь-яку іншу – абсолютну цінність певної поведінки як такої, незалежно від того, до чого вона призведе; 3) афективною, насамперед емоційною, тобто обумовленою афектом чи емоційним станом індивіда; 4) традиційною, тобто такою, що ґрунтується на тривалій звичці» [18, 628].

Традиційна дія певною мірою подібна суто реактивному на­слідуванню, що не завжди можна назвати осмислено орієнто­ваною дією. Часто це лише автоматична реакція на звичний збудник у напрямі колись засвоєної установки. Подібно афективній дії, вона, за Вебером, знаходиться на межі того, що може бути названа «усвідомлено» орієнтованою дією і разом з афективною дією є протилежною цілераціональній, а також ціннісно-раціональній (хоча й меншою мірою). Значимість цього типу дії пов’язана із тим, що до нього наближається повсякденна поведінка людей, у якій велику роль грає звичка.

До традиційних дій відносяться поведінкові акти, які здійснюються просто за звичкою або традицією, але не завжди. У політичному контексті традиційна дія частіше використову­ється за монархічних, диктаторських або тоталітарних режимів, де широко використовується політичний ритуал. Однак сам ритуал має суто раціональний сенс – виховання, закріплення у свідомості певних цінностей та ін. і сприйняття його може бути також раціональним. Наприклад, ритуал підняття прапора, або обряд вставання під час виконання національного гімну та ін. у різних людей викликає різні почуття. В інших випадках традиційна дія використовується як данина поваги до традицій, оточуючих людей, з метою соціальної мімікрії, щоб не «випадати» із соціального контексту – тобто суто раціонально.

Афективна дія межує і часто знаходиться поза межами того, що ми називаємо осмисленими діями. Це майже проста фізіо­логічна реакція на зовнішній збудник. Це дія, визначальною характеристикою якої є певний емоційний стан суб’єкта: при­страсть або ненависть, гнів або піднесення, жах або напад відваги. У політиці афективні дії мають прояв у фаворитизмі, протекціонізмі, наданні певних привілеїв, у позаправовому й невмотивованому знятті чиновника із посади під впливом симпатій та антипатій, заздрощів чи страху, в неадекватній політичній поведінці.

У той же час М. Вебер зазначав, що у випадку, коли дія, зумовлена афектом, знаходить свій прояв у свідомій емоційній розрядці, можна говорити про сублімацію. За таких обставин цей тип вже наближається до «ціннісної раціоналізації» або цілеспрямованої поведінки, або до того й іншого [18, 628].

М. Вебер виключав традиційну та афективну дію із пред­мету соціології, тому що не вважав їх соціальною дією. Індивід не завжди усвідомлює сенс своїх вчинків, що трапляються, коли він діє під впливом традицій, колективних норм і звичаїв або якщо його поведінка афективна, тобто детермінована емоціями. Подібні дії М. Вебер не вважав раціональними (такими, що усві­домлені і мають мету), а тому й соціальними. Він виводив такі дії за сферу власне соціології і вважав, що їх повинні вивчати психологія, психоаналіз, етнографія та інші науки. Сучасна ж політична наука акцентує увагу на тому, що однією з важливих особливостей політичної дії є її орієнтація на поведінку (очіку­вану реакцію) інших людей. У той же час, «проблематичне віднесення до політичних дій масових вчинків натовпу – результату наслідування, паніки та ін.» [91, 321].

Ціннісно-раціональні дії базуються, як правило, на нормах і цінностях певних світоглядних систем, або релігійних догм. Усвідомленість цієї спрямованості на певні цінності, послідов­ність їх реалізації у поведінці, яка має завдяки цьому «плано­мірний», раціональний характер, відрізняє ціннісно-раціональну дію від афективної дії.

Чисто ціннісно-раціонально діє та людина, яка, не дивлячись на можливі наслідки, слідує своїм переконанням і уявленням про громадянський обов’язок, доброчесність, красу, релігійне визначення, субординацію та ін. Ціннісно-раціональна дія завжди підпорядкована «заповітам» або «вимогам», у підкоренні яких бачить свій обов’язок індивід. Із цілераціональної точки зору, ціннісна раціональність завжди ірраціональна, вважає М. Вебер, тим більше, коли вона абсолютизує цінність, на яку орієнтується поведінка. Чим більше беззаперечна для суб’єкта цінність як така (чистота переконання, краса, абсолютне добро, абсолютне виконання власного обов’язку), тим менше враховуються наслідки власних дій [18, 630].

На думку автора, Україна є значною мірою саме такою дер­жавою, де в політичній сфері панують традиційні та ціннісно-раціональні дії. У поведінці людей часто переважають партіку­ляристські, патримоніальні відносини. Політичні відносини від­буваються на фоні збереження вертикальних зв’язків підпоряд­кування, на відміну від горизонтальних, побудованих на прин­ципах рівності та взаємоповаги. Поширені симпатії та антипатії, почуття особистої відданості до «начальства», політичних ліде­рів, лояльність до «своїх» та вороже ставлення до «чужих». Причому в основі ворожнечі часто лежать особисті матеріальні інтереси, приховані за громадянською риторикою.

Цілераціональна поведінка індивіда завжди орієнтована на певну мету, засоби із урахуванням побічних результатів дій. Ця дія характеризується ясністю та однозначністю усвідомлення суб’єктом власної мети, яка співвідноситься із раціонально усвідомленими засобами, що забезпечують її досягнення. При­чому раціональність мети подвійна: як із точки зору раціональ­ності її власного змісту, так і з точки зору доцільності засобів, що обираються. Тобто суб’єкт діє не афективно (насамперед не під впливом емоцій) і не традиційно. Цілераціональна дія перед­бачає і врахування відповідної реакції людей та використання їх поведінки для досягнення поставленої мети.

Раціональність у діях, у загальному сенсі, передбачає не просто розрахунок, а особливий тип попередніх розрахунків, які призводять до оптимальних результатів та оптимальних дій. Інакше кажучи, «це такий розрахунок здобутків та витрат, користі і втрат, який спрямований на збільшення перших (досягнень, користі) і мінімізацію других (витрат, збитків) частин за даної ситуації, на можливість більших досягнень при найменших втратах, на те, щоб найощаднішим або безболісним способом реалізувати найважливіші цілі вихідного задуму. <…> З іншого боку раціональності діючого суб’єкту є очікування раціональності зі сторони партнера…» [130, 55]. Дійсно, на яку раціональність у діях можна розраховувати у спілкуванні з маніакально заангажованою особою, релігійним або ідеологіч­ним фанатиком?

Однак цілераціональнісь, за Вебером,− це лише методо­логічна, а не онтологічна установка соціолога, оскільки це спосіб аналізу дійсності, а не характеристика дійсності. На тому наголошує сам вчений. Цей метод, за його словами, «не слід, звичайно, трактувати як раціоналістичну передумову соціології; його слід розглядати лише як методологічний прийом і ні в якому разі не робити у даному випадку висновок про дійсне переважання раціонального у повсякденному житті» [18, 606].

У політичній сфері бажані, насамперед, цілераціональні дії. Це викликано необхідністю проведення ефективної, передбачу­ваної політики, яка була б зрозумілою як для керівників, так і для виконавців, сприяла б співучасті та не загрожувала індивіду­альній свободі її учасників. Саме цілераціональна поведінка притаманна діям індивідів у розвинутих правових демокра­тичних державах.

Дослідники творчості Макса Вебера, російські філософи Піама Гайденко і Юрій Давидов звертають увагу на те, що чотири вказаних типи дій вчений розглядає у порядку зроста­ючої раціональності: «якщо традиційну і афективну дії можна назвати суб’єктивно-ірраціональними (об’єктивно вони можуть виявитися раціональними), то ціннісно-раціональна дія вже включає в себе суб’єктивно-раціональний момент, оскільки той, хто діє свідомо, співвідносить свої вчинки із певною цінністю як метою; однак цей тип дій лише відносно раціональний, оскільки насамперед сама цінність сприймається без подальшого опосередкування та обґрунтування і (в результаті) не беруться до уваги побічні наслідки вчинку. Абсолютно раціональною у встановленому Вебером сенсі є лише цілераціональна дія, якщо вона протікає в чистому виді» [25, 73].

Всі ці типи дій є практично в кожному суспільстві, кожній культурі. Але в конкретному суспільстві, яке знаходиться на певному етапі історичного розвитку, переважає сукупність тих чи інших типів дій, що опосередковано впливає і на характер політичних відносин. За М. Вебером, в реальності поведінка індивіда орієнтована у відповідності двох та більше типів дій. Для «традиційних» суспільств у структурі дій переважають традиційні та афективні дії. В індустріальному – ціннісно-раціональні та цілераціональні.

М. Вебер наголошував на тому, що у реальному житті неможливе послідовне відтворення ні одного з ідеальних типів соціальної дії, оскільки у людській поведінці співіснують еле­менти різних типів дій. Разом з тим, їх теоретичне розмежу­вання, яке надає можливість з’ясувати, до якого із типів фактич­но тяжіє індивід у певній конкретно-історичній ситуації, має певний сенс та допомагає у конкретному соціально-політичному дослідженні.

Виправданою, з урахуванням вищевикладеного, здається класифікація політичної участі, що її запропонував Дмитро Гончаров:

1) поняття інструментальної участі, що спирається на чітке усвідомлення індивідом процедури соціально-політичної дії, яка має інструментальний характер і ефективно здійснюється в демократичному ціннісному та інституційному контекстах;

2) поняття політичної участі – дії, яка не завжди піддається інструментальній інтерпретації, однак є активною поведінкою, яка часто потребує від індивіда великих зусиль, навіть жертов­ності і пов’язана з намаганням вплинути на хід політичного життя в конкретному суспільстві [31, 12−13].

Якщо використовувати методологію німецького соціолога при аналізі політичної участі в Україні, то його характер слід визначати не лише за наявністю інституціональних політичних структур − парламенту, багатопартійності, інституту виборів, а й за тенденціями формально-раціонального регламентування життя, особливостями політичної культури пострадянської України, де, на думку автора, переважає ціннісно-раціональна, традиційна та афективна складові мотивації соціальної дії у поведінці як керуючих, так і керованих.

Концепція соціальної дії М. Вебера визнана за рубежем і розвинута у працях Джорджа Герберта Міда, Флоріана Знане­цького та ін. Завдяки узагальненню веберівської концепції американським вченим Толкоттом Парсонсом, теорія соціальної дії стала фундаментом сучасної науки про поведінку. Т. Парсонс пішов далі М. Вебера в аналізі елементарної соціальної дії, включив до нього діючу особу, ситуацію та умови. У своїй роботі над розробкою загальної теорії соціології він розглянув поняття «соціальна дія» «як одиницю, «наскрізну» для всіх соціальних наук, які в цій точці повинні прийти до єдності й організуватися врешті в систему, залишаючись при своїх концептуальних схемах» [123, 12].

Соціальна діяльність здійснюється у певних формах і видах. Так, наприклад, соціальна дія і соціальна взаємодія (інтеракція) – явища подібні за змістом і характером, однак відмінні за механізмом протікання. В соціальній дії бере участь один інди­від, а в соціальній взаємодії – як мінімум, два. Тому взаємодія – це двосторонній процес обміну діями між двома або кількома індивідами.

Як зауважують соціологи, відмінністю соціальної взаємодії від соціальної дії є те, що в першій існує механізм зворотного зв’язку. Дія, яка виходить від індивіду, може бути спрямована на іншого індивіда, а може – на нематеріальні об’єкти. Лише дія, спрямована на іншу людину (а не на фізичний об’єкт), яка викликає зворотну реакцію, кваліфікується як соціальна взаємо­дія. Політична участь може здійснюватися як соціальна дія (наприклад, мотивоване ігнорування виборів), але частіше від­бувається як соціальна взаємодія.

Соціальна ж взаємодія, а відповідно і політична участь, відбувається у трьох основних формах:

• кооперація – співробітництво декількох індивідів (груп) для вирішення певного завдання;

• конкуренція – індивідуальна або групова боротьба за володіння дефіцитними цінностями або благами;

• конфлікт – приховане або відкрите зіткнення конкуру­ючих сторін.

У контексті політичної участі важливою особливістю проце­су взаємодії є те, що в її основі лежать владно-підвладні від­носини, які спрямовують цю участь у певному напрямі. «Позаяк влада є невід’ємною властивістю взаємодії між людьми, то такої взаємодії без владно-підвладних відносин не буває»,− ствер­джують психологи [16, 19].

На характер суспільних відносин великий вплив здійснює якість і характер, а точніше культура взаємодії. Одним із пер­спективних для розвитку демократії типів взаємодії є соціаль­ний діалог, який має власні етапи розвитку: обмін думками – прийняття рішень – досягнення результату. Такий діалог можли­вий, якщо співрозмовники «чують» один одного. Соціальне спілкування буде ефективним у разі врахування думок, точок зору, позицій, рівня підготовки, реакцій та багатьох інших чин­ників учасників спілкування. Якщо в процесі взаємодії однією зі сторін виступає певний інститут влади, а з іншого боку − населення країни або його окремі прошарки, то в основу при­йняття політичного рішення повинна бути покладена суспільна думка із цього питання, тому що вона може виступати в ролі колективних установок громадян із певної проблеми. У против­ному випадку можливе підвищення соціального напруження у суспільстві. Тобто йдеться про врахування зворотного зв’язку не лише під час індивідуального спілкування, а й масових кому­нікацій.

Необхідність урахування суспільної думки в політичному процесі важливе в декількох аспектах: по-перше, суспільна дум­ка виступає як деяке колективне судження багатьох індивідів, по-друге, як суспільний інститут, що бере участь в управлінні життям суспільства. В цьому зв’язку будь-яка діяльність із вив­чення та забезпечення публічності суспільної думки допомагає йому «висловитися» і реалізувати свою участь у житті громадянського суспільства, тобто формує громадянськість, підвищує рівень його свідомості, забезпечує зв’язок із політичними інститутами, в тому числі інститутами влади, а тим самим впливає на якість політичної участі громадян [37, 51].

Однак це не означає, що політичні рішення повинні прийма­тися виключно у відповідності із думкою більшості населення. Суспільні настрої і думки можуть бути хибними або істинними за своїм змістом, компетентними і некомпетентними за своїм значенням. Вони можуть змінюватися протягом декількох днів, а то й годин. Політико-правові ж відносини вимагають інших підходів та термінів дії. Вивчення суспільної думки не перед­бачає прийняття «єдино правильного» рішення. Її врахування необхідне насамперед для того, щоб скоригувати у правильному напрямку рішення, що приймаються політичними інститутами, передбачити і пом’якшити можливі негативні реакції. Крім того, не знаючи справжньої суспільної думки, політик (законодавець) може опинитися у полоні мітингових ораторів.

Таким чином, можна зробити висновок, що не всі дії інди­відів, які ми спостерігаємо в соціальній сфері, можна стовідсот­ково віднести до соціальних дій. Так само не всі акти політичної участі громадян із повним правом можна класифікувати як політичні. Це пов’язано із тим, що політична діяльність − це, насамперед, соціальна діяльність. Політична дія, на нашу думку, повинна нести соціальне навантаження. Якщо так звана «полі­тична дія» соціально не детермінована, то вона виходить з поля політичного. Якщо слідувати методології М. Вебера щодо кла­сифікації соціальних дій, то, на думку автора, критерію політич­ної участі здебільшого відповідають дії, які мають цілераціо­нальну та ціннісно-раціональну спрямованість, а тоді лише – традиційні; афективна дія знаходиться на межі політичної участі.