1.1. Проблема політичної участі в теорії демократії

Поняття «сучасна демократія» (Й. Хейзінга, О. М. Салмін). «Кри­за демократії» (М. Крозьє, С. Хантингтон, М. Бердяєв, А. Ковлер), «некерованість» (Р. Роуз, Т. Шидер, К. Оффе), «криза легітимації» (Ю. Хабермас), «криза інститутів», «обюрокрачення», «знецінення цінностей» (Р. Левенталь). Місце участі в теорії демократії. Про­блема більшості та меншості в теорії демократії. Популістська демо­кратія. Тоталітаризм (Х. Арендт). Унітарна демократія (Б. Барбер). Колективістські, ідентитарні демократії (Б. Барбер, В. П. Пугачев, О. І. Соловйов, Ж.‑Ж. Руссо, Дж. Сарторі). Мажоритарна, консенсус­на, співгромадська демократії (А. Лейпхарт). Елітарні демократії, концепції «демократичного елітизму» та «плюралізму еліт» (Р. Мі­хельс, Г. Моска, В. Парето, Й. Шумпетер, Г. Ласуел, Р. Даль, Р. Арон). Особливості формування української еліти за В. Липинським. Концеп­ція демократії участі (партіціпаторна демократія) (Б. Барбер). Світова політична думка про демократію участі (Дж. С. Міль, Аристотель, Т. Джеферсон). Участь як прояв «фундаментальної демократизації» за добу індустріального суспільства (К. Манхейм). К. Пейтмен: «Участь і демократична теорія». Переваги та недоліки партіціпаторної демократії (Дж. Дьюї, Дж. Ціммерман). Модель учасницької демократії (Д. Хелд). Плюралістична демократія. «Теорія зацікавлених груп» (А. Бентлі). Особливості функціонування плюраліс­тичної демократії в сучасних умовах: її сильні та слабкі сторони. Поліархія (Р. Даль). Корпоратизм та неокорпоратизм (Т. Уінклер, Б. Джессоп, Ф. К. Шміттер, Н. Боббіо). Австрійський неокорпора­тизм. Ідея участі громадян у програмних положеннях сучасної соціал-демократії. Концепція «суспільства співучасті» (У. Хаттон). Третей­ська демократія (Г. Ерме, А. Турен). Релігійно-духовні основи демо­кратії (М. Бердяєв).

Цінність сучасної демократії полягає у багатстві її форм і механізмів самореалізації громадян, їх участі у здійсненні владних повноважень на всіх рівнях – від загальнодержавного до місцевого. Фундаментальні засади сучасної демократії базуються на синтезі різноманітних ідей, концепцій та форм організації. Вона поєднує традиційні ліберальні цінності з іде­ями, котрі були запозичені від античної демократії, християн­ського, соціалістичного та інших рухів, враховує нові реалії інформаційного суспільства.

Поняття «сучасна демократія» вимагає певної конкретизації. Феномен демократії утвердився в Західній Європі, США і деяких цивілізованих країнах інших регіонів світу і був побудований на ідеалах лібералізму й політичної демок­ратії. Для вказаних країн характерним є відносно високий рівень економічного розвитку і «переважання того, що можна назвати західною культурою з її цінностями, включаючи західне христи­янство» [117, 88]. Такі держави відрізняються рівнем економіч­ної могутності, розмаїттям культури, формами організації полі­тичної влади й багатьма іншими чинниками. Проте їх об’єднує відносно однакове ставлення до головних демократичних цінностей і основ життєдіяльності суспільства, таких, як: сво­бода, справедливість, рівність, ефективна ринкова економіка, законність, віротерпимість тощо.

На думку російського дослідника Олексія Салміна, «сучасна демократія» народжується як мінімум раз у покоління, точніше, раз в одне політичне покоління. Політичне покоління, за його твердженням, на відміну від демографічного (тобто вікового, статистичного), охоплює людей радше загального досвіду, ніж однакового віку, причому такого досвіду, який сприймається не як особистий, а як універсальний, спільний для всіх [99, 3].

Сьогодні більшість вчених наполягає на необхідності критичного переосмислення сучасної демократичної практики. Як зауважують українські фахівці у галузі стратегічних дослід­жень, «нинішня модель суспільно-політичного устрою, яка до­мінує у більшості розвинених країн світу, фактично себе вичер­пала. Усталені форми європейської демократії дедалі більше виявляють свою неспроможність ефективно здійснювати покладені на них суспільні функції та адекватно відповідати на принципові виклики сучасності» [80, 3].

Про те, що «не все гаразд» у Старому та Новому світах, го­ворить той факт, що західні політологи ще у 70−80-х рр. ХХ ст. ввели у науковий обіг таки поняття як «некерованість» (Р. Роуз, Т. Шидер, К. Оффе), «криза легітимації» (Ю. Хабермас), «криза інститутів», «обюрокрачення», «знецінення цінностей» (Р. Ле­венталь), «криза демократії» (М. Крозьє, С. Хантингтон) та ін. Причому теза про «кризу демократії» не нова. «Криза демократії давно вже почалася,– писав ще Микола Бердяєв.− Перше розчарування принесла з собою французька революція, яка не здійснила своїх обітниць» [12, 469]. У 90-ті роки кількість визначень, що характеризували кризовий стан демократичних систем, збільшилося: ввели такі поняття, як «дефіцит демокра­тії», «розчарування та відчуження», «інституційний склероз», «синдром втоми демократії» та ін. [72, 97].

Сутність кризи виявляється у відчуженні простих громадян від влади, недосконалості форм політичної участі та волевияв­лення народу, поширенням абсентеїзму, корумпованості правля­чої еліти, політичному авантюризмі та егоїзмі. Учасники одного з міжнародних колоквіумів із проблем демократії, що проходив у середині 90-х років ХХ ст., констатували: «...Сьогоднішня криза демократії має декілька проявів. Це криза державності, криза форм участі і політичної активності, криза громадян­ськості... Є очевидною трагічна нездатність сучасних людей здійснити найголовнішу мету людського співтовариства: лише забезпечення життя» [58, 10].

Явні ознаки структурної та функціональної кризи виявля­ються сьогодні в деяких нібито стабільних демократичних країнах. Це яскраво продемонстрував соціальний вибух, що відбувся у Франції восени 2005 року (масові заворушення серед іммігрантів). Він засвідчив низький рівень легітимності влади серед значної кількості населення та високий рівень незадово­лення політикою уряду в деяких напрямах соціального розвитку та відсутності демократичних механізмів вирішення протиріч.

Але є вчені, які дотримуються іншої думки, вважаючи, що демократія – це насамперед процес всезагального вдоскона­лення та пошуку нових форм ідентичності,– а тому немає підстав драматизувати ситуацію. Так, французький політолог М. Доган, який досконало дослідив феномен різкого падіння довіри до політичних інститутів у західних суспільствах, при­йшов до висновку, що останнє свідчить «не про розчарування в принципах демократії як таких, але про намагання до поглиб­лення демократизації, до приведення демократичної практики у відповідність до реалій сучасного життя і потребами сучасної людини» [цит. за 46, 28].

Демократія, порівняно з іншими типами суспільного регу­лювання, здатна більшою мірою до саморозвитку і до збере­ження рівноваги у суспільстві. Це пов’язано з тим, що, по-перше, демократичний режим детермінований розвитком масової свідомості демократичної більшості країни. Виборці своєю електоральною поведінкою, розгортанням політичних дискусій, висловленням своєї думки через ЗМІ можуть впливати на розвиток політичного процесу у потрібному для них напрямку. По-друге, демократія корисна для найпоширеніших верств населення сучасних демократичних країн – середнього класу, благополуччя якого базується на власній справі і який, за певних виключень, своїми голосами підтримує поміркованих політиків, а не ідеологічно забарвлених фанатиків, діяльність яких може призвести до непередбачуваних наслідків і не завжди корелює із законністю та стабільністю. По-третє, демократич­ний лад має апробовані часом механізми конструктивного вирішення спірних питань та розв’язання конфліктів: наявність механізмів стримувань та противаг, чергування партійних коалі­цій у владі, легальна діяльність опозиції та ін. Все це підтримує соціальну стабільність та політичну рівновагу у країні, допома­гає опонентам прийти до суспільної згоди.

У контексті демократичної традиції неможливо залишити поза увагою фундаментальну цінність широкої участі громадян у житті суспільства. Демократія як «правління народу» перед­бачає насамперед участь громадян у політиці. Класик сучасної теорії демократії, американський вчений Роберт Даль серед можливостей, які надає демократія, не випадково на перше місце поставив саме ефективну участь, а вже потім – «рівне голосування; розуміння, що ґрунтується на поінформованості; здійснення контролю за порядком денним», а також «участь повнолітніх» [40, 41−42].

Ефективна і водночас достатньо широка участь є не лише здобутком демократичного реформування, а й засобом вдоско­налення демократії та певною мірою її «камертоном». Це, як вважають деякі вчені, центральна проблема демократичної організації суспільства; узгодження максимального задоволення базових потреб основних соціальних верств і потреб самої соціальної системи як сукупного цілого, може бути вирішена не шляхом аналізу владних відносин в суспільстві, а визначенням ролі і місця політичної участі в політичній системі. «Демократія – це лише у другу чергу властивість політичного режиму, а в першу – стан політичної системи, в якій задоволення потреб − це функція політичної участі»,– стверджує Олександр Чемшит [122, 61]. За його словами, проблема демократизації суспільства, тобто переходу від стану політичної системи, коли базові потреби суспільства й основних соціальних груп є суттєво незадоволеними, до стану їх максимального задоволення полягає не в мінімізації, а в оптимізації політичної участі.

Такий підхід здається слушним, оскільки аналіз процесів демократизації крізь призму участі громадян в розподілі ресур­сів знімає протиріччя між політичною та соціальною демокра­тією. Нагадаємо, що політична демократія має нормативний, формальний характер (В. Пугачов, О. Соловйов) і пов’язана із розподілом владних повноважень, захистом прав і свобод людини тощо, а соціальна – забезпечує реальну соціальну спра­ведливість та рівність.

Як зауважує український вчений Володимир Горбатенко, забезпечення широкої участі громадян у політичному житті є досить вагомим чинником структурно-змістовного перетворен­ня політичної системи і модернізації всього суспільства. Остання в більшості сучасних демократичних держав «забезпе­чує здатність влади до мобілізації людських і матеріальних ре­сурсів задля вирішення важливих суспільних завдань» [32, 19].

При всій важливості залучення громадян до участі у суспільному житті, теза: «більше участі – більше демократії» не є однозначною, а тому викликає багато суперечок серед при­хильників демократії.

Аналіз праць сучасних вчених свідчить про те, що дехто з них взагалі не схильний розглядати участь як універсальний засіб для вирішення нагальних потреб розвитку сучасного суспільства. Залишається відкритим і питання про те, якими мають бути масштаби та інтенсивність участі. Досить серйоз­ною для демократичної теорії і практики є проблема громадян­ської компетентності пересічних членів демократичного суспільства, їх здатності адекватно реагувати на виклики соціальної та політичної реальності. Іншою проблемою є небезпека дезорганізації системи державного управління в результаті надто широкої та інтенсивної участі.

Семюель Хантінгтон ще у 1968 році у книзі «Політичний порядок в суспільствах, що змінюються» зробив акцент на політичній стабільності в умовах швидкоплинних соціально-економічних змін, що супроводжують модернізацію. Складови­ми частинами модернізації є індустріалізація, економічне зростання, активізація соціальної мобільності та політична участь. С. Хантінгтон виступав проти мобілізації мас, вважаючи, що захоплення процесами інституціоналізації та зміцнення порядку може викликати репресії, в той час як наполягання на розширенні участі може призвести до занепаду та нестабіль­ності. Таким чином, вчений схилявся «до інституціональної стабільності, а не до потенційно руйнівних вимог суспільства, яке знаходиться в стані участі та мобілізації», вважає західний дослідник Рональд У. Чилкот [124, 316−317].

Як відомо, однією із суттєвих ознак демократичної форми правління прийнято вважати кількісний та якісний показники участі громадян у політичному процесі. Зокрема поширена думка, що лише та політична система може вважатися демокра­тичною, в якій джерелом влади є воля більшості. Виникають питання: чи насправді демократичним є суспільство, де єдиним критерієм демократизму є воля більшості? І чи має право більшість нав’язувати свою волю меншості?

Концепція демократії, що виходить з уявлення про закон­ність необмеженої влади більшості, дістала назву популістської. Її слабкість полягає в тому, що за нею найвідвертіша диктатура має всі підстави називати себе демократією, якщо вона користується підтримкою більшості народу. Достатньо згадати режим Гітлера, який у певний час спирався на волю переважної більшості німців. Більше того, поняття «воля більшості», «права більшості», «народна воля» були одними з головних тез пропа­гандистського арсеналу тоталітарних лідерів^.

Аналізуючи витоки та сутність тоталітаризму, видатна аме­риканська дослідниця Ханна Арендт викрила глибинні витоки цього страхітливого явища ХХ ст., довівши, як мовчазна біль­шість стає опорою та рушієм тоталітарних режимів. Успіх тоталітарних рухів у масах означав, на її думку, кінець хибних уявлень щодо соціального підґрунтя демократичного ладу тогочасних європейських національних держав. «Перша ілюзія полягала в тому, що народ у своїй більшості брав активну участь в управлінні, а кожний індивід співчував чи то власній, чи якійсь там іншій партії. На противагу цьому, рухи показали, що політично нейтральні та байдужі маси легко можуть стати більшістю в демократично керованій країні і що демократія функціонувала за правилами, які активно визнавала тільки меншість. Друга демократична ілюзія, спростована тоталітарни­ми рухами, була пов’язана з тим, що ці політично байдужі маси начебто не відіграють жодної ролі, що вони справді нейтраль­ні… Тепер рухи зробили очевидним те, що … демократична влада тією ж мірою трималася на мовчазному схваленні та тер­пимості байдужих і невиразних частин населення, як і на вираз­них і видимих інституціях і організаціях країни» [2, 361−362].

Політичні мислителі всіх часів дуже обережно ставилися і ставляться до проблеми прав більшості у здійсненні демократії, справедливо вважаючи, що абсолютна влада більшості чи меншості є тиранією. Причому необмежена влада більшості ще гірша, ніж влада меншості, бо меншість, будучи недостатньо впевне­ною, якось себе стримує, а впевнена у собі більшість не бачить у цьому ніякої необхідності. Отже, поняття більшості – це фантом, фікція. У суспільстві реально немає більшості, є лише багато меншостей, здатних об’єднуватися і роз’єднува­тися. Так виникають тимчасові коаліції більшості. В умовах демократії для того, щоб стати більшістю, необхідно об’єднати якомога більше меншостей. Охорона прав меншостей зміцнює становище кожної окремої особи, кожної соціальної групи і у кінцевому результаті відповідає інтересам більшості. Важливо не допускати виникнення консолідованої та стійкої більшості, що прагне диктувати свою волю решті громадян.

Демократія як влада більшості правомірна лише умовно, оскільки ця більшість є постійно змінною коаліцією різних меншостей, кожна з яких зберігає свою унікальність й права, а також можливість участі у справах суспільства та держави.

Подібних поглядів дотримувався французький філософ Алексис де Токвіль, який попереджав про можливу тиранію «більшості» та необхідність захищати від неї права особи. «Якщо ви вірите,– писав він,− що людина, яка користується необмеженою владою, може використати цю владу на шкоду своїм супротивникам, то чому ж ви не хочете припустити, що так само може вчинити і більшість? Хіба люди, об’єднуючись разом, змінюють свої характери?» [110, 197]. А Гульєльмо Ферреро сутність проблеми сформулював наступним чином: «За демократії опозиція – не менш важливий орган народного суверенітету, ніж уряд. Придушити опозицію означає придуши­ти суверенітет народу» [цит. за 100, 37].

Історія знає чимало прикладів придушення меншості біль­шістю і навпаки. Для реалізації демократичних принципів необхідним є такий устрій, де будь-яка частина суспільства і кожний окремий громадянин мали б юридичні гарантії та реальні можливості відстоювати власні інтереси і брати активну участь у політичному і громадянському житті. Яскравий при­клад функціонування саме такої демократії демонструє США. Наприклад, Національна стрілецька організація Америки та інші нечисленні групи зуміли зупинити більшість пропозицій щодо обмеження торгівлі та ліцензування пістолетів, рушниць та іншої аналогічної зброї. Хоча згадана організація представляє меншість населення, вона відбиває інтереси людей, які мають досить сильні переконання і розглядають контроль за зброєю як неприйнятне обмеження «права народу зберігати і носити зброю», гарантованого Другою поправкою до Конституції США. Така можливість незначної меншості домінувати над гірше організо­ваною більшістю є характерною рисою американської демокра­тії [45, 59].

Видатний мислитель сучасності Фрідріх Август фон Хайєк не відмовляв більшості в її праві займати власну позицію. Однак він зауважував, що більшістю голосів можна ухвалювати рішення тоді, коли вибір обмежений альтернативою; але звідси не випливає, що повинна існувати певна точка зору більшості зі всіх питань. «Незрозуміло, чому має існувати деяка більшість, яка виступає за якийсь один із можливих курсів конкретних дій, якщо ім’я їм – легіон»,− підкреслював вчений [116, 206]. Філософ не ідеалізував демократію, вважаючи її утилітарним засобом для захисту і підтримки соціального миру та свободи особистості. Не слід також забувати,− вважав він,− що часто за автократичного правління буває набагато більше культурної та духовної свободи, ніж за деяких видів демократії, і «теоретично припустимо, що за правління досить однорідної і доктринер­ської більшості демократія може стати не менш тиранічною, ніж найгірша з диктатур» [116, 209].

Проблема більшості та меншості – це не лише кількісна характеристика існуючих у суспільстві владних відносин, а й моральна проблема. Як зауважував відомий німецький філософ Вільгельм Віндельбандт, у природі більшість зберігається за рахунок меншості, але «право більшості – це право сильного і воно не має морального підґрунтя» [22, 240]. Отже, цінність не в тому, в яких кількісних вимірах реалізується воля народу, а у ступені її повноти та характері здійснення.

Аналізуючи проблему взаємовідносин більшості та меншос­ті у владі, сучасний західний дослідник Карл Фрідріх підкрес­лює, що демократичне вирішення проблеми – це досягнення «рівноваги між більшістю і меншістю, рівноваги у відношенні прав і влади… рівноваги, а не чітко окреслених альтернатив: або більшість, або меншість» [114, 60]. Водночас вчений наголошує: чим важливіша проблема, тим ретельнішим повинне бути відно­шення до кількості голосів. Це пояснюється тим, що в наш час велику роль відіграють маргінальні та випадкові виборці, які знаходяться між «твердими» виборцями [114, 61].

Відомо, що масовій колективній участі у вирішенні держав­них справ віддавали перевагу ідеологи так званих унітарних, колективістських або ідентитарних демократій. Назва «колек­тивістська демократія» відображає той факт, що «вона вихо­дить з цілісності народу (нації, класу), наявності в нього єдиної волі ще до акту її публічного вираження та ідентичності цієї волі і дій представників влади» [96, 219]. Унітарна демократія, на думку сучасного американського політичного теоретика Бенджамена Барбера, стверджує, що всі суперечливі питання слід розв’язувати одностайно завдяки орга­нічній волі якоїсь гомогенної чи навіть монолітної спільноти, часто символічно визначеної як раса, нація, народ чи воля громадян. Підпорядковуючи участь у великих спільнотах єдності і груповій самореалізації, унітарна демократія стає конформістською, колективістською і часто навіть примусовою: «...У великих суспільствах, де спільнота стає знеособленою, абстракцією, а індивіди пов’язані анонімно й безладно з масами незнайомців, унітарна демократія може виявитись лихою, небезпечною для свободи та громадянства і руйнівною для демократії» [7, 256−257]. Натомість у невеликих спільнотах, де всі знають одне одного, вона має більш-менш позитивний вплив на розвиток суспільних відносин.

«Ідентитарна або загальна, або колективна демократія», на думку російських авторів книги «13 теорій демократії» (2000), є формою правління, що базується на розумінні народу як єдиного цілого, «об’єднаного добровільно у деякий суспільний організм, де кожна окрема людина є його членом, змушеним виконувати загальну волю» [11, 25]. Автори вказаного видання відносять до демократій такого типу, поряд з античною демо­кратією, традиційною руською народною демократією (вічеві республіки Стародавньої Русі), соціалістичною демократією, й «колективістську демократію Ж.-Ж. Руссо». Однак тут виникає питання щодо правомірності розгляду концепції Жана-Жака Руссо в одному ряду, наприклад, із античною демократією. На зауваження Джованні Сарторі, дійсно, довгий час і грецький demos, і римський populus розуміли як колективне уявлення, а не як загальну суму окремих індивідів, здатних вирішувати самих за себе. Згідно із колективною концепцією життя, індивід перебуває в лоні влади, церкви, традицій і механізмів, які при­писують йому певну поведінку. Навіть якщо і так, підкреслює Сарторі, «народ однаково не розуміли як «органічну єдність» аж до романтичної революції». Саме в період так званої романтич­ної революції зусиллями Ж.-Ж. Руссо була запроваджена орга­нічна (холістична) концепція, в якій Руссо апелював до непо­дільної загальної волі. «Органічна цілісність позначає набагато сильнішу єдність, ніж дозволяла традиція природного права… А якщо зважувати на романтичну, холістичну концепцію народу, тоді ми постаємо перед уявленням, яке легітимізує тиранічне врядування набагато краще, ніж демократію»,− підкреслює вчений [100, 27−28].

На підтвердження думки Д. Сарторі, наведемо висловлення Ж.-Ж. Руссо з його знаменної праці «Про суспільну угоду, або Принципи політичного права». Ідейний натхненник народного суверенітету і суспільного договору підкреслював: «…коли відкинути від суспільного пакту те, що не належить до його сутності, він звучатиме так: кожен з нас перетворює свою особу і всю свою силу на спільне надбання, яке перебуває під верховним керівництвом загальної волі, а кожного з членів тіла ми визнаємо невід’ємною часткою цілого.

Цей акт об’єднання, замість приватної особи кожного з учас­ників угоди, одразу утворює юридичне колективне тіло, складе­не зі стількох членів, скільки голосів нараховує об’єднавча асам­блея: це тіло отримує внаслідок зазначеного акту свою єдність, своє колективне я, своє життя і свою волю» [97, 237].

Нічого подібного ми не знайдемо у словах будівничого «золотого віку» афінської демократії Перікла. Видатний полі­тичний діяч зауважив, що державний устрій Стародавньої Греції називається демократією через те, що «основа його не меншість, а більшість громадян», що вона, згідно із законами, «дає всім громадянам рівні права». Він підкреслював, що «ми не плекаємо в нашому щоденному житті підозри один на одного, ми не виявляємо гніву до ближнього, коли він учиняє щось для своєї насолоди, не показуємо йому нашого незадоволення, хоч і не шкідливого, але здатного засмутити. Не обмежені примусом у приватному житті, ми не порушуємо законів у житті громад­ському найбільше через повагу до них. Ми завжди слухаємось тих, хто стоїть при владі. Ми шануємо, зокрема, ті закони, встановлені на користь скривджених, і хоч ці закони не записані, вони завдають загальновизнаної ганьби тим, хто їх зневажає» [87, 216]. Навіть із цих двох невеликих фрагментів видно, наскільки різними є концепції демократії, що існувала в Афінах і в теоретичних побудовах Ж.-Ж. Руссо.

Форма демократії, де політична влада, за існування певних механізмів стримувань та противаг, концентрується в руках більшості, є мажоритарною. Той же лад, де політична влада більшості обмежується і поділяється на основі консенсусу між всіма групами населення,– отримав назву системи пропорцій­ного представництва або консенсусної демократії. За Арендтом Лейпхартом, відмінності між мажоритарною та консенсусною демократією залежать від таких характеристик, як: принцип організації виконавчої влади, особливості відносин із виконав­чою та законодавчою системами, тип партійної та виборчої систем, характер взаємодії державних структур з інститутами громадянського суспільства.

Мажоритарна демократія характеризується, як правило, домінуванням виконавчої влади над законодавчою (при цьому виконавча влада формується однією партією, що перемогла на виборах), двопартійною системою, одномірністю цієї партійної системи (дві основні партії відрізняються одна від одної лише стратегією і тактикою виключно із соціально-економічних пи­тань), диспропорційною виборчою системою, плюралістичною системою груп спеціальних інтересів. Найбільш типовими пред­ставниками мажоритарної демократії є такі країни, як Велика Британія та Нова Зеландія.

Мажоритарна демократія віддає перевагу голосуванню на виборах. Оскільки мажоритарний принцип передбачає підра­хунок голосів і акцентує увагу на визначенні того, чого хоче більшість, відповідно йому притаманний сильний потяг до рівності у політичній участі. Недоліком мажоритарної системи є недостатнє врахування інтересів меншості. Оскільки мажори­тарна демократія віддає перевагу колективним рішенням, легітимізованим за допомогою процедури виборів, вона залишає мало можливостей для окремих індивідів та груп, що залиши­лися поза більшістю.

Консенсусна демократія, на противагу мажоритарній, харак­теризується рівновагою виконавчої та законодавчої влади (при цьому виконавча влада формується на багатопартійній коаліцій­ній основі); багатомірністю партійної системи (партії відрізня­ються одна від одної не лише стратегією і тактикою із соціаль­но-економічних питань, але й, наприклад, різними підходами до релігійних, зовнішньоекономічних та ін. проблем); більш або менш пропорційними результатами виборів (як наслідок про­порційної виборчої системи); корпоративістською системою відносин між групами спеціальних інтересів. Найбільш близько ідеальному типу консенсусної демократії відповідає Швейцарія [62, 49−50].

Різновидом консенсусної демократії є співгромадська (сооб­щественная – рос.) демократія, механізм дії якої розкритий А. Лейпхартом у книзі «Демократія у багатоскладових суспіль­ствах» (1997). Це форма організації суспільства, «яка передбачає таку організовану взаємодію основних «одиниць» (етнічних, релігійних або культурних спільнот, що складають політію), за якої ні одна з них не опиняється протягом тривалого часу в стані, який може бути розцінений як ізоляція» [98, 20].

Модель співгромадської демократії має практичний сенс у багатоскладових суспільствах, де політичні протиріччя і соці­альні «розмежування» в цілому збігаються з «кордонами» соці­альних протиріч – майнових, територіальних, мовних, культур­них, національних, релігійних тощо. Суспільно-політичні об’єд­нання в такому суспільстві формуються саме, виходячи з цих реалій, і представляють інтереси вказаних сегментів суспіль­ства. Основним принципом розв’язання політичних проблем є діалог. Еліти відкриті, внаслідок чого конфлікти – це швидше виключення, ніж правило.

При цьому їх врегулювання здійснюється не шляхом захоп­лення влади однією політичною силою з метою задоволення інтересів певної соціальної групи, а процедурним узгодженням інтересів, знаходженням взаємоприйнятних рішень, досягнен­ням консенсусу.

Влада в таких демократіях формується на основі коаліції. Безумовним атрибутом політичного процесу є наявність опози­ції. За існування достатньо широкої коаліції інтереси різних груп реалізуються можливістю взаємного вето на рішення, що приймаються. Однією з яскравих особливостей цього різновиду демократії є штучне збільшення представництва малих груп в структурі суспільства. Вона дозволяє більш ефективно відсто­ювати їх інтереси і не допускати гегемонії більшості. До країн, де успішно функціонує співгромадська демократія, вчені відно­сять Швейцарію, Бельгію, Голландію, Австрію. Щодо нових країн, де функціонує вказана модель суспільного устрою, то А. Лейпхарт відніс до них ПАР, Чехію і Словаччину, а також Індію.

Арендт Лейпхарт, наголошуючи на сутнісних характеристи­ках такої моделі демократії, вказує на її чотири ознаки: дві головні і дві допоміжні. Головні ознаки – велика коаліція і автономність сегментів, оскільки саме вони максимізують вплив кожного сегменту в процесі прийняття рішень двома способами: шляхом участі поряд з іншими сегментами в рішеннях із загальних питань і утвердженням виключного права приймати рішення з проблем, для яких загальної згоди не вимагається. Ознаки допоміжні, але такі, що значно підсилюють дію головних,– це пропорційність і право вето. На думку вченого, право меншості на вето є найбільш дієвим тоді, коли воно обмежене питаннями культурних, релігійних і лінгвістич­них (мовних) прав та автономії [61, 27−28].

Щодо країн, які вступають або ж вступили на шлях демокра­тичного розвитку, консенсусна демократія, на думку А. Лейп­харта, є більш привабливою, ніж мажоритарна, у першу чергу тому, що вона забезпечує краще представництво і захист прав меншості. Це тим більше важливо, тому що 90-ті роки ХХ ст. знаменувалися не лише сплеском демократизації в глобальному масштабі, а й десятиліттям пожвавлення та загострення етніч­них конфліктів. Останні, як відомо, набувають більшої гостроти якраз в країнах, що починають рух до демократії, а не там, де ця форма стала традиційною. Отже, є всі підстави вважати, за висновком ученого, що значення консенсусної демократії в сучасному світі буде зростати [62, 52].

Всі ці аспекти співучасті так чи інакше корелюють із понят­тям консолідованої демократії, яка передбачає координацію зусиль всієї громади як «по-вертикалі», так і «по-горизонталі». Співучасть і координація можливі не лише за наявності інсти­тутів, структур та механізмів такої взаємодії, а й за присутності таких суб’єктивних чинників як досвід, професіоналізм, довіра до партнерів і висока моральність.

Одним з головних протиріч процесів демократизації суспіль­ства залишається протиріччя між масовістю та компетентністю. Чим складніше питання, тим, як правило, менша кількість людей в ньому розуміється. В той же час, чим вужче коло спеціалістів, які впливають на прийняття рішень, тим менша масовість і, відповідно, демократичність процесу управління. Над розв’язанням цього протиріччя працювало багато теоре­тиків демократії, однак суперечки з цього питання не вщухають і досі. Теорії, в яких представлені цілком протилежні погляди, можна умовно поділити на дві групи: елітарні та партіціпаторні (участі) моделі демократії.

Перші стверджують, що широка участь в місцевій та дер­жавній політиці знаходиться у протиріччі з природним поділом праці в суспільстві. Воно звужує ефективність управління, поро­джує безвідповідальність і безініціативність посадових осіб, заважає пошуку оптимальних рішень. Широкі маси населення, недостатньо компетентні, аполітичні, неврівноважені, надмірно емоційні, не можуть виступати конструктивним фактором політики. З метою забезпечення стабільності та ефективності влади їх функції повинні зводитися до контролю за політиками, партіями і бюрократією, що здійснюється за допомогою виборів. Керувати ж державою повинні професійні політики – еліта. Це люди, спеціально підготовлені, що мають необхідні знання, відповідні розумові та психологічні якості тощо.

Початок створення елітарних теорій демократії пов’язують з іменами Вільфредо Парето, Гаетано Москі та Роберто Міхельса, які досліджували феномен приходу до влади еліти суспільства. Цей напрямок у соціології Італії домінував на початку ХХ ст. і отримав назву «макіавеллізм», або теорія захоплення влади правлячою верхівкою. Його сутність докладно проаналізовано французьким політологом Жаном Бодуеном [14].

Р. Міхельс започаткував серію соціологічних досліджень з питань функціонування політичних партій і дійшов певних висновків. На його думку, говорити про партію – «це означає говорити про правлячу верхівку»: будь-якою організацією керує меншість, яка користується привілеями, що їх дає їй влада над більшістю; правляча меншість приділяє значну увагу збере­женню влади і, якщо це можливо, посиленню своїх позицій; захоплення влади правлячою верхівкою є незворотним проце­сом («залізний закон олігархії»); вказаний процес характерний також і для демократичних партій; звичайно, демократи намага­ються приховати або узаконити елітарну практику [14, 119].

Г. Моска узагальнив теорію Р. Міхельса, поширивши її на суспільство в цілому. Вчений вважав, що будь-яка держава або режим керується панівним «політичним класом», який прагне узаконити й раціоналізувати своє верховенство; поділ на еліту та маси є характерним для будь-якого суспільства, незалежно від політичного режиму. Влада завжди утримується панівною верхівкою. Існує два основних типи панівної верхівки: «аристо­кратична», або «закрита» еліта, яка опирається будь-яким змі­нам, та «демократична», або «відкрита», яка все ж допускає мінімальне розширення своїх лав за рахунок представників із мас. Кореляція «еліта закритого типу» – «еліта відкритого типу» не обов’язково збігається із кореляцією «диктатура» – «демо­кратія». Традиційна еліта може бути «відкритою» (наприклад, Католицька церква на деяких етапах історії), так само, як республіканська еліта може бути «закритою» (деякі партії, робітничі профспілки) [14].

У подальшому В. Парето у своїй психосоціологічній теорії значно збагатив модель Г. Моска. Поділ на здатну до управління еліту і решту населення він вважав істотною рисою всіх люд­ських суспільств, а «кругообіг» еліт, тобто їх стабілізацію та наступну деградацію,– рушійною силою суспільного розвитку. Парето обґрунтував зверхність еліти до мас. Він пояснював, що ця зверхність є цілком природною, оскільки вона базується, перш за все, на психологічних якостях еліти, якій властива енергійність, мужність, доброчесність та ін. Проте, зверхність не є стійкою: за відсутності якостей, які підносять еліту над маса­ми, їй загрожує занепад.

Вчений надавав виняткового значення змінам всередині самої еліти, так званій «циркуляції» або «кругообігу» еліт. На його думку, правлячі кола можуть допускати до себе нових чле­нів, і тоді у них з’являється більше можливостей збе­регти своє панування. В. Парето вважав, що помірна інтеграція до правля­чої верхівки вихідців з нижчих прошарків суспіль­ства є найкра­щим засобом попередження революційних потрясінь.

На початкових етапах створення елітистських концепцій правління еліти розглядалося як альтернатива правлінню наро­ду, тобто професійно підготовлена меншість протиставлялася малоосвіченій та некомпетентній більшості. За таких умов спо­творювалася сама сутність західної демократії як правління народу. Ці протиріччя певною мірою знімають концепції «демократичного елітизму» та «плюралізму еліт» (Й. Шумпетер, Г. Ласуел, Р. Даль, Р. Арон та ін.), згідно яких правляча еліта не перетворюється на замкнену касту, а відкрита до ротації її чле­нів. Більше того, представники правлячої верхівки не лише ма­ють відповідні якості для здійснення управлінських функцій, а й готові до збереження та відстоювання демократичних цінностей.

В основі таких поглядів було покладене критичне переосми­слення Йозефом Шумпетером класичної теорії демократії як правління народу. Розуміння та пояснення сутності демократії, як системи, в якій «окремі громадяни здобувають право вирішу­вати, змагаючись за голоси виборців» остаточно підірвало осно­ви класичної демократії яка базувалася на легітимації права і волі більшості [131, 334]. Й. А. Шумпетер аргументовано спро­стовував тезу класичної демократії про усвідомлені і раціо­нальні дії, які маси нібито здійснюють у політиці. За його спостереженнями, послабленим почуттям відповідальності та браком результативного прагнення пояснюються «невігластво звичайного громадянина і брак розважності у питаннях внутріш­ньої та зовнішньої політики». Він доводив, що якби на типового громадянина не намагалися впливати ніякі політичні групи, у політичних питаннях «він однаково піддавався б впливові позараціональних або ірраціональних забобонів та імпульсів» [131, 325, 326].

На переконання Й. А. Шумпетера, «люди не ставлять і не розв’язують ніяких питань, а навпаки, питання, що вирішують їх долі, звичайно ставлять і розв’язують інші» [131, 329]. Він стверджував, що існування партій та політиків свідчить про те, «що виборці нездатні на інші дії, крім масового переходу на бік того чи іншого кандидата, тобто намагання регулювати полі­тичну боротьбу шляхом точного повторення практики торго­вельної асоціації» [131, 351].

Головною умовою успішного функціонування демократії вчений вважав не лише наявність певної кількості людей з відповідними здібностями та моральними якостями, не просто відбір серед населення, а й «серед тієї його частини, яка при­датна для політичної діяльності…». Проте недоліки існуючої практики конкурентної боротьби за посади ускладнюють процес забезпечення країни здібними політиками, що приводить його до думки про необхідність створення шляхом суворого відбору «соціальної верстви… з природним потягом до політики». Якщо ця верства не буде ні надто замкненою, ні надто доступною для сторонніх і матиме в собі доволі сили для асиміляції більшості поглинутих елементів, то вона «не тільки поповнить шеренги політиків людьми, які витримали численні випробування в ін­ших галузях …, а й зробить цих людей придатнішими для політичної кар’єри…» [131, 359−360].

Прихильники плюралістичної теорії політичної діяльності досить критично ставляться до розуміння керівної еліти як одно­рідного панівного прошарку, який здатний до самовідтворення. Вони визнають існування у суспільстві керівної еліти, проте вважають, що слід говорити не про одну «еліту», а про «еліти» у множині. Представниками теорії плюралізму еліт в США є Роберт Даль, а у Франції – Реймон Арон.

На думку Р. Даля, не існує єдиної еліти, є об’єднання різних еліт: політичної, економічної, адміністративної, профспілко­вої, еліт різних асоціацій і та ін. Керують не маси, керує не еліта: жодній владній структурі не вдає­ться монополізувати владу у всіх сферах життя суспільства; керує суспільством конгломерат з диференційованих та спеціалізованих елітних груп, які є одночасно і суперниками, і спільниками, на чолі яких стоять підприємливі лідери [14, 130].

В контексті світової політичної думки слід згадати про ту важливу роль у розбудові держави, що відводив еліті видатний український політолог В’ячеслав Липинський. Дебатуючи зі своїми опонентами навколо питань: чому не вдалася будова на­ціональної незалежної держави і хто несе за це відповідальність? − учений дійшов висновку, що саме відсутність «провідної верстви», яка була б державницьки та національно зорієнтована, призвела до цього. В. Липинський прагнув до створення аристо­кратії, але «здорової, міцної, до творчості здатної, а не штучного консервування аристократії здегенерованої і безсилої» [65, 104]. Провідник українського державотворення вбачав нагальну по­требу в організації «сильної і авторитетної групи», навколо якої могла б об’єднатись (як колись у варязько-князівській чи шля­хетсько-козацькій добі) і політично організуватись українська нація. «Без теоретичного і практичного розв’язання цієї пробле­ми ніякі, навіть найкращі орієнтації не допоможуть нам стати ні нацією, ані державою» [65, 68]. Важливим джерелом формуван­ня нової української еліти В. Липинський називав хлібороб­ським класом. Однак він не обмежував нову еліту окремо визна­ченим класом: «найкращі між хліборобами, найкращі між вій­ськовими, найкращі між робітниками, найкращі між інтеліген­тами, найкращі між промисловцями і т. д. – ось нова українська аристократія» [65, 104].

Серед проблем, що стоять на заваді створення повноцінної еліти, В. Липинський бачив деякі особливості національного характеру, історичні традиції та брак аристократичних чеснот. Він виокремлював «дві рівності авторитету»: рівність демокра­тичну, «яка руйнує авторитет», і рівність аристократичну, «яка будує авторитет». Пояснюючи їх принципову відмінність, він зауважував, що в часи дегенерації Запоріжжя своїм отаманам, яких обирали, мазали болотом голову і в руку замість булави вкладали очеретину. В такий спосіб вони символізували «принцип демократичної рівності авторитету, мовляв, хоч Ти і на чолі, але Ти таке саме нічтожество і сміття, як і ми, і ми кожної хвилини можемо тебе скинути. Цей принцип пройшов у плоть і кров нашої нації і став предметом похвальних гімнів для наших істориків, політиків і цілої нашої демократії» [66, 200]. У лицарства, яке побудувало всі великі держави, продовжував свою думку вчений, був звичай «при пасуванню на лицаря ставати на коліна перед старшим, а так саме ставати завжди на коліна перед першим лицарем в державі, перед Монархом. І той Монарх міг дати наказ карати провинившогося лицаря, але не міг оддати наказу дати йому сто нагаєк, як це завжди робили сильні запорожські отамани зі свободолюбивими демократич­ними запорожцями». Підсумовуючи, вчений наголошував на тому, що коли ми хочемо сотворити Українську державу, «ми мусимо творити все зростаючі, а не так, як наша демократія, все падаючі авторитети». Крім того, як завжди, так і тут, «ми повинні памятати, що ми хочемо сотворити Україну, а не захо­пити в свої руки … владу» [66, 200, 201].

На противагу елітарним концепціям, особливого значення феномен участі набуває в концептуальній моделі партіціпатор­ної демократії (демократії участі). Партіціпаторна демократія – це система правління, в якій рядові громадяни швидше керують самі собою, ніж за допомогою обрання представників.

Сутність цієї форми народовладдя вдало висловив Бенджа­мен Барбер (він назвав її ще «сильною демократією») таким чи­ном: «…це радше самоврядування громадян, ніж представниць­ке врядування в ім’я громадян. За такої демократії активні громадяни безпосередньо урядують над собою, хоча не конче на кожному рівні і кожної миті, а досить часто, зокрема, тоді, коли треба вирішувати головні політичні питання і коли виявляють свою дію значні сили» [7, 258]. На його переконання, спільнота формується на основі участі в політичному житті й водночас уможливлює цю участь; громадянська активність привчає інди­відів до громадянського мислення, громадяни надають грома­дянському життю необхідне йому почуття публічності та справедливості.

Концепція демократії участі (партіціпаторна демократія) сформувалася під впливом молодіжного та студентського руху 60-х років ХХ ст., а також теоретиків «нових лівих» на Заході (П. Гудмен, Т. Хейден, Ф. Фанон). Із початку заснування вона носила ліволіберальну або соціал-демократичну спрямованість. Її розробниками виступили американські вчені Лестер Міл­братс, а згодом Сідней Верба і Норман Най, С. В. Макферсон, Керол Пейтмен, які заклали її теоретико-методологічний та емпіричний фундамент. Значну увагу проблемам політичної участі приділяють і такі відомі західні дослідники, як: Б. Барбер, Р. Даль, Р. Деггер, Дж. Пауел, Д. Хелд, Д. Ф. Ціммерман та ін. Однак уявлення про політичну участь мають набагато давнішу історію і сягають стародавніх часів.

Якщо починати відлік традиції політичної участі від антич­ності, мінуючи первісну та військову форми демократії, то на­самперед слід згадати практику афінської політії. Розкриваючи сутність політичної участі в «колисці демократії» – стародавніх Афінах, слід звернути увагу на її соціально-класову обмеже­ність. Афінський поліс уособлював не лише демократію рабо­власників – він не знав фундаментальних принципів існування сучасної демократії, таких, як: поділ влад, політичний та ідео­логічний плюралізм, система представництва та ін. Афінська демократія була насамперед системою прямого правління, за якого народ, як сукупність вільних громадян, виступав у якості колективного законодавця. Як справедливо зауважує Девід Хелд, афінське місто-держава, яким правили правителі-громадяни, не розрізняло держави і суспільства. В античних Афінах громадяни були водночас і підданими політичної влади, і творцями су­спільних законів та норм. Народ брав участь у законодавчій та судовий функціях, «афінське поняття громадянства зумовлюва­ло його участь у цих функціях, безпосередню участь у «держав­них» справах» [27, 156].

Цікавими з точки зору оцінки участі громадян в управлінні справами полісу є погляди Арістотеля, викладені ним у праці «Політика». Зокрема філософ звернув увагу на неоднозначність феномену участі громадян в управлінні суспільством. Як відомо, грецький мислитель виділяв п’ять форм демократії, чотири види олігархії і так звану «політейю», як найбільш прийнятний лад. Саме до визначення демократії, де в основу покладено принцип рівності, належить наступний вислів: «Якщо, як вважає дехто, свобода та рівність є найважливішими ознаками демократії, то це знайшло би своє здійснення головним чином в тому, щоб всі неодмінно брали участь у державному управлінні» [3, 555].

Проте, загальновідомо, що Арістотель не захоплювався ідеєю демократії. Філософ навіть не відносив її до «правильних» форм правління, оскільки вона має на меті не загальну користь, а «вигоди незаможних» [3, 519]. Крім цього, політичну участь широкого загалу він пов’язував не з формою правління, а швид­ше з ідеями рівності та справедливості: «справедливість вима­гає, щоб в управлінні … всі брали участь» [3, 469]. Всезагальна політична участь не була його політичним ідеалом. Мислителя здебільшого хвилювала не лише проблема кількісних показни­ків, а й якісних. Розуміючи важливість професіоналізму, він писав, що «вочевидь, було б краще, якщо б правили, наскільки це можливо, одні й і ті ж люди», щоб не сталося так, аби «чобо­тарі та теслярі стали мінятися своїми ремеслами і одні й ті ж ре­місники не залишалися б постійно чоботарями і теслярами» [3].

Модель демократії, яку пропагував і намагався запровадити один з «батьків-засновників» США Президент країни Томас Джефферсон, цілком «вписується» у контекст теорії участі. Його бачення демократії виходило з органічної природи люди­ни, якій притаманні три різні, але водночас взаємопов’язані властивості: 1) здатність до морального вибору, тобто пізнання добра і зла та обрання добра як результату вільного вибору; 2) вроджена здатність ідентифікувати себе з іншими людьми, почуття симпатії до чужих турбот та страждань; 3) природне почуття справедливості, яке виникло внаслідок комбінації перших двох почуттів. Все це, на його думку, робить суспільне життя можливим і доброчесним [126, 82].

Т. Джефферсон прагнув до утворення на теренах Північної Америки невеликих республік, у справах яких люди можуть брати безпосередню участь. Політичний теоретик і практик намагався розділити округи у Вірджинії на адміністративні райони, площа яких складала би п’ять-шість квадратних миль із певною кількістю населення. «Таким чином, кожний район був би подібний до невеликої республіки, і кожна людина у штаті стала б активним членом народного уряду, здійснюючи особис­то більшу частину прав і виконуючи більшу частину обов’яз­ків…, що знаходилися цілком в її компетенції» [126, 45]. Філо­соф визнавав важливість ролі еліти в управлінні суспільством, однак віддавав перевагу «природній аристократії, мудрості і чесності» [126, 153]. При цьому Джефферсон не забував про захист законних прав меншин, які б соціальні групи вони не представляли.

Інший видатний класик, що обґрунтовував ідеї демократії, Джон Стюарт Міль, хоча й наголошував на обмежених можли­востях громадської думки й мас (в силу їх низької компетент­ності) щодо прийняття оптимального, правильного рішення, але все ж відстоював право народу на політичну участь: «[О]чевид­но, що тільки те врядування може цілком задовольнити всі потреби суспільства, до якого залучено весь народ; що корис­ною є будь-яка участь у процесі врядування – навіть виконання найменших громадських функцій; що міра цієї участі має бути такою, яку дозволяє загальний рівень розвитку спільноти, і що немає нічого бажанішого, ніж надана всім людям можливість за­лучатися до здійснення верховної державної влади» [цит. за 1, 42].

На думку автора, особливої ваги сьогодні набуває положен­ня класика щодо «міри участі», яка повинна відповідати «загаль­ному рівню розвитку спільноти». Дійсно, намагання залучити широкі народні маси у політичний процес без відповідного рівня культури і підготовки, відсутності сталих традицій, наяв­ності ефективно діючої громадсько-політичної інфраструктури ні до чого, крім дискредитації демократії, не призведе.

Вести мову про політичну участь в її сучасному розумінні можна за часів індустріального суспільства, коли, за Карлом Манхеймом, «все більше активізуються ті верстви та групи, котрі до цього часу грали у політичному житті лише пасивну роль». Цю радикальну активізацію він визначив як «фун­даментальну демократизацію суспільства» [71, 288]. Раніше демократія була лише псевдодемократією, «оскільки надавала політичну значимість лише дрібним групам у майновій та освітній сферах». Пояснюючи глибинні витоки цього явища, вчений писав, що стримування духовного розвитку мас мало сенс для пануючих верств доти, доки еліта могла розрахо­вувати на те, що «тупість мас взагалі стримає їх від політичної діяльності». Однак через певний час реалії індустріального су­спільства, «індустріальний апарат» починають сприяти активі­зації мас, і коли вони так чи інакше залучаються до політики, їх недостатній духовний розвиток, в першу чергу низький рівень політичної освіти, «стає проблемою державного значення, доле­носним питанням для самої еліти» [71, 289]. Тобто сама логіка розвитку всесвітньо-історичного процесу, потреби індустріаль­ного, а потім і постіндустріального суспільства вимагають залу­чення мас до свідомої кваліфікованої участі у справах держави й суспільства.

Однією з найвідоміших на заході робіт про аналіз політичної участі є монографія американської дослідниці Керол Пейтмен «Участь і демократична теорія» (Кембрідж, 1970). Українські дослідники, що мали можливість ознайомитися з оригіналом цієї праці, зауважують, що К. Пейтмен критикувала академічну політичну науку за те, що вона не намагалася утримати партіціпаторну теорію в контексті фактів сучасного політичного життя. Невдача спроб відродити основні поняття класичної теорії у XX ст. призвела до того, що вчені, які займалися вивченням ранніх і сучасних уявлень про демократію, намагали­ся уникати такої теми, як центральна роль участі. В результаті ранні й сучасні теорії демократії виявилися недостатньо проаналізованими. Американська дослідниця поставила собі за мету виправити цей недолік і присвятити свою працю саме вивченню ролі і місця участі в теоріях демократії. За виснов­ками К. Пейтмен, демократична теорія у XX ст. перероджується в антидемократичну; вона більше не сконцентрована на участі пересічної людини або на такій першочерговій функції демократичної політичної системи, як формування політичних якостей пересічного індивіда [35, 6−7].

Цей висновок через двадцять п’ять років фактично підтвер­див відомий британський вчений Девід Хелд, який всебічно проаналізував різні форми демократії, в тому числі – партіціпаторну та ліберальну. Дослідник підкреслював, що «концен­труючи свою увагу на пошуках правильних форм правління та його меж, ліберальні демократи не змогли дослідити і адекватно визначити умови для можливостей політичної участі, з одного боку, і сукупність державних інститутів, здатних регулювати сили, які фактично формують повсякденне життя, з іншого. Вимоги демократичної участі, форми демократичного контролю і сфера демократичного прийняття рішень – все це було недостатньо розглянуто в рамках ліберальних демократичних традицій» [цит. за 93, 233 ].

Відомий американський філософ Джон Дьюї, підтримуючи ідею демократії участі, заперечує її елітарні концепції, в основі яких лежить теза про некомпетентність мас. Він зауважує, що, по-перше, не слід думати, що люди, які долучаються до влади, неодмінно переважають решту своїми якостями. «Відбір прави­телів» – справа загалом випадкова. По-друге, індустріальне суспільство, що неминуче підсилює взаємодію і взаємозалеж­ність його членів, все більше набуває «кооперативний» харак­тер, воно підвищує роль, в тому числі і політичну, кожного члена суспільства, незалежно від його соціального статусу і професії. «В якості громадянина, який має виборче право, кожна з цих осіб (мова йде про сукупність осіб, що складають суспільство) є агентом суспільства. У власних волевиявленнях вона – такий самий представник інтересів суспільства, як сенатор або шериф». Не згідний Дьюї і з тим, що загальна участь громадян у політичному управлінні (яка не обов’язково передбачає пряму демократію) в сучасній державі неможлива через її великі масштаби. Відчуженість громадян один від одного і від влади може бути подолана – зокрема, шляхом демо­кратичної освіти й виховання за одночасного реформування існуючих політичних та економічних відносин [цит. за 8, 16].

Прибічники демократії участі вважають за необхідне актив­не залучення представників громади не лише у виборах або інших формах масової політичної участі, але й у самому політичному процесі: у підготовці та прийнятті політичних рішень, їх впровадженні у життя, у контролі за посадовими особами ті ін. Така участь має запобігти зловживанню владою, відриву політичної еліти від пересічних громадян, бюрократи­зації суспільства, а також сприяти більш повному відображенню інтересів різних верств суспільства, знаходженню рішень, що відповідали б інтересам більшості і у кінцевому результаті сприяли подоланню відчуження особи від влади.

Участь громадян має бути постійною й розпочинатися на стадії планування нової програми (чи проекту), і тривати після її запровадження, щоб забезпечити ефективність даної програми (чи проекту), як вважає теоретик демократії участі Джозеф Ф. Циммерман. На його думку, «всі громадяни повинні якомога більшою мірою мати рівні можливості для участі, слід забезпечити їм змогу висловитися, надати їм повну інформацію, доступ до засобів масової інформації й та ін.» [120, 264].

Прихильники партіціпаторної демократії вважають її суттє­вими перевагами високий рівень інтелектуальної та практичної обґрунтованості рішень, що приймаються, оскільки до їх розробки залучається широке коло громадян, які достеменно знають місцеві умови, потреби та прагнення. Фактор масової участі в цілому повинен сприяти ефективності державного управління, оптимізації пошуку рішень, стабільності системи державного управління, легітимації влади, запобіганню її бюрократизації.

Безперечною перевагою такої форми демократії є залучення широких мас у політичний процес, до державного управління, долання соціальної апатії та нігілізму населення, виховання громадськості та високої політичної культури, сприяння оновленню еліт та демократизації суспільних відносин. Прибічники демократії участі вважають, що ірраціональність і пасивність людей у політичній сфері – це результат їхньої недостатньої освіченості та відсутності рівних можливостей для участі в політиці. Тому суспільству треба створити всі умови для ефективної політичної соціалізації індивідів. А для цього передусім необхідно забезпечити максимально доступну участь громадян у політичному процесі.

Однак широка і пряма участь в умовах існуючих систем комунікації можлива лише в межах невеликих територіальних або виробничих спільнот. Тому йдеться, як правило, про місцеве самоврядування або так звану «виробничу демократію», в рамках яких здійснюється загальне і безпосереднє залучення громадян до обговорення, прийняття і реалізації рішень. Форми такої співучасті людей у справах громади різноманітні: референ­думи, опитування громадської думки, громадські слухання, утворення постійно діючих громадських комітетів, комісій і рад, сусідських общин, органів громадського контролю, виробничих бригад та ін. Громадські слухання не передбачають передання громадськості функції ухвалення рішень, однак можуть спонукати владні структури змінити свої первісні пропозиції й погляди.

Водночас, поряд із перевагами, цій формі демократії прита­манні суттєві недоліки. Наприклад, можливість прийняття не­компетентних рішень як прояв непрофесійності, безвідповідаль­ність, пов’язана з великою кількістю осіб, що приймають рішення, наявність технічних проблем забезпечення масової участі і механізмів узгодження спірних питань та ін.

Девід Хелд, ґрунтуючись на аналізі учасницької демократії своїх попередників, зробив її синтетичну модель, поклавши в основу наступні елементи:

Принцип(и) обґрунтування:

• рівного права на свободу та саморозвиток можна досягти лише в «учасницькому суспільстві», суспільстві, яке виховує почуття політичної дієвості, вчить інтересу до спільних проблем та допомагає становленню обізнаного громадянства, здатного проявляти постійну зацікавле­ність у процесі врядування.

Ключові риси:

• пряма участь громадян у регулюванні ключових інсти­тутів суспільства, включаючи власну роботу та місцевої громади;

• реорганізація партійної системи у такий спосіб, що пар­тійні посадові особи безпосередньо відповідальні перед членами;

• діяльність «учасницьких партій» у парламентській або конгресовій структурі;

• підтримка відкритої інституційної системи для забезпе­чення можливості експериментування з політичними формами.

Загальні умови:

• пряме збагачення бідної ресурсної бази багатьох соціаль­них груп шляхом перерозподілу матеріальних ресурсів;

• мінімізація (викорінення, якщо можливо) непідконтроль­ної бюрократичної влади у публічному і приватному жит­ті;

• відкрита інформаційна система для забезпечення виваже­них рішень;

• перегляд принципу догляду за дітьми у такий спосіб, щоб жінки, так само як і чоловіки, мали можливість брати участь у громадському житті [27, 173].

Суспільний устрій, який віддає перевагу участі народу, представленого групами, отримав назву плюралістичного. Плю­ралістичною називають демократію, в який народ розглядається як «складне суперечливе утворення різних соціальних груп, що конкурують в боротьбі за владу, а інтереси громадян, які створюють ці групи, реалізуються за допомогою взаємних компромісів на основі балансу суспільних інтересів» [11, 76].

«Плюралізм» є базовою категорією американської політо­логії, що знаходить відображення в «теорії груп», яка у 1908 році була започаткована Артуром Бентлі. З того часу теорію було значно модифіковано та уточнено, проте засади, постульо­вані А. Бентлі, залишаються незмінними. Крім А. Бентлі, слід також згадати таких яскравих представників плюралістичної думки, як: Д. Коммонс, Е. Летєм, Д. Трумен, Р. Даль, Н. Полбі, Г. Ласки тощо. Плюралізм базується на припущенні первинності інтересів груп у політичному процесі. А. Бентлі стверджував, що загальні інтереси призводять до об’єднання в групи, взаємо­дія яких є характерною рисою демократії. «Коли групи відповід­ним чином заявляють про себе, все йде як слід. Коли я говорю все, я маю на увазі все»,− писав він у своїй книзі «Процес правління» [90, 40].

Згідно плюралістичної моделі, демократія – це така система, в якій багато організацій, що діють незалежно від уряду, здійснюють тиск на нього і навіть протидіють йому. На відміну від мажоритарної демократії, плюралістична теорія зміщує фокус демократичного правління з масового електорату на організовані групи. Як зауважують фахівці, плюралізм не потребує від громадян великих знань про політику в цілому. Він вимагає лише вузьких спеціалізованих знань від груп громадян, насамперед від їх лідерів.

Плюралістична демократія не визнає влади більшості, оскільки ця більшість не є якимось певним і стійким утво­ренням. Вона є аморфною субстанцією, яка постійно зміню­ється. На противагу мажоритарній, плюралістична демократія намагається обмежити дії більшості таким чином, щоб вони не утискали групи інтересів. Тобто йдеться про те, що плюраліс­тична модель акцентує увагу на сильні групи інтересів і децен­тралізовані структури державної влади – «механізми, які запобігають діям більшості, захищаючи тим самим інтереси меншостей» [45, 71].

Групи, за теорією плюралізму, є не тільки численними та вільно сформованими утвореннями,– вони також характеризу­ються перекриванням членства й відсутністю монополії на представництво. Одні й ті ж люди можуть бути одночасно членом різних груп. Крім того, однакові інтереси можуть пред­ставлятися більш, ніж однією групою. Так, екологічні проблеми підтримуються великою кількістю груп у кожній індустріалізо­ваній державі. За поглядами плюралістів, «політика є процесом, у якому примирюються різні змагальні інтереси. Таким чином, політика є результатом змагання та співпраці між групами, що намагаються підтримати інтереси своїх членів» [29, 44].

Якщо у колективістських формах демократії загальна воля народу розглядається як абсолютна істина ще до волевияв­лення, то в плюралістичній теорії ця воля проявляється в ході змагання, боротьби між суб’єктами політичного процесу.

За багатьох переваг суспільство, побудоване на принципах плюралістичної теорії демократії, має суттєвий недолік, а саме – відсутність рівних можливостей впливу всіх груп на процеси прийняття рішень. В політичному суперництві багаті, добре організовані групи мають певні переваги перед бідними, гірше організованими. Так, наприклад, заможні люди та забезпечені ресурсами групи можуть дозволити найняти лобістів, для просу­нення своїх інтересів через парламент. А деякі сегменти суспіль­ства, не представлені організованими групами, взагалі можуть опинитися поза політикою, і відповідно – поза розподілом су­спільних ресурсів та соціального захисту. Як зауважив один із критиків плюралістичної моделі, «вада плюралістичного раю полягає в тому, що райський хор співає із сильним акцентом ви­щого класу» [45, 75]. Крім цього, плюралістична концепція су­спільного устрою вимагає узгодження великого спектру інтере­сів зацікавлених груп, що важко досягнути на практиці, особливо в молодих демократіях із низьким рівнем політичної культури.

Розходження нормативного та реально-інституційного по­нять демократії, дали підставу Роберту Далю разом з іншим американським вченим Чарльзом Ліндбломом називати сучасні демократичні системи поліархіями. Цей термін був введений ними у сучасну політичну науку у 1953 році у книзі «Політика, економіка та добробут», де вони аналізували політичний процес. За свідченням Р. Даля, згідно авторитетного оксфордського словника, в якому розділ на літеру «П» був написаний у 1909 році, поліархія − це «управління державою або містом багать­ма, на противагу монархії». Слово вийшло з користування «але нам воно здалося таким, що відповідає нашим потребам» [41, 39].

Поліархія – це історично апробована, певною мірою компро­місна форма демократії, що позбавлена крайнощів і класичної ліберальної демократі, в основі якої стояв вільний індивід, та сучасної політичної демократії, яка спирається на плюралізм груп інтересів. Ідея поліархії полягає в тому, що плюралізм різних організацій і центрів прийняття рішень не виключає свободи індивіда. Якщо класична ліберальна демократія була за своїм характером індивідуалістичною, то сучасна демократія − більш соціально орієнтована, і є демократією не лише вільних індивідів, а й політичних партій, груп за інтересами, асоціацій та ін.

На думку Р. Даля, поліархія має такі головні демократичні інститути:

• виборність посадових осіб;

• вільні, чесні вибори, що проводяться регулярно;

• свобода слова;

• доступ до альтернативних джерел інформації;

• автономія асоціацій;

• загальні громадянські права.

Ці шість інститутів поліархічної демократії «виникли в якос­ті хоча б часткової відповіді на вимоги повноцінної та повно­правної участі громадян у політичному житті»,− підкреслює вчений [40, 85−86, 89].

Його уявлення про демократію як про поліархію вміщує в собі важливі міркування про інститут демократичної участі. У книзі «Вступ в теорію демократії» та інших працях Р. Даль пропонує характеристики, що складають сутність системи демо­кратичної політики. Вчений наголошує: той, хто вважає, що більше демократії означає більше участі, помиляється насам­перед тому, що в дійсності більшість громадян байдуже ставить­ся до політики і досить часто просто не в змозі нічого змінити, навіть якщо й намагається.

Таким чином, у політичному процесі найбільше значення має змагання між лідерами, а контроль переважно пов’язаний із передачею громадянам електоральної підтримки відповідної групи лідерів або «вилучення» її з рук іншої групи. Р. Даль підкреслює, що перевага демократичного (поліархічного) спосо­бу організації політичного життя полягає саме в тому, що він надає можливість різноманітним соціальним групам, незалежно від їх чисельності, згуртованості і т. п., впливати на процес прийняття політичних рішень і загалом на «політичний етнос» суспільства [цит. за 31, 22]. Проблема участі стає другорядною. Її розміри і характер розв’язання залежать від досягнення «чес­ного» (тобто ефективного і стабільного) змагання демократич­них еліт.

У той час, як у Сполучених Штатах Америки плюралізм довгий час був домінуючою груповою теорією, в Європі теорії, які розглядають групи в якості базової одиниці аналізу, тяжіють до корпоратистської форми відносин. Корені корпоратизму сягають середньовіччя, коли існувала необхідність у захисті незалежних асоціацій – гільдій та інших форм ремісничих асоці­ацій та їх членів, а також релігійних організацій і Церкви. Корпоратизм – це «система посередництва, що зв’язує інте­реси виробника і держави»,− зазначається у словнику [90, 272]. За своєю логікою та філософією, неокорпоратизм відмовляється від конфлікту в політиці на користь консенсусу.

Існує кілька тлумачень неокорпоратизму, наприклад: 1) нео­корпоратизм – нова система політичної економії, яка відрізня­ється від капіталізму і соціалізму, тобто різновид «третьої сили» (Т. Уінклер); 2) неокорпоратизм – форма держави в рамках капіталістичної системи, де корпоратизм з’являється паралельно парламентський системі, щоб згодом панувати над нею (Б. Джессоп); 3) неокорпоратизм – відмінний від попередніх спосіб організації інтересів і взаємодії із державою (Ф. К. Шміт­тер) [49, 278−279]. За Ф. К. Шміттером, корпоратизм можна визначити як «систему представництва інтересів, у якій складові організовані у вигляді невеликої частки окремих, примусових, не конкуруючих, ієрархічно організованих і функціонально диференційованих категорій, визнаних або легалізованих (якщо не створених) державою. Вони наділяються різного роду моно­поліями в області представництва даної категорії справ взамін на здійснення певного контролю відбору лідерів, висловлення вимог та підтримки…» [49, 279−280].

За логікою корпоратизму, групи не є вільно сформованими, добровільними або змагальними, як у плюралізмі. Вони також не є незалежними, оскільки так чи інакше залежать від держави, яка забезпечує їм визнання та підтримку в обмін на участь у політиці. Корпорації у принципі не можуть бути незалежними від держави, але їхні тісні зв’язки з нею залежать від традицій і практики функціонування політичного режиму. Норберто Боб­біо вважає, що для неокорпоратизму характерна трикутна будо­ва, згідно з якою уряд виконує «лише роль посередника між обома сторонами (представниками бізнесу та найманих праців­ників.− В. Б.) і може щонайбільше діяти як гарант (загалом без­силий), який має забезпечити дотримання будь-якої досягненої угоди» [13, 110]. Таким чином, неокорпоратизм насамперед вра­ховує два аспекти, притаманні плюралізму – нехтування роллю держави та інституйовану схему взаємин між державою та групами.

У теорії неокорпоратизму державна політика формується взаємодією між урядом та групами інтересів. Наприклад, в умовах спаду промисловості державна політика матиме форму угоди між урядом та представниками відповідних промислових союзів і профспілок задля якнайкращої раціоналізації промисло­вості з підвищенням її конкурентоспроможності.

Класичним зразком ефективно працюючої моделі неокорпо­ратизму є Австрія. Співробітництво профспілок з організаціями роботодавців має формалізований характер з 1957 року, коли Федерація профспілок (OEGB), за узгодженням з урядом, спри­яла створенню Паритетної комісії у справах цін та заробітної плати. В ній засідають представники роботодавців і найманих працівників; до її складу входять OEGB, Центральне об’єднання трудових палат, Федеральна економічна палата і Конфедерація сільськогосподарських палат. Майже всі інтереси мають органі­заційне вираження^. Кожна з перелічених корпорацій має право голосу в Паритетній комісії. П’ятий учасник, уряд, має статус спостерігача, але представник уряду головує на засіданнях. Всі рішення приймаються одноголосно, однак кожна корпорація має право вето. Рішення комісії не є обов’язковими для уряду [49, 286−287].

Отже, у корпоратизмі ми спостерігаємо зміщення акценту від індивідуалізму, що є притаманним для ліберальної моделі демократії, до участі в процесі формування політики представ­ників певних груп інтересів. Перевага такої моделі – наявність ефективного механізму узгодження конфліктів у суспільстві, знаходження оптимальних рішень в суперечках між роботодав­цями, найманими працівниками та державою. Недолік – можли­вість використання існуючих демократичних механізмів у вузькогрупових інтересах і навіть безконтрольного панування корпорацій у політиці за відсутності дієвих механізмів стриму­вань та противаг. На думку фахівців, перспективним напрямом розвитку неокорпоратизму є зміщення акценту від «партіціпації (участі.− В. Б.) і доступу до відповідальності і чутливості до вимог» [49, 282].

Ідея достатньо широкої участі громадян у справах держави і суспільства займає важливе місце у теоретичних будовах і програмних положеннях сучасної соціал-демократії. Основні цінності соціал-демократії – свобода, справедливість, солідар­ність, ідея демократичного соціалізму і соціальної держави, наголошення на загальнонародному характері держави – все це так чи інакше співзвучне з ідеями колективного і справедливого співіснування у соціумі.

Соціал-демократичне розуміння демократії в Декларації прин­ципів Соціалістичного інтернаціоналу сформульовано таким чином: «…незалежно від того, яку форму демократія приймає – національну чи міжнародну – повинні бути цілком гарантовані права особи і можливість висловлення думок організованої мен­шості. Для соціалістів демократія плюралістична за своєю природою, і цей плюралізм забезпечує найкращу гарантію її життєздатності і творчого потенціалу» [44, 140−141]. А в Програмі принципів Соціал-демократичної партії Німеччини (1989 р.) наголошується на тому, що політика «має базуватися на свідомості й активності громадян і реалізовуватися з їхньою допомогою. Вона є можливою як результат вільного і, в кінцевому результаті, відкритого громадянського діалогу, який потребує участі громадськості та інтегрує її, діалогу, що інформує, допомагає усвідомити проблему, сприяє формуванню поглядів і наприкінці призводить до згоди або утворення явної більшості»; «культура спілкування проявляється в політичній культурі, у здатності поєднувати необхідний консенсус із необ­хідною культурою» [95, 176, 190].

Наближеною до цієї концептуальної моделі демократії є концепція «суспільства співучасті» (британський політолог і публіцист Уіл Хаттон). Важливою особливістю даної концепції є те, що вона не обмежується лише сферою політики, а поширю­ється на інші аспекти і напрями суспільної активності, в тому числі – його найважливіший економічний осередок – корпора­цію [докладніше: 86, 49].

Таким чином, можна зробити висновок, що в науковому дискурсі наявні досить суперечливі позиції щодо визначення місця і масштабів політичної участі громадян у суспільно-політичному процесі. Розбіжності між вченими коливаються у діапазоні від її максимального обмеження і передачі усієї ініціативи виключно в руки політичній еліті до спроб залучення громадян у процес вироблення та ухвалення рішень на всіх рівнях. Кожна з окреслених вище моделей має свої сильні та слабкі сторони. В реальному житті більшість сучасних демокра­тично організованих суспільств тяжіє до реалізації концепції елітарної демократії у питаннях функціонування вищих ешело­нів влади і до демократії участі на рівні окремих підприємств, установ, організацій, місцевого самоврядування тощо.

Аналізуючи вади і недоліки сучасної демократії, західні теоретики і практики перебувають у стані пошуків її нових форм. На думку деяких вчених (Гі Ерме, Ален Турен), рішення проблеми полягає у створенні нового механізму демократичного правління, який не буде орієнтованим лише на еліту, як ліберальний парламентаризм, не буде забезпечувати загальну участь, як це обіцяє пропагандистська демагогія і не буде зосе­редженим на одному матеріальному перерозподілі на кшталт «держави загального блага» у Північній Європі. Такою опти­мальною формою держави вони вважають «третейську демокра­тію», сутність якої полягає у такому принципі: натомість, щоб ухилятися від конфлікту або вирішувати його на користь будь-якої зі сторін, слід визнати реальність і навіть користь «цен­трального конфлікту між такими протилежними орієнтаціями, як капіталовкладення і загальна участь, або між комунікацією і суб’єктивністю» [132, 32].

Великою помилкою було б сутність демократії зводити лише до кількісних показників або сукупності інститутів та механізмів її функціонування, залишаючи осторонь духовно-моральні, етичні підвалини народовладдя. Микола Бердяєв, критикуючи класичну ліберальну демократію, наголошував на тому, що визнання влади кількості, поклоніння загальному голосуванню можливе лише за відсутності віри в істину та незнання її. «Той, хто вірить в істину і знає істину, не віддасть її на наругу кількісної більшості» [12, 465]. Видатний релігійний філософ вважав, що якщо є певний якісний зміст народної волі та якась вища мета у житті народу, тоді цей зміст і ця мета повинні бути поставлені вище від формальної волі народу. Цій меті повинне підпорядковуватися суспільне життя. «Але метою життя може бути лише божественний зміст. Тому в основу людського суспільства повинні покладатися релігійно-духовні начала, які мають бути поставлені вище від будь-якого само­ствердження людської волі»,– підкреслював вчений [12, 475]. Таким бачив філософ вихід із проблеми неминучого «самодер­жавства демократії», як і будь-якого іншого самодержавства людського, включаючи самодержавство монархічне.

Позиція М. Бердяєва є надто вразливою з погляду демокра­тичної процедури та загальноприйнятих юридичних норм воле­виявлення народу; вона залишає надто великий простір і для суб’єктивізму, якщо цю концепцію переводити в практичну площину. Але її світоглядний і методологічний сенс залиша­ються беззаперечними. В сучасному суспільстві відчувається брак вищих духовних цінностей на тлі дотримання формальних правил гри або гонитви за матеріальним добробутом. Йдеться, насамперед, про втрату в сучасних демократіях морально-етич­них орієнтирів, які стали на перешкоді розвиткові демократії. Звичними сьогодні стали корупція на всіх ланках владної піра­міди, бездуховність, відсутність солідарності, брак патріотизму та відчуття відповідальності перед суспільством і прийдешнім поколінням тощо.

Попри все, незадоволення сучасним станом демократії та її інститутами не поширюється на цінності демократії та демократичну політичну систему як таку і свідчить лише про незадоволення неадекватністю норм і принципів демократії, що утвердилися, а також про значний ріст очікувань та вимог мас, особливо середніх верств. А це означає, що суспільні потреби у розширенні демократії, підвищенні її «якості» та ефективності вже не можуть ігноруватися тими, кому належать реальні важелі влади. Сьогодні вкрай важко сказати, до яких змін в демокра­тичних інститутах може привести цей пошук. Вірогідною є тенденція у підвищенні ролі інститутів громадянського суспіль­ства, розширення сфери і збагачення форм участі населення у справах держави та суспільства.