Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Remesla

.doc
Скачиваний:
12
Добавлен:
17.02.2016
Размер:
214.02 Кб
Скачать

14

Лекція № 5

Тема 5. Традиційні ремесла та промисли українців

План:

  1. Розвиток ремесел та промислів в Україні.

  2. Традиційні ремесла в Україні.

  3. Традиційні українські промисли.

4. Сакральне та соціокультурне значення ремесел та промислів.

Господарська термінологія: гончарний круг, горн, глинник, торгівля “насипом”, гута, буда, поташ, бондарство, стельмаство, теслярство, столярство, гребінник, бердник, тартак (лісопилка з використанням енергії падаючої води), коловоротка, парня, лимарство, кросна, золотарство, горно, кувадло, обценьки, бляхарство, валка, мажа, отаман, плоскінь, матірка, “росяна мочка”, бительня, прялка, вертикальний ткацький верстат ( кросна), горизонтальний ткацький верстат (соха, става), вал, основа.

Література:

  1. Борисенко В. Традиції і життєдіяльність етносу. – К., 2000.

  2. Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. – К.,1995.

  3. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. – К.: Либідь,1994. – С. 34-54.

  4. Зеленин Д. Восточнославянская этнография. – М., 1990.

  5. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К., 1993

  6. Савчук Б. Українська етнологія. – Івано-Франківськ, 2004

Наочність:

Макети традиційних ремісничих знарядь праці, колекція традиційної української кераміки в кабінеті народознавства (17 ауд.).

1. Розвиток ремесел та промислів.

Поряд із землеробством, скотарством та іншими галузями господарства українці здавна займалися різноманітними ремеслами й промислами. Ремесла, пов'язані з обробкою мінеральних речовин і продуктів тваринництва, існували вже за часів трипільської культури. У Київській Русі налічувалося понад 100 ремісничих спеціальностей — ковалі, гончарі, ткачі, склодуви тощо. У XV—XVII ст. таких спеціальностей було вже понад 270; почалося об'єднання ремісників у цехи. Чимдалі поширювалися селянські домашні промисли й ремесла, пов'язані з землеробством та скотарством і співіснуючі з ними. На XIX — початок XX ст. обробка дерева у вигляді теслярства, столярства, бондарства, стельмаства, гребінництва, плетіння, ложкарства досягла свого апогею. Кожна родина займалася прядінням і ткацтвом, використовуючи такі знаряддя, як терниці, прядки й самопрядки, снівниці, стави та кросна. По селах ходили кушніри та шевці, які шили кожухи й кожушанки, свити, чемерки, взуття та ін. У кожному селі була кузня — шанована серед селян споруда. У коваля можна було не лише замовити серп, ніж чи сапу, підкувати коня тощо, а й почути свіжі новини. На Поліссі широко розповсюдженими були лісохімічні промисли — смолокуріння, дігтярний, напірний, дещо раніше — поташний, селітряний. На базі рудного промислу набули багатьох нових рис металургія та обробка заліза. У районах Лісостепу, особливо на Правобережжі, існував каменотесний промисел. Діяло багато місцевих центрів гончарства, яке стало окрасою українського ремесла. Солеваріння і транспортування солі, пов'язане з чумацьким промислом, свічкарний, цегельний, миловарний і безліч інших промислів свідчили про надзвичайну різноманітність занять українського народу. Українські ремісники й кустарі виявляли величезні творчі здібності, надаючи своїм речам художньої виразності, оригінальної форми, своєрідної стилістики.

З другої половини XIX ст. народні ремесла і промисли на Україні починають занепадати, не витримуючи конкуренції зі зростаючою промисловістю. Виняток становили хіба що Полісся й Карпати.

Діапазон сучасних ремесел і промислів значно звузився, але ті їхні види, що збереглися до сьогоднішнього дня, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебільшого художні запити населення.

Гончарство — обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Гончарні вироби на території України, що належали до трипільської культури, вже визначалися вишуканістю форм, цікавою озлобленістю. На ручному гончарному крузі, що з'явився тут у II ст. н.е., з використанням спеціальної обпалювальної печі — горна — виготовлялася основна маса керамічного посуду в Київській Русі, де гончарне ремесло досягло високого рівня. У XIV—XV ст. на Україні почали застосовувати досконаліший та продуктивніший ножний круг.

Українські гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл тих чи інших страв (горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо. Розквіту Г. на Україні сприяла наявність в її надрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих та світло-сірих глин. Це зумовило виникнення значних осередків керамічного виробництва. На Київщині — це Дибинці, Васильків, Канів, Нові Петрівці, Моринці, Гнилець; на Полтавщині — Опішня, Хомутець. Комишня; на Чернігівщині — Ічня, Городня, Короп, Ніжин, Олешня, Кролевець, Шатрищі; на Поділлі — Бубнівка, Бар; на Західній Україні — Косів, Коломия, Ужгород, Хуст, Ольхівка, Дубовинка; на Харківщині — Ізюм, Просяне, Нова Водолага; на Волині — Рокита, Дубровиця та ін. Вироби цих гончарських центрів мали спільні риси, але водночас і локальні особливості. Так, славнозвісний опішнянський посуд вирізнявся тонкостінністю, дво-трикольоровим розписом у вигляді кривулин, рисочок, крапочок тощо. Опішня славилася також декоративною скульптурою та дитячою іграшкою. Для Волині є характерною кераміка сірого, чорного, синьо-чорного кольорів — сиваки. Їхній декор складався з різноманітних ліній, що утворювали своєрідні візерунки — сосонки, стовбики, ялинки, клітини. Подільська кераміка відзначалася вогнево-червоним тлом та оригінальною орнаментикою — пишні квіти, гілки з плодами, грона винограду. Посуд деяких чернігівських майстрів оздоблювався специфічною технікою бризок і патьоків. Майстри Косова створили високохудожню техніку гравірованого розпису, оригінальної формі кахлі, світильники, розписні миски і багато інших неповторних виробів.

Процесу виготовлення керамічних виробів передувала заготівля глини, яку копали у місцях її залягання — глинищах. Привезену глину гончарі зсипали звичайно або на подвір'ї у спеціально відгороджене місце, або у кутку хати і залишали на певний час "дозрівати", перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості тощо майстри змішували різні сорти глин. Через один-два дні глину місили руками або ногами і формували у балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини.

Після виготовлення виробу його ставили на спеціально влаштовані у хаті попід стелею дошки для підсихання. Потім його розписували та наносили емаль — поливу. Після цього посуд для міцності обпалювали у горні (див. далі).

Реалізація гончарних виробів здійснювалася звичайно самими майстрами, які роз'їжджали по селах і вигуками "По горшки!" запрошували селян до торгівлі. Вартість тієї чи іншої посудини найчастіше визначалася кілі кістю зерна, яку вона могла вмістити. Гончарі вивозили свій товар і на ярмарки та базари: розташовані у гончарному ряді просто на землі різноманітні керамічні вироби — одна з характерних рис українських ярмарків.

На сьогоднішній день Г., як і інші кустарні промисли, суттєво занепало, більшість його центрів припинили своє існування. Керамічні підприємства у Косові, Опішні та деякі інші здебільшого спеціалізуються на виготовленні декоративного посуду і скульптури.

Гончарний круг – основне знаряддя для виготовлення гончарних виробів. Відоме з IV тисячоліття до н.е. (Месопотамія). Спочатку було простішим, рунним, згодом — досконалішим, ножним. З другої половини XIX ст. на Україні побутувала так звана шльонська модель ножного Г. к. з нерухомою віссю. Пізніше поширився волоський, або німецький, тип з рухомою віссю. Крім осі (веретена) Г. к. мав два дерев'яних круги: більший нижній (спідняк) і менший верхній (верхняк). На останньому гончар вручну формував виріб, а за допомогою нижнього ногами обертав знаряддя. Пальцями, а також дерев'яним ножем (стеком) посудині надавали необхідної, форми, а її стінкам — певної товщини та гладкості. Рельєфне орнаментування робили спеціальними паличками. Розписували за допомогою курячого пір'ячка або так званого ріжка при повільному обертанні Г. к. Після закінчення роботи гончар тонким дротом зрізав виготовлену річ з круга — саме тому всі такі вироби мають рівне пласке дно.

Горно: 1. У гончарному виробництві — споруда для обпалювання керамічних виробів з метою їх зміцнення. Являє собою цегляну або кам'яну куполоподібну напівземлянку, що складається із вхідного приміщення (пригребища, погребиці), та основного, де знаходиться піч. На Україні відомо два типи гончарного Г.: прямокутний і круглий (грушоподібний). Г. будували одноярусними, коли піч сполучалася з обпалювальною камерою, і двоярусними, коли піч і камера були розділені. У двоярусних прямокутних Г. обпалювальна камера робилася закритою або відкритою. Між нею та піччю існувала горизонтальна перегородка з отворами (прогонами, душниками) для проходження гарячого повітря. Зверху або збоку обпалювальної камери влаштовувався отвір, через який її заповнювали посудом. Звичайно за один раз обпалювали від 150 до 500 речей. Обпалювання тривало звичайно п'ять-сім годин і робилося у два етапи. Під час першого кераміка остаточно висушувалася, а на другому етапі при температурі до 900° уже безпосередньо обпалювалася. Полив'яний посуд обпалювали двічі: спочатку у сирому вигляді, а потім — після поливу; 2. У ковальстві — відкрите вогнище, влаштоване в кузні у вигляді квадратної споруди з цегли або каменю 80-100 см заввишки. Через отвір (сопло) з ним з'єднувалися ковальські міхи — пристрій із сиром'ятної шкіри, натягнутої на обручі, за допомогою яких у Г. швидко роздмухувалося полум'я й досягалася висока температура, необхідна для пом'якшення металу.

Самобутнім, поширеним у XVI – першій половині XIX ст. промислом було чумацтво, яке полягало у перевезенні солі й риби (хоча доставляли й інший товар) на спеціальних возах (мажах), що рухалися валками (ка­раваном) у супроводі чумаків. Чумаки вважали себе нащадками козаків:

Ой хвортуно, хвортуно,

Послужи нам, як служила:

Служила в бурлацтві,

Служила в козацтві,

Послужи ще й у чумацтві.

Матеріальна культура чумацького промислу склалася в цілісну систему й посіла цілком осібне місце серед інших явищ матеріальної культури українців. Однак стан збереження її пам’яток був незадовільним. Етнограф П.Рябков, який на початку ХХ сторіччя об’їхав значну частину Півдня України в пошуках чумацьких пам’яток, нарікав на те, що довго не міг знайти справної мажі. Лише завдяки зусиллям ентузіастів української музейної справи до нас дійшли мережані деталі чумацьких возів, дерев’яний посуд, ікона Божої матері, виконана на боці в’яленої рибини, та інші.

Чумацький віз, або мажа, виготовлений з мінімальним застосуванням металу, був своєрідним витвором інженерного мистецтва. Приводячись у рух зусиллями пари волів, він міг здолати сотні верст із навантаженням до 100 пудів (до 1600 кг) солі або збіжжя.

Термін мажа походить від угорського mazca й означає “великий купецький віз, запряжений волами”. Він згадується в письмових джерелах середини XV сторіччя: “развъ которіи боудоут возити рибоу, он аби давал от єдноу мажоу єдноу рибоу”.

Відсутність серед термінів, що стосуються конструкції мажі (а саме дерев’яних її частин), таких, що мають тюркські або західноєвропейські впливи, на нашу думку, вказує на архаїчне й виключно місцеве походження цього транспортного засобу. В термінології ж, що стосується металевих частин мажі, вже помітний західноєвропейський (насамперед німецький) вплив – урвант, або вірвант, снізи тощо.

Чумацька мажа з Поділля, описана Н.Букатевичем, відрізнялася від звичайного воза не лише розмірами, а й оздобленням та архаїчністю конструкції. Передусім це виражалося в максимальному уникненні використання металевих деталей. Так, замість гвіздків використовували дерев’яні втулки та ремінні шворки; щоб не обковувати коліс, їхні ободи робили широкими і товстими. Осі теж були дерев’яні. Колеса трималися на осях люшнями, що їх одним кінцем насаджували на край осі, а другим прилаштовували до верхнього краю возової скрині (ящика). Ящик ставився на насади, які, в свою чергу, клалися на осі й високо піднімали ящик. Основа ящика виготовлялася з брусів, зсередини обшивалася лубом. Ярмо за допомогою притики прикріплювалося до дишла (війя). До задка мажі прилаштовували мазницю з дьогтем та поличку для предметів, необхідних в дорозі.

Найповніший опис мажі з обмірами та кресленнями, що дають уявлення про її загальний вигляд та конструкцію, надано П.Рябковим.

Більшість чумацьких шляхів проходили в південному напрямку, з’єднуючи внутрішні регіони України з узбережжями Чорного й Азовського морів, багатими на сіль та рибу.

Варто зазначити, що напрямки залізниць, збудованих у 60-70-ті роки ХІХ ст., як правило, майже співпадали з напрямками старих чумацьких шляхів. Так, траса залізниці Курськ – Сімферополь (через Бєлгород, Харків, Лозову, Синельникове, Олександрівськ, Мелітополь, Джанкой) майже співпала з трасою Муравського шляху, а залізниць Варшава – Люблін та Львів – Одеса – Чорного. Швидше за все, це було викликано зручністю місцевості для пересування та наявністю на ній традиційних торгових осередків. Після збудування залізниць чумацькі шляхи або повністю втратили своє значення, або стали допоміжними.

Шляхи часто перетиналися великими й малими річками. Через вузькі річки чумаки переправлялися убрід або мостили гаті, через широкі – змушені були перевозити волів та вози поромами. Так, у XVIIІ ст. нараховувалося 22 переправи через Дніпро, 9 – через Південний Буг, одна – через Синюху, два шляхові броди через Інгул, броди й переправи через Самару, Мертвовод, Гарбузинку, Інгулець, Кам’янку, Оріль, Вовчу.

У середині ХІХ ст. однією з найбільших переправ через Дніпро була Бериславська (в районі міста Берислав на Херсонщині). Протягом 1847-1858 рр. нею щорічно переправлялися в середньому 37 086 возів із сіллю. Крім того, приватні пороми перевозили ще близько 25 000 возів із сіллю щороку. На поромі вміщалися 40 навантажених возів з волами.

Рух чумацьких валок було чітко організовано. Чумаки вирушали в дорогу до сходу сонця, влаштовуючи перший відпочинок о 6-7 годині ранку для сніданку, другий відпочинок – опівдні для обіду, третій – увечері для вечері та нічлігу. За день намагалися пройти до 30 верст (32 кілометри; 1 верста = 1066,8 м). По сухій дорозі валка проходила до 25 верст (26,6 кілометра) на день, по грузькій – 10-15 верст (10,6 - 16 кілометрів), у середньому – 15-20 верст (16-21,3 кілометра) на день. У дощову погоду валки стояли, бо мокрі ярма натирали волам шиї до крові.

Сучасник ХІХ ст. ретельно описав табір чумацької валки на спочинку: “Вози поставлені чотирикутниками, по п’ять і десять возів у ряд з кожного боку. Всередині цих затишків розводять вогнища; на вогнища ставлять залізні триноги з підвішеними казанками. Волів нічні сторожі женуть від дороги чимдалі, на менш витоптану галявину... У кого поламався віз, той лагодить колесо, заводить нову вісь, скручує мотузкою обід або шпицю, підганяє новий шворінь... Тільки почало зоріти на світ, закукурікав півень; на його голос ватажани женуть до табору волів... Усі встають, і валка у 200 або 400 коліс, порипуючи, витягується вздовж дороги...”.

В залежності від протяжності шляху чумаки робили 2-3 ходки за сезон. Так, полтавські та черкаські чумаки до Перекопу (за сіллю) або до Миколаєва (зі збіжжям) робили три ходки: першу – близько середини березня, щоб на Великдень бути в Бериславі; другу – після Великодня; третю – перед Покровою.

Металургія та обробка заліза мають на Україні давні й багаті традиції (уже в Київській Русі було кілька ремісничих професій по металу). У XV ст. існував ряд чітких спеціалізацій — ливарництво, ковальство, золотарство, конвісарство. Залізо з давніх часів добували з болотяної руди, плавлячи її спочатку в земляних печах, а пізніше — у звичайних печах житлових будинків. З VIII ст. з'явилася досконаліша споруда — домниця, найпростіший вид доменної печі. Заповнюючи домницю деревним вугіллям та подрібненою рудою і подаючи в неї за допомогою спеціальних шкіряних міхів кисень, одержували так звану крицю — метал зі шлаками, окалиною та іншими домішками. Неодноразово куючи крицю, таким чином очищали її та одержували чистий метал.

У XVI—XVIII ст. залізо виплавляли здебільшого на руднях. Це був комплекс виробничих будівель, оснащених ливарним устаткуванням — домницею, ковальськими міхами, горнами, механічними молотами. Рудні будувалися, як правило, на невеликих річках, де були поклади болотяної руди. Володіли ними крупні магнати, козацька старшина, монастирі, шляхта й різного роду підприємці. Одержуване на руднях залізо йшло на виготовлення деталей для сільськогосподарських знарядь, зброї тощо.

Найважливішим і найпоширенішим ремеслом, пов'язаним з обробкою заліза, було ковальство (див. далі). Значного розвитку набуло й ливарництво —лиття дзвонів, гармат, побутових речей. Визначилися головні види художнього литва — монументальне литво, дрібне литво предметів господарського призначення та литво з олова (конвісарство). З XVIII ст. почалося освоєння покладів залізних руд на Півдні у районі Бахмута, з'явилися нові елементи технології ливарницького процесу — кошниці, сковороди та ін. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. виник ряд металургійних заводів, де виробляли чавун, шинне залізо, відливали опори для ліхтарів, грати, залізні двері тощо. Заводське залізо поступово витіснило крицеве і народні способи його одержання. Пам'ять про рудний промисел на Україні зберігається у назвах "Рудня" значної кількості населених пунктів, особливо Лівобережжя та Полісся.

Коваль з підмайстром у кузні

Ковальство — обробка металів способом гарячого кування. На території України сформувалося ще у давньоруський період. З розвитком обробки металів у XV—XVI ст. від К. відокремилися більш вузькі спеціалізації по виготовленню голок, годинників, ювелірних виробів (золотарство), котрі зосередилися у містах.

У XVIII—XIX ст. майже в кожному селі були розташовані, як правило на околиці, кузні — звичайно зрубні, вкриті гонтом або дошками будівлі, у яких були горно (див. вище), закріплене на вертикальній колоді кувадло, точило, корито з водою для гартування та охолодження виробів, стояк для підковки чобіт. Біля кузні влаштовувалось пристосування для шинування коліс, а також інколи стовп для прив'язування коней, коли їх підковували. Традиційний інструмент коваля складався з великих молотів та малих молотків, обценьків, рубил, пробійників та ін. Наприкінці XIX ст. з'явилися гайкові ключі, ключі для нарізання різьби, пили-ножівки, розточки, лещата, ножиці для металу тощо.

Процес кування відбувався так: коваль розігрівав до червоного кольору шматок металу в горні, де горіло деревне вугілля (горіння підсилювалося роздмухуванням полум'я за допомогою міхів), далі брав кліщами залізо, клав його на кувадло та бив по ньому молотом, падаючи предметові потрібної форми. Часто ковалеві допомагав помічник — звичайно підліток, що виконував обов'язки молотобійця. Викувавши річ, її кидали у корито з водою для загартування.

Ковалі здавна виготовляли зброю та різноманітні речі господарського призначення (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, лемеші, цвяхи, замки, клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо). Важливими видами К. були підковка коней, а також оковка возів і особливо натягування залізних шин на колеса. Серед гуцулів поширеним були бляхарство — виготовлення прикрас та інших дрібних побутових речей із кольорових металів. Українські ковалі вміли плавити мідь та інші благородні метали, володіли майстерністю не тільки загартування металів із відпуском, а й цементації та зварювання.

Селяни з великою пошаною і водночас із певною упередженістю ставилися до ковалів як до чарівників-добродіїв, що володіють складним і таємничим мистецтвом перетворення металу на ті чи інші речі. В них бачили захисників від нечистої сили, "ковалів людської долі". Кузня на селі звичайно була місцем зібрання чоловіків, своєрідним клубом.

Ковальський промисел на Україні існував аж до середини нашого століття.

Золотарство — обробка благородних металів — золота, срібла та ін. На території України бере свій початок у ремісничому виробництві докиївської доби. У другій половині XVII—XVIII ст. золотарі широко виготовляли сережки, персні, каблучки, оклади для ікон тощо. Осередками З. були здебільшого великі міста — Київ, Чернігів, Харків, Львів, Ніжин, хоча траплялися золотарі і по селах, особливо на Гуцульщині.

Золотарі звичайно самі вдавалися до лиття благородних металів, використовуючи форми, виготовлені з глини та піску. Після охолодження металу форму розбивали й одержану річ остаточно доводили рашпилями, різцями та іншим спеціальним інструментом. Для плавлення металу використовували хатню піч або маленьке горно, вогонь у якому роздмухували за допомогою мініатюрних міхів. Ремісники вміли зварювати окремі деталі, орнаментувати свої вироби, надаючи їм привабливого вигляду.

З кінця XIX ст. З. на Україні почало занепадати, частково зберігаючись лише по невеликих містечках та в Карпатах. Лише останнім часом воно починає відроджуватися.

Обробка шкіри. Вичинка шкіри волів та коней, з якої шили взуття, була відома на Україні під назвою чинбарство (на Західній Україні — гарбарство), вичинка шкіри овець для одержання овчини називалася кушнірством. У чинбарстві розрізнялося ще лимарство — вичинка шкіри-напівфабриката, так званої сириці, яка йшла на виготовлення збруї та інших господарських виробів. Разом із шевським ремеслом — пошиттям взуття, а також кожухарством та шапкарством вони складали групу традиційних шкіряних промислів і ремесел українців.

Технологія О. ш., а також асортимент знарядь, що застосовувалися при цьому, майже подібні в усіх східнослов'янських народів. Вичинка шкіри для одержання юхті, сап'яну та інших Ті сортів починалася з розтягування й висушування сировини. Наступні операції полягали у розмочуванні шкір, вапнуванні їх у спеціальних ямах, чанах або коритах та зіскрібанні волосся, м'ясних і жирових залишків — міздрі. Останнє здійснювалося на спеціальному верстаті — кобилиці за допомогою вигнутого дворучного ножа — струга. Далі шкіру ретельно промивали у проточній воді, намазували хлібним розчином і дубили. Розчин для дублення готували із хлібного квасу і кори, найчастіше дуба. Залежно від сорту шкіри, який збиралися одержати, дублення розтягувалося від одного до п'яти місяців. Після дублення шкіру змащували жиром, висушували й розминали. За близькою технологією робили й сирицю.

Вичинка овчини мала ряд суттєвих особливостей, оскільки особливого значення надавалося якості хутра. Зберігали шкіри дуже ретельно, а міздрювали тупим ножем — скафою на спеціальному верстаті — п'ялі (кроснах) після розмочування у воді. Потім шкіру вимочували 8-12 днів у келеї — розчині житньої муки або висівок у підсоленій воді. Після підсушування її розтягували на п'ялі та розминали за допомогою спеціального дерев'яного знаряддя — ключа. Нарешті шкіру натирали крейдою, гіпсом чи алебастром і ще раз очищали від залишків жиру. Вичинену овчину або залишали білою, або фарбували найчастіше у світло-коричневий, оранжевий, світло-жовтий або темно-зелений колір.

Приблизно у такий же спосіб робили вичинку шкір диких звірів з метою одержання пушнини, яка йшла на шуби, підстьобку верхнього одягу, його оздоблення, головні убори тощо.

Специфічною була, однак, технологія одержання смушок для шапок і комірів. На Буковині, наприклад, вона полягала в тому, що ягнят, які щойно з'явилися на світ, обмотували рядниною, котру поливали час від часу молоком. Через тиждень ягнят різали й зняту з них шкіру вичиняли як звичайну овчину. Загалом обробка шкіри була складною, фізично важкою працею, тому нею займалися виключно чоловіки. Тільки у гуцулів це зрідка робили й жінки.

Шевське ремесло також належало до компетенції чоловіків. Воно здавна було поширене у містах України у вигляді цехового, а в селах — кустарного чи напівкустарного. Інструмент шевців складався з колодок, різноманітних шил, ножів, молотків, обценьків. Необхідними атрибутами були дратва, віск, смола, щетина, цвяхи та кілки, підкови, дошки для розкрою шкір тощо.

Шили чоботи переважно так званого руського крою (або суцільними, або головки пришивалися до халяви у вигляді язичка). На Закарпатті поряд із руським побутував угорський крій (головки й задники були окремими і, стягуючись, вшивалися по боках). Асортимент виробів був досить широким: чоловічі чоботи, півчобітки, черевики, а також найчастіше жовті або червоні жіночі сап'янові чобітки. Шевці працювали як на замовлення, так і на ринок. У XIX ст. у великих містах почалося фабричне виробництво взуття, у тому числі більш елегантних видів, але й вироби кустарів ставали чимдалі довершенішими. Святкове взуття і фабричного, і кустарного виробництва звичайно прикрашалося орнаментом — засобами тиснення, вирізування тощо.

У сільській місцевості велике поширення мали такі види кравецького ремесла, як кожухарство та шапкарство. Кожухи звичайно орнаментувалися кольоровими вовняними або гарусними нитками, а також торочкою, поворозками, випушкою з хутра диких звірів. Кравецький інструмент складався із ножів, аршинів, ножиць, різної величини голок тощо. Завжди під рукою були вощені конопляні та лляні нитки, наперстки, крейда. Спеціальні кравці — шапкарі шили різноманітні головні убори.

Українське кожухарство та шапкарство ще в кінці XIX — на початку XX ст. зберігали чимало специфічних рис, у той час як шевське ремесло уже у XVIII—XIX ст. багато в чому набуло загальноєвропейського характеру. Починаючи з XIX ст. у багатьох містах з'явилася значна кількість майстерень і фабрик, що спеціалізувалися на вичинці шкіри та одержанні різних її сортів — хрому, юхті тощо, і чимало традицій народного чинбарства, кушнірства та кожухарства почали поступово втрачатися.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]