Частина ІІ. Політична участь і демократія в Україні...

Частина іі політична участь і демократія в україні: структурно-функціональні та соціокультурні характеристики

Широка, свідома і добре організована політична участь є, мабуть, найхарактернішою ознакою суспільно-політичної транс­формації, специфіка якої в Україні визначається складними процесами переходу від авторитаризму до демократії. Глибина і розмах активності мас залежать від соціального та інституціо­нального середовища, а також відповідного рівня культури. Від­мінність визначається, зокрема, величиною соціального капіта­лу, наявністю неформальних правил та норм, які полегшують колективні дії громадян, а також довгостроковими відносинами, що сприяють координованим діям і дають змогу людям здій­снювати спільні зусилля на загальне благо. Величина соціаль­ного капіталу залежить також від моральних, ділових, організа­торських якостей учасників соціальної взаємодії, ступеня взаємної довіри і відповідальності за свої вчинки.

Створення реальних можливостей для повноцінної участі громадян у політиці передбачає низку аспектів. Насамперед це формування так званого «інституційного дизайну» – формуван­ня системи державного і місцевого управління, орієнтованого на форми співучасті із загалом громадян; правове та інформаційне забезпечення участі; зусилля, спрямовані на активізацію проце­су виникнення та інституційного оформлення структур грома­дянського суспільства. Організаціями, які впорядковують і спря­мовують участь, є насамперед політичні партії. Велике значення в сучасних демократичних системах відіграє участь, пов’язана з групами організованого висунення інтересів, у рамках групової політики. Важливим показником розвитку громадянського су­спільства є не лише кількість організацій, але й їхні якісні характеристики – здатність реального впливу на суспільно-політичні процеси, забезпечення ефективної участі людей в їх діяльності. Останнє ж залежить від політичного режиму і ступе­ня свободи суб’єктів суспільних відносин. Рівень і характер громадянської активності є похідним і від соціально-класової структури суспільства, соціальної стратифікації, якості життя, а також свідомості громадян та відповідної політичної культури.

2.1. Україна в контексті «парадигми транзиту»

Демократизація і модернізація (Н. Латигіна, В. Горбатенко). По­няття та сутність демократичного транзиту. Кінець «парадигми транзиту» (Т. Карозерс, П. Штиков). Особливості демократичного транзиту (Т. Л. Карл, Ф. К. Шміттер, А. Колодій, А. І. Нікітін, Г. Вайнштейн, А. Мельвіль, М. Ільїн, А. Пшеворський, Ф. Фукуяма). Демократії з прикметниками. Напівдемократії. Рейтинги демократи­зації посткомуністичних країн (Freedom House). Лібералізація і демо­кратизація (А. Пшеворський, Н. Боббіо, А. Степан, Р. Хенсон). Зміст і послідовність етапів переходу до демократії (Ф. К. Шміттер, Г. О’Доннел, Д. А. Растоу, Т. Кузьо). Прийняття Конституції України (1996) – завершення підготовчої фази демократичної трансформації в Україні (А. Колодій). Особливості українського демократичного тран­зиту (В. Ісаїв, Т. Кузьо) (почетверна трансформація). Націоналізм і демократія (Е. Ян, Г. Нодія, П. Вандич). Моделі переходу до демо­кратії (Ф. К. Шміттер, Т. Л. Карл). Особливості посткомуністичної трансформації (Х. Х. Лінц, А. Степан). Політичний процес «незахід­ного» типу (синдром Л. У. Пая). Кризовий синдром модернізації (В. Горбатенко). Методологічні аспекти визначення умов та перед­умов демократії (Ф. К. Шміттер, Т. Л. Карл, Р. Даль, Д. А. Растоу). Передумови демократії у посткомуністичних країнах (Т. Байхельт, Р. Павленко). Зовнішній чинник демократизації (П. Сорокін). Теорії «крихкої квітки» і «багаторічної рослини» Е. Гідденса. СДП-суспіль­ство (Р. Даль). Економічний розвиток як необхідна передумова демократизації в Україні (М. Михальченко). Демократія, ринок та економічний розвиток (Р. Даль, М. Ф. Платтнер, Т. А. Алексєєва). Три тенденції співвіднесення економічного розвитку і демократії.

Важливим етапом на шляху розбудови сучасного суспіль­ства, заснованого на принципах свободи, права, справедливості, забезпечення широких можливостей для повноцінної реалізації особистості є перехід від недемократичних форм організації соціуму у вигляді авторитарних або тоталітарних політичних режимів до демократичних. Проте інколи в процесі переходу відбувається трансформація авторитарного режиму до іншого ладу, лише віддалено схожого за формою на демократичний.

Демократизація^ все більше привертає увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. У широкому розумінні цей процес передбачає наявність політичних та соціальних змін, спрямо­ваних на встановлення та укріплення демократичного ладу. Однак серед вчених немає єдності у визначенні сутнісних ознак цього поняття. Як справедливо зауважують сучасні дослідники, надто широке його використання з метою характеристики різних видів суспільних трансформацій в період «третьої хвилі» часто не виправдане: процес демократизації не завжди призво­дить до утвердження консолідованої демократії [106, 258].

До того ж, багато авторів ототожнюють процес модернізації з демократичною модернізацією або процесом демократизації політичної системи певного суспільства. Так, на думку україн­ської дослідниці Наталії Латигіної, демократизація, як правило, викликається глибокою внутрішньою кризою економічних, по­літичних, соціальних структур суспільства, «зношеністю ідеоло­гії» або системи цінностей, і тому «безпосередньо пов’язана із проблемами модернізації та виступає її інструментом» [100, 69−70].

Таке уявлення вочевидь розходиться з дійсним історичним досвідом політичного розвитку ХХ−ХХІ століть. Рух до сучас­ного суспільства відбувається в різних країнах в неоднакових соціально-культурних умовах. Тому більш справедливою зда­ється позиція, згідно з якою результатом соціально-політичної модернізації «можуть бути не лише демократичні політичні си­стеми, близькі за структурою до сучасних західних демократій, але й системи авторитарного або тоталітарного ґатунку» [35, 55]. Як слушно зауважує Володимир Горбатенко, на нинішньому етапі теоретичного осмислення модернізації остання вже не розглядається як однозначно позитивний процес вдосконалення суспільства. Цей процес постійно супроводжують конфліктні та кризові явища, які нерідко не лише ставлять під сумнів його можливі позитивні наслідки, а іноді й відкидають суспільство назад у його суспільно-політичному розвитку [37, 27].

Для адекватної характеристики сутності політичних проце­сів, що відбуваються в деяких країнах, існує поняття «демокра­тичний транзит», яке не передбачає обов’язковий перехід до демократії, а тим паче її консолідації; воно вказує лише на той факт, що демократизація є процесом із непередбаченими результатами: тобто ніхто не може із впевненістю прогнозувати, якими будуть наслідки в кожному окремому випадку. Поняття «демократичний перехід» (transition to democracy) ввели у науковий обіг західні вчені, які аналізували трансформаційні процеси кінця 70-х − початку 80-х років ХХ ст. в країнах Латинської Америки. Із поширенням процесів демократичних перетворень у 90-ті роки ХХ ст. на країни Східної та Централь­ної Європи, колишнього Радянського Союзу, регіони Централь­ної Африки, демократичний транзит почав розглядатися вже як явище глобального порядку.

На зауваження відомої української дослідниці-політолога Антоніни Колодій, «завдяки розширенню локусу застосування моделі «переходу», вона перетворилась із концепції, що поясню­вала рух окремих країн від авторитаризму до демократії, на широку концептуальну схему аналізу політичних та суспільних змін взагалі, спричинилася до виникнення транзитології як окре­мого напряму порівняльної політології і, зрештою, до появи поняття «транзитологічна парадигма»». З іншого боку, «над­мірне розширення концепції, намагання підвести під неї мало не всі суспільства, які не належать до стійких демократій, знівелю­вало специфіку поняття «переходу» і призвело до заперечення його евристичної цінності» [90].

Дійсно, з часом прийшло розуміння того, що шляхи пере­ходів від авторитарних режимів і традиційних суспільств у нову якість приховують в собі багато несподіванок і протиріч. Вони не «вписуються» в існуючі транзитологічні моделі, а тому їх неможна розглядати лише в дискурсі лібералізації та демократи­зації. В цьому контексті навіть лунають аргументовані твер­дження щодо «кінця парадигми транзиту». А в деяких країнах такий напрям політичної науки, як транзитологія, взагалі припинив своє існування. «Багато з тих країн, які політики і спеціалісти-практики … продовжують називати «перехідними», зовсім не переходять до демократії, а серед демократичних транзитів багато таких, які не відповідають моделі»,− зауважує американський дослідник Томас Карозерс. Те, що вони продов­жують «чіплятися за парадигму», життя якої вже завершене, заважає еволюції сфери допомоги демократії і дезорієнтує політиків. «Прийшов час визнати, що парадигма втратила своє значення і слід пошукати більш досконалий інструмент аналі­зу»,− наполягає вчений [78, 44]. І цьому нібито є підтвердження: на зауваження німецького дослідника Петра Штикова, «на початку ХХІ століття німецька гілка транзитології перестала існувати, а її представники – політологи, соціологи, економісти, історики і т. п. – повернулися до власних (у лоно – рос.) рідних дисциплін…» [201, 29].

У той же час вдосконалення методик при вивчені сучасних переходів до демократії дали підстави відомим західним вченим Тері Лінн Карлу і Філіппу Шміттеру у 2002 році наполягати на тому, що той факт, що деяким (або навіть багатьом) посткому­ністичним країнам не вдалося перейти до демократії, зовсім не свідчить про неадекватність парадигми транзита/консолідації. Скоріше він вказує на потребу в більш чіткому визначенні демократії і уточненні її параметрів, оскільки лише в цьому випадку ми можемо бути впевнені, що при встановленні подіб­них явищ і процесів використовувалися одні й ті ж концепти і та ж сама система координат, «… дуже складно зрозуміти, коли мова йде про зміну режимів (перехід від автократії до певної форми демократії), а коли – про внутришньорежимну зміну (перехід від одного типу автократії до другого)» [77, 10].

Автор дотримується точки зору тих вчених (А. Колодій), які заперечують тезу, що концепція «переходу» вже вичерпала свій пізнавальний та методологічний ресурс. На їх переконання, «саме транзитологічна парадигма адекватно пояснює той специфічний тип напівреволюційних змін, які набули значного розповсюдження під кінець ХХ ст.» [90].

Набуття процесів демократизації глобальних масштабів із величезним розмаїттям типів і форм висуває перед сучасною політичною наукою низку складних питань, найважливішим серед яких є саме диверсифікація демократії. Сьогодні стає все більш очевидним, що втягування в орбіту демократичних перетворень нових країн та народів «зовсім не рівнозначне уніфікації політичної картини миру, вирівнюванням політичного ландшафту за мірками та орієнтирами ліберальної демократії Заходу» [128, 135]. Сучасна плюралістична картина світу не зводиться ні до старих уявлень щодо п’яти суспільно-політич­них формацій, ні до нової «тріади»: тоталітаризм – авторита­ризм – демократія. Скоріше треба говорити про наявність «не обмеженого числа типів, а про гібридні соціально-політичні моделі» (А. І. Нікітін). «Кожне окреме суспільство – «кентавр», що об’єднує в собі безліч типових елементів, унікальне поєднан­ня яких кожний раз дає неповторний результат» [113, 175].

Сучасні дослідники переконані, що аналіз процесів пост­комуністичних трансформацій вимагає нових концептуальних підходів. Зокрема відмови від уявлень про лінійний характер процесів переходу до демократії. Спеціалісти із посткому­ністичних трансформацій приходять до висновку, що переважна більшість поставторитарних країн знаходиться «не на «проміж­ній станції» свого шляху трансформації…, а в кінцевому пункті того розвитку, на який вони були здатні» (Г. І. Вайнштейн). Причому це зовсім не виключає можливості їх подальших трансформацій. Але «це буде вже звичайна … еволюція, а не «транзит», якщо розуміти його як радикальну перебудову інсти­туційних конструкцій політичного устрою» [18, 431−432]. Під­дається серйозному сумніву векторна модель політичної транс­формації в напрямі консолідованої демократії через ряд «обо­в’язкових» етапів розвитку: ерозія і розпад авторитаризму, лібе­ралізація режиму, інституціональна демократизація, неконсолідо­вана демократія, демократична консолідація [108, 64−75; 113, 169]. Вчені задають слушне запитання: «Куди … «переходять» Турк­меністан, Білорусь і деякі інші радянські республіки?» На думку російського дослідника Андрія Мельвіля, це вочевидь вже не перехідні, а цілком консолідовані недемократичні режими ново­го типу, де вектор їх політичного розвитку був зовсім не таким, як припускалося згідно лінійній транзитологічній парадигмі. Перспективним, на його думку, є і підхід, згідно з яким у деяких країнах процеси посткомуністичної трансформації краще вивча­ти через «вікно можливостей» для демократизації, яке може бути «відчиненим», або за відсутності зажадання попиту на демократію «зачиненим» [113, 170].

Слід акцентувати ще на одному важливому методологічно­му аспекті вивчення процесів переходу до демократії. Росій­ський дослідник Михайло Ільїн звертає увагу на фундаменталь­ну помилку, що була допущена під час побудови проекту тран­зитології. Йдеться про неправомірне використання універсаль­них понять та термінів. «Ми говоримо «консолідована демокра­тія», а розуміємо зазвичай специфічну зміну дуже специфічного різновиду влади. Або почнемо обговорювати те, чи не вичер­пала себе демократія, коли вичерпали себе швидше за все наші вкрай вузькі уявлення про неї». На його думку, для детального та досконалого вивчення локальних процесів, універсальні ма­триці й універсальні поняття не придатні – потрібне запровад­ження нових дослідницьких інструментів [113, 175−176].

Розмірковуючи над проблемою пошуку адекватних інстру­ментаріїв для вивчення характеру транзиту у вказаних країнах, Тері Лінн Карл та Філіпп Шміттер наголошують на тому, що переходи від автократії (частіше, ніж наступні переходи до демократії) – це періоди «аномальної політики», «яка потребує особливої концептуалізації. В умовах, коли події раптові, актори не типові, ідентичності зруйновані, інститути не функціонують, підтримку неможливо прорахувати, вибір зроблений поспіхом, а ризики неминучі і від них не можна «застрахуватися», звичайні інструменти суспільних наук марні, це пояснює, чому так складно побудувати формальну модель транзиту» [77, 10−11].

Сучасна транзитологія як субдисципліна порівняльної полі­тології, що вивчає закономірності політичних трансформацій, не має на меті побудову універсальної матриці демократизації. Справедливою здається думка тих вчених, які вважають, що транзит краще трактувати «всього лише як процес виходу того чи іншого суспільства з авторитарного стану, критерієм завер­шеності якого зовсім не є отримання поставторитарним суспіль­ством якоїсь однієї визначально заданої, еталонної форми» [18, 430]. Поняття транзиту, на думку А. Ю. Мельвіля, об’єднує «будь-які за формою та змістом процеси переходу від поперед­нього, недемократичного, стану до інакшого» [108, 67].

Авторитетні західні вчені в цілому солідарні з тим, що немає доказів неминучості, необоротності та історичної необхідності демократії. Так, відомий японський вчений Френсіс Фукуяма зауважив, що політична модернізація не виключає збереження «чогось недосконалого». Інше кажучи, існує імовірність того, що, не дивлячись «на явну відсутність будь-якої альтернативи демократії, деякі нові авторитарні альтернативи, раніше не відо­мі в історії, зможуть утвердитися в історії» [цит. за: 133, 46]. Аналогічної думки дотримується й інший відомий транзитолог Адам Пшеворський, який вважає, що навіть якщо демократія в країні, що знаходиться в стадії переходу, утвердилась, вона може не зміцніти. «За певних умов демократичні інституції мо­жуть породжувати результати, які спонукають деякі політично важливі сили схилятися до авторитаризму. Отже, консолідована демократія – тільки один з можливих результатів краху авторитарних режимів» [147, 605].

Філіпп Шміттер, стверджує, що вибір між демократією як прогресом і автократією – регресом сьогодні відсутній, оскільки існують й інші можливості: 1) змішаний режим, що об’єднує елементи автократії і демократії; 2) стійка, але неконсолідована демократія. Він вважає, що в деяких регіонах, включаючи Східну Європу, ознакою перехідного періоду є саме відсутність соціальної консолідації. Вчений доволі песимістично дивиться на можливість встановлення тут форм стабільного самовряду­вання, яка б відповідала їх соціальним структурам і була прийнятною для громадян. За умов існування і функціонування деяких інститутів демократії – насамперед виборів, реалізації певних прав і свобод, все ж демократична модель повністю не викристалізується. На заваді її постають відсутність будь-якого консенсусу партій, груп інтересів, етнічних і конфесійних груп [200, 40−41].

Намагання якомога точніше визначити сутність режимів, що знаходяться в стадії переходу до демократії, призвело до великої кількості визначень. За підрахунками американських вчених Девіда Кольєра та Стівена Левіцкі, виявлено 550 прикладів демократії з прикметниками типу: «неліберальна демократія», «авторитарна демократія», «фасадна демократія», «патримоні­альна демократія», «олігархічна демократія», «демократія під вартою» та ін. [91, 176]. Країни із зазначеними режимами начеб­то безвідворотно відійшли від авторитарного режиму, але опи­нилися в незавершеному статусі, який відзначається відносною стабільністю. У цих країнах елементи демократії й авторита­ризму поєднуються в дуже різних комбінаціях. Деякі автори відносять їх до «політичної сірої зони» [78, 48−49].

Окрему групу складають країни Центральної та Східної Європи, а також колишнього Радянського Союзу. Перехід до демократії в них набував специфічних ознак, які в кожному окремому випадку відрізнялися у своєму розвитку від західно­європейських демократій, маючи водночас певні спільні наслі­дувані риси. Деякі закордонні дослідницькі установи, зокрема «Дім свободи» (Freedom House), серед посткомуністичних країн виокремлюють консолідовані демократії, напівконсолідовані демократії, гібридні режими, напівконсолідовані авторитарні режими і авторитарні режими (табл. 1).

Для неконсолідованих або так званих «дефективних» демо­кратій у довгостроковій перспективі існує великий ризик, який загрожує ефективному управлінню та їх економічному розвитку. Шанси для цих демократій, на думку німецького вченого Олафа Хілленбранда, полягають у «зростанні політичної участі, що сприятиме формуванню сильного громадянського суспільства, яке може «підштовхнути» проведення реформ» у бік більш досконалої демократії [189, 15].

Таблиця 1