Відношення громадян до соціальної системи, %

Запитання	Нинішня система, %	Колишня система, %	Немає різниці, %
− Яка система передбачає більше індивідуальної свободи?	65	21	8
− Яка система є кращою з точки зору забезпечення людям можливості самовдосконалення?	32	49	12
− Яка система є кращою для створення ефективної економіки?	28	43	10
− У якій системі звичайна людина має більше можливостей впливати на дії уряду?	24	26	40
− В якій системі уряд справедли­віше ставиться до людей?	12	49	27
− У якій системі уряд краще служить звичайним людям?	11	47	30
− У якій системі міліція та суди краще захищають права людей?	8	48	33

Результати, очевидно, обумовлені не лише станом розвитку економіки і рівнем життя пересічної людини, а й впливом на соціально-політичну ситуацію залишкової радянської субкуль­тури. Важливо, що виявлені уподобання безпосередньо і серйоз­но впливають на розклад політичних сил та на хід виборчих кампаній. Суперечливість та амбівалентність політико-ідеологіч­них орієнтацій масової свідомості поряд із низькими показника­ми якості життя, вадами демократичного розвитку, зумовлена також і відсутністю стратегічної концепції реформування, що в цілому дезорієнтує масову свідомість у пошуках нових світо­глядних орієнтирів.

Труднощі переходу до демократії в Україні та інших пост­комуністичних країнах, сплеск політичної активності мас під час Помаранчевої революції загострили увагу науковців до проблем громадської участі, яка є свого роду інтегральною характеристикою політичної культури. Українська дослідниця масової політичної поведінки, соціолог Ольга Куценко навіть сформулювала так звані «загадки участі», роз’яснення яких потребують спільних зусиль наукової спільноти.

1. «Загадка спаду активності». У суспільствах, які пережи­вали посткомуністичні трансформації, очікувалися суттєве зро­стання й подальша стабілізація зацікавленої широкої політичної участі громадян. Такі очікування, принаймні, ґрунтувалися на уявленнях про масові устремління до свободи й суспільного добробуту, на противагу участі за державного соціалізму, де масові конвенціональні форми участі мали переважно мобіліза­ційний характер, служили засобом леґітимації режиму, часто підпорядковувалися ідеології, або були пов’язані з кар’єрним ростом. Водночас у початковий період трансформації вже від початку 1990-х років у колишніх країнах державного соціалізму розпочався суттєвий спад політичної активності.

2. «Загадка прихованого протестного потенціалу». Глибока соціально економічна криза, що охопила більшість посткомуніс­тичних країн на трансформаційній фазі «переходу», несуттєво вплинула на зростання потенціалу протесту й не відбилася на рівні протестної активності.

3. «Загадка повернення до лівого голосування». Незважаючи на структурування соціальних інтересів та груп, які беруть безпосередню участь у власності й конкурентному ринку, прокапіталістичні політичні сили не витіснили підтримки лівих сил; попри це, у цілій низці країн ця підтримка від кінця 1990-х років помітно посилюється.

4. Українське суспільство до кінця 2004 року продемонстру­вало ще одну «загадку» політичної участі: «вибух» масової політичної участі в конвенційних формах на тлі попереднього зниження показників потенціалу неконвенційного протесту й участі в політичних організаціях^ [96, 94].

Індикатором якості політичної участі вважають політичну ефективність, яка, в свою чергу, надає змістовну характеристику політичній культурі, що панує у суспільстві. Під політичною ефективністю розуміють «відчуття пересічною людиною можливості справляти вплив на політичний процес» (Н. Па­ніна). Чим вищий рівень політичної ефективності в масовій свідомості пересічних громадян, тим швидше у країні можна вести мову про вищий рівень розвитку демократії [127, 41].

За даними соціологічного моніторингу, у 2005 році, порів­няно із минулими роками існування незалежної України, полі­тична ефективність громадян дещо зросла. Порівняно із 2004 роком, з 6,2 % до 9,4 % збільшилася кількість громадян, які ствердно відповіли на запитання: «Якби уряд України ухвалив рішення, яке обмежує Ваші законні права й інтереси, чи могли б Ви щось зробити проти такого рішення?». Найнижчий показник з цього питання спостерігався у 2000 році і дорівнював 4 %. З 13 % до 17 % зросла частка тих, хто вважав що зміг би щось зробити, «якби аналогічне рішення ухвалила місцева влада». Найнижчий показник з цього питання спостерігався у 1997 році і дорівнював 6,6 % [там само, с. 39].

У той же час, ефективність звернення людей до правоохо­ронних органів у разі обмеження їхніх прав та інтересів і досі залишається на дуже низькому рівні, оскільки відповідні устано­ви часто не виконують покладені на них обов’язки із надання правозахисної допомоги населенню.

• За допомогою до міліції у 2005 році звернулося 8 % гро­мадян, і лише менш як чверть з них зазначили, що необхідну допомогу їм надали;

• 7 % зверталися до суду; з-поміж них одержали допомогу 31 %;

• 4 % зверталися до прокуратури; серед них допомогу дістали 24 %;

• 6 % зверталися до адвоката; серед них одержали допомо­гу 52 %;

• 17 % зверталися до місцевої адміністрації; з їх числа отримали допомогу 29 % [127, 42].

Починаючи з 1992 року, Інститут соціології НАН України проводить моніторинг процесу демократизації в Україні. За результатами щорічних опитувань здійснюється аналіз змін, що відбуваються в суспільстві у масовій свідомості.

За свідченням Ніни Паніної, на початку 2004 року лише 18 % українських громадян вважали, що «в найближчий рік наше життя більш-менш налагодиться», і 40 % вважали, що «ніякого покращення не буде». Однак революційні події, що відбулися у листопаді-грудні 2004 року, позитивно вплинули на суспільну свідомість. В моніторинговому опитуванні 2005 року було зафіксоване значне підвищення рівня демократизації масо­вої свідомості за низкою показників, в першу чергу у політичній і морально-психологічній сферах, що можна пояснити револю­ційними сподіваннями. На початку 2005 року спостерігалося зростання довіри до президента, уряду, Верховної Ради, інсти­туту багатопартійності, до партій та їх лідерів і, що, напевно, головне – «усвідомлення власної політичної ефективності – впевненості в тому, що «прості» люди можуть здійснювати вплив на політичні процеси, що відбуваються в країні»; підви­щення соціального оптимізму – очікувань і впевненості в тому, що ситуація в країні буде покращуватися. Однак протягом 2005 року розвиток подій у сфері владних відносин пішов зовсім за іншим сценарієм, а не тим, що чекали люди. І, як результат – масове розчарування і повернення демократичних установок і настроїв населення до рівня 2004 року.

Як свідчать дані моніторингу, на початку 2005 року вперше за всі роки незалежності в Україні число людей, що висловлю­вали соціальний оптимізм, було вдвічі більшим, ніж число песи­містів: 40 % опитаних вважали, що «в найближчий рік наше життя більш-менш налагодиться», і 18 % думали, що «ніякого покращення не буде». Однак менше ніж за рік тенденція перева­жання в країні соціального песимізму повернулася майже до попереднього рівня – 22 % оптимістів і 36 % песимістів [125].

Об’єктивним показником залученості громадян у політич­ний простір є рівень їх зацікавленості політикою. За спостере­женнями Н. Паніної за період із березня 2004 року до березня 2005 року істотно посилився інтерес населення до політики загалом (на 10 % збільшилася кількість людей, які зазначали, що політика їх цікавить більшою мірою, і настільки ж поменшало тих, хто зовсім не цікавиться політикою). Такий великий «стрибок» у підвищенні інтересу пересічних людей до політич­ного життя країни у моніторингу за 12 років був зафіксований уперше [127, 34]. Пов’язаний він був із кризовим станом україн­ського суспільства, який вилився у події Помаранчевої револю­ції. Однак вже у наступному 2006 році в контексті пострево­люційних настроїв спостерігалося зменшення кількості людей, яких політика «дуже цікавить», з 21,1 до 17,4 %, і, навпаки, з 11,3 до 15,4 % збільшилася частка тих, кого політика «зовсім не цікавить» [126, 11]. В цілому ж рівень зацікавленості політикою у 2006 році залишався вищим, ніж за всі попередні роки, що передували Помаранчевій революції. Тобто з певною обереж­ністю можна говорити про те, що українське суспільство після буремних подій листопада-грудня 2004 року перейшло на якісно новий рівень політичної зрілості.

Щодо регіонального виміру політичної активності населен­ня, його ретельно проаналізував український соціолог Олек­сандр Стегній (дані табл. 5−7 і коментарі до них).

Таблиця 5