Рейтинги демократизації посткомуністичних країн (1997−2005 рр.)

	1997	1998	1999	2001	2002	2003	2004	2005
1	2	3	4	5	6	7	8	9
Консолідовані демократії (8)*
Словенія	2,00	1,95	1,88	1,88	1,83	1,79	1,75	1,68
Естонія	2,10	2,05	2,25	2,13	2,00	2,00	1,92	1,96
Угорщина	1,50	1,50	1,88	2,13	2,13	1,96	1,96	1,96
Польща	1,50	1,45	1,58	1,58	1,63	1,75	1,75	2,00
Словаччина	3,80	3,65	2,71	2,50	2,17	2,08	2,08	2,00
Латвія	2,15	2,15	2,29	2,21	2,25	2,25	2,17	2,14
Литва	2,15	1,95	2,29	2,21	2,21	2,13	2,13	2,21
Чехія	1,50	1,50	2,08	2,25	2,46	2,33	2,33	2,29
Напівконсолідозані демократії (4)
Болгарія	3,90	3,55	3,58	3,42	3,33	3,38	3,25	2,68
Румунія	3,95	3,85	3,54	3,67	3,71	3,63	3,58	3,39
Хорватія	4,20	4,25	4,46	3,54	3,54	3,79	3,83	3,75
Сербія і Чорногорія	н/а	4,90	5,67	5,04	4,00	3,88	3,83	3,77
Перехідні урядування або гібридні режими (5)
Македонія	н/а	4,90	5,67	5,04	4,00	3,88	3,83	3,89
Албанія	4,55	4,75	4,75	4,42	4,25	4,17	4,13	4,04
Боснія і Герцеговина	н/а	5,35	5,42	5,17	4,83	4,54	4,29	4,18
Україна	4,00	4,25	4,63	4,71	4,92	4,71	4,88	4,50
Грузія	4,70	4,55	4,17	4,33	4,58	4,83	4,83	4,96
Напівконсолідовані авторитарні режими(6)
Молдова	3,90	4,00	4,25	4,29	4,50	4,71	4,88	5,07
Вірменія	4,70	4,80	4,79	4,83	4,83	4,92	5,00	5,18
Росія	3,80	4,10	4,58	4,88	5,00	4,96	5,25	5,61
Киргизстан	4,65	4,70	5,08	5,29	5,46	5,67	5,67	5,64
Таджикистан	6,20	5,95	5,75	5,58	5,63	5,63	5,71	5,79
Азербайджан	5,63	5,56	5,58	5,63	5,54	5,46	5,63	5,86
Консолідовані авторитарні режими(4)
Казахстан	5,30	5,35	5,50	5,71	5,96	6,17	6,25	6,29

Закінчення таблиці 1

1	2	3	4	5	6	7	8	9
Узбекистан	6,35	6,45	6,38	6,42	6,46	6,46	6,46	6,43
Білорусь	5,90	6,20	6,25	6,38	6,38	6,46	6,54	6,64
Туркменістан	6,90	6,90	6,75	6,83	6,83	6,83	6,88	6,93

* Характер політичних режимів країн визначений за станом на 2005 рік.

Джерело: [158, 40].

Процес демократичного переходу включає два основних ета­пи – лібералізацію і демократизацію. Проте слід зауважити, що демократизація не завжди починається з лібералізації: виклю­чення складає Греція (1974), Аргентина (1982), Румунія (1989). Головним здобутком лібералізації є ліквідація певних обмежень і заборон у громадському житті, згортання політичних репресій, надання опозиції певної свободи дій та ін. Свідченням початку лібералізації Адам Пшеворський вважав створення незалежних громадських організацій, які «не зазнають репресій». На його думку, лібералізація – це результат взаємодії між розколами авторитарного режиму і незалежною організацією громадян­ського суспільства. «Народна мобілізація дає потенційним лібе­ралізаторам сигнал про можливість союзу, що міг би змінити відносини сил у межах владного блоку на їхню користь; очевид­ні розколи владного блоку дають громадянському суспільству знак, що політичний простір може стати відкритим для незалеж­ної організації. Отже, народна мобілізація і розколи режиму – чинники, які підживлюють один одного» [147, 609, 610].

Розмірковуючи над питанням сутності демократії, сучасний італійський вчений Норберто Боббіо звертав увагу на те, що демократія була б неможлива без забезпечення так званих базо­вих прав: свободи думки, слова, преси, зборів, об’єднань тощо. Саме на цих правах була заснована ліберальна держава, яка, у свою чергу, породила доктрину правової держави. Звідси випли­ває, що ліберальна держава є не лише історичною, а й правовою передумовою демократичної держави. «Ліберальна держава й демократична держава взаємозалежні у подвійному розумінні,– підкреслював вчений.– Якщо лібералізм забезпечує свободи, необхідні для належного здійснення демократичної влади, демо­кратія гарантує існування та збереження фундаментальних сво­бод» [12, 106].

За Алфредом Степаном, демократизація, порівняно із лібера­лізацією, є більш широким і специфічним політичним поняттям. «Демократизація означає відкриту конкуренцію за право кон­тролювати уряд, а це, в свою чергу, передбачає вільні вибори, в результаті яких визначається склад уряду. Лібералізація стосу­ється в основному взаємовідносин між державою та громадян­ським суспільством, а демократизація – взаємовідносин між дер­жавою і суспільством політичним… Лібералізацію не обов’яз­ково наслідує демократизація» [цит. за 108, 68].

Певні сутнісні характеристики відмінностей між демокра­тією та лібералізмом ми знаходимо у сучасного американського політичного філософа Р. Хенсона: «Демократія визначає, хто є сувереном у суспільстві, тоді як лібералізм визначає межі влади, незалежно від того, хто її здійснює. Тому немає нічого іманент­но демократичного в лібералізмі і нічого особливо ліберального в демократії. Можливі в уяві й широко розповсюджені недемо­кратичні ліберальні режими, наприклад, конституційні монархії, можливі також неліберальні демократії» [181, 50].

Класики демократичного транзиту Філіпп К. Шміттер і Гіль­єрмо О’Доннел, вказували на три основні стадії переходу до демократії, які так само передбачали послідовні етапи лібералі­зації та демократизації, додаючи до них іншу вимогу:

1) «лібералізація», яка передбачає процес інституалізації громадянських свобод без змін владних структур;

2) «демократизація» – період інституалізації демократичних норм і правил, успіх якого залежить від виконання двох умов: демонтажу попереднього авторитарного режиму та свідомого вибору політичними силами демократичних інститутів і проце­дур; в процесі демократизації відбувається зміна всієї структури політичної влади і підготовка вільних змагальних виборів, які формують основу демократичної політичної системи;

3) «ресоціалізація» громадян, яка передбачає засвоєння ними нових демократичних норм і цінностей [цит. за 106, 262−263].

У рамках існуючих аналітичних моделей переходу до демократії слід відзначити модель Денкворта А. Растоу, котрий в якості єдиної основної умови назвав національну єдність. Це дуже суттєве зауваження, оскільки, як свідчить досвід, саме від­сутність національної єдності в Україні стала серйозним галь­мом на шляху суспільно-політичної трансформації.

За Д. А. Растоу, демократичний перехід складається із трьох фаз:

1) «підготовча стадія», на якій сам динамічний процес демократизації визначений «затяжною й непевною політичною боротьбою». Ця боротьба є наслідком формування нової еліти, «яка спонукає пригноблену й перед тим позбавлену проводирів групу до цілеспрямованих зусиль»;

2) «стадія вирішування», на якій політичними лідерами при­ймається пакт або пакти, що включають вироблення та свідоме сприйняття демократичних правил – «визнати існування розма­їття в єдності й задля цієї мети інституціоналізувати деякі вирішальні аспекти демократичної процедури»;

3) «стадія призвичаєння», коли відбувається закріплення цінностей демократії, а також політичних процедур та процесів.

У цьому зв’язку здається важливим, з точки зору вивчення проблем українського демократичного транзиту, висновок А. Ф. Колодій про те, що прийняття Конституції України у 1996 році свідчило про «закінчення підготовчої фази (курсив.− В. Б.) демократизації та про вступ суспільства у стадію прийняття рішень (створення нових інститутів, активного реформування економічної і політичної систем)»^ [89, 14]. Як ми бачимо, ав­торка певною мірою приймає методологію переходу України до демократії Д. А. Растоу, згідно з якою Україна зараз знаходиться на «стадії вирішення». Щодо змісту попереднього етапу, то його сутність відповідає етапу «лібералізації» суспільних відносин (за схемою демократичного транзиту Ф. К. Шміттера і Г. О’Дон­нела). Терміни ж закінчення теперішньої фази переходу до демократії в Україні, яка, власне кажучи, й повинна визначити її зміст, залишається відкритим питанням.

Важливим моментом у здійсненні процесу демократизації, на думку Д. А. Растоу, є досягнення компромісу. Послідовність етапів при переході до демократії, на думку вченого, така: «від національної єдності як основи через боротьбу, компроміс і призвичаєння до демократії» [149, 596−600, 603]. Оскільки йдеться про виникнення нових соціальних груп і формування нових звичаїв, «життя одного покоління – це, напевне, мінімаль­ний час переходу до демократії» [149, 591].

Філіпп К. Шміттер і Тері Лін Карл підтверджують зазначену потребу в «належному консенсусі щодо загальної національної ідентичності й кордонів» перед проведенням суспільних пере­творень. Якщо зважити на рекомендації Д. А. Растоу, Ф. К. Шміт­тера і Т. Л. Карла, то належною послідовністю посткомуніс­тичних перетворень має бути, по-перше, державне і національне будівництво; по-друге, упровадження ринкової економіки; і останнє – демократія. Натомість в Україні ми маємо ситуацію, коли «усі чотири процеси відбуваються одночасно» [94, 49].

Здається слушним зауваження української дослідниці Гали­ни Зеленько про те, що у посткомуністичних країнах, включа­ючи Україну, саме політична модернізація має першочергове значення, «оскільки в країнах з неорганічним типом модерніза­ції політична сфера є синтезуючою… Вибір шляхів модернізації розпочинається і відбувається саме у сфері політики з появою волі до змін. А відтак послідовна політична модернізація є чинником, гарантією вдосконалення інших форм суспільного життя» [70, 22].

Перебіг трансформаційних процесів в Україні має значні відмінності від подібних процесів в інших, зокрема, у пост­комуністичних країнах Східної Європи, таких, як: Польща, Угорщина чи Чеська Республіка. Україна перебувала під тиском радянського режиму набагато довше, ніж центральноєвропей­ські країни; українське селянство зазнало демографічної ката­строфи у результаті інспірованого урядом голоду 1932−1933 ро­ків; і, на відміну від згаданих країн, українське сільське госпо­дарство було колективізованим у кінці 1920-х років. Крім того, інші країни на своєму шляху перетворень могли прийняти як даність збіжність нації як одиниці національної ідентичності й держави як одиниці політичного управління. Натомість «Украї­на тільки тепер переживає процес розвитку і ствердження такої збіжності»,− вважає західний вчений Всеволод Ісаїв [76, 15−16].

Складність інституційних перетворень та проблем, з якими стикнулися деякі країни, у тому числі й Україна, в процесі переходу до сталого цивілізаційного розвитку, призвели до по­шуку визначень сутнісних характеристик таких переходів. Сто­совно України політолог з Великої Британії Тарас Кузьо запро­вадив термін «почетвірна трансформація». Ця чотирикомпонент­на формула включає демократизацію, маркетизацію, державно-інституційне і національно-громадянське будівництво [94, 46].

Останні дві позиції органічно пов’язані в контексті побудови національної держави. Спираючись на думку широкого кола науковців, вчений доходить висновку, що модернізація і націо­нальне будівництво шляхом консолідації політичної спільноти неминуче супроводжують одне одного. Жодне дослідження де­мократизації у пострадянських країнах не може бути відірваним від питань національної ідентичності, яка визначає обсяг, по­тужність, активність і мобілізаційний потенціал громадянського суспільства. Вагомим аргументом на підтвердження такої пози­ції слугує той факт, що наприкінці радянської епохи «націонал-демократи в Україні … були недостатньо сильними, щоб прийти до влади. Незважаючи на це, у 1990-ті роки вони виявилися здатними перешкодити сповзанню України до цілковитого авто­ритаризму, що стало нормою для інших країн СНД» [94, 51]. Якщо згадати особливості демократичних рухів, що виникли на теренах Радянського Союзу в різних національних республіках, то всі вони були водночас і рухами націоналістичними. Стало цілком очевидно, що демократична розбудова суспільства не­можлива без розв’язання національного питання.

Слід зауважити, що проблема націоналізму органічно пов’я­зана з ідеєю демократії, хоча цей зв’язок і не позбавлений протиріч. Це пояснюється тим, що головним суб’єктом демокра­тичного і націоналістичного дискурсів виступає народ. Як слуш­но зауважив відомий німецький політолог Егберт Ян, і націона­лізм, і демократія є похідними «однієї і тієї ж фундаментальної історичної ідеї, а саме: ідеї про суверенітет народу» [204, 33]. По суті, такі поняття, як «демократія», «народ», «нація», «суве­ренітет», «незалежність», «національна єдність», «національна ідентичність» йдуть в одному синонімічному ряду.

«Критерії, за якими нації відрізняються одна від одної, мо­жуть не бути універсальними, але політична єдність, необхідна для демократії, не може бути досягнута без того, щоб люди не визначили себе як “націю”»,− вважає грузинський вчений Гіві Нодія [114, 89]. На його думку, спроби заперечувати реальний стан речей і важливість націоналізму часто витікають з небажання визнати, що демократична модель, яка уявляється, як вершина раціонального розвитку, спирається на ірраціональний фундамент. На ранніх стадіях становлення демократичної моде­лі цілком очевидно, що ірраціональність політичних дефініцій (які визначають, хто саме входить у поняття «ми, народ») постає необхідним попереднім етапом раціональної політичної пове­дінки [114, 90].

На підтвердження наявності глибокого, історично обумовле­ного зв’язку демократичних перетворень із питаннями націо­нальної ідентичності в більшості посткомуністичних країн, наведемо думку сучасного західного дослідника Петра Вандича, який звертає увагу на те, що різниця між громадянством і національністю, яка майже невідома в англо- і франкомовних країнах, стала суттєвою в Центрально-Східній Європі. Якщо наявність громадянського суспільства завжди була характерною рисою західної цивілізації, то в Центрально-Східній Європі гро­мадянське суспільство набуло стійкого національного забарв­лення. Це було переважно наслідком періодів іноземного прав­ління. Громадянське суспільство, що спиралося на рідну куль­туру, було осердям національної ідентичності перед загрозою збоку іноземної влади або іноземної держави. «Внаслідок цього всього громадянське суспільство, яке традиційно обороняло плюралізм і свою автономність від втручання держави та яке в цьому сенсі можна вважати найнадійнішим гарантом прав особи, в Центрально-Східній Європі стало основним захисни­ком нації»,− підкреслює автор [19, 23−24].

Думається, що в Україні берегинею національної ідентич­ності стало не громадянське суспільство, яке в силу історичних обставин не встигло сформуватися або набуло рис специфічного ідеологічного забарвлення, а прості люди, насамперед сільська громада, а також представники національно свідомої інтелі­генції.

Історичний досвід свідчить про існування різних моделей переходу від авторитаризму до демократії: класична лінійна модель (Велика Британія, Швеція); циклічна модель (країни Латинської Америки, Азії, Африки); діалектична модель (Іспа­нія, Португалія, Греція). Що стосується України, то тут, на думку вчених, йдеться лише про «транзитний» варіант демокра­тизації.

Для характеристики сутності та особливостей демократич­ного транзиту в Україні можна використати підхід, що його запропонували Т. Л. Карл і Ф. К. Шміттер. Із урахуванням стратегії еліт і мас, з одного боку, і співвідношення сил між правлячими групами,– з іншого, вони поділили транзити на чотири категорії: пактові, нав’язані, революційні і реформіст­ські. За їх класифікацією, в деяких країнах Центральної і Східної Європи, а також колишнього Радянського Союзу, демо­кратичний транзит був ініційований знизу – реформаторами, які не входили у правлячу еліту. Так було у Вірменії, Чехії, Хорватії, Грузії, НДР і (за припущенням) у Латвії. До числа країн, що пройшли шляхом пакту, відносяться Польща (де водночас простежуються й елементи «реформістського» транзи­ту), Угорщина з Болгарією (яким є притаманні елементи «нав’я­заного» транзиту) і, можливо, Монголія й Молдова. Таким країнам, як Албанія, Азербайджан, Білорусь, Естонія, Литва, Македонія, Румунія, Росія, Сербія, Словенія і Україна, демокра­тичний транзит, як видно, був «нав’язаний» [77, 14]. Причому переможці можуть «нав’язати» демократизацію як «згори», так і «знизу» або «зсередини» країни чи поза нею.

На думку автора, процеси демократичних змін в Україні відбуваються під впливом внутрішніх та зовнішніх чинників: боротьби патріотично і демократично налаштованої опозиції, представники якої певний час знаходилися при владі, та впливів з боку США і країн Євросоюзу.

Порівнюючи Латинську Америку і Південну Європу із пост­комуністичною Європою, відомі фахівці з проблем «переходу» Хуан Х. Лінц і Альфред Степан відзначають в останній до­даткові перешкоди трансформаційним процесам, яких не мали перші:

• обмеженість суверенітету: зовнішній гегемон перешко­джає демократичним перетворенням;

• одночасність і взаємна суперечливість демократизації і маркетизації;

• вплив тоталітарної спадщини: Лінц і Степан висловлю­ють переконання, що тільки Польщі вдалося уникнути тоталітаризму;

• громадянське суспільство послаблювалося державою, і/або держава зв’язувала громадянське суспільство і втруча­лася в його справи;

• православ’я не стало рушійною силою у діяльності опозиції через його історичну залежність від держави (на відміну від католицизму і протестантизму);

• негативне ставлення до політичних партій – через це їм тяжко розробляти і пропагувати альтернативні погляди;

• брак традиції верховенства права і політичної культури;

• відсутність дієздатної держави;

• служба старої бюрократії новій державі і відсутність змі­ни еліт;

• відсутність чіткого розмежування між державою і кому­ністичною партією;

• «інформаторська спадщина», що стала причиною су­спільної недовіри і відсутності єдності у суспільстві;

• брак регулятивних структур [цит. за 94, 47−48].

Очевидно, що більшість, якщо не всі, з перелічених пунктів стосуються й України. Тим самим підтверджується наявність спорідненості процесів, які відбуваються в Україні та інших країнах посткомуністичної трансформації.

Корисним для розуміння сутності та визначення специфіки переходу України до демократії є підхід, запропонований Люсіном У. Паєм. Відомий західний вчений ввів у науковий обіг перелік особливостей політичного процесу в країнах «незахід­ного» типу, який в сукупності визначає його характер. Він став дуже популярним і отримав назву «синдром із сімнадцяти пунктів». По суті – це певна модель для групи країн, що знаходяться в процесі суспільної трансформації, політичному процесу яких властиві певні закономірності та характерні риси.

1. В незахідних суспільствах сфера політики не відокремле­на чітко від сфер суспільних і особистих відносин.

2. Політичні партії схильні претендувати на висловлення світогляду і представляють спосіб життя (зазвичай політичні партії відбивають інтереси деякої соціальної групи або ж особисті інтереси впливового лідера).

3. Політичний процес характеризується переважанням клік.

На думку Люсіна Пая, це відбувається внаслідок того, що соціальна структура незахідних суспільств характеризується функціональною роздрібненістю; індивідууми і групи не мають чітко визначених обов’язків і ролей і, таким чином, не представ­ляють специфічних інтересів, які відрізняли б їх від інших об’єднань. Модель особистих взаємовідносин стає найбільш стійким інструментом, що використовується для осмислення політичного процесу і діяльності в його рамках.

4. Характер політичних орієнтацій передбачає, що керівниц­тву політичних угруповань належить значна свобода у визначенні стратегії і тактики.

5. Опозиційні партії та еліти, що прагнуть дістатися влади, часто виступають в якості революційних рухів.

6. Політичний процес характеризується відсутністю інтегра­ції серед учасників, що є наслідком відсутності у суспільстві єдиної комунікаційної системи.

7. Політичний процес вирізняється значними масштабами рекрутування нових елементів для виконання політичних ролей.

8. Для політичного процесу є типовими значні відмінності в політичних орієнтаціях поколінь.

9. Незахідні суспільства вирізняються невиразним консенсу­сом по відношенню до законних цілей і засобів політичної дії.

10. Інтенсивність і широта політичної дискусії слабо пов’я­зані з прийняттям політичних рішень.

11. Відмінною рисою політичного процесу є висока ступінь поєднання і взаємозаміни ролей.

12. У політичному процесі незначною є роль організованих груп інтересів, які відіграють функціонально-спеціалізовані ролі.

13. Національне керівництво вимушене апелювати до неди­ференційованої спільноти.

14. Неструктурований характер незахідного політичного процесу спонукає лідерів притримуватися більш певних погля­дів у зовнішній, а не внутрішній політиці.

15. Емоційні і символічні аспекти політики усувають на дру­гий план пошуки рішень конкретних питань і загальних про­блем.

16. Велику роль грають харизматичні лідери.

17. Політичний процес здійснюється в основному без участі політичних «брокерів» [121, 66−86].

Побудова таких моделей допомагає з більшою достовірніс­тю проводити порівняльний аналіз як між окремими країнами, так і групами країн. Оскільки це узагальнена практика проті­кання політичного процесу у багатьох країнах, то напевно марно шукати ознак всіх сімнадцяти пунктів у кожній окремій країні.

Якщо уважно проаналізувати перелічені позиції, то бачимо, що більшість з них, а саме: 1, 3, 5, 6, 8, 9, 11, 14, 15, 16 – є притаманними для України, інші – лише частково. Це ще раз характеризує стан нашого суспільства як перехідного і свідчить про наявність елементів як «західного» та «незахідного» полі­тичного процесу у здійсненні демократичної трансформації.

Українські вчені схиляються до думки, що у нас відбува­ється «модернізація навздогін» і тому, щоб зрівнятися з розви­нутими країнами світу, треба вирішувати проблеми «випереджу­вальної модернізації» [109, 12−13; 119, 463; 146, 31].

Погоджуємось і з тими дослідниками (В. П. Горбатенко), які вважають, що через розрив між очікуваними та реальними ре­зультатами Україна опинилася в ситуації «кризового синдрому модернізації», який є своєрідним наслідком взаємозв’язку і взаємодії основних криз політичного розвитку. До них належать:

• криза ідентичності (розрив соціально-структурних під­розділів суспільства з політичною системою або ситуація, коли традиційні форми ідентифікації фактично зруйно­вані, а нові виникають дуже повільно);

• криза легітимності (низький рівень лояльності населення до даної політичної системи, відсутність згоди в суспіль­стві щодо природи й методів діяльності політичної влади);

• криза участі (відчуження населення від політичного жит­тя, створення правлячою елітою перепон для залучення до політичної діяльності соціальних груп, які заявляють свої претензії до влади);

• криза проникнення (невідповідність проголошених вла­дою цілей і напрямів соціального розвитку реальній соці­ально-політичній ситуації, низький рівень можливостей системи державного управління);

• криза розподілу (порушення принципів забезпечення прийнятного для суспільства рівня матеріального добро­буту і допустимої межі соціальної нерівності та соціаль­ної справедливості) [36, 412].

Зусилля, спрямовані на побудову консолідованої демократії, можуть бути заблокованими, якщо немає відповідних умов у базових сферах суспільного життя – економіці, соціальній сфері, духовному житті, практиці функціонування громадських і полі­тичних інститутів. Проте, як справедливо зауважують вже згадані Філіпп К. Шміттер і Тері Л. Карл, демократія не скла­дається з якогось єдиного неповторного набору інституцій. Є багато типів демократії, і їхні різноманітні практики витворю­ють не менш різноманітні сукупності наслідків. «Специфічна форма, якої набирає демократія, залежить як від соціально-економічних умов країни, так і від характеру її усталених державних структур і політичних практик» [198, 80].

Роберт Даль у праці «Про демократію» умови демократії поділів на дві групи: ті, що мають першочергову важливість і сприятливі умови для демократії. До першої групи він відніс контроль над армією і поліцією, що здійснюється виборними посадовими особами, демократичні переконання і політичну культуру, а також відсутність залежності від іноземної держави, яка вороже ставиться до демократії. До другої групи належать сучасна ринкова економіка і суспільство плюс слабо виражений субкультурний плюралізм [45, 141].

Таке розуміння сутності процесів становлення демократії прийшло не відразу. Досвід суспільно-політичних трансфор­мацій в умовах «третьої хвилі» надав багато емпіричного мате­ріалу і сприяв перегляду дослідниками деяких уявлень про характер переходів до демократії, які здавались аксіоматичними. Загальною тенденцією міркувань з цього приводу є визнання того, що переходи до демократії – це більш складний й неперед­бачуваний процес, ніж це здавалося раніше. Тому сучасні дослідники дуже обережно ставляться до такого поняття, як передумови демократії, радше наголошуючи на умовах демокра­тії, та й то з масою застережень.

Аналізуючи одну з робіт Сеймура М. Ліпсета, де наводилися статистичні кореляції щодо розвитку демократії, Денкварт А. Растоу, зробив слушне методологічне зауваження. Його сутність полягає в тому, що деякі автори плутають кореляцію з причинністю, і на цій основі роблять грубу методологічну помилку: «бездумно інтерпретують “умови” як “передумови” демократії». Вчений підкреслює, що «кореляція – вочевидь не те саме, що й спричинення, бо в найкращому разі забезпечує тільки ключ до певного причинного зв’язку, не вказуючи на його напрям» [149, 587]. Дійсно, без додаткових досліджень важко виявити: збільшення заможності та освіченості породжує підви­щення рівня демократії чи, навпаки, вищий рівень демократії сприяє зростанню заможності та освіченості; або є якісь інші чинники, наприклад, індустріальна економіка, які породжують і демократію, і заможність та освіченість.

Більшість країн СНД, зокрема Україна, зазнали великих труднощів на шляху розбудови повноцінної демократії. Причи­ни невдач деякі науковці бачили в тому, що ці країни «не мали деяких ключових передумов (курсив.− В. Б.) до побудови демократії» (Т. Байхельт, Р. Павленко). А саме:

а) був відсутнім досвід демократичного життя в новій історії;

б) проблеми соціальної сфери були такими значними, що загрожували легітимності будь-якого обраного лідера;

в) бюрократи і представники старої еліти переймалися збагаченням себе, а не своїх країн. Більше того, оскільки не відбулося оновлення еліт шляхом позачергових парламентських і місцевих виборів, саме представники старого істеблішменту домінували у структурах, що приймали рішення на всіх рівнях;

г) як інституційну модель форми правління було обрано централізовану президентську республіку, відповідно до чого влада концентрувалася в руках голів держав і їхнього оточення, створюючи таким чином замінник комітетам комуністичної партії як органам прийняття рішення;

ґ) зовнішні тиск і допомога з боку Європейського Союзу були незначними, оскільки питання про членство в ЄС у найближчій перспективі все одно не стояло [6, 51].

На нашу думку, цей перелік ніяк не може претендувати на універсальність, тим більше на «ключові передумови» демокра­тії в країнах СНД. Так, «досвід демократичного життя» дійсно полегшуватиме перехід до демократії, але він не може бути її «передумовою». Достатньо згадати досвід Німеччини та інших країн, коли на зміну демократичним режимам приходили авто­ритарні й тоталітарні. Деякі з пунктів (наприклад, пункт «б»), звісно, можна розглядати не як «передумову», а як умову, що заважатиме становленню та розвиткові демократії, однак в ціло­му автори наводять перелік специфічних рис трансформації, що здійснювалася у деяких країнах СНД. Теза про необхідність «оновлення еліт» (пункт «в») не викликає заперечення. Однак на практиці часто нова еліта анітрохи не краща від старої, а може бути ще й гіршою, якщо вона не поставлена під відповідний контроль держави та суспільства (!). Відносно форми правлін­ня (пункт «г») загальновідомо, що парламентська республіка більш демократичніша, ніж президентська (щоправда, в авторів вищенаведеного переліку йдеться про «централізовану прези­дентську республіку»). Виникає питання: наскільки реальною була можливість запровадження парламентської форми правлін­ня в Україні і більшості країн СНД в умовах пануючої полі­тичної культури і за відсутності справжньої багатопартійності? І де гарантія, що саме парламентська форма правління забезпе­чила б належний фундамент для майбутньої демократії, а не призвела б до перманентних урядових та парламентських криз, здатних знищити перші паростки демократії?

Щодо останньої позиції (пункт «ґ»), то можна припустити, що інтенсивне втручання Європейського Союзу у справи країни, чи це у формі «зовнішнього тиску», чи у формі «допомоги», могло не лише сприяти становленню демократії, а й мати зворотній ефект і налаштувати певну частину суспільства (насамперед, в Україні) проти Європи разом із її цінностями. В цьому контексті слушними є міркування, які висловив відомий американський соціолог російського походження Питирим Сорокін: у свій час він звертав увагу на те, що основними причинами соціальних змін є саме внутрішні, іманентні причи­ни. Сформульований ним принцип іманентних змін наголошує: «Після виникнення соціокультурної системи її природний, «нормальний» розвиток, форми і фази життєвого шляху визна­чаються, в основному, самою системою». Зовнішні обставини можуть пригальмувати або прискорити процеси, що протікають усередині системи, можуть, навіть, її знищити, але не здатні змінити програму розвитку, яка закладена в саму систему. Система самодетермінує свій розвиток, що, на думку вченого, еквівалентно вільному розвитку. Вплив зовнішніх сил необхідно враховувати, але їх вплив не в змозі змінити послідовність фаз розвитку системи [цит. за 134, 112].

Складні та суперечливі процеси переходу до демократії призвели до виникнення широкого спектру думок і появи численних концепцій такого переходу. Так, наприклад, відомий соціолог з Великої Британії Ентоні Гідденс виділяв два підходи до перспектив розвитку демократії у сучасному світі. Перший з них отримав назву «теорія крихкої квітки», що базується на думці про те, що демократія «не може вирости з верхнього шару ґрунту, а їй потрібен глибинний пласт, потрібне деяке містичне накопичення громадянської культури, щоб пустити корені» [цит. за 203, 144]. З часом Е. Гідденс запропонував нову концеп­цію – «теорію багаторічної рослини». У цій концепції акценту­ється увага на нових відносинах, які складаються у всесвітньому масштабі між «сукупністю інститутів і сукупністю ідей, котрі можуть пустити корені де завгодно. Демократичні ідеї,– додає вчений,– ведуть себе майже як дикі трави, якщо розуміти під цим виразом те, що вони можуть рости і поширюватися в обставинах, глибокий історичний фон яких зовсім не пояснює такий ріст». Виходячи з цього, Е. Гідденс робить висновок про те, що у світі відбувається масове і всезагальне переплетення всіляких перетворень (зрушень). Завдяки такому переплетенню розширюється поле того, що ми називаємо можливістю демократизації [203, 145].

Показовими в цьому плані є концептуальні підходи Роберта Даля. На його думку, сучасна розвинута демократія, або як він називає її – «поліархія», завжди була «тісно пов’язана» із су­спільством, якому притаманні певні характерні риси. Він називає його «сучасним динамічним суспільством плюралізму» (СДП-суспільство). За своїми характеристиками воно відповідає країнам високого індустріального або навіть постіндустріально­го розвитку, і нібито є всі підстави називати їх демократичними. Таке суспільство характеризується великою кількістю взаємо­пов’язаних показників: відносно високим рівнем добробуту і до­ходу на душу населення; високим рівнем урбанізації; швидким зменшенням частини сільського населення або відносно невели­кою його частиною; великою різноманітністю професій; знач­ною частиною письменного населення, порівняно великою част­кою людей з вищою освітою; економікою, в який виробництво здійснюється в основному незалежними фірмами, чиї рішення орієнтовані на вітчизняний та міжнародний ринки; відносно високим рівнем умовних показників добробуту – у тому числі кількістю терапевтів і лікарняних ліжок на тисячу осіб; трива­лістю життя; частиною сімей, що володіють товарами тривалого використання; низькою дитячою смертністю і та ін. У дослід­женнях про умови появи демократії спостерігається співвідно­шення між будь-яким із вказаних соціальних показників та індикаторами демократії.

Однак Р. Даль робить, на першй погляд, несподіваний ви­сновок про те, що зв’язок між вказаним суспільством і полі­архією «не можна вважати причинно-наслідковим. Строго кажу­чи, СДП-суспілство не є ані необхідною, ані достатньою умовою демократії» [44, 533, 535]. В якості прикладу він називає ситуацію 1980-х років у таких країнах, як Югославія, Південна Корея, Тайвань, де розвиток СДП-суспільства призвів до появи демократичних ідей, рухів та опозиції, однак які керівництво врешті-решт зуміло придушити. Вчений все ж визнає вплив СДП-суспільства на розвиток демократії і вважає, що «вся різноманітність сприяючих аспектів може бути зведена до двох основних: 1) СДП-суспільство роззосереджує владу, вплив, силу й контроль між різними індивідуумами, групами, асоціаціями та організаціями; 2) воно виховує у своїх громадян склад розуму й погляди, які сприяють появі демократичних ідей» [44, 534]

Щодо України, то, на думку вітчизняного дослідника Мико­ли Михальченка, на практиці реформування економіки «не су­проводжується демократизацією суспільства, тобто втрачається демократична сутність процесу трансформації… Економічні й політичні реформи не вдається синхронізувати, оскільки кожна з них можлива тільки в тому випадку, коли вже відбулася інша зміна (курсив.− В. Б.), тобто вони детермінують одна одну і виступають як власна необхідна передумова» [109, 13−14]. Як ми бачимо, автор схиляється до думки про економічний розви­ток як необхідну передумову демократизації. Зупинимось на цьому питанні докладніше.

Тезу про «економічну зумовленість демократії» викладено американським політологом Сеймуром Мартином Ліпсетом, який ще у 1959 році запропонував модель лінійного взаємо­зв’язку між економічним розвитком і політичною демократією. С. М. Ліпсет довів, що чим вищий матеріальний добробут нації, тим більше вона має шансів отримати демократичний уряд. Вчений вважав, що статистика виробництва на душу населення й інші статистичні дані «говорять на користь взаємозалежності між існуванням демократичних структур і підвищенням рівня доходів, однак не гарантують, що економічне зростання само по собі визначає демократію» – економічне зростання збільшує її ймовірність [203, 104]. Взагалі, за Ліпсетом, не можна недооці­нювати циклічний характер розвитку економіки. Навіть країна з демократичним устроєм і розвинутою економікою може пере­жити кризу, яка супроводжуватиметься диктаторськими тенден­ціями.

Складні процеси, що спостерігалися у країнах «третього світу» у 60−80-х рр. ХХ ст., примусили Ліпсета та його одно­думців істотно скорегувати модель лінійного зв’язку демократії та економічного розвитку. Дослідження довели, якщо рівень середньорічного сукупного суспільного продукту на душу населення знаходиться між 1 500 і 3 500 дол., то можливе зниження рівня демократії і зростання авторитарних тенденцій. За умови досягнення вказаних економічних показників до 5 000 дол., що властиво для розвинутих країн, рівень демократії стабілізується [133, 194−195].

Наприкінці ХХ ст. спостерігалася наступна закономірність: не у всіх країнах із ринковою економікою встановилася демо­кратична форма правління, але у всіх країнах з демократичною формою правління діє ринкова економіка. Роберт Даль показав багато аспектів взаємозв’язку демократії з ринковою економі­кою: насамперед демократичні країни стимулюють потяг своїх громадян до освіти, а освічені працівники сприяють науково-технічному прогресу і, отже, економічному зростанню. Ринко­вий капіталізм призвів не лише до прискореного економічного росту і зробив громадян більш заможними, але й докорінно змінив структуру суспільства, породив багаточисельний і впли­вовий середній клас, який прихильно ставиться до демокра­тичних ідей та інститутів. Крім того, в демократичних країнах суворіше дотримуються законів, суди є більш незалежними, майнові права – краще захищеними, договірні зобов’язання виконуються беззаперечно, втручання в економічний процес збоку уряду або політиканів, які б діяли свавільно, неможливе. І, напевно, найважливішим є те, на чому наголошує Р. Даль, що завдяки децентралізації економічної системи, коли багато еконо­мічних рішень приймається відносно незалежними приватними особами та компаніями, ринковий капіталізм позбавляє від необ­хідності мати сильний, навіть авторитарний центральний уряд.

Однак, якщо зв’язок між сучасною демократичною систе­мою і ринковою економікою дає переваги їм обом, то немо­жливо не відмітити, що демократії платять за ринкову економіку високу ціну: вона «породжує майнову нерівність, яка здатна призвести до того, що перспектива встановлення повної політичної рівності всіх громадян демократичної країни стає недосяжною» [45, 61, 159−162].

Аналогічні судження висловлює інший американський вче­ний М. Ф. Платтнер. Він вважає, що можна сперечатися з при­воду питання про можливість демократії добитися економічного зростання у країнах, що розвиваються, однак, без сумніву, «у розвинутих країнах тільки демократія сумісна з економічним успіхом» [132, 12]. За спостереженнями Ф. К. Шміттера і Т. Л. Карла, на початковому етапі демократизація не завжди веде до економічного росту, громадського порядку, адміністра­тивної ефективності, політичної гармонії, вільних ринків. Ці вчені не заперечують, що деякі з перелічених вище якостей можуть сприяти зміцненню демократії, однак «вони не можуть бути ні передумовами демократії, ні безпосередніми її резуль­татами» [199, 58].

А відома російська дослідниця, політолог Тетяна Алексєєва взагалі не бачить прямого причинного зв’язку між ринковою економікою та розвитком демократії. На її думку, прямий зв’я­зок між демократією і ринком є скоріше виключенням, ніж правилом, і може бути віднесений до багаточисельних і поши­рених міфів, що супроводжують політичну науку. На її думку, правильніше було б говорити «про політичні гарантії вільного підприємництва, які дійсно важливі для розвитку здорової економіки і відкритого демократичного суспільства, але не більше» [1, 25].

Роберт Патнам, який протягом двадцяти років досліджував вплив різноманітних чинників на ефективність функціонування демократичних інституцій в різних регіонах Італії, зробив наступні висновки: «економічна модернізація певною мірою по­в’язана з ефективними державними інституціями. Наш простий аналіз не може пояснити, чи модернізація є причиною ефектив­ності (можливо, однією з кількох), чи, можливо, ефективність спонукає до модернізації, чи на ці обидва чинники впливає якийсь третій (і зв’язок між цими двома чинниками до деякої міри сумнівний), або, може, цей зв’язок між модернізацією та ефективністю уряду набагато складніший» [130, 109].

Як саме співвідносяться між собою економічний розвиток та демократія? Реалії життя дають нам багато емпіричного матері­алу, що дозволяє виділити щонайменше три підходи до цієї проблеми (або три тенденції суспільного розвитку).

Перша тенденція. Високий рівень економічного розвитку зумовлює сталу і досконалу демократію,– і, навпаки, чим нижчий економічний розвиток, тим слабша демократія.

Друга тенденція. Економічний розвиток не залежить від рівня демократії. Високих економічних показників можуть добитися й країни з недемократичним політичним устроєм.

Третя тенденція. Взаємозв’язок між рівнем економічного розвитку та ступенем демократії існує, але він опосередкований.

На підтвердження першої тенденції свідчать такі факти. За даними Світового банку, у 1987 році приблизно половиною країн світу керували недемократичні уряди. Характерно, що до цієї групи належало три п’ятих економічно відсталих країн світу. Як стверджував С. Ф. Хантінгтон, у середині 90-х років майже всі країни з високим або середньовисоким рівнем доходу (за класифікацією МБРР), за винятком Сінгапура, мали демокра­тичний устрій. Демократизації не відбувається у бідних, або незахідних за своєю культурою суспільствах. У переліку Free­dom House із 75 країн, які кваліфікувалися на той час вільними, тільки 5 припадало на країни Азії з відповідними культурами та релігіями (Японія, Південна Корея, Монголія, Непал, Бангла­деш), 2 – на мусульманський світ (Бангладеш і Турецька респуб­ліка Північного Кіпру) та лише 3 належали до східної гілки християнства (Греція, Болгарія, Республіка Кіпр). Крім країн Балтії, жодну з держав, які виникли на території колишнього Радянського Союзу, не класифіковано як «вільну» [186, 88].

Процес переходу до демократії неминуче супроводжується революційними змінами у всіх сферах життя соціуму. Завдання полягає у тому, щоб зробити його ненасильницьким, пам’ята­ючи про те, що успіх може бути гарантовано в умовах стабіль­ності. Оскільки стабільність політичних структур – синонім соціаль­них умов демократії. Демократія і стабільність у відношенні одна до одної можуть водночас виконувати функції мети і засобу в залежності від конкретної ситуації.

Більшість демократичних розвинутих країн світу прагнуть стабільності, створюючи надійні механізми захисту від дестабі­лізуючих дій політичних суб’єктів. Статистичні дані Світового банку свідчать про те, що країни з низьким та середнім доходом на душу населення більшою мірою, ніж країни з високим доходом, схильні до ризику військового заколоту або іншого способу захоплення влади (табл. 2).

Наведені дані підтверджують наявність позитивної коре­ляції між рівнем економічного розвитку і демократією.

На користь другої тенденції суспільного розвитку можна навести такі приклади. Перу пережила одну з найважчих еконо­мічних криз у своїй історії наприкінці 1980-х років внаслідок політики, яка проводилася демократично обраним урядом. Болі­вія також виявилася неспроможною реалізувати демократичні можливості розвитку економіки, незважаючи на десятирічну історію демократії в країні. Відоме економічне відставання Індії від розвинутих країн світу, хоч вона традиційно й схиляється до демократичних форм правління. У той же час історія свідчить, що багато країн із досить високими економічними показниками мали стійку авторитарну систему. Це насамперед − Південно-Африканська Республіка, Бразилія, Іспанія, Тайвань тощо.

Таблиця 2