2.6. Соціокультурні умови процесів демократичної трансформації та політичної участі

Особливості соціокультурного підходу до вивчення суспільства. Основи демократії (І. О. Ільїн). Демократія та економічний розвиток: історична ретроспектива. Лист учених-правозахисників: А. Д. Саха­рова, В. Ф. Турчина та Р. В. Медвєдєва до Л. І. Брежнєва. Економічна зумовленість демократії (С. М. Ліпсет). Характер економічних пере­творень в Україні. Динаміка суб’єктивних оцінок матеріального ста­новища українських громадян: 1998−2006 рр. (Інститут соціології НАН України). Економічні чинники політичної активності населення (О. Владико). Соціальні основи демократії. Соціальний плюралізм. Со­ціальна диференціація. Соціальне розшарування (І. О. Ільїн, Е. Арблас­тер, О. Дергачов). Диспропорція у рівні доходів населення України (GINI-індекс). Модель декомпозиції соціальної нерівності (В. Пугачов, О. Соловйов). Роль середнього класу в розвитку соціуму (Арістотель, С. М. Ліпсет). Структура середнього класу, його характеристики в Україні (В. Ворона, С. Макеєв). Показники розвитку малого та серед­нього бізнесу в Україні у порівняних характеристиках (В. Кіпень). Міське та сільське населення України. Особливості процесів маргіна­лізації (Є. Стариков). Культура і демократія (А. Інкельс і Л. Даймонд, Р. Інглгардт, Х. Х. Лінц). Перелік умов, сприятливих для становлення та поширення демократії. Політична культура і суспільна свідомість. Теорія культурного лагу (У. Огборн). Типи політичної культури в Україні (М. Щербак). Ставлення населення України до демократії (Фонд «Демократичні ініціативи»). Аномія: традиціоналізм, автори­таризм (Є. Головаха, Н. Паніна). Ностальгія за «сильною рукою». «Давайте придумаем деспота…» (Б. Окуджава). Амбівалентність. Політична культура і політична участь: діалектика взаємозв’язку. «Загадки участі» (О. Куценко). Політична ефективність (Н. Паніна). Динаміка членства у громадських та політичних організаціях по макрорегіонах (О. Стегній). Динаміка участі в політичних мітингах та контактування з політичними активістами. Потенціал протесту. Аналіз самооцінок українських громадян щодо здатності протидіяти рішенням уряду та місцевій владі (Н. Паніна). Відхід, абсентеїзм як форми соціального конфлікту і соціального протесту: порівняльні характеристики 2003 і 2006 рр. (О. Іваненко, В. Казаков). Тенденції і динаміка позитивних зрушень в розвитку масової свідомості україн­ських громадян (Є. Головаха).

Політична участь громадян здійснюється в суспільстві, яке не може зводитися лише до держави, політичного режиму або певної сукупності людей. Це складна система соціальних, еко­номічних, політичних та інших відносин, яка може розглядатися у багатьох контекстах: історичному, просторовому, цивілізацій­ному, структурному, функціональному і, що особливо важливо, – в культурному. Історія становлення взаємовідносин громадя­нина і суспільства не може бути зрозумілою поза культурою, тобто поза людським змістом соціальності. Йдеться про соціо­культурний підхід до вивчення суспільства як єдності культури і соціальності в їх конкретно-історичних формах. Адже в реаль­ному історичному житті культура і соціальність не розведені – вони є сутністю двох сторін нерозривної єдності.

Вчені гуманітарного профілю виокремлюють як мінімум три версії соціокультурного підходу, які дозволяють найбільш повно вивчати сучасне суспільство:

а) культура є якістю суспільства і соціального життя та соці­альних відносин у його межах; кожне конкретне суспільство є якісно визначеним через його культуру; саме тому і саме цим воно відрізняється від інших суспільств;

б) культурне і соціальне становлять два базові складники суспільства; їхня питома вага і співвідношення в рамках соціуму має конкретно-історичний характер;

в) суспільство є різновидом системи, яка, залежно від співвідношення в ній соціальності й культури, розвивається від простої до складної надорганічної і далі – до соціокультурної системи, що має здатність саморозвитку й саморегулювання [193, 38−39].

Вивчення проблеми політичної участі неприпустимо відри­вати від вивчення соціальних умов існування індивіду, в яких відбувалося його виховання і соціалізація. Людина не народжу­ється членом суспільства та громадянином, вона ним стає в результаті тривалої взаємодії з оточуючим світом. Як зауважив відомий історик Арон Гуревич, «найважливіша функція сучас­них гуманітаріїв полягає у розкритті людського змісту світової історії» [41, 489].

Завоювавши незалежність, ми заявили, що будуємо демокра­тичну Україну. Варто замислитися, а на яких засадах будується демократія, що складає її підвалини? Розмірковуючи над долею демократії, відомий російський філософ Іван Олександрович Ільїн писав: «Будь-який політичний устрій має власні життєві основи... Зникають ці основи – й політичний устрій вироджу­ється у зловісну карикатуру, а потім − у власну протилежність. Відсутність цих основ у житті народу означає, що цей народ не здатний до такого політичного устрою; що такого державного устрою зовсім не слід вводити під загрозою згубних наслідків… <...> Так і демократія має власні життєві основи – в дусі народу, його правосвідомості, в його соціальному укладі. Немає цих основ – і демократія вироджується – або в охлократію (засилля черні), або у тиранію» [74, 65].

В цьому контексті слід звернути увагу на наступну законо­мірність: переважна більшість економічно розвинутих країн є водночас демократичними. Здається справедливим твердження, що економічний розвиток створює у суспільстві сприятливі умови для розгортання процесів демократизації.

Як свідчить історичний досвід, революційні зрушення у про­мисловості та економіці в цілому майже завжди супроводжу­ються процесами лібералізації та демократизації суспільного життя й навпаки. Так, поява парової машини з конденсатором Джеймса Уатта в Англії під час першої індустріальної революції хронологічно збіглася із формуванням доктрини лібералізму у Європі. Ланцюжок буржуазно-демократичних революцій, який сколихнув у середині XIX ст. Європу, сприяв демократизації суспільно-політичних відносин, звільнив їх від пут феодалізму та абсолютизму. Спостерігалася наступна закономірність: від­ставання країн у темпах економічного розвитку супроводжу­валося й відставанням у демократизації суспільного життя. У Німеччині промисловий переворот завершився у 70-х рр., а в Австро-Угорщині, Росії та Італії – у 90-х рр. XIX ст. У країнах з більш розвинутими демократичними здобутками і традиціями цей промисловий переворот завершився раніше. Ця тенденція збереглася й у роки другої промислової революції (1873−1971 рр.). Російський абсолютизм, який не хотів поступатися потребам часу й суворо переслідував усі демократичні намагання, зумо­вив хронічне відставання Росії від країн Заходу як в еконо­мічному, науково-технічному, так і в соціально-політичному плані. Великий соціальний експеримент у колишньому СРСР також підтвердив закономірний взаємозв’язок між розвитком економіки та демократії.

Найбільш далекоглядні радянські вчені ще у 1970 році попереджали керівництво Радянського Союзу про неможливість подальшого прогресивного економічного й соціального розвит­ку без докорінної демократизації суспільства. В роки перебу­дови у пресі з’явився цікавий документ: лист відомих учених-правозахисників: А. Д. Сахарова, В. Ф. Турчина та Р. В. Медвє­дєва до Л. І. Брежнєва. В ньому, зокрема, говорилося про ката­строфічне відставання СРСР від США та інших передових держав світу. Причиною труднощів у економіці автори вважали «антидемократичні традиції та норми суспільного життя», які залишилися від сталінського режиму. На їхню думку, пережитки сталінського періоду розвитку країни негативно відбиваються на економіці як безпосередньо через неможливість реалізації наукового підходу до проблем організації та управління, так і опосередковано – через загальне зниження творчого потенціалу працівників усіх професій. «Саме в умовах другої промислової революції, – підкреслювалося у зверненні, – власне творча праця стає все більш важливою для народного господарства» [30].

Розмірковуючи над причинами відставання України від деяких посткомуністичних країн, слід зважити на фактор, що перешкоджав інституційному розвитку України: це – характер економічних відносин, що був сформований за часів державного соціалізму. Суттєвими вадами української економіки були пану­вання командних форм і методів управління, надмірна центра­лізація та екстенсивний шлях розвитку господарства. Більш того, українська промисловість розвивалася переважно в інтере­сах військово-промислового комплексу. Тому структурна пере­будова такого господарства, переорієнтація його на задоволення потреб всього суспільства вимагала значних зусиль та матері­альних ресурсів.

Важкими наслідками для економіки України, на думку укра­їнського історика Олександра Бойка, став розрив кооперативних та господарських зв’язків, насамперед із суб’єктами колишнього єдиного союзного господарчого комплексу. Успадкована струк­тура республіканської економіки базувалася на принципі неза­вершеності. Майже 80 % усього виробництва в Україні не мало закінченого технологічного циклу, а значить, залежало від імпорту комплектуючих виробів і сировини [14, 583]. Причому, як зауважують вчені, вихід з налагодженої системи господар­ських зв’язків часто зумовлювався не об’єктивними чинниками, а «прагненням українського керівництва утвердити незалежність своєї держави переорієнтацією економіки на Захід» [112, 577].

Слід також звернути увагу на важкі наслідки радикал-лібе­рального курсу початку 1990-х років, в основу якого покладено ідею повного руйнування старої системи суспільних відносин і швидкого запровадження західної моделі. На думку українських учених, раптовість політичних перетворень на теренах колиш­нього Радянського Союзу, наслідком яких стало утворення самостійної України, відсутність в опозиції «старанно розробле­ної стратегії і тактики побудови незалежної держави», привело певною мірою до імітації ідеології і рис західних демократій. На їх думку, ефект імітації, наслідування стимулює невиправдану поспішність, зловживання вольовими методами, формування та­ких громадських інститутів, організацій і структур, для функціо­нування яких у країні немає соціально-політичних передумов. Останнє ж «викликало в суспільстві наростання дискомфорту, прагнення ліквідувати нав’язані новою політичною елітою еле­менти модернізації» [178, 65−64]. Об’єктивно це вилилося у загострення соціального напруження і ускладнило природні процеси трансформації.

Проте економіка України останніми роками переживає хай не значне, але піднесення. Це позначається й на суб’єктивних оцінках матеріального становища. За спостереженням фахівців Інституту соціології НАН України, у 1998−1999 роках близько половини українських грома­дян відзначали, що за останній рік вони перебували в такій скруті, «коли не має на що купити навіть найнеобхідніші продукти» (46,1 %), проте в останні роки людей, які перебувають у такій скрутній життєвій ситуа­ції, значно поменшало і у 2006 році склало менш ніж половину від рівня 1998 року – 19,2 %. Менше стало й тих, хто втратив «соціальний оптимізм, надію на те, що стан у країні зміниться на краще»: у 1994 році таких було 24,8 %, у 1998 – 32,2 %, у 2003 – 21,7 %, у 2006 – 19,9 %. Тенденція до зменшення частки людей, котрі цілковито втратили соціальний оптимізм, є свід­ченням позитивних зрушень у масових настроях. Стан безнадій­ності, характерний для першого етапу пострадянських транс­формацій, так само істотно зменшується. Якщо у 1994 році зазначали, що впродовж останнього року їм доводилося «втра­тити віру у власні сили такою мірою, що буквально нічого не хотілося робити» – 18,5 % громадян України, у 1998 – 20,9 %, у 2003 – 12,2 %, то у 2006 році остаточно зневірених у власних силах виявилося лише 9,8 % [126, 49].

Наскільки ж тісним є зв’язок між економічними орієнтація­ми, інтересами населення України та його політичною активніс­тю? Чи стали економічні фактори більше визначати політичну активність населення країни останніми роками? На такі питання намагалися дати відповідь українські соціологи (О. Владико) [24, 66−76]. Емпіричною базою аналізу слугували дані загально­національних опитувань, проведених Інститутом соціології НАН України у 1999 та 2003 рр. Обидва дослідження дали змогу простежити, як змінилася ситуація за чотири роки.

З огляду на наявні емпіричні дані серед індикаторів політич­ної активності, були розглянуті: намір брати участь у президент­ських виборах; участь особи у певних громадсько-політичних організаціях. Серед економічних чинників виділено: економічні інтереси та економічні орієнтації населення, оцінка населенням економічного стану країни та економічний статус опитаних. Ви­ділені економічні чинники, як виявилося, пов’язані з політич­ною активністю населення. Як правило, особи з визначеними економічними орієнтаціями мали вищі показники політичної ак­тивності – вони частіше, ніж опитані з невизначеними орієнта­ціями, висловлювали намір взяти участь у виборах (і мали при цьому певний політичний вибір, тобто знали, за кого мають на­мір голосувати).

Опитані з проринковими економічними інтересами також частіше, ніж ті, хто мав невизначені або антиринкові орієнтації, брали участь у роботі певних громадських або політичних організацій. Особи, матеріальні умови життя яких поліпшились, брали активнішу участь у роботі громадсько-політичних органі­зацій, ніж решта опитаних (серед них 24 % були членами певних громадських або політичних організацій, тоді як серед решти опитаних – 16 %). З-поміж виділених економічних чинників найбільший вплив на розрізнення тих, хто збирався голосувати, і тих, хто збирався відмовиться від участі у виборах, мали: сек­тор економіки, в якому працює особа, ставлення до втручання держави в розвиток економіки, оцінка матеріального рівня життя родини та оцінка тих змін, що відбулися в житті родини останнім часом, а також оцінка економічного стану країни і орієнтації щодо приватизації землі та малих підприємств.

Отже, певний зв’язок між факторами економічної свідомості й поведінки та політичною активністю існує. Однак тіснота зв’язку незначна, і протягом 1999−2003 років він не зріс [24, 72]. Проте загалом, судячи з отриманих даних, виділені економічні чинники менш ніж на 5 % пояснюють розбіжності між політич­но активними і політично неактивними особами. Значно біль­шою мірою політична активність населення країни залежить від політико-ідеологічних чинників, таких, як: зацікавленість полі­тикою, політико-ідеологічні орієнтації, ідеологічна самоіденти­фікація тощо. Таким чином, результати моніторингу свідчать, що політична активність населення України поки що слабко пов’язана з його економічними уподобаннями, інтересами та економічно-статусними характеристиками. За досліджуваний період зв’язок цей не став тіснішим. Усвідомлення населенням необхідності політичної участі для вияву своїх економічних інтересів не стало вищим. Це, на думку фахівців, може зумов­люватися: невизначеністю та амбівалентністю як політичної, так і економічної свідомості населення; все ще недостатньою сформованістю та неусвідомленістю економічних інтересів більшої частини населення країни; суперечливістю економічної і політичної свідомості населення [24, 76].

Перехід до демократії передбачає наявність відповідних умов і у сфері соціальних відносин. Слід наголосити, що соці­альні основи демократії зароджуються насамперед у надрах громадянського суспільства. Чим досконаліше суспільство, тим ефективніша демократія. Якість суспільства залежить від якості осіб, які його складають, з їх рівнем культури, прагненнями, мораллю та іншими властивостями. Головна умова активного функціонування громадянського суспільства полягає у соціаль­ній і політичній свободі, гармонійних відносинах із державними структурами. Соціальна свобода дає можливість для самовизна­чення людини у суспільстві. Громадянське суспільство пород­жує такі важливі елементи демократичного життя, як наявність легальної опозиції, партійний плюралізм тощо, котрі, хоча й не складають соціальну структуру громадянського суспільства, але є результатом його життєдіяльності. Соціальна роль цих інсти­тутів полягає у реалізації цінностей громадянського життя, полі­тичній та соціальній свободі людей, можливостей їх повноцінної громадянської участі.

Соціально-класова структура сучасного суспільства відріз­няється великим розмаїттям. Це пов’язано як з багатством форм власності, так і зі складністю виробничої та соціальної інфра­структури соціуму. Для нього є характерною порівняно невели­ка частка робітничого класу, а також фермерства, що поясню­ється зокрема високим рівнем технічної оснащеності вироб­ництва. В той же час, значна частина населення працює у сферах обслуговування.

Соціально-класовій структурі країн з перехідною еконо­мікою, в тому числі й України, притаманні певні особливості. По-перше, це відсутність чітких кордонів між класами за профе­сійною ознакою. Це пояснюється тим, що останні знаходяться в умовах двоєдиного процесу: «розмивання» старих класів та фор­мування нових. В соціальній структурі таких країн є великою частка маргіналів – «напівробітників», «напівбізнесменів», «на­півселян» та ін., які перебувають у стані переходу з однієї соціальної спільноти, до іншої, і їм доводиться водночас «грати» різні соціальні ролі. По-друге, високі показники соціальної не­рівності за наявності значної частки громадян, які перебувають на межі бідності. По-третє, порівняно невелика частка серед­нього класу, який знаходиться в стані формування.

Протягом віків людство прагнуло добра, намагалося покра­щувати умови життя, підвищувати свій добробут. Це загальні цінності та аксіома суспільного життя. В той же час суспільне багатство може сприяти розвитку демократії лише у тому випадку, коли воно більш-менш рівномірно поділене між усіма членами суспільства. «Необхідно, щоб речі належали людям з такою повнотою, виключністю, забезпеченістю, котра викли­кала б в душі кожного повну невичерпну волю до творчої праці,– писав І. О. Ільїн,– але зовсім не потрібно, щоб люди поділялися на надбагачів і злиднів, або на монопольних роботодавців і беззахисних найманців» [75, 277].

Поляризація суспільства на багатих і бідних породжує гострі соціальні конфлікти, тому таке суспільство є серйозною пере­шкодою для демократії. І справа не лише у конфліктах. Головна проблема полягає в тому, що люди з високим рівнем доходів мають більше можливостей впливати на владу,– причому як прямо, брутально підкуплюючи посадовців і політичних діячів, так і опосередковано через різні канали впливу, будучи суб’єк­тами потужних груп інтересів. Як зауважив сучасний англій­ський політолог Ентоні Арбластер, соціально-економічна нерів­ність, якщо вона велика і надмірна, «не тільки загрожує єдності суспільства, а й має тенденцію заперечувати принцип політич­ної рівності, виявом якої є демократія. Іншими словами, не можна провести ясної та виразної межі між політичною рівністю і соціальною та економічною» [3, 54].

Беззаперечним фактом є те, що багатство дійсно зосередже­но в руках незначної меншості. Так, у Великій Британії 1 % «верхівки» володіє біля 19 % всіх особистих багатств. Найбагат­ші 10 % населення володіють майже половиною всього багат­ства, що знаходиться у власності сімей, тоді як найменш багатій половині населення належить лише 8 % всього багатства [29, 259].

До основних факторів, що розділяють українське суспіль­ство, належить надмірне соціально-економічне розшарування. Економічні негаразди, інфляція стали причиною масового зубо­жіння, маргіналізації і десоціалізації значної частини українців. Зловживання під час приватизації, великомасштабні спекуляції при перерозподілі державної власності, призвели до виникнення вузького прошарку надбагатих людей, яким була байдужа доля України та українців. У результаті виникла колосальна диспро­порція у рівні доходів населення. Згідно із показником, що характеризує нерівність у розподілі матеріальних та соціальних благ (GINI-індекс), який є складовим у визначенні рівня сталого економічного розвитку, Україна займає 79 місце серед інших країн світу [71]. Такий високий рівень нерівності є свідченням високої внутрішньої напруженості між різними верствами насе­лення та соціальними групами.

Характерною рисою в Україні 90-х років стало невпинне збільшення диференціації доходів. Проведена лібералізація цін, з одного боку, відкинула за межу бідності основну масу населе­ння – 63,9 %, а з іншого – фактично зруйнувала середній клас – найбільш активні та стабільні верстви населення. На початку 90‑х рр. чітко визначилася тенденція до збільшення частки дуже багатих у складі прошарку багатих (5 % у 1990 році, 7 % – у 1991 році, 8 % – у 1992 році) [15, 120]. За офіційними даними, у 1993 році середній грошовий дохід 10 % найбагатших громадян перевищував дохід 10 % громадян з найнижчими доходами у 6,7 рази, у 1994 році цей розрив збільшився до 9 разів, а на кінець 1995 року – до 12 разів [178, 175].

Як справедливо підкреслює Олександр Дергачов, напруже­ність у відносинах людей різного рівня життя ускладнюється додатково тим, що ця ситуація виникла не просто через ексцеси періоду первісного нагромадження капіталу, а «внаслідок ша­храйства під прикриттям влади» [48, 39].

На думку російських вчених Василя Пугачова та Олександра Соловйова, для демократії найбільш досконалою є модель де­композиції соціальної нерівності. Вона не допускає концентру­вання різних дефіцитних благ, а саме: доходу, багатства, пре­стижу, влади, освіти тощо у однієї соціальної групи або класу,– а вимагає їх розосередження у суспільстві таким чином, щоб індивід, який має низький показник в одному відношенні (наприклад, у доступі до влади), міг компенсувати це собі за рахунок володіння іншими благами, наприклад, високим при­бутком та освітою. Ця структура соціальної нерівності пере­шкоджає статусній поляризації суспільства й виникненню гострих масових конфліктів [145, 182].

Для підтримання соціальної стабільності рекомендується проведення гнучкої соціальної політики, що подібно маятнику рухається від стимулюючої (жорсткої) політики до стабілізу­ючої (м’ягкої), тобто періодичної зміни пріоритетів. Прийняття жорстоких мір щодо стабілізації фінансової системи, росту ефективності економіки, пов’язаних із соціальними витратами, чергується з більш м’якою політикою – виплатою компенсацій, збільшенням пенсій, стипендій, мінімальної зарплати [111, 6−21].

Аналізуючи матеріальний бік життєдіяльності індивідів з точки зору їх належності до демократичної спільноти, ми по­винні пам’ятати й про небезпеку гіпертрофії матеріальних по­треб на шкоду духовному розвиткові людини. У свій час Михайло Грушевський попереджав, що матеріальний інтерес «не повинен захопити людину всю, не повинен гіпертрофува­тись, розвиватися надмірно коштом духовних і соціальних вимог і потреб. Громадянство, народ наш не повинен занадто оматеріалізуватись, обміщянитись, дійти до занедбання духов­них і соціальних завдань і обов’язків» [40, 254].

Необхідною умовою сучасної демократії є соціальний плю­ралізм, який породжується розвинутою структурою економіч­них і соціально-політичних інтересів. Соціальний плюралізм у свою чергу породжує політичний плюралізм, який є важливим чинником процесу демократичних перетворень. Соціальний плюралізм передбачає наявність такої важливої передумови демократії, як існування численного і впливового середнього класу. У свій час, розмірковуючи над долею найкращої форми суспільного устрою, Арістотель писав, що у кожній державі є три частини: дуже заможні, вкрай бідні й треті, що знаходяться посеред них. Оскільки, за загальноприйнятою думкою, помірко­ваність і середина – найкраще, то, за логікою філософа, воче­видь і середній достаток із усіх благ – найкращий. А за його наявності простіше підкорятися розуму; навпаки, «важко слідувати цьому людині надпрекрасній, надсильній, надзнатній, надбагатій або, навпаки, людині надбідній, надслабкій, надпри­ниженій за своїм соціальним становищем. <…> …Люди обох цих типів не ухиляються від влади, але прагнуть її… <…> … Люди першого типу, маючи надлишок благополуччя, сили, ба­гатства, дружніх зв’язків, не бажають, та й не вміють підко­рятися. <…> Поведінка людей другого типу через їхню крайню незабезпеченість надзвичайно принижена. Таким чином, одні не здатні володарювати і вміють підкорятися лише тій владі, яка виявляється у панів над рабами; другі не здатні підкорятися ніякій владі, а володарювати вміють лише так, як володарюють пани над рабами. Створюється держава, яка складається з рабів та панів, а не з вільних людей… А такого роду почуття дуже далекі від почуття дружби в політичному спілкуванні»,− під­креслював видатний вчений [4, 566].

Думається, що характер суспільно-політичних відносин, що склався в Україні, багато в чому нагадує подібну модель суспільного устрою.

Середній клас сам має внутрішню диференціацію і склада­ється з різних груп. Загалом виокремлюють «традиційний серед­ній клас», який складається в основному з підприємців, і «новий середній клас», який включає в себе «білі комірці» – працівників інтелектуальної праці і менеджерів. Представники середнього класу є у лавах робітників, селянства, інтелігенції, підприємців, військових та інших прошарків населення. Він складається з людей близьких за важливими стратифікаційними показниками: доходу, освіти тощо. Середній клас відрізняється високим рів­нем освіти, розвитку самосвідомості, компетентністю суджень й активністю. Він досить чутливий до змін у державній політиці, оскільки його відсторонення від розподілу ресурсів загрожують неприємностями у всіх сторонах життєдіяльності. Середній клас, зважаючи на положення в суспільстві й одержувані дохо­ди, зацікавлений у політичній стабільності, схильний до компро­місів, примирення політичних крайнощів. На думку С. М. Лип­сета, середній клас має можливість свідомо виконувати посеред­ницьку роль у врегулюванні конфлікту між крайнощами й «нагородити голосами помірковану демократичну партію і покарати екстремістів» [цит. за 117, 29].

Від позиції середнього класу значною мірою залежить доля демократії. Для переважної більшості представників середнього класу джерелом існування є приватна та інтелектуальна влас­ність. Із її втратою вони втрачають головне – джерело існуван­ня. Власне демократія не тільки створює сприятливі умови для розвитку приватної власності, а й гарантує збереження від спроб її незаконного захоплення. Тому не дивно, що вони більше, ніж багаті чи бідні зацікавлені у суспільстві, де панують справед­ливість, порядок та стабільність.

Як свідчать дані соціологічного моніторингу Інституту со­ціології НАН України, населення України відчуває не лише матеріальний, а й соціальний дискомфорт. Аналіз соціальних благ, недостатність яких знижує рівень соціального самопочут­тя, показує, що на початок 2006 року більшості людей (більш ніж двом третинам населення України) «не вистачає благ, що відповідають цінностям середнього класу: стабільності в суспільстві і соціальних гарантій, які забезпечують впевненість у «завтрашньому дні» [125].

На зауваження директора Інституту соціології НАН України Валерія Ворони, «за аналогією із Заходом у нас точиться чимало балачок про середній клас. Дослідження Інституту соціології … навіть за нашого великого бажання, такого класу в Україні не виявили»^.

На підтвердження своєї думки, він наводить дані моніто­рингового дослідження 2003 року.

Цілком задовольняли свої потреби:

• у продуктах харчування − менш як 20 % населення;

• в одязі та інших предметах повсякденного вжитку – лише 12 %.

Мали можливість:

• повноцінно відпочивати (раз на рік – санаторій, пансіо­нат, море) лише 6 %;

• одержувати якісне медичне обслуговування − 7 %;

• придбати необхідні ліки – 9 %;

• заощаджувати кошти – ледве 4 % населення України.

Придбати квартиру, будинок, автомобіль, відпочити за кор­доном можуть лише 2 % населення. Саме ці 2 %, напевно, й становлять середній клас. Але тоді чи клас це? – задає слушне питання вчений [27, 123−124].

Як свідчить досвід, становлення демократії швидше відбува­ється у країнах із розвинутим внутрішнім ринком і конкурен­тоспроможною буржуазією. Ключовим моментом у розбудові ринкової економіки є створення умов для становлення та роз­витку національного підприємництва, насамперед малого і се­реднього бізнесу. Володіючи більшими можливостями для оновлення виробничої інфраструктури та асортименту товарів, він виступає головним інвестором у створенні й впровадженні інноваційних технологій. За підрахунками вчених, в економіці промислово розвинутих країн на середній і малий бізнес припадає до 90−95 % усіх підприємств, до 40−60 % виробництва національного доходу [162, 16].

Інноваційний соціально-економічний розвиток України не­можливий без динамічного розвитку малого та середнього біз­несу. Саме він може зменшити кількість безробітних, підвищити рівень реальної зарплати, виступити інвестором національної економіки, стати найбільшим джерелом оновлення економічної інфраструктури країни.

Які ж характерні риси підприємництва склалися в Україні на початку 90-х років? Це передусім помітне відставання у кількіс­них і якісних параметрах від країн, які сьогодні розбудовують ринкову економіку. В Україні наприкінці 1994 року було близько 80 тис. малих підприємств. Для порівняння: у Румунії тільки за перше півріччя після проголошення курсу на ринкову економіку таких господарчих суб’єктів було зареєстровано понад 200 тисяч. Крім того, в Україні у малих підприємствах працювало лише 5 % зайнятого в народному господарстві насе­лення, тоді як частина зайнятих у малому бізнесі в розвинутих країнах Східної Європи і Балтії становила 20 %, а у Росії – 13 % [182]. Для порівняння, у 90-ті роки в Угорщині відсоток підпри­ємців серед найманих працівників зріс від 6 до 10 % [163, 37].

У 2003 році у сфері малого та середнього бізнесу працювало більш ніж півтора мільйони осіб. Але, як підкреслює директор Донецького Інституту соціальних досліджень і політичного аналізу Володимир Кіпень, «прорив» малого та середнього під­приємництва в нашій країні так і не відбувся». На підтвер­дження цієї тези він наводить дані соціологічного опитування, згідно з якими лише 10−12 % опитаних побачили динамізм у розвитку малого та середнього бізнесу і займають оптимістичну позицію, у той час як більша половина опитаних підприємців у 2002 і у 2003 роках схарактеризували цей розвиток як повільний (53 % та 55 % відповідно) [82, 26−27].

Таке становище в цілому збереглося й у наступні роки. Певні надії на краще значної частини населення, пов’язані із Помаранчевою революцією, змінилися глибоким песимізмом. За результатами соціологічного моніторингу, здійсненого Інститу­том соціології НАН України, внаслідок постреволюційного настрою у суспільстві, яке характеризується в цілому крахом надій та ілюзій, породжених синдромом «революційних очіку­вань», за період з березня 2004 року по березень 2005 року відбулося нарощування антиринкових тенденцій і зростання негативного ставлення до процесів приватизації землі, малих і дуже великих підприємств. Менше стало людей, які бажають відкрити власну справу (підприємство, фермерське господар­ство і т. п.), і тих, хто згідний працювати у приватного підпри­ємця [125].

Сьогодні надзвичайно важко передбачити, як швидко відбу­дуться позитивні зміни у соціальному структуруванні в Україні. Однак очевидно, що процес буде дуже тісно пов’язаний із полі­тикою влади, спрямованої на забезпечення ефективного функціо­нування всіх секторів економіки, характером економічних відно­син, насамперед відносин власності, динамікою розвитку малого та середнього підприємництва і фермерства.

На процес демократизації впливає також співвідношення між міським та сільським населенням, його якісні характерис­тики. Для передових демократичних країн є характерною пере­вага міського населення з низьким рівнем маргінальності. Відомо, що сучасна демократія зароджувалася й розвивалася у містах – центрах політичного життя і культури. Європейські міста пройшли стадію бюргерства, що дало світові масовий середній прошарок населення, який став опорою демократії. І навпаки, общинно-сільська «слухняна» свідомість схиляється до бюрократичного стилю поведінки, який прирікає людину на очікування команди «згори», що несумісне зі справжньою демо­кратією.

Для України характерна кількісна перевага міського насе­лення над сільським. Якщо у 1940 році в Україні нарахову­валося 225 міст, то на початку 90-х років – їх було вже 450. Тенденція до урбанізації – зосередження населення та економіч­ного життя у містах – призвела до того, що у період 1940−1992 рр. міське населення зросло на 21,3 млн осіб і становило 35,3 млн осіб (1992 р.), або 68 відсотків жителів республіки [110, 374−375; 179, 26]. Проте, значна кількість міст ще досить «молода», у них процес формування справжнього міського жителя ще триває.

У 2001 році загальна картина розподілу жителів між містом та селом майже не змінилася (табл. 1).

Таблиця 1

Розподіл населення України за типом поселення

Тип поселення	Чисельність (тис. жителів)	%
Київ	2 601,4	5,3
Понад 250 тис.	13 165,2	26,6
До 250 тис.*	17 739,3	35,9
Село	15 950,2	32,2
Разом	49 456,1	100,0

* До міського населення цієї групи включені СМТ (селища місь­кого типу).

Джерело: [180, 119].

Найбільшою монокультурністю і, відповідно,– мінімальни­ми можливостями для висхідної мобільності характеризуються сільські населені пункти та селища. Тому головний соціальний поділ у соціально-поселенській структурі проходить між містом і селом. Маргінальну позицію в міській групі посідають моно­культурні робітничі поселення, які, за своїми соціально-еконо­мічними умовами, знаходяться на межі міста й села, акумулю­ють негативні риси як міської, так і сільської соціальної спільноти [13, 43−48].

За спостереженнями відомого російського соціолога Євгена Старикова, намагання освоєння великих просторів у «коротко­часні терміни», швидка індустріалізація і урбанізація у країнах колишнього Радянського Союзу породжували замість повноцін­них міст так звані селища міського типу, левову частину котрих складало маргіналізоване сільське населення. «Класичною мо­деллю маргінала є фігура мігранта із села у місто у пошуках роботи: вже не селянин, ще не робітник; норми селянської субкультури вже підірвані – міська субкультура іще не засвоєна. Такий сільський мігрант, перетворюючись у робітника, адапту­вавшись до нових умов, ще довго не може асимілюватися у новому середовищі. Не будучи маргіналом «у чистому вигляді», він одночасно є носієм соціальної і духовної маргінальності» [165, 180].

Головна причина добровільної міграції – прагнення особи потрапити в населений пункт чи регіон із більш високим стату­сом. Оскільки основна соціальна відмінність у територіальному плані проходить між містом та селом, то масовий відтік населення в міста – результат реального співвідношення їх статусів. Процес поповнення міст мігрантами із села в останні роки зумовлений рядом економічних і соціальних причин. Це, насамперед, низький рівень доходів селянина і нерозвиненість соціальної інфраструктури села. У свою чергу, міське населення має тенденцію до концентрації у великих містах.

В сучасних умовах перехідної невизначеності виникають й інші типи маргіналів. Це, насамперед, категорія громадян з низькою оплатою праці: вчителі, службовці, працівники культ­освітніх закладів тощо,– які через життєві обставини тривалий час повинні «суміщати» певні види діяльності. Робітник, який працює неповний тиждень або неповний день і відповідно має низьку заробітну плату, так само змушений шукати додатковий заробіток в інших галузях – сільському господарстві, торгівлі, будівництві та ін. А такий рід діяльності не може не відбиватися на стані особистої свідомості та культури. Тому можна говорити про наявність у нашому суспільстві великого прошарку «напів­робітників», «напівселян», «напівінтелегенції» тощо.

Малі населені пункти, як правило, мають слабодиверсифіко­ване або навіть монокультурне середовище як зону підвищеного соціального ризику: занепад певної галузі ставить у безвихідне становище їх мешканців. При відносній стабільності державного соціалізму малі населені пункти майже не стикалися із серйоз­ними та різкими змінами свого статусу. В умовах же ринкової економіки часті зміни кон’юнктури ринку різко міняють статус населеного пункту. Криза галузі призводить до скорочення зайнятості в ній, і, відповідно, до зростання безробіття в монокультурному місті чи селищі. Сьогодні ця проблема особливо гостро постала в шахтарських поселеннях, наприклад у Донецькій та Луганській областях.

У маргіналізованому українському суспільстві навіть найба­гатші його верстви складаються з маргіналів, що набули висо­кого соціального статусу «майже зненацька, а не завдяки пози­тивним особистим якостям» [52, 5].

На думку І. О. Ільїна, «народ, який втратив осілість, міцність сім’ї та повагу до праці, втрачає підґрунтя і стає політично неспроможним; він наближається до римського плебсу епохи цезаризму. Люди перестають бути політичними індивідами і перетворюються в порох, трагічне сміття, яке розноситься віт­ром... Хто не має постійного житла, той легко перетворюється в «ландскнехта»... Хто не цінує традиції свого чесного роду і власне сімейне вогнище, той непомітно перетворюється в авантюриста. У кого відібрали сенс праці, той перестає бути громадянином. Народ, який перебуває в такому стані, не здат­ний до державного самоврядування, до корпоративного ладу, до демократії» [74, 66].

Важливим висновком є те, що не власне економічний розви­ток або соціальна структура зумовлює демократію, а культура, яка під впливом економіки та соціальних чинників змінюється так, що сприяє демократизації суспільства. У 1980 році А. Ін­кельс і Л. Даймонд на багатому емпіричному матеріалі показали зв’язок між рівнем економічного розвитку країни і поширенням серед її населення таких рис демократичної культури, як толерантність, довіра та ефективність. Згодом Р. Інглгардт довів, що задоволеність життям, довіра між людьми та відкидання революційних змін дуже тісно пов’язані не тільки з економіч­ним розвитком, а й зі стабільною демократією, і що «політична культура може правити за вирішальну ланку між економічним розвитком і демократією» [43, 883].

Характерним у цьому плані є приклад Іспанії. На думку авторитетного російського дослідника С. М. Хенкіна, перехід до демократії в Іспанії відбувався головним чином під впливом політичних, ідеологічних та культурних складових. Економічні та соціальні фактори при цьому не були вирішальними. За роки франкізму в результаті значних соціально-економічних зрушень радикально змінилася політична культура іспанців. На зміну конфронтаційній культурі прийшла готовність до діалогу і компромісів. На підтвердження власної думки вчений наводить слова іспанського політолога Х. Х. Лінца, який вважає, що «якби соціальні та економічні фактори були б вирішальними, перехід до демократії міг відбутися... на 5 або 10 років раніше» [188, 194].

Таким чином, перелік умов, сприятливих для становлення та розвитку демократії, на думку фахівців, може бути окреслений з урахуванням наступних ключових факторів:

• сучасна й ефективна ринкова економіка;

• суспільство, що складається з багатьох верств і має сильну демократичну культуру;

• автономне громадянське суспільство з життєздатною культурною, суспільною, економічною та політичною елітами і з мінімальними соціальними, етнічними та релі­гійними розбіжностями.

• держава повинна бути сильною й незалежною і пере­бувати у демократичному оточенні [189, 14].

Звичайно, усі ці чинники є лише теоретично оптимальними, а не такими, що автоматично впливають на процеси демокра­тизації.

Вагомим чинником переходу до демократії є формування відповідної політичної культури, під якою вчені розуміють – властиві певному народові поширені погляди, настанови, цінності, ідеали, почування та оцінки політичної системи своєї країни та своєї ролі в цій системі [43, 884]. Для подіб­ного типу культури характерне поважне ставлення до соціаль­них та культурних відмінностей, поглядів опонентів, гнучкість та прагматизм, гуманізм у відносинах між людьми, слідування демократичним традиціям та ін. Однак це зовсім не означає, що завжди існує певна єдина політична культура для всіх членів суспільства, оскільки воно поділене за багатьма ознаками: соці­альними, мовними, релігійними, політичними, демографічними та ін. Тому різні етнічні та соціальні групи в межах єдиної країни часто мають різні системи цінностей і світогляд. Причо­му певні культурні відмінності бувають значнішими всередині національної спільноти, аніж серед окремих народів. Так, напри­клад, ціннісні настанови певних груп населення Сходу і Півдня України – з одного боку, і Заходу – з іншого, більш суттєві, ніж, скажімо, Росією чи Польщею.

Факт існування декількох політичних субкультур у масшта­бах однієї країни дає підставу відомому західному досліднику Ларі Даймонду, «з великою обережністю говорити про політич­ну культуру нації, розуміючи під нею хіба що окрему суміш або рівновагу різних орієнтацій у межах однієї країни» [43, 885]. Здається, що у суспільстві, об’єднаному єдиною національною ідеєю, де більшість громадян сповідує однакові або близькі за духом цінності і прагне однієї мети,– є всі підстави говорити про наявність відповідної політичної культури нації або, як мінімум, про домінуючу політичну культуру нації. Інше питан­ня, що формування такої політичної культури може затягнутися у часі.

Ще у 1922 році американський вчений Уільям Огборн запро­понував теорію «культурного лагу» (запізнення), що передба­чала концепцію нерівномірного розвитку різних сфер суспіль­ства. На думку вченого, зміни в економіці, технології можуть значно випереджати зміни у соціокультурній сфері. Наприклад, стрімкий ріст комп’ютерної мережі може стикнутися з пробле­мою відсутності підготовлених фахівців відповідного профілю. Або запровадження новітніх технологій в певній галузі може бути заблокованим за відсутності відповідних правових норм. Огборн вважав, що «культурне запізнення» стане однією з най­важливіших проблем сучасного суспільства, враховуючи швид­кісні зміни у науково-технічному прогресі. Ральф Дарендорф, в свою чергу, стверджував, що для проведення політичних ре­форм достатньо 6 місяців, економічні реформи можна здійснити за 6 років, але процес зміни менталітету, життєвих стилів може потребувати декількох поколінь [134, 194].

На думку автора, більшість конфліктів, що спостерігається у сфері суспільно-політичних відносин в Україні, є, насамперед, наслідками такого запізнення. Так, наприклад, функціонування таких цілком демократичних інститутів як вибори, опозиція, спотворюється через відсутність належного правового забезпе­чення, наявність антидемократичних традицій та хибних цілей політичної діяльності. Невідповідність застарілої ментальності або елементарна культурна обмеженість суб’єктів політичних відносин стоїть на заваді запровадженню сучасних демократич­них процедур та норм тощо.

Політична культура є похідною від процесів, що відбува­ються у суспільстві, тому для перехідних суспільств характер­ний «проміжний» тип культури: він акумулює в собі як руди­менти минулих суспільних відносин, так і паростки нових. Для України – це насамперед наявність елементів, що складають дихотомію: «тоталітаризм-демократія».

Перспективним для визначення сутності політичної культу­ри є поведінковий підхід, який свого часу запропонували Г. Ал­монд та С. Верба у своїй відомій праці «Громадянська культура: політичні установки і демократія у п’яти державах» (1963). Власний варіант типології пропонують і українські соціологи (М. Щербак). Для характеристики основних тенденцій політич­ної культури українського суспільства працівниками Інституту соціології НАН України був розроблений інтегральний тест типів політичної культури. В його основу було покладено під­хід, запропонований Євгеном Головахою, який передбачав дві змінні: тоталітаризм/демократія; активність/пасивність.

Розроблений інтегральний тест типів політичної культури дав змогу виокремити чотири її типи: активно-тоталітарний, пасивно-тоталітарний, пасивно-демократичний і активно-де­мократичний [202, 155].

Результаті соціологічних досліджень дали наступні резуль­тати (табл. 2).

Таблиця 2

Типи політичної культури (за результатами соціологічних досліджень), %

Типи політичної культури	Частка представників
Активно-демократичний	16,7
Пасивно-демократичний	50,7
Активно-тоталітарний	5,9
Пасивно-тоталітарний	26,7

Джерело: [202, 157].

Звертає увагу наявність доволі значної частини представни­ків типологічної групи «пасивно-тоталітарного типу політичної культури» – 26,7 %, які, на відміну від носіїв свідомості «активно-тоталітарного типу» – 5,9 %, також не сприймають ідей демократії, але при цьому не налаштовані активно захища­ти цінності тоталітарного суспільства, яких вони дотримуються. Слід зауважити, що в українському суспільстві переважає «пасивно-демократичний тип політичної культури» – 50,7 %. Люди, що входять до означеної групи, сприймають цінності демократичного суспільства, але не готові активно підтримувати їх.

На характер змін у перехідному суспільстві вагомий вплив здійснюють морально-духовні фактори, до яких відносяться ідейні переконання, цінності та норми певної політичної культу­ри, в тому числі й демократичної. Саме вони детермінують поведінку конкретних суб’єктів політичного процесу: індивідів, еліт, соціальних, демографічних груп, спрямовуючи розвиток суспільства у певному напрямі. Тому знання масових настроїв є важливою складовою проведення адекватної ефективної полі­тики.

Соціологічні дослідження, проведені Фондом «Демократич­ні ініціативи» та фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» у спів­праці з Freedom House, показали суперечливе ставлення насе­лення України до демократії, яка не є для переважної більшості населення абсолютною цінністю (табл. 3).

Таблиця 3