2.5. Особливості партійно-політичної структуризації та стан розвитку партійної системи українського суспільства

Політичні партії і партійні системи. Сутність політичних пар­тій. Визначення політичної партії. Класифікація політичних партій. Шляхи підвищення ролі політичних партій. Вдосконалення гендерних відносин у законодавстві та діяльності політичних партій. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (2005). Початок багатопартійності. Утворення НРУ, УРП та ін. Заборона КПУ. Закон України «Про об’єднання громадян» (1992). Відродження КПУ. Особливості партійної структуризації в період між виборами 1994−1998 рр. Запровадження змішаної системи проведення виборів. Сценарії суспільно-політичного розвитку України (В. Васютинський). Внутрішньоелітний розкол початку 2000-х років (О. Куценко). Закон «Про політичні партії в Україні» (2001). Політич­на структуризація на початку 2000-х років. Перевірка Міністерством юстиції дотримання партіями вимог Закону України «Про політичні партії України». Запровадження пропорційної виборчої системи на виборах народних депутатів України та виборів у місцеві органи влади 2004 року. Партійно-політична структуризація під час виборчої кампанії 2006 року. Партійний склад Верховної Ради України 1994−2006 років. Соціально-економічні характеристики стану роз­витку партійної системи (М. Рибачук, В. Горбулін, А. Качинський, Ю. Шайгородський, К. Меркотан, І. Клямкін). Партії і політико-економічні групи (ПЕГ) (О. Долженков, О. Лісничук, О. Сушко). Рівень довіри населення до політичних партій. Опозиція (Болінгброк, Х. Лінц).

Забезпечувати надійну та ефективну політичну участь насе­лення покликані зокрема політичні партії. Вони є не лише захисниками та виразниками інтересів певних соціальних груп, а й важливим інститутом структурування суспільства, завдяки якому суспільство постає як певна система організованих інтересів. Вони виконують також важливу функцію соціальної інтеграції, здійснюючи, з одного боку, зв’язок між громадянами і владою, з іншого – між окремими групами громадян.

Головна риса, що відрізняє політичні партії від інших суспільно-політичних об’єднань – це прагнення до влади. Саме через партії громадськість має можливість законним шляхом дістатися влади та ефективно впливати на неї. На думку сучас­них вчених, визнання якоїсь організації партією передбачає в ній відповідну широту політичних поглядів з певного кола проблем, наявність стратегічного мислення, а також намагання отримати право на формування уряду (із достатньо вагомими шансами для цього). Однак дрібні партії без реальних шансів прийти до влади можуть трактуватися лише як групи за інтересами, які слідують певній публічній стратегії і майже не пересікаються з політичними партіями, що мають урядовий потенціал [51, 83]

До основних функцій політичних партій у системі представ­ницької демократії належать такі: висунення кандидатів на офіційні посади на виборах та їх «селекція», структурування партійних списків; боротьба за владу з використанням конвен­ційних та неконвеційних форм; агрегація інтересів (діяльність, в ході якої політичні вимоги індивідів і груп формулюються та відображаються у партійних програмах); висунення політичних лідерів і формування еліт; представництво суспільних інтересів; узгодження різних соціальних інтересів і запобігання конфлік­тів; залучення громадян до участі у політиці; забезпечення орга­нізованої конкуренції у боротьбі за політичну владу; коорди­нація дій політиків, наведення «мостів» між різними гілками влади для забезпечення ефективної політики; формування гро­мадської думки щодо суспільно важливих питань; забезпечення легітимності політичної системи та ін.

Бути справжньою політичною партією організація може лише в тому випадку, якщо вона виконуватиме свою соціальну роль. Про політичну партію можна говорити лише тоді, коли є організації, які ставлять собі за мету «постійно впливати на формування політичної волі… Відмітною ознакою політичної партії є участь у виборах, щоб таким чином отримати владу та вплив» [171, 11].

Деякі вчені зводять роль політичної партії до участі у виборах. Таким є трактування політичної партії американськими вченими К. Джандою, М. Беррі, Д. Голдманом і К. В. Хулою. На їх думку, «політична партія (political party) – організація, яка підтримує та субсидує кандидатів на політичні посади, які виступають під її ім’ям» [49, 236]. Як справедливо зауважують вітчизняні вчені М. І. Обушний, М. В. Примуш і Ю. Р. Шведа, у такому підході поняття «політична партія» наближається до змісту «виборча партія». Однак таке їх ототожнення є неправо­мірним, оскільки «не можна зводити визначення партії лише до виборчої демократії та виборчої активності. Діяльність тоталі­тарних та революційних партій, котрі утримують владу, зазви­чай, не шляхом виборів, наочне тому підтвердження» [115, 99].

Правові та організаційні засади діяльності партій в Україні регламентуються Конституцією України та відповідними зако­нами. В Законі «Про політичні партії в Україні» визначається поняття політичної партії: Політична партія – це зареєстро­ване, згідно із законом, добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспіль­ного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах (ст. 2) [65, 13].

Таким чином, з набуттям чинності Закону України «Про політичні партії» (2001), вдалося певною мірою уникнути бага­тозначності у толкуванні поняття «політична партія» в контексті українських реалій, більш чітко встановити її правовий статус.

Характер політичної участі значною мірою залежить від партійної системи, а також від типу політичних партій, що реально впливають на політичний процес. За Дж. Сарторі, на основі чисельного критерію можна виділити сім класів таких систем: 1) однопартійна; 2) гегемоністська; 3) система с доміну­ючою партією; 4) двопартійна; 5) система обмеженого плюра­лізму; 6) система крайнього плюралізму; 7) атомізирована.

Що стосується останньої категорії, то «атомізовану» модель введено вченим у класифікацію як залишковий клас для визна­чення межі, за якою проблема точного підрахунку вже не стоїть так гостро, порога, за яким точна кількість партій – 10, 20 або 30 – вже не має суттєвого значення. Атомізовані партійні системи можуть бути визначені аналогічно атомізованій конкуренції в економіці, тобто як «ситуація, коли ні одна компанія не здійснює помітного впливу на інші компанії». Це також показує, що критерій чисельності може бути застосований лише до тих партійних систем, які увійшли в стадію структурної консолідації [161, 20−21].

Політичні партії класифікуються за різними ознаками. Від­носно соціальної дійсності, вони поділяються на революційні, реформістські, реакційні, консервативні. За ідеологічною спря­мованістю – на соціал-демократичні, комуністичні, ліберальні, консервативні, конфесіональні, профашистські та ін. За характе­ром участі у політичній владі – на правлячі, опозиційні, ле­гальні, напівлегальні, нелегальні. За політичним темпераментом – на праві, центристські, ліві. Вони також різняться за харак­тером внутрішньої організації, соціального складу та іншими ознаками. Виділяють також прагматичні, партикулярні (об’єдну­ють вузькі соціальні, національні або релігійні групи) та ін. партії.

Поширеним типом на Заході є так звані «народні» партії, які декларують відображення інтересів не окремих верств, а всього населення. Яскравим прикладом такої партії є Християнсько-демократичний союз (ХДС), утворений у 1945 році в Німеччині. Своїх прибічників Союз об’єднав не стільки консервативною або реформістською ідеологією, скільки наголошенням христи­янських принципів, ідеєю про політичне та міжконфесійне об’єднання. На відміну від соціально та програмно чітко окрес­лених світоглядних партій, вона не належить ані до правого, ані до лівого спектру. В Україні важко знайти дійсно народну партію, оскільки всі вони мають як не ідеологічну, то регіо­нальну, не прагматичну, то – партикулярну спрямованість, не говорячи вже про міні-партії, які «породжуються честолюб­ством політичних лідерів» (А. де Токвіль).

Частина існуючих впливових вітчизняних партій (особливо після запровадження в Україні пропорційної системи виборів і державного фінансування партій) так чи інакше перейде в розряд «картельних партій». Як підкреслюють автори концепції, західні дослідники Ричард Кац і Пітер Меір, «картельні партії» з’являються насамперед там, де спостерігається посилення підтримки діяльності партій з боку держави, тобто можливість для партійного патронажу, активно проявляються міжпартійна кооперація і співробітництво.

Виникнення «картельних партій» є механізмом розподілу державних постів між професіональними групами політиків, що базується на безпосередньому зв’язку політики та виборця без допомоги партійної організації, широкій коаліційній основі, скороченні дистанції між лідерами та виборцями, великих державних субсидіях партійної діяльності і т. п. Змінюється електоральна конкуренція: вона стає регульованою. Звичайно, партії продовжують конкурувати між собою за державні посади, але, як підкреслюють Р. Кац і П. Меір, «вони роблять це, визнаючи, що розділяють зі своїми конкурентами взаємний інтерес в колективному організаційному виживанні, і в деяких випадках навіть обмежений стимул до змагання дійсно заміню­ється позитивним стимулом не конкурувати» [79, 9]. Кампанії, що проводяться «картельними партіями», є капіталомісткими, професійними і централізованими; партії всіляко сподіваються на ресурси, що надходять від держави.

Поява картельних партій викликає необхідність перегляду нормативної моделі демократії. Сутністю демократії стає здат­ність виборців обирати з фіксованого числа політичних партій, що перетворюються у групи лідерів, які конкурують за можливість обійняти урядові посади и взяти відповідальність на майбутніх виборах за урядову діяльність. Якщо раніше можна було говорити про чіткий поділ правлячих і опозиційних партій, то, за домінування картельного типу, жодна зі значущих партій не може розглядатися як така, що знаходиться «поза владою». Тотожність партійних програм накладає відповідальність за дер­жавну політику на всі партії і в той же час знижує відпові­дальність конкретної партії. Демократія швидше стає засобом досягнення соціальної стабільності, а не соціальних змін, як стверджують вчені [79, 9−10].

Суттєве доповнення до визначення сутності сучасних полі­тичних партій додає Ален Турен. Він вважає, що раніше партії репрезентували соціальні класи, зараз вони стають більш незалежними по відношенню до соціальних сил і є проектами колективного життя, тому що в сучасному суспільстві більша частина населення не належить ані до робітників, ані до під­приємців. У зв’язку з цим, зміцнюється концептуальний погляд на партії як на «команди з управління країною, між якими виборці і повинні робити вибір» [177, 18].

Серед вчених поширена думка, що традиційні політичні пар­тії значною мірою не в змозі виконувати функцію представ­ництва широкого спектру суспільних інтересів. Це обумовлено тим, що крупні політичні партії фактично вже злилися з основними групами інтересів, з одного боку, і з різними владними структурами – з іншого. Водночас всередині партій визначальна роль у виробленні програм, стратегії і тактики політичних кампаній належить лідерам та центральному апара­ту, а партійна номенклатура все більш віддаляється від рядових членів.

У процесі посткомуністичної трансформації в країнах ко­лишнього Радянського Союзу, в тому числі і в Україні, були створені нові політичні партії, які нібито взяли на себе відповідальність за майбутнє своїх країн. Однак брак досвіду і професіоналізму в ході здійснення демократичних перетворень, цілковита залежність деяких з них від фінансово-політичних угруповань та регіональних еліт, егоїзм, відсутність державного мислення її лідерів та ідеологів стають на заваді виконання їх соціальної ролі. Партії, які існують лише для того, щоб за допомогою політичних маніпуляцій посадити свого представ­ника на владну посаду, не можуть виконувати свою репрезен­тативну функцію і не мають майбутнього.

Головним завданням політичних партій, що отримали владу, є постійна парламентська діяльність. Саме через роботу в парламенті вони можуть здійснювати свою політичну волю і відповідати на запити певних соціальних верств. Тому для підвищення ролі партій як каналів ефективної участі в процесі суспільно-політичної модернізації необхідно, як мінімум, намагатися створити «бодай рівновагу між президентською владою та парламентським контролем або ж навіть забезпечити невелику перевагу парламенту» [171, 11].

Другим напрямом підвищення ролі партій є вдосконалення законодавства, зокрема, фінансування їх статутної діяльності. Нерівність фінансових можливостей політичних партій призводить до нерівності їх шансів на перемогу на виборах. У той же час залежність від матеріальної підтримки, нехай навіть з боку приватних осіб, великих суб’єктів підприємницької діяль­ності або держави, знижує демократичний потенціал політичної партії.

Фінансові важелі водночас можуть бути використані і як засіб, що спрямований на вдосконалення гендерних відносин, що відповідає міжнародній демократичній традиції та вимогам ООН. Зокрема «цілями тисячоліття ООН» (ціль 6 – Забезпе­чення гендерної рівності) передбачено до 2015 року забезпечити гендерне співвідношення на рівні від 30 до 70 % для будь-якої статі в представницьких органах влади та у вищих органах виконавчої влади, а також скорочення розриву у доходах жінок та чоловіків [57, 12].

Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливос­тей жінок і чоловіків» (2005) не містить конкретних положень, які б зобов’язували партії дотримуватися певних квотних прин­ципів, хоча і захищає право жінок та чоловіків бути представ­леними у списках виборців. Так, стаття 15 закону, яка декларує забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у виборчому процесі, наголошує: «Політичні партії, виборчі блоки під час висунення кандидатів у народні депутати України в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі пе­редбачають представництво жінок і чоловіків у відповідних виборчих списках.

Контроль за цією вимогою здійснюють виборчі комісії» [57, 176].

У Франції, де практикується фінансування як виборчих кам­паній, так і політичних партій, у травні 2000 року був прийнятий закон, спрямований на підвищення ролі жінок у виборчому процесі. Згідно з новим законом, якщо кількість чоловіків і жі­нок кандидатів будь-якої політичної партії відрізняється більш ніж на 20 %, то державна допомога скорочується на половину цієї різниці: якщо будь-яка партія, наприклад, висуває 60 % кандидатів і 40 % кандидаток, тобто розрив між ними складає 20 %, то державна дотація цієї партії скорочується на 10 %; якщо співвідношення буде навпаки, то, відповідно, воно на 10 % збільшується [2, 22]. Існують й інші варіанти врегулювання цього питання у партійних документах різних партій^.

Третій напрям підвищення ролі партій пов’язаний зі ство­ренням ефективного механізму зворотного зв’язку між партією і масами. Існуюча практика, коли про народ згадують лише у час виборчих кампаній, не може вважатися нормальною. Створення тандему «партія − соціальна група» залежить не лише від суб’єктивної волі керівництва політичної партії, а й від цілого комплексу суспільно-економічних перетворень, результатом яких є становлення сталої соціальної структури суспільства, здатної до самоорганізації. Діяльність же партій, які відстоюють інтереси всього народу, виходить за рамки існування такого «тандему». Водночас слід зауважити, що повноцінне функціо­нування партій можливе лише там, де народ сам прагне до активної участі у громадських та державних справах.

Однією із проблем забезпечення ефективного зворотного зв’язку партії та виборців є недостатнє володіння інформацією про реальні потреби пересічних громадян. Роль посередника між партіями і масами беруть на себе ЗМІ, які можуть бути не лише простим «ретранслятором» проблем, що існують в су­спільстві, а й стати надійними союзниками політичних партій і громади в їх вирішенні.

Важливою залишається проблема відповідності ролі і місця політичної партії у демократичному суспільстві. Якщо партіям життєво важливо впливати на дії парламенту та уряду, включаючи участь в їх формуванні, то подібний вплив на органи правосуддя та управління – неприпустимий. Партії не повинні панувати над державою та суспільством, а мусять знаходитися під пильним наглядом суспільного контролю. Відсутність громадського та державного контролю за діяльністю партій – чи то із суб’єктивних причин, чи за браком дієвих механізмів – може призвести до виникнення такого антидемократичного явища як партократія.

За роки незалежності українська громада пройшла складний шлях від абсолютної монополії однієї партії, яка прагнула підпорядкувати своєму впливу всі сфери суспільного життя, до реальної політичної, економічної та ідеологічної багатоманіт­ності, утвердження засад багатопартійної системи.

Початок партійно-політичної структуризації українського суспільства був пов’язаний із появою одного з масових демокра­тичних суспільно-політичних об’єднань, що виникло наприкінці 1980-х років на хвилі перебудови – Народного руху України. Громадсько-політичний рух демократичних та національно свідомих сил «За перебудову» був створений у вересні 1989 ро­ку. У листопаді 1990 року була зареєстрована перша політична партія – Українська республіканська партія на чолі з Левком Лук’яненком, що виникла на базі громадської організації – Української Гельсінської спілки. Саме цю подію можна вважати формальним початком багатопартійності в Україні.

Здобуття незалежності України майже збіглося у часі з тим­часовим припиненням діяльності однієї з найпотужніших полі­тичних сил – Комуністичної партії України. Антиконституцій­ний переворот 19−21 серпня зумовив Указ Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 року щодо заборони діяльності КПУ. Проте це рішення викликало різке обурення багатьох комуністів, які не мали нічого спільного з «гекачепістами» і цілком логічно вважали, що не всі мають відповідати за дії політичних авантюристів (зокрема, 2001 року Конституційний суд України визнав заборону Компартії 1991 року незаконною).

Протягом 1991 року було зареєстровано вже сім партій – Українську селянську демократичну партію, Партію зелених України, Демократичну партію України, Партію демократично­го відродження України, Ліберальну партію України, Україн­ську християнсько-демократичну партію, Соціалістичну партію України.

16 червня 1992 року Верховною Радою був ухвалений Закон України «Про об’єднання громадян», який визначив правові засади діяльності політичних партій, що послужило поштовхом для розвитку багатопартійності. Закон чітко відокремлював політичні партії від громадських організацій і, відповідно, закріплював їх роль в якості самостійних суб’єктів політичної діяльності. Проте, за спостереженням фахівців, законові були притаманні суттєві недоліки. Зокрема «він не розв’язував про­блеми визначення механізмів участі партій у формуванні орга­нів державної влади та місцевого самоврядування, фінансування діяльності партій тощо» [93, 43].

Хід політичної структуризації в Україні в цілому відображав процеси, генеровані у Києві, де почалося кардинальне перегру­пування сил. У січні 1992 року на сесії Верховної Ради Прези­дент України Леонід Кравчук проголосив курс на консолідацію всіх політичних сил республіки з метою прискорення процесів державотворення, що фактично призвело до розколу опозиції. З метою сприяння розбудові держави частина партій, що входили до Руху (в першу чергу республіканці та демократи), утворили Конгрес національно-демократичних сил на підтримку прези­дента. Проте більша частина Народного руху на чолі з В’яче­славом Чорноволом і разом з блоком «Нова Україна» перейшли у конструктивну опозицію із власним баченням перспектив розвитку української держави.

У липні 1993 року, після відновлювального з’їзду, поверну­лася до «великої політики» Комуністична партія України, яка була зареєстрована Міністерством юстиції України в жовтні 1993 року після відмови від претензій на правонаступництво^. У 1993 році чисельність політичних партій зросла до 31 [195, 10].

Президентські та парламентські вибори 1994 року сприяли подальшому розвитку партійної системи, появі якісно нових партій, діяльність яких базувалася на різних ідейно-політичних засадах і принципах – від крайнього лівого (Партія комуністів (більшовиків) до крайнього правого спектра (Соціал-національ­на партія України). Однак набирали силу партії, що сповідували принцип прагматизму. Яскравим прикладом такого утворення стало Всеукраїнське об’єднання «Громада» (зареєстроване напе­редодні виборів у березні 1994 року), яке здійснило вагомий вплив на розстановку політичних сил. Головою партії до 1997 року був Олександр Турчинов, потім – Петро Лазаренко.

Вибори 1994 року до Верховної Ради України показали, що політичні партії можуть виступати ефективним засобом у боротьбі за парламентське представництво. Хоча члени партій складали лише чверть від всіх кандидатів у народні депутати, – вони виграли майже половину депутатських мандатів.

Суттєвий імпульс партійному будівництву надало ухвалення виборчого законодавства, яке передбачало змішану пропор­ційно-мажоритарну виборчу систему. Парламентські вибори 1998 року із впровадженням нової системи проведення виборів сприяли активізації структурної розбудови політичної системи України. Запровадження змішаної виборчої системи, за якої ли­ше половина парламентських місць розподіляється за пропор­ційною системою, а друга половина – через мажоритарні окру­ги, була вигідна сильним партіям, які мали розвинуті структури на місцях. З рештою ця система мала сприяти консолідації політичного центру, оскільки партії та їх лідери, що сповідували радикальні погляди, як правило, мали сильні позиції лише в окремих регіонах,– в масштабах цілої країни, ще й за наявності чотирьохвідсоткового застережного бар’єру, шансів попасти до парламенту у них було мало.

В цей період відбулося зародження політичних партій, які в наступні часи зіграли важливу роль у політичному житті Укра­їни – НДП, СДПУ(о), Партія регіонів, а їх лідери Володимир Пустовойтенко, Віктор Медведчук, Віктор Янукович, займали вищі посади у суспільстві – від Прем’єр-міністра України до Глави Адміністрації Президента України.

Народно-демократична партія була створена внаслідок об’єднання Партії демократичного відродження України (ПДВУ) та Трудового конгресу України (ТКУ). ПДВУ була заснована ще у 1990 році на базі «Демократичної платформи в КПУ», ТКУ – у 1993 році. З травня 1999 року голова партії – Володимир Пустовойтенко. На цю посаду він був обраний після виходу з партії Анатолія Матвієнка та групи впливових партійців на знак незгоди з партійною позицією на президентських виборах 1999 року.

Складним був шлях утворення СДПУ(о). Партія була зареє­стрована у 1996 році і лідером у той час був Віктор Онопенко. Від 1990 року в соціал-демократичному русі сучасної України тривали постійні організаційні негаразди – розділення, об’єд­нання, боротьба за назву. Назва СДПУ(о) походить від об’єднан­ня частини організацій Соціал-демократичної партії України, Партії прав людини (В. Онопенко) та Української партії спра­ведливості (М. Гречка). З 1998 року партію очолював В. Мед­ведчук, який після невдачі на парламентських виборах 2006 ро­ку заявив про складання своїх повноважень.

У листопаді 1997 року реєструється Партія регіонального відродження України (голова – В. Рибак, міський голова м. Донецька), яка у наступному році разом із низкою політичних партій була реорганізована у Партію регіонів. На той час вона ще не була достатньо впливовою політичною силою.

З 1997 року починається стрімкий ріст кількості політичних партій, який більш ніж вдвічі перевищив показники попередніх років. Цей рік, на думку фахівців, став «роком перелому» в становленні партійної системи України. Головну причину вчені бачили у привертанні уваги до партій з боку «галузевих, регіо­нальних, відомчих та інших груп впливу», які побачили у пар­тіях, «по-перше, механізм більш легкого приходу до влади (на центральному або місцевому рівнях), по-друге, політичну гаран­тію бізнесу, по-третє, інструмент збереження або зміцнення позицій в ешелонах влади» [93, 50].

Початок виборчої кампанії у Верховну Раду України 1998 ро­ку викрив певні особливості партійно-політичного структу­рування українського суспільства. Незважаючи на взаємні за­клики до об’єднання і створення єдиних коаліцій партій правої та правоцентристської орієнтації, власне центру, далі закликів справа так і не зрушила. Про це свідчить велика кількість блоків партій, що йшли на вибори окремо – дев’ять: Виборчий блок «Вперед, Україно!» – Українська християнсько-демократична партія, Християнсько-народний союз; виборчий блок «Партія праці та Ліберальна партія – РАЗОМ!» – Партія праці, Лібе­ральна партія України; виборчий блок «Блок Демократичних партій – НЕП (Народовладдя, Економіка, Порядок)» – Демо­кратична партія України, Партія економічного відродження; виборчий блок «Європейський вибір України» – Ліберально-демократична партія України, Українська селянсько-демокра­тична партія; виборчий блок «Менше слів» – Всеукраїнське політичне об’єднання «Державна самостійність України», Со­ціал-національна партія України; виборчий блок «Національ­ний фронт» – Конгрес Українських націоналістів, Українська консервативна республіканська партія, Українська республікан­ська партія; виборчий блок «СЛОн – Соціально-Ліберальне Об’єднання» – Партія «Міжрегіональний блок реформ», Кон­ституційно-демократична партія; виборчий блок «Трудова України» – Українська партія справедливості, Громадянський конгрес України; виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України «За правду, за народ, за Україну!».

Така розстановка політичних сил свідчила про рівень роз­біжностей інтересів основних фінансово-політичних угрупо­вань, а також відбивала стан політичної культури української еліти, яка ще не була готова йти на компроміси, поступатися часткою своїх прав в інтересах загального блага. На заваді стояли брак досвіду політичної роботи в умовах політичного плюралізму, максималізм, що притаманний молоді взагалі, в тому числі «молодим» політичним партіям та їх лідерам, а також політичні амбіції, егоїзм окремих партійних керівників.

Станом на 14 січня 1998 року Міністерством юстиції Укра­їни було зареєстровано 52 політичні партії, 44 з яких прийняли рішення брати участь у виборах до Верховної Ради України [139, 28]. Із 40 партій, що брали участь у виборах 1998 року, п’ять були зареєстровані (або поновлені у своїх правах) у 1996 році, а десять – у 1997 році, тобто незадовго до виборів або безпосередньо перед ними. Серед них були такі впливові політичні сили, як НДП та СДПУ(о), зареєстровані відповідно у травні та червні 1996 року.

Голосування в різних регіонах підтвердило, що процес фор­мування загальнонаціональних партій, які б мали достатню підтримку у всіх регіонах України, ще не завершився. Навіть найбільш популярні на той час партії, а саме КПУ і НРУ, не змогли подолати чотирьохвідсотковий застережний бар’єр у всіх областях України. Так, це не вдалося зробити КПУ на Івано-Франківщині та Тернопільщині. Народний Рух України дістав менше 4 % голосів виборців у шести областях: Дніпро­петровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Сумській та Харківській.

Водночас декілька партій з восьми переможниць продемон­стрували свій регіональний характер. До них належали СДПУ(о) та «Громада», які набрали понад 4 % голосів лише у чотирьох областях. Причому за останню у Дніпропетровській області проголосувало 677 519 осіб (37,37 %), що складає понад поло­вину всіх виборців «Громади». Більшу кількість голосів в одній області змогли набрати тільки комуністи – в Донецькій області їх підтримали 856 323 виборці (38,69 %). За результатами голосування в різних регіонах України лише дві політичні партії можна було називати формально загальнонаціональними – Партія Зелених України та КПУ. Саме вони не змогли подолати застережний бар’єр лише у двох регіонах: КПУ – в Івано-Франківській та Тернопільській областях, а ПЗУ – у Львівській та Чернівецькій [120].

Згідно аналізу українського політолога Юрія Шведи, після 1996 року партійна система країни була перехідною від атомізо­ваної системи до системи поляризованого плюралізму. Про це виразно свідчить наявність у політичному спектрі сильної дво­полюсної опозиції (антисистемних лівих та правих). Парламент­ські вибори 1998 року, на його думку, внесли чергові зміни у конфігурацію партійної системи України, сприяючи формуван­ню в Україні системи малих партій.

Згідно з П. Маєром, до категорій малих відносяться партії, що отримали на виборах менше 15 % голосів. З восьми партій, що подолали у 1998 р. 4%-й бар’єр, лише КПУ набрала більше 15 % голосів виборців (24,65 %). Відповідно із запропонованою П. Маєром класифікацією, партійну систему, при якій дві найбільші партії, що мають у своєму розпорядженні більше ніж 80 % мандатів, треба кваліфікувати як систему великих партій, якщо вони розпоряджаються 65 % мандатами, мова йде про систему середніх партій, а, якщо у них 42 % мандатів, то це система малих партій. Очевидно, що партійна система України, де дві найбільші партії КПУ і НРУ разом отримали у 1998 р. 37,55 % мандатів, відноситься до останнього типу [196, 18].

Після парламентських (1998 р.) і президентських (1999 р.) виборів в Україні продовжився процес політичної структуриза­ції, на який певний вплив чинили ідейно-політичні уподобання населення. Ідеологічний спектр України 1990-х років відзначав­ся поступовим зсуненням центру його ваги зліва направо.

На думку Вадима Васютинського, відсутність домінуючих конструктивно-творчих ідей, здатних консолідувати суспіль­ство, надати процесу реформування виразної соціальної та мо­рально-етичної спрямованості надзвичайно актуалізує включен­ня у процес державотворення потенціалу громадської думки, котра значно адекватніше усвідомлює нагальні суспільні потре­би та інтереси. Лабораторія психології мас та організацій Інсти­туту соціальної та політичної психології АПН України описали у 1998 році чотири основні схеми або сценарії політичного розвитку суспільства на найближчий період – сценарії, які неяв­но, імпліцитно існували у самій масовій свідомості [20, 39−41].

Перший за поширеністю та впливовістю сценарій (умовно його назвали «протестно-лівим») найбільш виразно пов’язу­вався з існуючим станом речей. Його головними ознаками були: посилення масового незадоволення з приводу дедалі гіршої соціально-економічної ситуації в країні, зростання соціально-психологічної напруженості, зумовленої передусім економіч­ними, меншою мірою – соціально-політичними чинниками; за­гострення суспільних суперечностей, посилення загрози соці­альних конфліктів і масових актів протесту; дедалі сильніша зневіра у здатності державної влади впливати на становище; зневіра в політичних засобах розв’язання існуючих проблем, політична апатія та електоральна пасивність населення.

За таких умов найімовірнішим вважалося посилення у су­спільстві лівих настроїв. При цьому порівняно більше шансів, на думку експертів, мали позиції не суто прокомуністичні, а радше націонал-комуністичні (у яких акцентовано на соціально-еконо­мічних вимогах та виявляється відносно лояльне ставлення до української державності), а також соціал-демократичні.

Другий сценарій («політично-центристський») відображав прихильність громадян до політичних розв’язань суспільних проблем. Тут домінувала надія на мирні шляхи виходу з кризи, що їх повинна і може віднайти політична еліта; віра в можли­вості досягнення суспільного порозуміння через зближення позицій різних політичних сил; підтримка багатопартійності з одночасним ненаданням переваги конкретним політичним плат­формам; помірно виражена прихильність до ринкових реформ і державної незалежності. За таких умов на передній план повинні були вийти сили центристські і ліберальні.

За третім сценарієм («політично-радикальний) вихід з кризи також лежав у політичній площині, але не у формі порозумінь та угод, а, навпаки, у вигляді політико-ідеологічної поляризації суспільства; посилення міжнаціональних, міжконфесійних та ін­ших суперечностей; загострення великих соціальних конфліктів та їх розв’язання шляхом насильницьких дій, аж до громадян­ської війни. Такий варіант передбачав активізацію крайніх лівих (ультракомуністичних) та крайніх правих (радикал-націоналіс­тичних) течій, які прагнутимуть установити свою диктатуру та, свідомо чи несвідомо, – фашизуватимуть суспільство.

Нарешті, четвертий сценарій («економічно-демократичний») мав найпривабливіший вигляд, але відображався масовою свідо­містю як найменш імовірний із-поміж описаних. Він орієнту­вався на відносно швидке впровадження економічних реформ, що мало б у результаті економічне зростання, яке, у свою чергу, забезпечило б достатній рівень соціального захисту нужденних верств населення; зниження соціально-психологічної напруже­ності; утвердження в суспільстві демократичних цінностей за­хідного зразка; посилення прихильності громадян до незалеж­ності України та українського національного відродження. На шляху до втілення в життя такої схеми найбільшої популярності мали б сили національно-демократичні (за умови, що їм удалося б позбутися іміджу заклопотаних суто етнолінгвістичними проблемами).

Наведені сценарії по-різному мотивували поведінку носіїв різних ідеологічних та психологічних настанов та їх електо­ральну активність. Вибори 1998 року в цілому підтвердили об­ґрунтованість надій на розвиток суспільства за першим варіан­том. Проте подальший хід політичного процесу (у 1999−2004 ро­ках) пішов, як кажуть, не «за сценарієм».

За даними соціологічних досліджень, на початку 2000-х ро­ків в Україні тривав процес збільшення прихильників центрист­ських поглядів за рахунок лівого та правого спектрів. За даними опитування УЦЕПД (Центр Разумкова), проведеного 25 січня – 5 лютого 2000 року, 18,5 % громадян визначили свої політичні погляди як ліві; 29,9 % – вважали себе центристами; 16,8 % – вважали себе правими; третина респондентів – 34,8 % – не змог­ли чітко визначити свою позицію. Більш глибока деталізація отриманих результатів дала такий розподіл політичних орієнта­цій населення: 9,6 % – крайні ліві; 8,9 % – ліві центристи; 29,9 % – центристи; 10,4 % – праві центристи; 6,4 % – крайні праві. Таким чином, лівоцентристських, центристських і правоцен­тристських поглядів дотримувалася половина (49,2 %) респон­дентів. Протягом останніх років спостерігалося збільшення числа громадян із центристськими поглядами: лютий 1996 року – 18 %, лютий 2000 року – 29,9 % [17, 198−199]. Збільшення частки осіб, які сповідують центристські погляди, надавало центристським партіям впевненості щодо свого майбутнього і, навпаки, радикальні політичні погляди не знаходили підтримки громадян, що зменшувало соціальну базу партій крайнього спрямування.

Загострення внутрішньополітичних протиріч, які вчасно не були розв’язані існуючою владою, боротьба за перерозподіл сфер впливу призвели до активізації опозиції, до якої входили як ліві (комуністи і соціалісти), праві (націонал-демократи), так і центристські сили. Подальша політична поляризація, яка особ­ливо загострилася напередодні і під час Помаранчевої револю­ції, відбувалася скоріше по лінії – «проавторитарні-продемо­кратичні» або «провладні-опозиційні» сили, і мала етнорегіо­нальне забарвлення.

За спостереженнями українських вчених, із початку 2000 ро­ку в Україні спостерігався активний процес «структурування інтересів у соціальних середовищах еліт і громадськості та вичерпання гегемонної моделі консолідації режиму», а від 2001 року в Україні «вочевиднився внутрішньоелітний розкол, підґрунтя якого передусім становив конфлікт із приводу відносин привласнення та способів контролю» (О. Куценко). Внаслідок цього на початку 2000-х років від «партії влади» «відкололася частина впливових олігархічних бізнес-партій і значна частина національно-демократичних субеліт», які почали по-новому позиціонувати себе в політичному полі [95, 71].

Симптоматично, що наприкінці 1999 року утворюється Все­українське об’єднання «Батьківщина» на чолі з Ю. Тимошенко, у квітні 2000-го – Партія промисловців та підприємців А. Кіна­ха, а у листопаді 2000 року об’єднавчий з’їзд п’яти партій: Партії регіонального відродження України (В. Рибак), Партії праці (В. Ландик), «За красиву Україну» (Л. Черновецький), Партії солідарності (П. Порошенко) та Всеукраїнської партії пенсіонерів (А. Капуста) – ухвалив створення об’єднаної партії – Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України». Співголовами партії стали В. Ландик, П. Порошенко, В. Рибак. В березні 2001 року партію було перейменовано на Партію регіонів, головою якої став Микола Азаров. Від квітня 2003 року голова партії – В. Янукович. Зокрема станом на гру­день 2001 року лави Партії регіонів налічували понад 460 тис. осіб, об’єднаних у більше як 8 тис. партійних організацій, з них 7 200 – первинних [137].

Новим поштовхом для розбудови партійної системи було ухвалення у квітні 2001 року Верховною Радою України Закону «Про політичні партії в Україні», який надав широкі можливості громадянам України для здійснення й захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів [65]. З метою стимулювання організаційної розбудови політичних партій закон містив положення, згідно із яким для реєстрації партія повинна зібрати не менше десяти тисяч підписів громадян у не менш як двох третинах районів не менш як двох третин областей України, м. Києва та АР Крим (ст. 10).

Оскільки однією з головних завдань партії є участь у вибо­рах, законом визначено підстави для анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, серед яких − відмова від висування політичною партією своїх кандидатів по виборах Президента України та виборах народних депутатів України протягом десяти років (ст. 24). Тобто закон певною мірою зобов’язував політичну партію активізувати свою діяльність в загальнодер­жавних виборчих процесах.

У листопаді 2003 року до цього закону було внесено зміни, що визначали порядок державного фінансування політичних партій, його форми та обсяг, права на отримання державного фінансування статутної діяльності, на відшкодування витрат, пов’язаних з фінансуванням передвиборної агітації, порядок реалізації цих прав тощо.

Згідно зі статтею 17-1, за рахунок коштів Державного бюд­жету України фінансується статутна діяльність політичних партій, не пов’язана з їхньою участю у виборах до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також відшкодовуються витрати політичних партій, у тому числі й тих, що входили до виборчих блоків політичних партій, пов’язані з фінансуванням їхньої передвиборної агітації під час чергових та позачергових виборів народних депутатів України.

Щорічний обсяг фінансування статутної діяльності політич­них партій (партій, що входили до виборчих блоків політичних партій) з Державного Бюджету України становить 0,01 розміру мінімальної заробітної плати, встановленого на 1 січня року, що передує року виділення коштів, помноженого на кількість громадян, внесених до списку виборців на останніх чергових виборах народних депутатів (ст. 17-2). Причому політична партія має право на отримання державного фінансування її статутної діяльності лише в тому випадку, якщо на останніх чергових виборах народних депутатів України виборчий список кандидатів у депутати від цієї партії отримав чотири і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні (стаття 17-3). Політична партія має також право на відшкоду­вання витрат, пов’язаних із фінансуванням своєї передвиборної агітації, якщо на останніх чергових виборах народних депутатів України виборчий список кандидатів у депутати від цієї партії отримав чотири і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні (ст. 17-4).

Ознакою політичної структуризації на початку 2000-х років стала надлишкова фрагментація партійної системи із великою кількістю суб’єктів політичних відносин. Напередодні парла­ментської виборчої кампанії 2002 року Міністерством юстиції в Україні було зареєстровано 127 політичних партій: 7 називали себе християнськими, 7 – зеленими чи екологічними, 5 – кому­ністичними, 5 – соціал-демократичними, 5 партій претендували на представництво інтересів українських жінок. У такій ситуації «назва партії як індикатор її ідеологічного та соціального спрямування просто втрачала свій сенс» [122, 66].

Основну кількість складали партії, які не мали не тільки будь-якої популярності та регіонального електорату, а й більш-менш відомих лідерів. Насправді загальнонаціональний вплив та вагу мали не більше десяти політичних об’єднань. За спостере­женням експертів, одним із показників справжнього потенціалу (організаційного, фінансового і кадрового) партії є їх участь у висуванні кандидатів і проведення виборчих кампаній в одномандатних округах. На виборах 2002 року своїх кандидатів в одномандатних округах висунули 76 партій, із яких 42 − претендували на більше, ніж 10 місць кожна, і лише 13 змогли запропонувати понад 50 кандидатів [148, 97]

Існувала ще низка партій, які володіли певними фінансо­вими можливостями, спиралися на обмежену або регіональну підтримку виборців і, звичайно, мали відомих у суспільстві керівників. Вони не здатні були вести самостійно боротьбу за місця у парламенті й могли досягти успіхів; лише об’єднавшись у блоки. А тому під час виборів 31 березня 2002 року процес блокування набув значно більшої сили, ніж на попередніх пар­ламентських перегонах. Під час підготовки до виборів народних депутатів України 2002 року з 67, що брали участь у виборах, 21 політична партія йшла на них самостійно, а 46 політичних партій – у складі виборчих блоків партій. Після реєстрації в Центральній виборчий комісії у виборчих списках залишалися 21 політична партія і 12 блоків політичних партій [139, 41].

Вибори 2002 року засвідчили те, що процес політичної структуризації триває. Якщо в 1998 році застережний бар’єр у 4 % подолало 9 партій та блоків: 7 партій (КПУ, НРУ, ПЗУ, НДП, ВО «Громада», ПСПУ, СДПУ(о), що йшли на вибори самостійно; 2 партії – СПУ та СелПУ – у складі блоку «За прав­ду, за народ, за Україну!», то у 2002 – лише 6. На попередніх виборах більшість партій виступали одноосібно, на наступних парламентських виборах у складі блоків. Блоки у 1998 році були малочисельними: 8 з них нараховували по 2 і лише «Націо­нальний фронт» – 3 партії. З 9 блоків застережний бар’єр тоді подолав лише блок СПУ-СелПУ. На виборах 2002 року виникли потужні блоки, які мали у своєму складі до десятка партій. З 6 суб’єктів, що потрапили до Верховної Ради, три блоки «Наша Україна» (10 партій), «За єдину Україну!» (5 партій), блок Юлії Тимошенко (4 партії).

Про зрушення у процесі політичної структуризації свідчать і результати виборів у одномандатних округах. У 1998 році за мажоритарною системою були обрані 110 партійних депутатів (49,33 %), з яких офіційних репрезентантів партій та блоків було лише 81 (36,32 %), а решта – 113 – були позапартійними (50,67 %). У 2002 році співвідношення змінилося: 125 мандатів здобули члени партії (57,60 %), з яких 100 є репрезентантами партій та блоків (46,08 %), і 92 позапартійні (42,40 %). Якщо з позапартійних депутатів у 1998 році тільки 10 були висунуті партіями та блоками (4,48%) від загальної кількості обраних, то у 2002 – 26 (11,98 %) [157, 2, 3]

Про структурні характеристики партійної системи України на початку 2000-х років, свідчать наступні дані. У 2003 році територіальними управліннями юстиції було зареєстровано близько 60 тис. структур політичних партій, з них регіональних (республіканські, обласні, міські в містах Києві та Севастополі) – понад 2,2 тис.; районних – понад 15,5 тис., районних у містах – близько 5 тис., міських – понад 8 тис., інших структурних утворень – близько 30 тис. [142, 19].

Така велика кількість політичних об’єднань викликала обґрунтовані сумніви щодо дієздатності і правоздатності деяких з них^. Згідно з рішенням Міністерства юстиції України, було здійснене перевірку дотримання партіями вимог Закону України «Про політичні партії України». За результатами перевірки і поданням Міністерства юстиції Верховним Судом України було анульовано реєстраційні свідоцтва 28 політичних партій. Ста­ном на кінець 2003 року в Україні залишилось 96 зареєстро­ваних Міністерством юстиції політичних партій.

Значне збільшення кількості політичних партій в Україні протягом 2004 та початку 2005 років було зумовлене прийнят­тям у квітні 2004 р. закону України про вибори, що передбачали запровадження пропорційної виборчої системи на виборах народних депутатів України та виборів у місцеві органи влади. Цей закон спонукав громадян України до ідейно-політичної визначеності щодо певної політичної сили і об’єктивно сприяв активізації партійно-політичній ідентифікації населення. Однією з норм закону, яка сприяла активному залученню громадян України до політичного процесу, було право внесення до пар­тійних списків не лише членів партій, а також позапартійних громадян.

На характер політичної структуризації вплинули також пре­зидентські вибори 2004 року. На початку виборів Президента України 2004 року − зареєстровано 98 політичних партій. Ха­рактерною особливістю виборчого процесу 2004 року було праг­нення політичних партій отримати найвищу посаду в державі одноосібно, а не у складі виборчих блоків. Це свідчило про потужність та структурованість політичних партій, які мали свої осередки в регіонах, власні матеріальні ресурси, певний кадровий потенціал, електорат, свою соціальну базу.

Слід зауважити, що, крім політичних партій – суб’єктів виборчого процесу в 2004 році, в державі налічувалася ще 81 політична партія, зареєстрована Міністерством юстиції України, які хоч і не висунули своїх кандидатів у Президенти України, але не були сторонніми спостерігачами на виборах, підтриму­ючи на з’їздах та форумах того чи іншого кандидата на пост глави держави.

За спостереженням аналітиків, перший тур виборів Прези­дента України 2004 року яскраво продемонстрував занепад політичних сил лівого спрямування. Якщо на президентських виборах у 1999 році три лідери лівих партій (КПУ, СПУ, ПСПУ) разом отримали 44,5 % голосів виборців, що давало підставу аналітикам вести мову про можливість висунення і перемоги єдиного кандидата, то через п’ять років позиції лівих партій катастрофічно погіршилися. У першому турі президентських виборів 2004 року три кандидати від лівих партій – П. Симо­ненко, О. Мороз, Н. Вітренко – отримали лише 12,3 % голосів виборців, тобто майже в 4 рази менше, ніж на попередніх президентських виборах. Це говорило про вичерпаність ідейно-політичних ресурсів українських лівих [124, 82].

Помаранчева революція спричинила кардинальну переста­новку сил: партії, які підтримали минулу владу,− зовсім втра­тили власну політичну вагу або перейшли в опозицію. Політичні утворення, що підтримали В. Ющенка на президентських виборах 2004 року, делегували своїх представників до владних, управлінських та господарчих структур; більшість з них –продемонстрували свою організаційну та кадрову слабкість. За свідченням фахівців, після Помаранчевої революції на першому етапі було змінено 18 тис. державних чиновників різного рівня за рахунок висуванців означених політичних партій. Однак одразу як у колі державних службовців, так і в колі широкого загалу розпочалася змістовна критика щодо професіоналізму, фахової підготовки керівних кадрів [156, 23]. Принцип квотного представництва «за заслугами перед революцією» за відсутності надійного кадрового потенціалу політичних партій отримав фіаско.

У цьому зв’язку певний інтерес викликає документ за № 592/0/2-05, що 9 лютого 2005 року отримали члени уряду, голови обласних і районних державних адміністрацій, керівники місцевих організацій, які входили в об’єднання «Сила народу» та були членами Соціалістичної партії України. В ньому йшлося про наступне: «За погодженням із Президентом України В. Ющенком пропонуємо створити на рівні областей і районів політичні ради з числа місцевих активістів (керівників) відпо­відних політичних партій для забезпечення їхнього пропор­ційного представництва в структурах виконавчої влади та для організації політичної підтримки владних рішень. Подібне слід вчинити і при кадрових призначеннях у міністерствах, держав­них комітетах, інших управлінських та господарських струк­турах. При цьому активісти блоку Юлії Тимошенко мають підстави розраховувати на квоту не менше четвертої, соціалісти – шостої частини всіх призначень у структурах виконавчої влади». Підписали цей документ Президент України В. А. Ющен­ко, Прем’єр-міністр України Ю. В. Тимошенко, Голова Верхов­ної ради України О. О. Мороз [16, 217].

Подальший розвиток партійної системи в Україні позначе­ний переходом до цілком пропорційної системи виборів, за якою роль політичних партій у суспільно-політичному житті країни значно зростає: вони стають основними суб’єктами політичних відносин і починають відігравати провідну роль у функціонуванні законодавчої та виконавчої гілок державної влади. Саме тому енергія політичної еліти цього періоду була спрямована на зміцнення старих і утворення нових політичних партій і об’єднань.

У 2005 році, напередодні парламентських виборів 2006, від­бувся по-справжньому «вибуховий» ріст політичних партій і штучних партійних утворень, які лише формально можна було вважати політичними партіями. Цей етап партійної розбудови розпочався у другій половині 2004 року (було зареєстровано 8 партій) і завершився на початку 2005 року. За цей час (до 25 березня 2005 року) було зареєстровано 23 політичні партії. Стрімке зростання кількості партій фахівці пояснюють дією Закону «Про вибори народних депутатів України», згідно з яким кандидатів у депутати може висувати лише партія, зареєстро­вана в установленому порядку, не пізніше ніж за 365 днів до дня виборів, або виборчий блок партій за умови, що до його складу входять партії, зареєстровані не пізніше як за 365 днів до дня виборів.

Динаміка росту політичних партій за підрахунками Юрія Шайгородського та Катерини Меркотан мала такий вигляд: 1990 рік – 1 політична партія; 1991рік – 5; 1992 рік – 4; 1993 рік – 9; 1994 рік – 2; 1995 рік – 2; 1996 рік – 5; 1997 рік – 10; 1998 рік – 8; 1999 рік – 20; 2000 рік – 14; 2001рік – 12; 2002 рік – 2; 2003 рік – 2; 2004 рік – 8; 2005 рік – 23 [195, 15].

Під час підготовки та проведення парламентських виборів 2006 року процес політичної структуризації набув нової сили. Однак його характер виявився далеким від конструктивності. Лідери політичних сил, які уособлювали Майдан, не дійшли згоди і вирішили йти на вибори самостійно або у складі різних блоків, що зрештою й зумовило їх поразку. Партія регіонів, навпаки, зуміла консолідувати своїх прихильників, чим і забез­печила перемогу. Маючи більш сталий електорат, Партія регіо­нів мала значну перевагу над розпорошеними силами інших політичних сил, яких на цих виборах було багато як ніколи. Для участі у виборах подали документи 53 політичні партії та виборчі блоки. Після перевірки поданих документів суб’єктами виборчого процесу у ЦВК, було зареєстровано 45 партій і бло­ків. Таким чином, участь у виборах брала 51 партія, об’єднана у 17 блоків, 28 партій йшли на вибори самостійно [42, 5].

Така кількість суб’єктів електорального процесу свідчила про кризовий стан партійної системи України, характерною ознакою якої стала наявність в її структурі значної кількості політичних утворень, що були не затребувані суспільством, хоча і були високотехнологічними виборчими проектами. По суті в українському суспільстві спостерігався «колапс консенсусу», притаманного, за Олвіном Тоффлером, для країн, які рухаються у напрямі Третьої хвилі. Якщо Друга хвиля створила масове суспільство, то Третя хвиля «демасифікує нас, рухаючи всю соціальну систему в напрямі до більш високого рівня різно­манітності й складності» [176, 326].

Характеризуючи процеси в електоральному просторі такого суспільства, О. Тоффлер наголошував на тому, що електорат не просто розпадається на окремі угруповання. Розрізнені групи, вкрай короткочасні, «з’являються, відмирають, змінюють одна одну із постійно зростаючою швидкістю і утворюють пінистий потік, який важко піддається аналізові». Йдеться про сотні, навіть тисячі крихітних, недовговічних, об’єднаних на основі специфічного інтересу груп, і сама коаліція на додаток виявить­ся такою ж недовговічною. «Можна бути вірним об’єднанню настільки довго, щоб обрати президента, потім знову розійтися нарізно на другий день після виборів, залишивши його без необхідної підтримки для реалізації своєї програми»,− писав вчений, нібито маючи на увазі ситуацію в Україні періоду 2004−2006 років [176, 327].

Парламентські вибори 2006 року показали, що на шкалі ідейно-політичних симпатій населення відбуваються зрушення у бік центру: так, не отримали достатньої підтримки виборців партії лівого спектру, насамперед, Блок Наталії Вітренко, який не зміг подолати тривідсотковий бар’єр, і КПУ, яка значно втратила популярність порівняно із попередніми виборами, ледве набравши необхідну кількість голосів виборців. Але її політична вага у ситуації політичної кризи стала незрівнянно великою в контексті утворення парламентської коаліції із Пар­тією регіонів та соціалістами. Не змогла подолати тривідсот­кового бар’єру і партія,– наступниця Народного руху України, з яскраво вираженим національним забарвленням – Український блок Костенка і Плюща.

Один з відомих політичних журналістів Сергій Рахманін з цього приводу писав, що дехто «наївно гадав, що можна в’їхати в парламент за рахунок багажу колишніх заслуг, зігравши на ностальгічних рефлексах обивателя. Виборець це припущення розвінчав. Переконливих доказів того – щонайменше два. По-перше, приклад могутньої колись КПУ … По-друге, поразка напханого гучними іменами блоку Юрія Костенка й Івана Плю­ща. Підсумкові результати цих структур засвідчили, що у вибор­ця більше не в пошанівку ні ортодоксальна лівизна, ні націонал-демократія «у чистому вигляді»… Народ подорослішав, а деякі партії так і не вилікувалися від дитячої хвороби лівизни (правизни)» [151].

Щодо зрілості партійно-політичної системи сучасної Украї­ни, то, за спостереженнями Миколи Рибачука, вона «як така ще не склалася». На заваді – відсутність чіткої структуризації суспільства за сталими соціальними, економічними, а відтак політичними та ідеологічними ознаками. На такому ґрунті кількість політичних партій постійно зростає, хоча за ними не стоїть ані стабільного електорату, ані потужної партійної структури, їх відповідної мережі на місцях [154, 43].

Такий стан партійної системи деякі вчені вбачають у спотво­рених ринкових умовах. На думку директора Інституту проблем національної безпеки Володимира Горбуліна, стратифікаційній простір українського суспільства за роки незалежності відчуває глибокі, але надто повільні перетворення. Повільні тому, що в умовах, коли значні та найвигідніші сектори господарства орієн­товані на зовнішній ринок, економіка наразі «не надто потребує внутрішнього ринку, а отже, й масового платоспроможного попиту на цьому ринку. Економіка залишається «напівринко­вою», що сприяє консервуванню в Україні архаїчної соціальної піраміди, основа якої залишається слабо структурованою, аморфною. Архаїка соціальної піраміди відгукується архаїкою політичного життя» [38, 23].

Суттєве доповнення до характеристики процесів партійно-політичної структуризації роблять дослідники, які вважають, що українські партії перебувають у стані пошуку ефективної цінніс­ної парадигми сучасності. Саме цим пояснюється їх розмаїття. Майже в усіх політичних партіях відсутні програмно-ідеологічні настанови, які б дійсно відображали інтереси основних соціаль­них груп. Українська багатопартійність «є скоріше кількісною, ніж якісною. Так склалося, що політичні партії виникли раніше, ніж соціальні групи, інтереси яких вони відстоюватимуть. Тому соціальна база більшості партій залишається на сьогодні не­визначеною. Розмитість ідеологічних орієнтирів, складність по­шуку чітких світоглядних зв’язків між загальнонаціональними цінностями та цінностями певних соціальних груп утруднює шляхи політичної соціалізації та ідентифікації» [195, 16].

Дійсно, головною особливістю розвитку країн посткомуніс­тичної трансформації на ранніх етапах їх становлення стало те, що відповідна політична система створювалась і починала діяти за відсутності повноцінної ринкової економіки та громадян­ського суспільства, тобто в умовах викривленої структури економічних і соціально-політичних інтересів та відповідних їм організацій. Звідси, на думку вчених, така особливість пост­комуністичної демократії, як її «схильність до дрібнення на велику кількість малопотужних партійно-політичних потоків, може заблокувати створення скільки-небудь значних коаліцій» (І. Клямкін). Життєво важливим для цих країн є більш швидше самовизначення власне суспільства, диференціація в ньому полі­тичних сил «не за випадковими, а за головними, принциповими для перехідного періоду параметрами, визначення у цих силах усталених угруповань, які репрезентують, по-перше, державний капітал, по-друге, найманих робітників, по-третє, приватний бізнес» [84, 18].

Однак демократія аж ніяк не припускає безмежного розма­їття в межах суспільства. Вона потребує основи у вигляді не тільки «спільних цінностей, а й спільного досвіду, щоб люди ототожнювали себе із політичною системою, до якої вони належать, і могли довіряти її процедурам та їх наслідкам»,− наголошують вчені [3, 54].

Іншою причиною, що гальмує створення справжньої багато­партійності, є те, що діяльність багатьох партій значною мірою підпорядкована політичному обслуговуванню потреб партійної верхівки, фінансово-промислових (ФПГ) або політико-економіч­них груп (ПЕГ), а також певних прошарків адміністративно-владного апарату. Такі політичні партії функціонують як «своє­рідні бізнес-проекти, політичні відгалуження великих підприєм­ницьких структур». Наслідком такої ситуації є те, що свій вибір населення робить, враховуючи, головним чином, особисті інте­реси, а не програми партій. Відповідно у представницьких органах опинилась велика кількість енергійних осіб, пов’язаних із виборцями системою патрон-клієнтських відносин. Все це об’єктивно веде до перебільшення особистого фактора в діяль­ності представницьких органів влади усіх рівнів. Орієнтованість на особистості конкретних політичних лідерів багатьох партій­них і виборчих проектів «свідчить про функціональну недоско­налість партійної системи України»,− роблять висновки про­відні українські фахівці у галузі суспільно-політичних відносин [142, 19].

Ставши об’єктами корисливої уваги напівкримінальної елі­ти, вважає український дослідник Олег Долженков, партії, не спроможні чинити опір, були інкорпоровані у структуру різних «адміністративно-економічних кланів», регіональних або галу­зевих (нафтогазового, енергетичного та ін.). Назовні це прояви­лося у низці партійних розколів та відході від керівництва відомих партійних лідерів. Партії остаточно почали відігравати суто інструментальну роль в обслуговуванні великих економіч­них інтересів [52, 5]. Так, у свій час дослідники ідентифікували НДП з «київським» та «харківським» кланами [183, 76]. Так само Ліберальна партія після відходу ряду обласних організацій стала відображати інтереси промислово-бізнесових кіл Донеччи­ни, подібно до Партії праці. Широко відомі «дніпропетровські» орієнтації «Громади». На думку деяких дослідників, цей процес розпочався із середини 1997 року [10, 30]. На певні бізнесові кола спираються як «Наша Україна», БЮТ, так і багато інших полі­тичних партій.

Загрозливі масштаби політико-партійного будівництва на основі ПЕГ в Україні свідчать про нестачу інших, «природних» механізмів формування партійної системи – через представниц­тво інтересів широких суспільних груп, насамперед середнього класу, який в усталених демократіях складає соціальну основу діяльності більшості політичних партій.

Українські дослідники Олесь Лісничук та Олександр Сушко, які ґрунтовно дослідили діяльність ПЕГ в Україні, відмічають не лише вади цього аспекту партійного будівництва. Вони ствер­джують, що позитивним наслідком створення партійних надбу­дов над ПЕГ є певне «опублічення» їхньої діяльності. ПЕГ зму­шені дбати про проведення більш публічної політики з метою підвищення свого рейтингу, що об’єктивно звужує простір тіньової політики. В той же час, на їх думку, партійні структури ПЕГ дуже віддалено нагадують партії у тому сенсі, в якому це поняття вживається у демократичному світі. По-перше, партії, що виступають надбудовами над ПЕГ, створюються поза демократичними процедурами і без опори на масову ініціативу. Вони позбавлені також фундаменту у вигляді масових інтересів та ідеологічних установок (якщо не враховувати корпоративну ідеологію.− В. Б.). Як наслідок, їх діяльність стала суто прагма­тичною, формалізованою і набула ієрархічного характеру. Масо­ва робота або не проводиться зовсім, або набуває характеру «карнавальної діяльності» у вигляді концертів зірок естради, спортивно-розважальних шоу, «автоперегонів» та ін. форм впливу на масову свідомість. Таким чином, «відбувається спо­творення ролі політичних партій – як у реальному політичному процесі, так і масовій свідомості громадян» [104, 17].

На думку провідних фахівців Національного інституту стра­тегічних досліджень, не можна недооцінювати також намагань перетворити окремі політичні партії виключно на виразників інтересів регіональних еліт. За певних умов на цьому ґрунті «можуть сформуватися небезпечні відцентрові тенденції, поси­литися міжрегіональні суперечності та може постати реальна за­гроза соборності й територіальної цілісності України» [122, 66].

Така ситуація негативно впливає на авторитет політичних партій, про що свідчить доволі низький рейтинг довіри населення до них як агентів, здатних представляти і захищати суспільні інтереси. Хоча в цілому і спостерігається тенденція певного росту довіри до політичних партій та рухів, яким можна довірити владу. Про це свідчать дані моніторингу суспільної думки, який проводив інститут соціології НАН України. На питання: Чи є в Україні серед наявних на сьогодні політичних партій і рухів такі, яким можна довірити владу? − були отримані такі відповіді (табл. 1).

В той же час перехід до парламентсько-президентської си­стеми з її спрямованістю на демократизацію суспільних відно­син тягар відповідальності за долю демократії покладає на політичні партії. Політичне майбутнє матимуть лише ті з них, які виражатимуть суспільні прагнення певних соціальних верств, володітимуть розвиненою регіональною й організацій­ною структурою з відповідним фінансовим забезпеченням.

Таблиця 1

Політичні партії і рухи, яким можна довірити владу

	1992	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006
1. Ні	−	28,0	30,3	30,2	34,0	26,6	30,4	31,2	33,1	27,5	35,9	30,9	20,3	23,4
2. Важко сказати	−	56,9	60,6	57,6	54,7	49,5	50,1	51,8	49,3	39,8	40,9	43,3	42,1	33,7
3. Так	−	13,9	8,7	12,2	11,3	23,4	19,3	16,7	17,4	32,4	23,0	25,5	37,4	42,9
4. Не відповіли	−	1,2	0,4	0,0	0,0	0,5	0,1	0,3	0,3	0,3	0,2	0,3	0,2	0,0

Джерело: [126, 13].

Процес політичної структуризації передбачає і формування опозиції, яка може здійснювати вагомий вплив на політичну участь. Політичний інститут легітимної парламентської опозиції є одним з базових елементів для сучасного суспільства, реаль­ним втіленням принципів демократії, який спонукає до ротації політичних еліт, запобігає монополізму у прийнятті рішень правлячою політичною силою, висловлює альтернативні шляхи розвитку, дозволяє шляхом компромісів досягти оптимального політичного рішення. Більше того, політична опозиція вислов­лює думку певної частини суспільства не рахуватися з якою не лише недемократично, а й небезпечно з точки зору стабільності соціуму. Відсутність надійного механізму залучення опозиції у політичний процес вимушує її шукати шляхів втілення своїх задумів через неконвенційну політичну участь, що в умовах загострення політичної кризи може призвести навіть до розпаду політичної системи. Крім цього, політична опозиція – це потен­ційна влада. Тому її якісні характеристики, стиль політичних відносин, який вона демонструє, так чи інакше формують май­бутній характер політичних відносин не лише між суб’єктами політики, а й у суспільстві в цілому. Зокрема, опозиція може стати ефективним механізмом боротьби з корупцією, каналом висловлення соціального незадоволення, що в цілому зменшує небезпеку виникнення радикальних проявів.

У цьому випадку йдеться про парламентську системну опо­зицію на противагу антисистемній, нелегітимній опозиції. Кон­цепція системної опозиції вперше була розроблена на початку ХVІІІ ст. відомим англійським просвітником лордом Болінг­броком, який дав класичне визначення функцій опозиційної партії:

• систематична критика уряду та виявлення помилок;

• пропозиція альтернативних проектів варіантів політики;

• контроль за діяльністю влади з точки зору норм кон­ституції;

• зміна уряду після виборів [81, 109].

Відомий американський політолог Хуан Лінц запропонував ряд параметрів, які, на його думку, повинні характеризувати «лояльну» опозицію. По-перше, опозиція повинна діяти лише у межах конституційного поля. По-друге, відмовитися від насиль­ницьких методів боротьби за владу, за винятком тих випадків, коли це допускається законом (наприклад перешкоджання спро­бі незаконного захоплення влади), від неконституційних закли­ків до збройних сил захопити або утримати владу та ін. По-третє, бути готовою поступитися своїми інтересами на користь збереження ефективності функціонування системи в цілому [цит. за 28, 14−15].

Однак сам факт наявності політичної опозиції не є свідчен­ням повноцінної демократії, оскільки статус опозиціонера ще не робить людину демократом. Більше того, у процесі реалізації своїх функцій опозиція може здійснювати як позитивний, так і негативний вплив на політичну систему, тому її діяльність повинна знаходитися під постійним демократичним контролем як з боку влади, так і з боку громадськості. З іншого боку, чи готове суспільство до сприйняття пропозицій та вимог опозиції? Тобто йдеться як про якість опозиції, так і про реальний стан соціуму, ступінь усвідомлення його суб’єктами своїх інтересів і готовності до практичних дій з їх реалізацією. В той же час діяльність опозиції може бути максимально ефективною за умов створення в державі відповідних політичних, правових та орга­нізаційних умов.

Як свідчить досвід України, законодавча неврегульованість діяльності опозиції призводить до вкрай неефективної роботи. Більше того, українська та світова громадськість неодноразово були свідками ганебних вчинків з боку представників опозиції (часто спровокованих безкарними діями парламентської біль­шості), які влаштовували якщо не бійки, то «карнавали» під час роботи Верховної Ради. Часто такі дії були не лише свідченням низької політичної культури депутатів, а й – відсутністю право­вих механізмів врегулювання конфліктних ситуацій.

На думку провідних фахівців Національного інституту стра­тегічних досліджень, передумовами ефективної діяльності опо­зиції, а відповідно більш повної реалізації інтересів української громади, є законодавче врегулювання її функціонування в си­стемі суспільних відносин. Головними напрямами інституцій­ного і політико-правового закріплення існування опозиції як суб’єкта політичних відносин повинні стати:

• участь у виборчому та інших видах установчого процесу;

• доступ до керівних посад у представницьких органах влади;

• рівний і вільний доступ до ЗМІ;

• можливість вільно пропагувати власні погляди серед населення;

• свобода проведення демонстрацій, мітингів, зборів тощо;

• доступ до інформації органів державної влади (у тому числі таємної – для представників опозиції, які мають відповідний статус);

• безперешкодний доступ до визначених законодавством джерел фінансування [122, 81].

Водночас нормативні документи, що регламентуватимуть діяльність опозиції (закони, Регламент Верховної Ради України тощо), на нашу думку, повинні передбачати не лише права опозиції, а й її обов’язки перед суспільством.

Отже, партійно-політична структуризація українського суспільства віддзеркалювала складні процеси, що відбувалися в економіці та суспільно-політичному житті української громади. Вона також характеризувала стан розвитку політичної культури нації. На початку ХХІ ст. характерними ознаками партійної системи України були мультіпартійність, слабкість соціальної бази партій, їх значна залежність від політико-економічних груп та партійних лідерів і, як наслідок, низький рейтинг довіри до них збоку населення. Спектр ідейно-політичних уподобань українських громадян, а відповідно і програмні настанови пар­тій, тяжіли до центристського спрямування. Невпинно втрачали свої позиції і авторитет партії лівого та націонал-патріотичного забарвлення.