Частина ІІІ. Політична участь громадян України в контексті...

Частина ііі політична участь громадян україни в контексті партійно-політичної ідентифікації

Досвід, що набула українська громада за роки незалежності, є цілком достатнім, щоб робити певні узагальнення та висновки. Автор приєднується до думки вчених, які вважають, що в електоральній історії України періоду незалежності можна виді­лити два основних завершених етапи.1-й етап:перша половина 90-х років; 2-й етап: друга половина 1990-х – початок 2000-х ро­ків; 3-й етап:від президентських виборів 2004 року – до сього­дення.

Першийетап означений боротьбою між прихильниками повноцінної незалежності з прозахідною зовнішньополітичною орієнтацією і силами, що виступали за реінтеграцію в межах колишнього СРСР. Надругому етапі основна боротьба розгор­нулася між пануючими центристами і лівим рухом, що став головним опонентом чинної влади. Праві в цей час змушені були вступити до союзу із центристами заради недопущення «комуністичного реваншу».

У 2004-му ліві вже серйозно не претендували на владу. Тоб­то вибори 2004 року остаточно ознаменували собою завершення другого електорального етапу і початоктретього. Відмінність розташування сил і пріоритетів на початку − середині 2000-х ро­ків, порівняно з першою половиною 90-х років, полягає в тому, що як «ліві» так і «праві» визнають безумовну доцільність дер­жавної незалежності [124, 7].

До вказаної періодизації, побудованої за принципом ідейно-політичного протиставлення: «ліві»-«праві»-«центр», слід дода­ти протистояння сил по лінії «влада»-«опозиція», яке вже спо­стерігалося під час парламентських виборів 2002 року і набуло завершеного вигляду на президентських виборах 2004 року. Специфіку третього етапу визначає боротьба за владу регіональ­них еліт і політико-економічних груп; розмежування політичних сил за ідейно-політичними вподобаннями відійшло на другий план.

3.1. Особливості партійно-політичної ідентифікації в Україні

Поняття «партійна ідентифікація». Макрорегіони України. Сут­ність категорії «розмежування» (clevage). Розмежування і конфлікт (А. Пшеворський, Д. Спрал, Я.-Е. Лейн, С. Ересон). Штучне поглиблен­ня процесів розмежувань в Україні під час президентських виборів 2004 р. (Р. Павленко, спостереження представників місії ОБСЄ/БДІПЛ). Динаміка членства громадян України у політичних партіях (1992−2006). Ідентифікація населення за ідеологічним напрямом (2006). Кореляція ідейних уподобань населення та прихильності до певного суспільного ладу (О. Гончарук). Динаміка прихильності до політичних течій: регіональний вимір (О. Стегній). Криза ідентичності українських громадян (М. Пірен). До питання «розколу» в українському суспільстві (О. Дергачев). Ієрархізована структура термінів, що демонструють ступінь відчуження між окремими частинами соціуму (А. Колодій). Специфіка регіональних відмінностей за результатами моніторингів суспільної думки: Інститут соціології НАН України, Київський міжна­родний інститут соціології, Фонд «Демократичні ініціативи», Центр Разумкова. Особливості історико-етнічної форми регіоналізму (О. Стегній). Соціологічне дослідження «Україна: образи регіонів і міжрегіональні відносини» (Луганськ, Дрогобич) (І. Кононов). Диспро­порції у соціально-економічному розвитку регіонів. Ефективне вряду­вання і партійно-політична фрагментація та поляризація суспільства в Італії: висновки Р. Д. Патнама. Характер протиріч і специфіка розмежувань між окремими регіонами та групами населення України.

Дослідження участі громадян із урахуванням їх партійно-політичної ідентифікації має не тільки теоретичне, але й практично-політичне значення. Зокрема інформація про ідейно-політичні вподобання окремих груп людей є важливою для вироблення правильної внутрішньої та зовнішньої політики держави. На її основі прораховуються шанси партій на виборах, вносяться корективи у процес прийняття політичних рішень.

Партійно-політична ідентифікація визначається вченими як чинник, що означає «відчуття приналежності індивіда до рефе­рентної політичної групи» [83, 124]. Наслідком подібної іденти­фікації є диференціація суспільства на окремі групи прихиль­ників тієї чи іншої ідеології, політичної партії або стратегії су­спільного розвитку. Тобто ідентифікація невід’ємна від процесу поділу суспільства на окремі сегменти з характерними їм рівнем і структурою суспільно-політичної свідомості, цінностями та ідеалами. Причому, на відміну від інших ідентичностей – націо­нальної, державної, територіальної та ін., політична ідентичність тісніше пов’язана з конкретним ситуаційним контекстом і є більшою мірою рефлексивною [32, 178].

Україна − держава, яка складається з декількох субрегіонів із різною історичною традицією, відмінними типами політичної культури і специфічною електоральною свідомістю. Соціологи та політологи виділяють наступні макрорегіони: Західноукраїн­ський, Центральноукраїнський і Південно-Східний або Півден­ний і Східний:

• Західний регіон: Волинська, Закарпатська, Івано-Франків­ська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька області;

• Центральний регіон:м. Київ, Київська, Вінницька, Кіро­воградська, Полтавська, Хмельницька, Черкаська, Жито­мирська, Сумська, Чернігівська області;

• Східний регіон: Донецька, Луганська, Харківська області;

• Південний регіон: Дніпропетровська, Запорізька, Микола­ївська, Одеська, Херсонська області та АР Крим.

Чисельні опитування і моніторинги громадської думки ціл­ком підтверджують обґрунтованість такого поділу.

На Заході для визначення наявності суттєвих соціальних від­мінностей між спільнотами використовують поняття «розмежу­вання» (clevage). Процес«розмежування» містить компоненти двох видів: структурні і сутнісні. Структурний компонент поді­ляється на три види:розділювальний (диференціація, що існує між соціальними групами),конфліктний(усвідомлення дифе­ренціації) іорганізаційний(організація на захист групових іден­тичності і цілей). За сутнісною ознакою виокремлюютьсоці­альніі політичні конфлікти.

Вирізняють також соціальні і політичні розмежування. Пер­ші, як правило, визначаються у термінах соціальних установок та моделей поведінки і розглядаються як такі, що відбивають традиційній поділ соціальної стратифікації. Другі – визначають­ся зазвичай в термінах політичних установок і моделей пове­дінки [91, 90]

За слушним зауваженням Адама Пшеворського і Джона Спрала, розмежування не можна зводити лише до подальшого росту соціальної стратифікації; скоріше, «соціальні відмінності стають розмежуваннями, оскільки вони організуються як такі». Розмежування – це не тільки поділ усередині суспільства, яке може призвести, а може і не призвести до конфлікту; це кон­флікт,організованийусередині суспільства [91, 91]. Проте, як наголошують Ян-Ерік Лейн і Свант Ересон, поняття розмежу­вання не є ідентичним поняттю «конфлікт»: розмежування може призвести до конфлікту, але зовсім не обов’язково супроводжу­ється конфліктом. Поділ індивідів, груп або організацій конста­тує розмежування, «якщо існує деяка вірогідність конфлікту» [91,93].

Отже, суспільство постійно перебуває у стані динамічної рівноваги, обумовленому існуванням багатьох ліній напруження і внутрішніх конфліктів. Завданням політиків є врахування всіх розбіжностей, що існують в суспільній уяві і реальному житті, аби не допустити руйнування соціуму. Проте ми неодноразово були свідками, як внаслідок чи то злого умислу, чи то поганої політики, створюється штучне протистояння між великими гру­пами людей. Достатньо згадати президентські і парламентські вибори 2004 і 2006 років в Україні, коли окремі політичні сили спекулювали на регіональних відмінностях, що об’єктивно призводило до поглиблення ліній розмежування в країні.

Важко не погодитися з Ростиславом Павленком в тому, що після виборчої кампанії 2004 року, коли представниками тодіш­ньої влади було порушено мовчазний мораторій на політизацію ідентифікаційних питань (мови, релігії, подвійного громадян­ства),ці відмінності набулинебезпечного звучання[67, 38].

За спостереженням представників місії ОБСЄ/БДІПЛ на президентських виборах 2004 року, агітаційні матеріали невідо­мого походження «часто змальовували пана Ющенка як україн­ського націоналіста, налаштованого проти Росії. Пропагандист­ські матеріали, які начебто належали пану Ющенку, містили заклики до витіснення росіян з Криму, ширилися чутки про дискримінацію російськомовного населення у разі перемоги В. Ющенка. Хоча ні сам пан Ющенко, ні жоден з його агітпраців­ників ніколи не виголошували подібних ідей, це знайшло певний відгук у східних і південних областях й дедалі більше загострювало передвиборчу поляризацію» [30, 50].

Як справедливо зауважив автор однієї з публікацій у пресі, адміністративно-мовний конфлікт, що «на голому місці вибух­нув в Україні, може не лише спричинити істотні клопоти модер­ному становленню української політичної нації, а й зашкодити тонусу загальнонародного осягнення процесів демократизації, що відбуваються у нашому суспільстві» [1]. Можна поставити під сумнів думку автора, що цей конфлікт виник «на голому місці», але в іншому він правий.

На характер партійно-політичної ідентифікації впливає су­купність факторів, пов’язаних з культурно-історичними відмін­ностями регіонів, соціально-психологічними характеристиками представників окремих соціальних груп, їх ціннісними настано­вами, показниками громадської активності населення та ін. При цьому слід враховувати, що членами політичних партій в Україні є менше ніж 5 % громадян. Навіть у 2006 році 46 %українських громадян вважали, що багатопартійна система Укра­їніне потрібна. Членство ж у партії сприймається без обов’яз­кового занурення у справи організації. Протягом 1992−2006 рр. більше 80 % громадян України не належали до жодної з гро­мадських, політичних організацій чи рухів (82,2 % у 1992 році і 83,6 % – у 2006). Тобто формалізовані способи політичної участі (членство у партіях, профспілках, громадських організаціях) залишаються нерозвиненими [73, 12, 13].

Ідейно-політична ідентифікація виконує важливі соціальні функції, а саме: сприяє мобілізації прихильників, а також є фактором легітимації чинного режиму, впливаючи на його ста­більність. Тому воно постійно знаходиться у полі зору дослідни­ків. Ідентифікація населення України за певним ідеологічним напрямом є постійним питанням загальноукраїнського моніто­рингу Інституту соціології НАН України, починаючи з 1992 ро­ку. Українські соціологи вважають, що українське «ідеологічне поле» поділене на наступні течії: комуністичну, соціалістичну, соціал-демократичну, національно-демократичну, націоналіс­тичну, ліберальну та ін. В цілому в Україні спостерігається значна розпорошеність ідеологічних і політичних переконань населення. За даними соціологічного моніторингу: «Українське суспільство 1992−2006», найбільш популярними з політичних течій є соціалістична – 16 % опитаних, соціал-демократична і національно-демократична – відповідно 15,1 % і 9,3 %, комуніс­тична – 8,2 %. Дуже велика – понад 40 % – частка тих, хто не має чітких ідейно-політичних уподобань. Націоналістична та лі­беральна течії мають підтримку незначної кількості електорату – близько 2−3 %. При цьому кількість тих, хто ще остаточно не визначив своєї позиції, змінилася мало (1994 р. – 17,9 %, 2006 р. – 14,1 %). Значно зменшилася кількість тих, хто не розбирається у течіях (1994 р. – 27,6 %, 2003 р. – 16,4 %), що свідчить як про зростання політичної обізнаності, так і про поступове визначен­ня ідеологічної ідентифікації населення України [73, 11].

Проте, дані моніторингу свідчать, що зростання показників ідентифікації громадян відбувається переважно серед прихиль­ників лівої (соціалістичної) та лівоцентристської ідеологій. Пев­ним чином це пов’язано з низьким рівнем життя значної частини населення України і, відповідно, їх надії на краще пов’язані з партіями лівої (крім КПУ) та лівоцентристської орієнтації з їх соціально орієнтованою політикою. Прихильність до цих партій серед населення України є також певною мірою рудиментом пострадянської ідентичності, що зумовлювала патерналістський характер відносин між окремими соціальними групами та дер­жавою.

Інформація, що отримана, не є однозначною і показує, що політична самоідентифікація населення не завжди збігається з його ідеологічними вподобаннями. Результати соціологічних досліджень доводять, що в ієрархії системи цінностей прихиль­ників тієї чи іншої політичної сили провідне місце може належати цінностям, яких дотримуються ідеологічні опоненти, про що свідчать результати відповідей на наступне запитання: Яка політична течія Вам близька та прихильників якого ладу Ви підтримуєте? (табл. 1).

Таблиця 1