3.4. Участь українських громадян у Помаранчевій революції і парламентських виборах 2006 року

Місце Помаранчевої революції в процесах суспільно-політичної трансформації України, її визначальний вплив на процеси демократи­зації (дані Інституту соціології НАН України). Визначення феномену «помаранчева революція» (Д. Арел, Т. Байхельт, Е. Баталов, З. Бжезін­ський, В. Каськів, І. Кемпе, Г. Курт, М. Михальченко, Р. Павленко, Н. Паніна, О. Саєнко, В. Степаненко та ін.). Сутнісні ознаки Пома­ранчевої революції в контексті «третьої хвилі» демократизації (А. Колодій, Х. Арендт). Характеристика позицій української еліти в ході і після революції (Ю. Мостова, З. Бжезінський, Т. Стецьків). Со­ціально-економічні передумови Помаранчевої революції. Економіка України у 2004 році, аналітичні оцінки Національного інституту стратегічних досліджень. Суспільна свідомість населення України напередодні президентських виборів (Інститут соціології НАН Украї­ни, Центр Разумкова). Розмова з Тарасом (Т. Яков’юк). Підтримка революції представниками малого та середнього бізнесу (В. Хмелько, О. Резнік). Роль молоді у революції (результати соціологічних опиту­вань Українського інституту соціальних досліджень та Державного інституту проблем сім’ї та молоді). Феномен політичного лідерства В. Ющенка. Суб’єктивний фактор успіху Помаранчевої революції (О. Сушко, О. Лісничук, В. Гельман). Вплив зовнішнього чинника (дані опитування Центру Разумкова). Узагальнення причин, що спричинили суспільно-політичну кризу і виникнення феномену «помаранчевої рево­люції». Перший тур голосування 31 жовтня, особливості його прове­дення. Результати першого туру виборів. Всеукраїнська акція «Знайди себе». Особливості складів політичної коаліції В. Ющенка і адміні­стративної коаліції В. Януковича. Виступ журналістів на захист своїх прав. Другий тур голосування 21 листопада. Результати виборів. Масові фальсифікації та їх характер. Негативна оцінка світовою громадськістю результатів другого туру голосування (К. Аннан, Б. Джорж, Х. Солана, К. Пауел та ін). Феномен Майдану. Верховна Рада України під час кризи. Масові виступи населення у містах України. Позиція Церкви. Події у Сіверськодонецьку. Роль ЗМІ у виборчій кампанії 2004 року. Пошуки виходу з політичної кризи. Відставка уряду В. Януковича. Рішення Верховного Суду України щодо визнання результатів виборів 26 листопада недійсними. «Круглі столи» за участю міжнародних посередників. Повторний другий тур голосування 26 грудня. Остаточні результати виборів. Регіональні симпатії виборців. Наслідки Помаранчевої революції. Парламентські вибори 2006 року: оцінка їх проведення міжнародними установами та організаціями (Місія міжнародних спостерігачів європейського парламенту, Парламентської асамблеї Ради Європи, ОБСЄ, НАТО та ОБСЄ/БДІПЛ, спостерігачі від країн СНД). Недоліки в організації та проведенні виборів. Результати виборчих перегонів: регіональна і полі­тична «електоральна географія» 2006. Причини падіння авторитету КПУ серед українських виборців. Форми та засоби впливу на суспільну свідомість під час виборів в областях України. Узагальнюючі харак­теристики проблем і тенденцій розвитку політичного процесу в кон­тексті парламентських виборів.

Як відомо, тотальне використання адміністративного ресур­су на президентських виборах 2004 року і пов’язані з ним масові фальсифікації є головними чинникамиПомаранчевої революції, яка стала логічним продовженням (або навіть і другим етапом) національного піднесення 1989−1991 рр. в Україні. Такі мірку­вання виникають у зв’язку з тим, що в якості головних завдань революції проголошувалося здійснення того, що не вдалося зробити після здобуття незалежності. По-перше, руйнування командно-адміністративної системи, лібералізація економіки не тільки не покращили соціального становища переважної біль­шості населення України, але значно погіршили його. По-друге, якщо вектор суспільної революційної енергії народних мас наприкінці 1980-х – початку 1990-х років був спрямований на отримання незалежності і свободи насамперед у їх зовнішніх вимірах, то у 2004 році суспільна енергія народу, розчарованого в своїх очікуваннях, була спрямована на завоювання свободи, а разом з нею й гідного життя в Україні. По-третє, якщо лібера­лізація української економіки певною мірою і відбулася, то проблема формування цивілізованого ринку залишалася відкри­тою. Крім того, загрозливих форм набула проблема зрощення бізнесу і політики. Україна знаходилася поміж світових «ліде­рів» за рівнем тіньового сектору економіки та корупції.

Помаранчева революція стала непересічною подією в історії України, індикатором росту національної самосвідомості широ­ких народних мас, визначальною віхою у прагненні україн­ського народу до свободи, створенні повномасштабної україн­ської нації і становлення громадянського суспільства. Такий висновок дозволяють робити дані щорічного моніторингу про­цесів демократизації в Україні, який здійснює Інститут соціо­логії НАН України. До 2005 року за більшістю показників, що характеризують масову свідомість, був зафіксований ряд тен­денцій поступового нарощування «поворотних» (орієнтованих на минуле) орієнтацій і настроїв. Зокрема, фіксувалося зростан­ня антиринкових настроїв і негативного ставлення до процесів приватизації та інституту багатопартійності, виявлялася перма­нентна недовіра до політичних партій і представників владних структур різного рівня. В настроях людей спостерігався високий рівень соціального песимізму і аномічної деморалізованості. Події Помаранчевої революції докорінним чином вплинули на масову свідомість, а це дозволило вченим робити висновки, що «в процесі демократичного розвитку України наступив пере­лом». На початок 2005 року вперше за всі роки незалежності в Україні число людей, що висловлювали соціальний оптимізм, вдвічі перебільшило число песимістів. [72]. Характер подаль­ших подій, на жаль, призвів до панування серед людей інших настроїв. Однак, на нашу думку, вектор розвитку суспільної свідомості, що його задала революція, є незворотним.

Підводячи перші підсумки Помаранчевої революції, Віктор Ющенко зазначив, що в Україні «народилася нова сучасна євро­пейська нація. Люди різних національностей і віросповідань, українськомовні і російськомовні, багаті і бідні, об’єднані бажанням захистити свій вибір, змогли завоювати свою свободу. <…> В Україні сформувалися українська політична нація і громадянське суспільство. Люди побачили, що коли вони разом, влада безсила. Люди відчули здатність захистити свій вибір, свою позицію, честь і гідність» [133].

Можна і не погодитися із тезою Президента України щодо завершеності процесів формування політичної нації та грома­дянського суспільства. Але беззаперечним є той факт, що Пома­ранчева революція здійснила вагомий вплив на становлення інститутів громадянського суспільства та демократизацію су­спільних відносин. Варто зауважити, що громадянське суспіль­ство не створюється за день або декілька місяців. Поведінка людей на вулицях та майданах міст і населених пунктів України під час революційних подій свідчила про високий рівень їхньої зрілості.Як зауважують політологи, у період, що передував виборчій кампанії, домінувало «ближнє коло», яке складалося з особистих клієнтел кандидатів. Однак головною тенденцією самої кампанії стало висування на перший план більш широких суб’єктів впливу. Внаслідок цього в заключний період кампанії «головним суб’єктом, що визначив і поведінку політичних ліде­рів, і власне результат голосування 26 грудня 2004 року, висту­пило громадянське суспільство з його інститутами» [107, 85].

Серед вчених немає одностайності у визначенні феномену «помаранчевої революції». Її оцінки сягають надзвичайно широ­кої амплітуди–від її розуміння як події, що здійснила вирі­шальний вплив на процеси демократизації на всьому пострадян­ському просторі–до тривіального олігархічного перевороту. Так, американський професор Д. Арел у своїй доповіді в Кем­бріджському університеті 25 лютого 2005 року, присвяченій аналізу президентських виборів 2004 року в Україні, наголо­шував: «Помаранчева революція була найбільш значущою поді­єю у Східній Європі після падіння Берлінської стіни… Суттю революції було творення політичної нації, зміна природи полі­тичного режиму в Україні та переорієнтація напрямків політич­ного розвитку на «відкрите суспільство» [70, 89].

Дехто вважає її «ненасильницьким повстанням» (Г. Курт, І. Кемпе, В. Андрійко) [45, 7]; «народним повстанням» (Т. Бай­хельт, Р. Павленко); [4, 7]; «національно-демократичною рево­люцією» (В. Степаненко) [103, 23] «олігархічним державним пе­реворотом» (Е. Я. Баталов) [6, 24] ; «реформою» (В. Я. Гельман) [17, 36]; «складовою мирної революції, яка почалася п’ятнад­цять років тому» (М. І. Михальченко) [56, 18]; процесом «усу­нення однієї фракції правлячого класу іншою» (Ф. Рудич) [93, 3].Помаранчева революція, маніфестуючи себе як демократична, за своєю ціннісно-нормативною суттю є «культурно-етнічною революцією»,− вважала Ніна Паніна [72]. Здійснилась свого роду «революція душ» (вислів з резолюції студентського віче у Луцьку 16 грудня 2004 року) [11, 130].

За словами активного учасника подій 2004 року в Україні, керівника «Пори» Владислава Каськіва, відбулася лише «психо­логічна революція», внаслідок якої кожна людина переоцінює себе, своє місце і свою роль в суспільстві, причому як серед «помаранчевих», так і серед «біло-блакитних». А спонукало їх до цього переконання у здатності реально впливати на перебіг історії [71].

Оригінальний погляд на природу Помаранчевої революції має український дослідник Олег Саєнко. На його думку, ця революція в класичному понятті – тільки початок соціальної революції. Сталася революція у свідомості громадян. Помаран­чева революція, за висновками вченого, «розвернула суспільну свідомість українця у майбутнє. … Помаранчева революція –геополітичний поворот України від концепції «суспільства ризи­ків» до концепції «суспільства шансів» з метою стати цивілізо­ваною країною, де методи пошуку та вибору сценаріїв перспек­тивних шансів стають пріоритетним напрямом формування соціальної держави» [94, 29].

Однак майже всі дослідники одностайні в тому, що вона не «вписується» у параметри класичної революції. Соціальні рево­люції виникають внаслідок поступового поглиблення та загос­трення протиріч, що нагромаджуються в процесі еволюційного розвитку, які згодом вирішуються вибуховим перетворенням, кардинальними змінами в певних сферах суспільних відносин. Дляполітичнихреволюцій характерна зміна типу влади без заміни соціально-економічних основ суспільства. В ході такої революції відбувається відсторонення від влади однієї правлячої еліти другою, яка відрізняється іншим розумінням вектору політичного розвитку і яка протягом певного часу знаходилася в опозиції до існуючого режиму.

Дійсно, Помаранчева революція не відповідає ознакам кла­сичної революції, оскільки не відбулося кардинальних змін ані в економіці, ані в системі владних відносин. Як мусив визнати Президент України В. Ющенко у своїй урочистій промові з на­годи Дня незалежності 24 серпня 2005 року: «У владі змінилося багато облич, але обличчя влади змінилося мало». В той же час було б несправедливим заперечувати вирішальний вплив Пома­ранчевої революції на долю подальшої демократизації суспіль­них відносин в Україні, оскільки відбулися революційні зрушен­ня у ментальності українського соціуму – люди і суспільство після революції стали іншими. Це відчуття Збігнев Бжезінський висловив наступними словами: «В Україні відбулося щось фундаментально важливе, вона продемонструвала наявність усвідомленого бажання бути демократичною і незалежною дер­жавою» [62]. Якщо окремі політичні сили та політики програли, наприкінці виграло усе суспільство: стало очевидним, що стара система суспільних відносин залишилася в минулому і треба налагоджувати нове життя.

Цікавими є роздуми і переконливими аргументи з цього приводу української дослідниці Антоніни Колодій, яка вважає, що саме в період «третьої хвилі демократизації» «відбулося остаточне розмивання революційної парадигми в її класичному варіанті». За її спостереженнями, не лише теоретики, але й суспільна свідомість у цілому, принаймні в індустріально розви­нених країнах з освіченим населенням, «перестали покладатися на революції як «локомотиви прогресу», зважаючи на їх руйнів­ні наслідки. Не випадково, що ознакою переходу до демократії у другій половині ХХ ст. стали саме так звані «кольорові» революції.

Перспективним у плані теоретичного переосмислення сут­ності революцій сьогодні авторці бачиться позиція Ханни Арендт, яка наголошувала на тому, що революції є втіленням фундаментальної потенційної здатності людини творити полі­тичні зміни. А їх успіх вимірюється тим, наскільки вони створю­ють «інституційну базу для постійної активної участі громадян у вільній дорадчій діяльності, яка становить справжнє (автентич­не) людське співіснування» [38].

«Оксамитові революції», включаючи українську, були впле­тені в канву переходу і «тільки в контексті переходу» набували значення й сили,− зазначає А. Колодій. Аналіз попередніх рево­люцій кінця ХХ ст.– Португальської (1974), Чеської (1989), Естонської «співочої революції», а також Помаранчевоїреволю­ції в Україні дозволив авторці накреслити їх узагальнюючі риси:

• безкровне повалення «зігнилого» тоталітарного/автори­тарного режиму;

• застосування протестних акцій у вигляді масових (до 0,5 млн і більше) учасників мітингів і загальних страйків;

• прихід до влади нової еліти (що була контр-елітою в часи комуністичного чи авторитарного режиму), яка діє на підставі закону й започатковує чи поглиблює суспільні реформи [37, 15].

На думку А. Колодій, Помаранчева революція була політич­ною революцією, яка завершилася здобуттям влади новою елі­тою. З точки зору сутнісних рис: рушійних сил, цілей та ідеалів, Помаранчева революція, на думку авторки, була ліберальна (буржуазно-демократична) і антиолігархічна, «коригуюча» (С. Кульчицький), мирна революція, в центрі якої стояв середній клас, що тільки-но народився і прагнув (разом з інтелекту­альною елітою та простим народом) виправити (чи випрямити) рух по обраному ще на початку 90-х рр. шляху демократичних і ринкових перетворень.

Підтримуючи тезу про специфіку революцій в сучасних умовах та необхідність зміни політичних еліт як ознаки політичної революції, автор вважає за доцільне зауважити, що нова еліта, яка прийшла до влади на хвилі критики тогочасного режиму і масової народної підтримки, була неспроможною виконати покладені на неї історичні завдання. Це зайвий раз підтвердив розвиток політичного процесу до і після парламент­ських виборів 2006 року, де енергія переможців була спрямо­вана не на принципове реформування політичної системи, зо­крема, «розведення» влади та бізнесу, подолання соціально-економічних передумов корупції, ліквідацію катастрофічного майнового розшарування та ін., а на суперечки з приводу розподілу владних повноважень.

На підтвердження цієї тези можна навести фрагменти ін­терв’ю кореспондента «Дзеркала тижня» Юлії Мостової із Збігневим Бжезінським наприкінці 2005 року (тобто через рік після перемоги Помаранчевої революції).

Кореспондент: − Чи є у вас почуття, що нинішня українська політична еліта себе зжила й вихолостила? Вона здебільшого не в змозі комутуватися з цивілізованим світом; генерувати та втілювати проривні ідеї. Але водночас нове покоління ще не піднялося, тому ця вироблена еліта закріплюється у владі виборами 2004 і 2006 років. Чи бачите ви проблему в тому, що в найближчі п’ять років ми житимемо з цією елітою, не розведеною новими силами?

На зауваження З. Бжезінського, «Ющенко й певною мірою Тимошенко ще не зробили достатньо для того, аби мобілізувати молоду еліту й наповнити її енергією владу. Ця еліта вже починає формуватися в Україні. Але лідери держави не витягли її, скажемо так, на експлуатаційний рівень. Тому головна революція попереду – це не кривава революція, а революція зміни поколінь» [62].

На думку активного діяча революції Тараса Стецьківа, одні­єю з причин невдачі Помаранчевої революції стало те, що в стані переможців «люди у своїй переважній більшості були ментальними носіями старої ідеології побудови бізнесу і здій­снення влади. Вони прийшли в лави опозиції не тому, що були ідейними борцями за демократію, свободу і суспільні інтереси, а тому що в кучмівській системі їм не знайшлося місця…» [104].

Кожна революція має власні підвалини в галузі суспільно-політичних відносин, економіці, соціальному житті, а також у сфері духовності та культури. Нагромадження певної «критич­ної маси» невирішених питань, протиріч, соціального незадово­лення, моральної деградації, криза духовності рано чи пізно призводять до революційного вибуху.

Як справедливо наголошує український вчений Фелікс Рудич,головна причина масового протесту в Українімала внутрішній характері полягала у невідповідності сучасного стану розвитку держави прийнятих у цивілізованих країнах критеріїв [93, 4].

Аналіз даних соціально-економічного розвитку України ча­сів незалежності дає підстави робити висновок про складні та суперечливі процеси, що відбувалися у вітчизняній економіці. 2004 рік, за спостереженнями фахівців Національного інституту стратегічних досліджень, позначився активною макроекономіч­ною динамікою, збереженням високих темпів економічного зро­стання, яке фіксується в Україні з другої половини 1998 року. Згідно з даними Держкомстату, темпи приросту ВВП становили 12,1 %, промислового виробництва – 15,8 %. Це дозволило за­безпечити суттєвий приріст доходів населення: на 25 % за рік(в номінальному вимірі), зокрема, заробітна плата на 27,7 % [28, 22].Проте темпи економічного зростання не базувалися на іннова­ційній основі. Кількість реалізованих у виробництві прогресив­них технологічних процесів у 2004 році становила менше чверті від показника 2001 року та 58 % порівняно з 1995 роком. Частка інноваційно активних промислових підприємств зменшилася у 2004 році до 12,3 %, а їхня чисельність впала порівняно з попе­реднім роком на 4,7 %. Це підвело експертів до висновку про те, що експортна модель економічного розвитку забезпечила високі темпи економічного зростання, збільшення доходів підприємств і населення, надходжень до державного бюджету. Водночас такій моделі властива низка суперечностей, які свідчать про її нестійкість та створюють суттєві загрози для конкурентоспро­можності національної економіки у середньо- та довгостроковій перспективі. На їхню думку, «зберігається панування цінових чинників конкурентоспроможності». За даними НБУ, із 7,5 млрд дол. США збільшення експорту за 10 місяців 2004 року понад 6 млрд зростання було отримано за рахунок збільшення цін. Зокрема, якщо приріст експорту чорної металургії у вартіс­ному вимірі становив 53 %, зростання фізичного обсягу стано­вило лише 9 % [93,26]. Головне, що зовні позитивні економічні показники суттєво не позначалися на матеріальному добробуті населення.

Пожвавлення політичних процесів у ході підготовки до президентських виборів 2004 року обумовило внесення певних коректив до експортної моделі економічного зростання, які полягали насамперед у значному посиленні фіскального тиску на бізнес з метою отримання додаткових коштів для фінансуван­ня соціальних видатків бюджету та пенсій. Як зауважують ана­літики, «фіскалізація економічної політики та наступні ринкові диспропорції стали вагомими економічними передумовами кри­зових явищ у політичній сфері наприкінці року» [93,28].

Уцьому контексті надзвичайно цікавими є прогнози захід­них експертів щодо можливих наслідків економічного зростання в Україні як країни посткомуністичної трансформації. Так, на думку О. Мотиля, «український економічний бум може при­звести до навіть більшого розшарування між багатими і бідни­ми, ніж зараз. Справді, економічне зростання може ще більше поглибити відмінності між українцями і росіянами, між україно­мовними і російськомовними, у той час як змагання за незначні, проте зростаючі ресурси спонукатимуть підприємців від політики до політизації етнічності, розвитку й пропаганди конкуруючих уявлень про «нації» і «країни» та висунення перед державою взаємно суперечливих вимог» [63, 37]. Слід зауважи­ти, що цей прогноз був зроблений задовго до початку Пома­ранчевої революції, в ході якої, як відомо, була здійснена спроба деяких політиків протиставити громадян за етнічною та мовною ознаками, а також поставити проблему суверенізації окремих регіонів України.

Найгострішими проблемами українського суспільства зали­шалися бідність та безробіття. Офіційний мінімальний розмір заробітної плати напередодні революції був майже вдвічі менший за прожитковий мінімум працездатної людини, загальназаборгованість^ на початок 2004 року становила понад 2 млрд грн,трудова міграція сягнула семи мільйонів осіб – майже третина працездатного населення, що не могло не позначитися на духов­ному здоров’ї нації [29; 84, 414]. Соціальні чинники, як відомо, детермінують міграційні процеси, які, в свою чергу, здійснюють вагомий вплив на соціально-економічний та політичний розви­ток держави, її безпеку та стабільність.

Одним із головних факторів успіху Помаранчевої революції слід вважати стан суспільної свідомості більшості населення України, який визначався неухильним спадом довіри до чинного існуючого режиму. Песимістичні настрої підтверджують дані соціологічних досліджень, згідно з якими суспільство було критично налаштоване як до еліти, так і до політичних сил, але при цьому недостатньо чітко формулювало свої очікування. На настроях громадськості відбивалося розчарування не лише владою, але певною мірою й опозицією (табл. 1−2).

Президентські вибори 2004 року стали найбільш очікувани­ми з усіх, що відбувалися в Україні після проголошення неза­лежності. Громадську думку визначало переконання, що саме президент несе основну відповідальність за соціально-еконо­мічні проблеми і негаразди, які існували у суспільстві. Робота діючого на той час президента на посаді глави держави оцінюва­лася громадянами дуже низько: у 2002−2004 роках у 3,0−3,2 балаза десятибальною шкалою [109, 14].

Таблиця 1