3.3. Особливості політичної участі в Україні у другій половині 90-х років хх − початку ххі ст.

Однією з характерних ознак другого електорального етапу в Україні стало відчутне зменшення демократичності виборів. Складалася парадоксальна ситуація – рівень демократизму ви­борчого законодавства зростав, а реальна електоральна практика за період від виборів Президента України у 1991 році, до пере­виборів депутатів та мерів міст у 2004 році мала протилежний ефект. Якщо протягом кампанії 1991 року фактично не фіксува­лося істотних адміністративних перешкод чи фальсифікації при встановленні результатів голосування, то вже у 1994−1998 рр. відбувається зародження і запровадження феномену, названого пізніше «адміністративним ресурсом». Звичайною практикою стало маніпулювання масовою свідомістю, посилювався тиск мобілізаційних технологій. На президентських виборах 1999 ро­ку, парламентських виборах 2002 року і особливо президент­ських виборах 2004 року вплив адміністративного ресурсу і PR‑технологій, в тому числі – «брудних», набув значного поши­рення.

Частково відповідь на це явище ми знаходимо в наступних міркуваннях фахівців. На їх думку, у напівзачинених системах (до яких вони відносили й Україну на початку 2000-х років), активність населення носить яскраво виражений циклічний характер. І саме там, у період «замерзання» активності мас, політика часто витісняється «політтехнологіями» – набором чисельних методик досягнення суспільно значимих цілей за рахунок маніпулювання масовою свідомістю при допомозі ЗМІ та використання адміністративного ресурсу для нав’язування суспільству рішень в інтересах певної соціальної групи. Причому, маніпулювання свідомістю людей тим ефективніші, чим інертнішою є маса, і навпаки [74, 28].

3.3.1. Парламентські вибори 1998 року та вибори Президента України у 1999 році: до і після виборів

Характер соціальних проблем у 1997−1998 роках. Суспільні на­строї та розстановка політичних сил напередодні парламентських виборів 1998 року (В. Васютинський). Результати виборів та їх аналіз українськими фахівцями. Регіональний та ідеологічний вимір електо­ральних уподобань. Розкол у лавах правих сил. Показники виборів у м. Львові. Аналіз парламентських виборів В. Геслі і спеціалістами кам­панії «СОЦІС-Геллап Інтернешнл». Характер і масштаби порушень під час виборів. Зауваження Уповноваженого Верховної Ради України у справах людини Н. Карпачової. Президентські вибори 1999 року. Аналіз результатів. Регіональні симпатії виборців. Аналіз порушень під час виборів. Замах на кандидата у Президенти України Н. Віт­ренко. Висновки Уповноваженого Верховної Ради України у справах людини Н. Карпачової. Зростання соціально-політичного напруження в українському суспільстві. Активізація опозиції. «Касетна справа». Масові безпорядки у Києві (берез. 2001 р.).

На характер політичної участі у другій половині 1990-х років значно вплинули парламентські (1998) та президентські (1999) вибори. На цей час інфляційні процеси вдалося істотно послабити: було введено національну валюту – гривню, з’явили­ся перші ознаки подолання економічної кризи. Разом із тим, саме у цей період набуло поширення таке явище, як прогресу­юча заборгованість із заробітної плати, пенсій та інших соціаль­них виплат, загальна сума яких досягла свого максимуму у 1998 році – 9,4 млрд грн. При цьому лише за 1998 рік загальна сума заборгованості збільшилася на 32 %. Серед окремих видів соці­альних виплат заборгованість із заробітної плати за рік зросла на26,2 %, з пенсій та цільових грошових допомог – на 48 % [69, 37].

Вибори 1998 року проходили в умовах несприятливого для влади стану суспільної свідомості. Опитуванням громадської думки в Україні 1997 року встановлено, що 73 % всього насе­лення відчули погіршення свого життєвого рівня порівняно з попереднім роком. Офіційні статистичні дані на кінець 1997 року засвідчили, що ВНП України зменшився приблизно на 4 %. Оскільки більшість виборців України не могла бути задоволена результатами діяльності уряду в економічній сфері, то можна було очікувати, що на парламентських виборах у 1998 році переважатимуть настрої проти чинної влади. Зрозуміло, що такі настрої були «на руку» комуністам, які перебували в опозиції.

За спостереженнями відомого українського політичного пси­холога Вадима Васютинського,ліві партії мали шанси отримати дещо більший, порівняно з їхньою соціальною базою, відсоток голосів. Це пояснювалася низкою причин. По-перше, електорат лівих, частка якого зростає серед старших виборців, бере актив­нішу участь у виборах. Молодь, що в більшості прихильна до правих і правоцентристських поглядів, до виборів ставиться байдужіше.

По-друге, значна частина виборців, які голосуватимуть за ліві партії та блоки, насправді не входила до потенційного електорату цих партій. Передбачалося, що їхнє голосування буде виявом не стільки лівих політико-ідеологічних позицій, скільки своєрідним протестом проти існуючих труднощів та безпорадності влади. Нарешті, великою перевагою лівих сил була їхня відносна єдність, особливо на тлі чималої розпороше­ності правих і центристів. За таких умов аналітики прогнозували можливість відносної поразки правих партій. Головні причини – такі ж самі, що дзеркально зумовлюють успіх лівих: пасивність молоді та, частково, громадян середнього віку; досить стійкий, хоч і невиправданий, імідж правих партій як таких, щоперебу­вають при владі; брак єдності серед партій правого крила [13, 38].

29 березня 1998 року відбулися вибори народних депутатів України, які викликали неабияке зацікавлення світової громад­ськості: понад 400 представників із 34 країн і міжнародних організацій спостерігали за їх ходом [36, 231].

Парламентські вибори 1998 року проходили відповідно до нового закону про вибори, згідно з яким запроваджувалася нова змішана система виборів. Із 450 народних депутатів України 225 обиралися в одномандатних виборчих округах на основі від­носної більшості, а 225 – за списками кандидатів у народні депу­тати України від політичних партій, виборчих блоків політич­них партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. В них взяли участь 40 політичних партій. Центральною виборчою комісією були зареєстровані списки кандидатів від 21 партії і 9 виборчих блоків. Крім цього, партії активно висували своїх кандидатів в одномандатних округах.

Із 30 політичних партій та виборчих блоків, що брали участь у передвиборчих перегонах 1998 року, виборчий чотирьохвід­сотковий бар’єр подолали і розділили між собою 225 депутат­ських місць – дев’ять партій (сім партій і один блок з двох партій: СПУ-СелПУ) (табл. 1).

Ставало все більш очевидним зростання кількості й ваги в українській політиці центристських партій. Аналітики відносили до них партію «Реформи і порядок», СДПУ(о), Всеукраїнське об’єднання «Громада», Народно-демократичну партію, Аграрну партію України, партію «Трудова Україна» та інші політичні си­ли, які сформувалися напередодні парламентських перегонів. У той же час результати виборів показали відносну слабкість молодих центристських сил: лише чотири партії центристського спрямування (ПЗУ, НДП, «Громада» та СДПУ(о) зуміли подола­ти чотирьохвідсотковий бар’єр і потрапити до Верховної Ради.

Таблиця 1