Ставлення громадян до ідейно-політичних течій, %

Політичні течії	Підтримую прихильників			Не підтримую нікого з них	Інше	Важко сказати
	соціалізму	капіталізму	і тих, і тих, аби не кон­фліктували
Комуністична	37	4	9	6	3	8
Соціалістична	32	2	6	2	6	3
Соціал-демократична	9	16	20	8	26	9
«Зелені»	1	5	3	3	0	6
Ліберальна	0	2	1	1	0
Християнсько‑демократична	1	3	2	3	3	3
Національно-демократична	1	23	10	5	29	7
Націоналістична	0	4	1	2	0	1
Інші*	0	1	0	1	6	1
Ніяка взагалі	5	13	9	28	16	11
Ще не визначив своєї позиції	5	16	23	19	3	23
Я не розуміюся на цих течіях	8	12	16	20	6	30

* Наведені у таблиці політичні течії практично повністю відобра­жають не партійний, а політичний спектр в Україні. До «інших» відне­сено політичні течії, які не мають значного поширення, або ті, котрі респондентами визначалися як симбіоз різних течій.

Джерело: [19, 77].

Як зауважує соціолог О. Гончарук, за логікою ті, кому близька комуністична та соціалістична течії в політиці, мають підтримувати прихильників соціалізму, праві – прихильників капіталізму. Насправді, частина прихильників комуністичної та соціалістичних течій у політиці заявляють про підтримку при­хильників капіталізму, а ще одна частина підтримує одночасно і прихильників капіталізму, і прихильників соціалізму. Хоча ця частина опитаних не є переважаючою, проте сам факт є досить значущим і засвідчує, що політичні уподобання хоч і мають значний вплив на підтримку тих чи інших дій, але не є єдиними.

Аналогічна ситуація характерна й прихильникам правих те­чій в політиці – серед них також є ті, хто підтримує прихиль­ників соціалізму [19, 77].

Важливе значення має також політична ідентичність регіо­нальних спільнот, операціоналізація якої здійснюється через прихильність до певної політичної течії (табл. 2).

Таблиця 2

Динаміка прихильності до політичних течій, %

Політичні течії за роками	Динаміка прихильностей по макрорегіонах								Загалом по Україні
	центр		захід		схід		південь
	N	%	N	%	N	%	N	%	N	%
1	2	3	4	5	6	7	8	9	10	11
Ліві
1994	593	17,9	320	6,6	396	34,6	481	24,1	1790	21,2
2004	590	25,6	323	10,5	402	34,8	482	27,8	1797	25,5
2005	590	21,2	326	10,1	402	26,1	482	21,6	1800	20,4
Центристські
1994	593	14,5	320	29,1	396	11,6	481	14,1	1790	16,4
2004	590	24,1	323	34,7	402	16,2	482	24,9	1797	21,8
2005	590	26,1	326	39,9	402	29,1	482	30,1	1800	30,0
Праві
1994	593	3,4	320	6,6	396	3,5	481	3,1	1790	3,9
2004	590	3,1	323	7,4	402	2,0	482	1,9	1797	3,3
2005	590	1,7	326	8,9	402	2,0	482	2,1	1800	3,2

Закінчення таблиці 2

1	2	3	4	5	6	7	8	9	10	11
Не визначилися/дистанціювалися
1994	593	63,1	320	56,9	396	51,5	481	58,8	1790	58,3
2004	590	46,4	323	47,1	402	46,0	482	44,8	1797	46,0
2005	590	50,9	326	38,0	402	40,8	482	45,2	1800	44,8

Джерело: [101, 109].

Наведені результати підтверджують наявність упродовж останнього де­сятиріччя значимих відмінностей у симпатіях щодо політичних течій у регіональному вимірі. Проте важливим в контексті консолідації суспільства є поступове наближення орієнтацій регіональних спільнот до центристських політичних сил. Ця тенденція є особливо знаковою для респондентів Сходу і Півдня, де за останні два роки частка прихильників центристів перевищила кількість прихильників лівих [101, 109].

Можна погодитися із думкою української дослідниці Марії Пірен про те, що на початку 2000-х років в Україні спостері­галася «втрата значною частиною її народу ідентичності зі своєю країною і водночас самоідентичністю, відчуття власної причетності до соціетальних … процесів» [79, 38−39]. Це спри­чиняє, на її думку, кризу ідентичності, яка негативно впливає на процеси державотворення. Ідентичність не повинна бути при­мусовою, індивід завжди повинен мати можливість для власного вільного вибору ідейних або культурних, родинних, товарись­ких уподобань. Саме так і відбувається у демократичних краї­нах. В цьому контексті потребує уточнення інша теза М. І. Пірен про те, що при радянській владі «існувала псевдоідентичність, бо механізми формування її мали примусовий характер», так званий «ідентифікуючий примус загального» [79, 39].

Дійсно, за радянських часів вирішальний вплив на свідо­мість людей здійснювала пропаганда, відбувалося масове мані­пулювання поведінкою людей, панувала мобілізаційна політич­на участь. Однак все це не спростовує того факту, що значна частина радянських людей свято вірила в ідеали Жовтня і комуністичної партії, соціалістичний спосіб життя, особливо на початкових етапах будівництва комунізму. Свідченням того є приклади масового героїзму під час війн і воєнних конфліктів, трудові та спортивні подвиги в ім’я радянської батьківщини. Крім цього, участь в окремих випадках могла бути не наслідком мобілізації, а свідомим проявом лояльності до існуючої влади. До речі, дані соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова, показують, що 56 % громадян України відносять себе до української культурної традиції, майже кожний шостий – до радянської, кожен дев’ятий – до російської. Майже семеро зі ста – до загальноєвропейської [128].

Після президентських виборів 2004 року все частіше стали говорити про існування в українському суспільствірозколуміж окремими регіонами, суб’єктами соціальних і національних від­носин. Дійсно, за даними соціологічних опитувань, на початку 2005 року 44 % українських громадян визнавали наявність роз­колу країни за регіональною ознакою, 40 % – не визнавали [137, 63]. Проте, здається, що така оцінка міжрегіональних від­мінностей є швидше емоційною, ніж науково обґрунтованою. Як вже йшлося, західні вчені для визначення аналогічних проце­сів використовують поняття «розмежування», яке ціннісне більш нейтральне і не викликає негативних емоцій^. В основі названої проблеми, на думку вітчизняного політолога Олександ­ра Дергачова, лежитьнездатність політичного керівництва знайти парадигму формування політичної нації, подолання «надлишкової русифікації» й органічного вростання етнічних росіян у суспільство незалежної України [23, 40].

Деякі російські дослідники вважають, що в цілому глибина і масштаби поляризації українських макрорегіонів є такими, що, з одного боку, ставлять під сумнів перспективу консолідації укра­їнської нації (у всякому разі – у найближчу перспективу), а з іншого – відкривають широкі можливості для політичних манев­рів і створення ситуативних політичних коаліцій, спрямованихнадосягнення конкретних політичних цілей [47, 56]. Остання теза знайшла своє підтвердження під час і після парламентських виборів 2006 року.

Результати останніх виборчих кампаній в Україні засвідчу­ють усталеність суттєвої регіональної диференціації громадян. При цьому виділяють: право-лівий поділ, що ґрунтується насам­перед на світоглядних цінностях, ідеологічних вподобаннях, ставленні до ролі держави в економіці, розміру податків та соціальних програм; відношення до ринкових трансформацій і ступеня державного регулювання; ставлення до статусу росій­ської мови; зовнішньополітичні орієнтації на Захід чи Росію та СНД; вступ України до НАТО тощо. В той же час, дані соціо­логічних досліджень, показники електоральних уподобань, між­особисті контакти населення різних частин України не дають підстав для тверджень про існування якогось «фатального» роз­колу між макрорегіонами країни. Більше того, за свідченнями соціологів спостерігається тенденція нівелювання поглядів на дражливі для суспільної свідомості проблеми – історичні, соціально-економічні та політичні.

За результатами опитування, проведеного Фондом «Демо­кратичні ініціативи» та Київським міжнародним інститутом соціології в квітні 2005 року, переважна більшість (68 %) очікує, що держава зобов’язана турбуватися про всіх своїх громадян, забезпечуючи гідний рівень життя. В орієнтаціях населення Сходу (40,6 %), Півдня (44,3 %) та Заходу (55,7 %) переважає підтримка розвитку приватного підприємництва як важливого фактору, що підвищує добробут більшості громадян. Приватну власність на землю підтримує пропорційно у регіонах половина населення України (52,5 %). Найприхильніше ставлення до при­ватної власності на великі підприємства у Західному та Східно­му регіонах – 37,5 % та 34,2 % відповідно. Водночас, у східних регіонах, особливо Донбасі, населення, завдяки сильним патер­налістським настроям, прихильніше ставиться до державного втручання в економіку, ніж у західних областях [34, 128−129].

Однак між визначеними регіонами існують і суттєві розбіж­ності щодо мовного питання. Загалом, за надання російській мові будь-якого офіційного статусу (регіонального або загально­державного) висловлюється 76 % громадян. Серед них на Сході та Півдні – 93 %, Заході – 43 %, Центрі – майже 75 %. Позиція населення щодо мовного питання цілком збігається з позиціями громадянської самоідентифікації. На Сході та в АР Крим прожи­ває найменша кількість тих, хто вважає себе громадянами України, і найбільша частка тих, хто продовжує вважати себе громадянами колишнього СРСР. Населенню західних областей властиві цілком протилежні погляди.

В той же час, як свідчать дані соціологічних опитувань, масова свідомість поступово позбавляється етнократичних сте­реотипів. Показовими є результати, отримані у Львові. Якщо у 1995 році 35 % опитаних вважали, що визначальною цінністю нового суспільства повинен стати націонал-патріотизм, кожний четвертий був переконаний, що у цьому суспільстві повинні за­безпечуватися пріоритетні права українців як корінного етносу,то у 1998 році ці показники склали відповідно 25 % і 7 % [55, 23−24].

Ціннісні відмінності також суттєво виявляються в уподобан­нях громадян щодо напрямів зовнішньополітичного курсу Укра­їни. Головна суперечка точиться стосовно так званих проєвро­пейського або проросійського векторів. Зокрема на Заході тре­тина населення (31,8 %) вважає, що кордони з Росією мають бути такими, як і з іншими державами, тобто закритими. На Сході надають перевагу такій позиції лише 2 % населення, нато­мість більше третини (35,5 %) підтримують ідею об’єднання України та Росії в одну державу. Проте приблизно однакова кількість населення різних регіонів (від 58 % на Заході до 63 % на Півдні) погоджуються, що Україна та Росія мають бути неза­лежними, але дружніми державами з відкритими кордонами. Вступ України до НАТО оцінюється респондентами недостат­ньо виразно та позитивно: 39 % вважають, що це суперечить національним інтересам нашої держави. При цьому на Сході таквважає критична частина населення – 72,5 %, на Півдні – 45,2 %. У Центрі – 28,1 % і на Заході – найменше по країні – 12,1 % [34, 129].

Таким чином, ціннісні відмінності населення різних регіонів України найбільш виразно проявляються у підтримці протилеж­них напрямів зовнішньополітичного курсу держави та статусу російської мови.

Як відмічають аналітики, українське суспільство залишаєть­ся розділеним і за конфесіональними параметрами. Однак слід зауважити, що гострота протистояння між церквами, що спосте­рігалася на початку 1990-х років і була пов’язана з перерозподі­лом сфер впливу та церковного майна, зникла. Частіше загос­трення у релігійній сфері стає результатом втручання недалеко­глядних політиків або відвертих провокаторів, які використо­вують історично обумовлені розбіжності між конфесіями у ко­рисних цілях.

Дослідження, що проводив Центр Разумкова наприкінці 2005 − першій половині 2006 років, виявили складні й неодно­значні процеси, які відбуваються в культурно-мовному середо­вищі України. Соціологи звертають увагу на той факт, що укра­їнських культурних традицій дотримуються більше громадян, аніж тих, котрі вважають українську мову рідною (56 % проти 52 %), і значно більше, ніж користуються нею у спілкуванні (56 % проти 46 %). Окрім того, серед тих, хто зарахував себе до української культури, кожен п’ятий (20 %) – російськомовний. А серед послідовників радянської культурної традиції кожен четвертий (25 %) – україномовний.

Тобто є дуже поширеними й такими, якіне зовсім відпо­відають дійсності стереотипи, що російськомовний – ворог української культури або українськомовний – обов’язково нале­жить українській культурі. «Звісно, кореляція між мовною такультурною ідентичностями висока… але вона не абсолютна» [128].

Спостерігається й інша позитивна тенденція, яка дозволяє з оптимізмом дивитися на майбутнє української соборності та інтеграції суспільства. Дані соціологічних моніторингів свідчать про зменшення за останні п’ять років рівня локальної самоіден­тифікації і, навпаки, зростання національної у всіх регіонах. Належність до колишнього Радянського Союзу є «лише для небагатьох простором, з яким вони емоційно ідентифікують себе». Помітне скорочення на Сході та Півдні кількості тих, хто ідентифікує себе з населенням колишнього Радянського Союзу, «цілком імовірно може призвести до поступової зміни конфігу­рації політичної ідентичності територіальних спільнот цих регіонів» [101, 105, 106].

За спостереженням вчених існує специфічна форма регіона­лізму – історико-етнічна, ігнорування якої «створює передумови для помітної напруженості внутрішньополітичної ситуації» [101,96]. Як відомо, люди, що належать до різних субкультур, по-різному сприймають одні й ті ж факти історії. В цьому аспек­ті вельми корисним для з’ясування особливостей регіональної політичної ідентифікації є аналіз відмінностей, що спостеріга­ється між людьми в їхній оцінці перебігу історичних подій. В якості індикаторів соціологами були обрані події, які досі викли­кають жваві дискусії у колі громадськості і неоднозначно сприй­маються окремими верствами населення, представниками різних вікових груп і регіонів, а саме: Переяславська Рада 1654 року, Жовтнева революція 1917 року, розпад СРСР, і проголошення незалежності України (табл. 3).

Наведені дані дають підстави говорити про коливання в оцінці певних подій історичного минулого України регіональ­ними спільнотами. Зокрема, до Переяславської Ради помітно зменшилося позитивне ставлення з боку населення Центру та Півдня. Що ж до Жовтневої революції, то її стали краще сприй­мати мешканці всіх регіонів, за винятком Півдня, де оцінка цієї історичної події набула більш негативного забарвлення, порів­няно з опитуванням 1997 року. Ставлення регіональних спільнот до розпаду Радянського Союзу в межах указаного проміжку часу можна вва­жати усталеним, позаяк не зафіксовано кількості значних темпоральних відмінностей.

Таблиця 3