Підтримка кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів по регіонах України

Вибори Президента України 31.10.1999	Вибори Президента України. Повторне голосування 14.11.1999
Кучма Леонід Данилович	Симоненко Петро Миколайович

Назва регіону	Голосувало	Відсоток	Голосувало за
1	2	3	4
Івано-Фран­ківська область	931 577	92,3:4,48	859 839:41 769
Тернопільська область	789 115	92,17:4,84	727 359:38 167
Львівська область	1 773 083	91,59:5,15	1 623 941:91 307
Закарпатська область	777 631	84,53:9,66	657 314:75 148
Рівненська область	707 275	76,52:17,23	541 209:121 894
Волинська область	635 357	75,44:19,19	479 344:121 922
Чернівецька область	513 602	73,21:21,43	375 996:110 069
м. Київ	1 218 909	64,84:26,05	790 392:317 567
Київська область	1 055 733	58,51:34,34	617 704:362 530
Дніпропет-ровська область	2 096 448	56,35:38,08	1 181 358:798 380
Одеська область	1 173 677	52,83:40,63	620 075:476 847
Донецька область	2 943 688	52,9:41,23	1 557 340:1 213 694
Хмельницька область	876 749	50,95:41,97	446 681:367 950
м. Севастополь	188 786	50,17:43,69	94 710:82 479
Сумська область	843 494	48,53:43,36	409 352:365 737

Закінчення таблиці 4

1	2	3	4
Житомирська область	821 719	48,06:45,89	394896:377119
Харківська область	1 655 689	46,64:46,46	772210:769221
Миколаївська область	655 461	45,9:49,16	300881:322225
Запорізька область	1 056 664	44,83:49,69	473731:525042
Автономна Республіка Крим	988 519	43,98:51,22	434738:506302
Херсонська область	638 107	41,88:52,88	267271:337438
Кіровоградська область	680 866	40,92:52,58	278644:358010
Черкаська область	836 626	39,95:52,28	334245:437389
Луганська область	1 469 030	40,74:53,87	598522:791408
Чернігівська область	782 893	37,47:56,27	293358:440505
Полтавська область	1 009 737	35,2:57,66	355382:582249
Вінницька область	1 061 451	33,9:59,2	359833:628399

Джерело: [66].

Оцінюючи ці вибори з позицій сьогодення, слід зауважити, що саме у 1999 році під час президентських виборів «була забез­печена остаточна перемога реформаторських сил над силами соціального реваншу» [44, 101].

Характер президентських виборів 1999 року був далеким від демократичного. Особливі нарікання викликало на використан­ня владою так званого «адміністративного ресурсу». Уповнова­жений Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова після голосування на виборах Президента України 12 листопада 1999 р. мала особисту зустріч з главою місії БДІПЛ/ОБСЄ в Україні за спостереженням за виборами паном С. Осборном, під час якої були обговорені найбільш актуальні проблеми забезпе­чення прав громадян України на вільні вибори під час виборчої кампанії 1999 року. В процесі зустрічі було зазначене суттєве втручання державних службовців – інших працівників держав­них органів влади у хід виборчої кампанії. В підсумковому до­кументі місії БДІПЛ/ОБСЄ під час виборів в Україні зафіксо­вано, що голови державних адміністрацій восьми областей на різних рівнях відкрито закликали виборців голосувати за чин­ного президента, а державні службовці і працівники освітніх та медичних установ проводили таку ж саму передвиборчу агіта­цію – в шести інших областях. До місії спостерігачів надходили заяви щодо правоохоронних органів, які були активно задіяні для реалізації політично мотивованих втручань, а також про розповсюдження працівниками поштових відділень агітаційних матеріалів на підтримку діючого президента [36, 235].

Н. Карпачова зауважила, що згідно зі ст. 33 Закону України «Про вибори Президента України» заборонено проводити агіта­цію, яка супроводжується наданням виборцям безоплатно або на пільгових умовах товарів, послуг, цінних паперів, грошей, ін­ших матеріальних цінностей. Отож, як показав перебіг виборчої кампанії, ця норма постійно порушувалася. Зокрема у ході виборчої кампанії було зорганізовано ряд безоплатних концертів у багатьох містах України на підтримку одного з кандидатів. Окрім того, участь у цих концертах, які мали відверто агітацій­ний характер, брали участь виконавці, які не є громадянами України.

Проведення парламентських (1998 р.) та президентських (1999 р.) виборів засвідчили, що у виборчому процесі набирає обертів застосування «брудних» технологій, за допомогою яких поширюється недостовірна інформація про кандидатів. Так, від виборчих штабів кандидатів на посаду Президента України до Уповноваженого з прав людини надійшли матеріали щодо застосування у передвиборній кампанії фальшивих випусків га­зет з логотипами «Голосу України» та «Сільських вістей» (м. Тернопіль, тираж – 683 487 примірників), метою яких була дискредитація окремих кандидатів у Президенти України. 31 жовтня 1999 року правоохоронними органами було затримано громадянина, який, за повідомленням слідчих органів, у день виборів президента розповсюджував листівки, виготовлені під логотипом парламентської газети «Голос України», в яких на­друковано сфальсифіковане звернення Верховної Ради до грома­дян України про державний переворот та смерть діючого пре­зидента [36,237−238].

Уперше в Україні ця виборча кампанія була затьмарена насильством. Другого жовтня 1999 року біля палацу культури Інгулецького ГЗК м. Кривого Рогу Дніпропетровської області на кандидата в Президенти України Наталію Вітренко під час зустрічі з виборцями було здійснено збройний напад, внаслідок якого постраждала сама Н. Вітренко, а також народні депутати України Н. Лимар, В. Марченко та інші громадяни України (усього 35 осіб).

За висновками Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, «державна влада не забезпечила належного захис­ту конституційних виборчих прав громадян України під час парламентських 1998 р. та президентських 1999 р. виборів та повною мірою не створила належні умови для вільного воле­виявлення цих прав. Суттєві недоліки у чинному виборчому законодавстві створюють лазівки для порушень конституційних прав громадян брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Виборче законодавство має виключати суб’єктивні оцінки наслідків майбутніх виборів, а його правові норми повинні слугувати забезпеченню прав гро­мадян і встановленню справедливості, а не перетворюватися на знаряддя політичної боротьби. Потрібні зусилля всіх гілок влади для виправлення цього становища, зокрема, й шляхом встанов­лення чіткої відповідальності за порушення прав громадянина під час виборів» [36,246−247].

Політичне тло 2001 року в Україні визначила низка подій, яка суттєво вплинула на розвиток політичного процесу та участь в ньому пересічних громадян: оприлюднення записів ма­йора М. Мельниченка, виступи й демонстрації з вимогами відставки Президента України Л. Кучми, відставка Уряду В. Ющенка й затвердження Верховною Радою кандидатури А. Кінаха на посаду Прем’єр-міністра, десятиріччя Незалежності України і, нарешті, поступове втягнення політичних еліт і громадян у виборчу кампанію 2002 року до Верховної Ради України.

9 березня 2001 року відбулася одна з найдраматичніших подій в історії сучасної України – організація в Києві масових заворушень опозицією в рамках кампанії «Україна без Кучми». Найстрашнішим було те, що тоді пролилася людська кров. В основному постраждали правоохоронці, тому що вони чинили пасивний опір нападникам без застосування зброї і з мінімаль­ним використанням спецзасобів. Мільйони телеглядачів стали свідками наслідків політичного радикалізму безвідповідальних політиків. Політичні оцінки трагічних подій 9 березня поділили­ся: організатори акції – радикально налаштовані представники опозиції − звинувачували міліцію і владу у «провокації», їхніопоненти – навпаки, вважали провокаторами саме опозицію [33].Але можна із впевненістю стверджувати, що ця акція не отри­мала моральної підтримки у масовій свідомості українських громадян. Напевно тому Помаранчева революція 2004 року проходила зовсім за іншим сценарієм.

Стан соціального і духовного «здоров’я» української нації вивчало багато дослідницьких установ, в тому числі й Інститут політики (м. Київ), який постійно слідкував за реакцією громад­ської думки на всі перелічені події.

Так, 25 квітня – 5 травня 2001 року було проведено опиту­вання населення України щодо ставлення громадян до дій політичної опозиції та ініційованої у квітні відставки Уряду В. Ющенка. За репрезентативною вибіркою було опитано 1 000 осіб (похибка вибірки до 5 %). Майже половина населення України (47 %) позитивно ставилася до акції «Україна без Куч­ми». Противників акції було 27 %, чверть опитаних не мала власної думки щодо неї, тобто не розуміла або не хотіла розуміти, що відбувається в Києві. Отримані результати можна інтерпретувати як пасивно-мовчазну підтримку дій активних учасників політичної опозиції у лютому та березні 2001 року громадянами України. Водночас майже третина опитаних не вірила у достовірність плівок майора Мельниченка, і була налаштована вельми критично до акцій протесту, спрямованих проти Президента України. В такому контексті було поставлене наступне питання:На Вашу думку, як у світлі останніх подій («касетна справа», акція «Україна без Кучми») повинні поводи­тися Президент, Верховна Рада та опозиція?

Відповіді на це питання показали відсутність одностайності в оцінках думок громадян, прагнення громадської думки до збереження миру і стабільності в суспільстві. Так, лише кожний п’ятий був переконаний, що Президент України повинен і надалі спокійно виконувати свої обов’язки (20 %); 26 % не визначилися, що необхідно робити політичній еліті після опри­люднення записів майора Мельниченка та щодо акцій, які орга­нізовувала опозиція. Водночас 54 % населення висловилися за відставку Президента України, причому значна частина (28 %) очікувала, що Президент самостійно прийме рішення про від­ставку [53, 76].

Спеціалісти Центру Разумкова, аналізуючи ситуацію в Украї­ніу 1999−2000 роках, зауважували, що до здобутків України можна віднести збереження миру у суспільстві, стримування переростання політичних, міжконфесійних, міжнаціональних протиріч у конфлікти, зменшення сепаратистських тенденцій в окремих регіонах. Однак «говорити про стабілізацію внутріш­ньої ситуації, незворотність демократичних перетворень, а тим більше – про достойний рівень життя українців було б далеким від істини» [57, 98].

Характер розвитку українського суспільства на початку 2000-х років викликав стурбованість прогресивної громадськос­ті, ставав збудником соціального незадоволення, оскільки безпо­середньо торкався інтересів мільйонів людей. Але, на думку вчених, було б несправедливо покладати всю відповідальність за стан країни лише на владну політичну еліту. Вона робила «лише те, що дозволяли їй люди через свою пасивність». Іншими словами, знову підтвердилася теза про те, що кожний народ має таку владу, на яку він заслуговує. Значна частка провини за загострення ситуації лежала і на опозиційному крилі української політичної еліти, «яка виявила неспроможність повною мірою використати демократичний потенціал суспільства і спрямувати суспільні настрої протесту у конструктивне русло». На заува­ження експертів, опозиція продемонструвала нездатність до реальної співпраці із суспільством, за винятком окремих регіо­нів.«Більша ж частина громадян України залишилася за межами впливу демократів»,− вважали вчені [29].

Отже, виборча кампанія 2002 року обіцяла бути надто склад­ною і непередбачуваною щодо її остаточних результатів.