3.3.2. Вибори до Верховної Ради України 2002 року. Загострення суспільно-політичної ситуації в Україні після виборів

Розстановка політичних сил напередодні парламентських вибрів 2002 року. Соціологічні прогнози. Роль політичного лідера у перемозі. Результати виборів. Регіональні симпатії виборців. Боротьба влади та опозиції за вплив на маси після виборів. Організація акції грома­дянського протесту «Повстань Україно!» (2002−2003). Боротьба влади та опозиції щодо конституційної реформи. Конфлікт навколо проведення з’їзду «Нашої України» у Донецьку (2003). Інформаційна блокада опозиції у ЗМІ. Дискусія щодо готовності опозиції до революції. Конфлікт під час виборів мера Мукачевого (2004). Початок виборчої кампанії. Висунення кандидатів у Президенти України В. Ющенка і В. Януковича. Рейтинги кандидатів. Групування політич­них сил навколо головних претендентів на пост Президента України. Утворення коаліції «Сила народу». Особлива позиція комуністів та соціалістів. Отруєння В. Ющенка. Громадські ініціативи «Чиста Україна», «Студентська хвиля», «Пора». Кандидати у президенти України: реальні і технологічні.

Однією з особливостей виборчої кампанії 2002 року стало збільшення ролі і впливу на результати виборів особистісних якостей лідера. На відміну від виборів 1998 року, рейтинги деяких політиків були вищими, ніж їх партій чи блоків, тому у назвах політичних об’єднань вони використовували своє ім’я. Так, серед виборців провідних політичних сил найчастіше на вирішальну роль особистісних якостей лідера у підтримці партії (блоку) вказували представники електорату блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». Високі рейтинги політичних об’єд­нань Юлії Тимошенко та Наталії Вітренко також значною мірою були зумовлені популярністю перших номерів їхніх списків. Тобто шанси здобути перемогу на виборах, в першу чергу, мали блоки, очолювані сильними харизматичними лідерами, а не окремі партії.

Ще восени 2001 року серед політичних сил фактично визна­чилися лідери та аутсайдери кампанії з виборів до Верховної Ради. Ситуацію на кінець грудня 2001 року зафіксувало опиту­вання громадян, проведеного Інститутом політики, коли респон­дентів запитували, наскільки сприятливою чи несприятливою єїхня думка про окремих політиків-лідерів партій та блоків (табл. 1).

Експерти й самі політики визнали, що березневі вибори до Верховної Ради 2002 року будуть виборами лідерів, а не про­грам, очолюваних ними партій та блоків. Тому постать лідера, його привабливість, довіра до нього виборців стануть основни­ми чинниками, що визначатимуть міру успіху на виборах. У цьому плані лідером уже другий політичний сезон поспіль залишався Віктор Ющенко: позитивної думки про нього були 23,4 % виборців, а негативної − майже вдвічі менше (12,7 %). Про Володимира Литвина, главу адміністрації Президента та лідера блоку «За єдину Україну!» позитивної думки було 16,6 % опитаних. Проте ніколи не чули про нього 31,5 % виборців, а 38,1 % не змогли визначити своє ставлення до нього, фактично визнаючи, що не знають такого політика та його політичної діяльності. Те ж саме стосувалося Володимира Горбуліна, ліде­ра блоку партій «Демократичний союз» та Демократичної партії України. Найбільш суперечливою постаттю в очах громадян на той час залишалася Юлія Тимошенко. Її знали 99 з кожних 100 опитаних, проте позитивної думки про колишнього віце-прем’єра були 5,2 % громадян (деякою мірою позитивної – 14,4 %), негативної – 42,4 % (деякою мірою негативної думки про неї були – 20,7 % громадян).

Таблиця 1