Чи є нині в Україні політичні лідери, що можуть ефективно управляти? (%)

	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004
Немає	24,7	26,8	30,3	35,1	30,7	32,2	29,8	34,7	33,0	39,9	35,4
Важко сказати	55,7	61,0	58,4	54,6	53,5	47,3	49,4	46,2	36,1	36,3	36,1
Так	18,5	11,5	11,3	10,0	15,4	20,1	20,6	18,8	30,5	23,6	28,5
Не від­повіли	1,1	0,7	0,0	0,3	0,4	0,3	0,2	0,3	0,4	0,2	0,0

Таблиця 2

Чи є нині в Україні політичні партії і рухи, яким можна довірити владу? (%)

	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004
Немає	28,0	30,3	30,2	34,0	26,6	30,4	31,2	33,1	27,5	35,9	31,0
Важко сказати	56,9	60,6	57,6	54,7	49,5	50,1	51,8	49,3	39,8	40,9	43,4
Так	13,9	8,7	12,2	11,3	23,4	19,3	16,7	17,4	32,4	23,0	25,6
Не від­повіли	1,2	0,4	0,0	0,0	0,5	0,1	0,3	0,3	0,3	0,2	0,0

Джерело: [109, 13].

Небезпечність такого становища розуміла й влада. У виступі на честь річниці державної незалежності 23 серпня 2004 року Л. Кучма заявив: «Сьогодні бачу велику проблему в тому, що при нинішньому розкладі сил так і не з’явилося могутньої поміркованої об’єднуючої політичної сили, що була б здатна виступити в ролі миротворця як у політиці, так і в суспільстві. А саме вона могла б стати центром притягання при визначенні подальшого розвитку держави. В основу її позиції повинні бути закладені три «універсали» – людська гідність, національна єдність і громадянський патріотизм. Формування такої політич­ної сили, що створює націю,− це одне з головних завдань на майбутнє»[64, 44].

Невтішними для діючої влади були й результати опитування Центра Разумкова у липні 2004 року напередодні Дня незалеж­ності в усіх регіонах України (опитано 2 014 респондентів віком старше 18 років): із твердженням, що державні службовці служать інтересам країни погодилися лише 6 % опитаних. Проте більшість (62 %) переконані: владні особи служать своїм влас­ним інтересам, 41 % – інтересам чинної влади; майже третина – найпотужнішим фінансово-політичним групам; 17 % – інтере­сам кримінальних груп. В той же час 82 % респондентів не відчували себе господарями незалежної держави, бо основні проблеми народу в Україні постійно ігноруються. Опитувані вважали, що свідченням цього є низький рівень зарплат та пенсій (76 %), безробіття (53 %), зростання цін на комунальні послуги, енергоносії, транспорт (41 %), хабарництво та корупція в структурах державної влади (38 %), неможливість отримати необхідну медичну допомогу (37 %). Не випадково, що у такому стані суспільної свідомості Церкві населення довіряло найбіль­ше, ніж іншим суспільним інститутам.

Провідний спеціаліст вказаної установи Людмила Шангіна, підсумовуючи результати проведеного соціологічного дослід­ження гірко констатувала, що загалом і в цілому «моя держава незалежна, тобто не залежить від власних громадян, доходи в ній не залежать від праці, податки – від рівня доходів, міні­мальна зарплата – від прожиткового мінімуму, прожитковий мінімум – від людських потреб. ЗМІ в моїй країні не залежать від суспільства, закон – від права, форма – від змісту, слова – від значення, свобода – від відповідальності» [127].

Дані соціологічного моніторингу громадської думки, прове­деного Центром Разумкова з метою з’ясування електоральних настроїв (станом на початок червня 2004 року), показали, що народ України прагнув жити в оновленому демократичному суспільстві. Переважна більшість (77 %) громадян вважали, що країні потрібні радикальні зміни фактично на всіх напрямах соціально-економічної політики існуючої влади. Так само переважна більшість громадян вважали, що мають залишитися незмінними зміцнення незалежності України (77 %) та розвиток у ній демократії (75 %).

Більшість (62 %) громадян країни мали твердий намір взяти участь у виборах, майже 16 % були близькі до такого рішення. Тобто прогнозувалася дуже висока активність електорату, що й підтвердилося в ході виборів. Серед чинників, які значною мі­рою повинні були вплинути на участь у виборах, 51 % опитаних зазначили надію на покращення економічної ситуації, 48 % – на зменшення корупції, 31 % – на демократизацію суспільства [29].

Аналітики Центру Разумкова дійшли висновку, що голов­ним результатом змін у суспільно-політичній сфері до середини 2004 року стало майже цілковите відчуження суспільства від влади. Залишилися нерозв’язаними численні проблеми у міжна­ціональній та етнокультурній сферах. Проголосивши тезу про формування української політичної нації, влада не спромоглася на елементарне роз’яснення, заради чого, на якій основі і якими засобами це має відбуватися, обмежившись положеннями про громадянський мир і суспільну злагоду. «Реально, на тринадця­тому році незалежності і десятому році правління нинішнього режиму Україна має не політичну націю, а невизначену спіль­ноту, об’єднану фактично лише державними кордонами. Владі це зручно – оскількинаселеннялегко піддається маніпулюванню з її боку, але важко – мобілізації з боку опозиції» [29].

На момент закінчення згаданого моніторингу лідер «Нашої України» В. А. Ющенко мав відносно більшу кількість прихиль­ників, що за прогнозами дозволяло йому потрапити до другого туру виборів й виграти його з перевагою приблизно в 10 %. Проте, в той же час, спостерігалася тенденція до поступового зближення показників електоральної підтримки основних пре­тендентів. Це дозволяло оцінювати шанси В. Ф. Януковича на перемогу як рівні з В. Ющенком. У тогочасного прем’єр-міні­стра залишався потужний резерв у вигляді «адміністративного ресурсу», що, в свою чергу, збільшувало його виборчі можли­вості. В такій складній суспільно-політичній ситуації мали від­бутися вибори нового Президента України.

Представники творчої інтелігенції, митці гостро відчувають коливання «температури» в суспільстві й ставлять точний діаг­ноз у випадках його хвороби. Тому їх слово є своєрідним «барометром» суспільних настроїв та атмосфери, що панували в країні. Так, українська поетеса Тетяна Яков’юк своє відчуття подиху майбутньої революції у вірші «Розмова з Тарасом» висловила наступними рядками:

Прости, Тарасе…

Бо вже скільки літ

живе з нас кожен в «хаті, яка скраю» …

Не виконали мудрий «Заповіт».

Чи не тому Всевишній нас карає?

Бунтують хвилі гордого Дніпра,

Народ несе скорботу до майдану.

Твоїм проротцтвам збутися пора,

пора, нарешті, розірвать кайдани! …[138, 46].

Важко не погодитися з такою оцінкою настроїв значної час­тини громадян українського суспільства напередодні револю­ційних подій осені 2004 року.

Участь великих мас населення України у Помаранчевій революції на всіх її етапах продемонструвала, що відбулися кардинальні зміни у свідомості більшості українського соціуму: зазнав руйнації один з найбільш стійких архетипів української ментальності і політичної культури – уявлення про державну владу як про верховну, що визначає людські й суспільні долі і недоступна будь-якому впливу з боку суспільства. Народ зрозу­мів, що його добробут, доля, майбутнє знаходиться у його влас­них руках, а не руках влади чи доброго президента. В одному зі своїх передвиборчих виступів В. Ющенко зазначив, що «із трьох останніх виборів, які пройшли свідомі українці, на мій погляд, найбільш політично зрілими вони зараз підходять. Я не радив би владі фальсифікувати вибори» [15, 355].

Зухвалі випадки фальсифікації виборів, наруга над законним правом народу на власне волевиявлення обурили масову свідо­мість, слугували певною мірою в якості збудника правосвідо­мості українців, стали свого роду правовим «всеобучем». Народ зрозумів, що сам факт масових фальсифікацій став можливим лише поза суспільно-правовим контролем.

Відомий журналіст Сергій Рахманін, аналізуючи поведінку мешканців Майдану після другого туру виборів, проникливо пи­сав: «...більшість… захищають не стільки Віктора Ющенка, скільки свої знехтувані права. Ще вчора не вірив у те, що стіль­ки людей здатні на таке. А сьогодні вірю в те, що ці люди, в разі потреби, готові захищати свої права й завтра. Незалежно від того, хто ці права може порушити – Янукович чи Ющенко, Кучма чи Тимошенко, Медведчук чи Порошенко, Іванов чи Іваненко. А це означає, що колись ми зможемо побудувати гідну поваги країну» [86].

Ту саму думку але іншими словами передав один з найак­тивніших діячів Помаранчевої революції Юрій Луценко: «…на Майдані стоять люди не стільки за Ющенка, скільки за свою свободу» [25].

За свідченням соціологів, одним з вирішальних факторів, що забезпечив перемогу Помаранчевої революції, стала її підтримка широкими колами підприємців, насамперед, малого та середньо­го бізнесу, чисельність яких в соціальній структурі українського суспільства була вагомою. Згідно розрахунків Київського між­народного інституту соціології (КМІС), у яких бралися до уваги певні особливості інституційної макроструктури українського суспільства, що склалися за роки незалежності, кількість підпри­ємців (роботодавців та самозайнятих), бізнес котрих тією чи ін­шою мірою був «тіньовим», тобто виведеним за межі правовогополя, складав приблизно до 12 % зайнятого населення [122, 5−23].

Панування позаринкових відносин, адміністративний та кри­мінальний тиск за умов правової незахищеності спонукали цю категорію громадян на захист своїх інтересів. Як справедливо зауважує Олександр Резнік, активна підтримка революції гру­пою середніх підприємців та власників, для яких головними спонукальними чинниками протесту були прагнення свободи економічної діяльності та лібералізації економіки, «була викли­кана відчуттям небезпеки для власного бізнесу, з огляду на загрозу поглинання його кримінальним капіталом» [88, 8].

Головною силою перемоги опозиції на виборах 2004 року, безумовно, слід вважати прихід до активного соціально-політич­ного життя нового покоління, особливо студентства, яке не зазнало репресій тоталітарного режиму і хоче жити гідно. Молодь позбавлена страху перед владою, властивого більшості осіб старшого покоління. Важливо й те, що у молодих людей доби незалежності з’явилися нові можливості бачити світ: інтенсивно розвивається міжнародний поділ праці, збільшується обсяг культурних обмінів, розвивається міжнародний туризм тощо. Крім того, більшість з них інтуїтивно відчуває, на якому боці правда. Молодь менше схильна до компромісів і при хорошій організації може стати непереборною політичною силою. Варто згадати голодування студентів у 1990 році у Києві, акцію, що поклала початок «ланцюгової реакції» суспільно-політичних зрушень, що в кінцевому результаті призвело до перемоги національно-демократичних сил на початковому етапі української революції 1989−1991 років.

Дані соціологічних опитувань, які в липні 2004 року прово­див Український інститут соціальних досліджень та Державний інститут проблем сім’ї та молоді, засвідчили підвищення полі­тичної активності молоді у віці від 18 до 25 років у порівнянні із попередніми роками. Результати показали, що постійно стежили за політичними процесами в Україні 8 % респондентів, тоді як у 1995 році політика приваблювала набагато менше молодих громадян − лише 1 % опитаних; взагалі не цікавилися – 19 %; в 1995-му байдужих до формування демократичної влади в Україні було 28 %. Інтерес до політичних процесів був більш властивий жителям західного регіону та м. Києва. Натомість найменш переймалися політичними подіями молоді мешканці східного та південного регіонів [130].

Одним з головних чинників успіху революції слід також ви­знати наявність лідера загальнонаціонального масштабу, яким став Віктор Ющенко. Завдяки особистісним якостям, врахову­ючи характер політичної боротьби між владою та опозицією, він знайшов ту модель поведінки, яка імпонувала більшості народу України. В її основу були покладені ненасильницькі дії, які у свій час з успіхом використовували лідер боротьби народу Індії за незалежність Мохандас Карамчанд Ганді та борець за грома­дянські права темношкірого населення США Мартін Лютер Кінг. Й хоча така політика не завжди знаходила розуміння навіть серед найближчого оточення майбутнього президента, він наполегливо настоював на своєму. «І те, що Ющенко щодня проповідував народу миролюбство, елегантність, ненасильниц­тво, виховувало людей,– свідчить один із соратників В. Ющенка Т. Стецьків.– Він вбив і собі, і людям в голову думку про непри­пустимість пролиття навіть краплі крові» [25].

Польський тижневик Wprostназвав В. А. Ющенка людиною 2004 року. Зокрема – «за відродження громадянського руху за демократію; за надскладне для політика мистецтво – управління безкровною революцією; за відродження патріотизму без націо­налістичних гасел; за повернення Європі України [129].

Показово і те, що особистісні характеристики Президента України В. Ющенка майже повністю збігаються із уявленнями молоді портрету «ідеального політика». В ході соціологічного опитування напередодні виборів вияснилося, що молодь бажає бачити своїм президентом людину у віці 40−50 років. Президен­том, на думку молоді, має стати чесна людина – 64 %, з висо­кими розумовими здібностями – 73 %, активна у спілкуванні з людьми – 58 %, людина з досвідом успішної керівної діяльності – 60 %, з лідерськими та організаторськими якостями – 65 %, обов’язкова, відповідальна, наполеглива у праці – 72 %, патріот – 56 %, людина, яка б поважала права громадян – 65 %, вміла розв’язувати економічні проблеми – 75 %. Глава держави, на їхню думку, повинен бути фахівцем у сфері економіки та фінан­сів – 54 %, 21 % – у сфері юридичних наук [130].

Відома теза, що діюча влада сама породжує собі могильни­ків, також нагадує ситуацію, коли наприкінці квітня 2001 року, внаслідок політичних рокіровок, В. Ющенко був відправлений у відставку з поста Прем’єр-міністра України. На його переконан­ня, уряд у той час був на піднесенні, працював з максимальною віддачею, «він домігся реальних результатів, заклав основи економічного зростання. Мій уряд відродив віру людей у те, що реформи можна проводити не за їхній рахунок, а навпаки – підвищувати за рахунок реформ рівень життя людей. Уряд був відправлений у відставку виключно з політичних мотивів, ніхто не думав тоді про інтереси країни». Так прокоментував свою відставку В. Ющенко. Його принципова незгода, обурення та віра в торжество справедливості вилилися в крилату фразу – «Я йду, щоб повернутися» [15, 129].

Вагомим чинником будь-яких революцій поряд з об’єктив­ними умовами є суб’єктивний фактор, тобто діяльність людей. Саме масова участь громадян України й забезпечила успіх Помаранчевої революції. Проте і сотні тисяч людей є безсили­ми, якщо вони не організовані. Саме завдяки діяльності опозиції вдалося мобілізувати та спрямувати дії великих мас народу.

Українська опозиція напередодні і в ході революції про­демонструвала високий рівень згуртованості, політичної зрілості та професіоналізму у вирішенні мінливих і складних питань, що виникали на кожному етапі боротьби. Її головним здобутком було недопущення кровопролиття. Однак не слід ігнорувати й позицію, що її зайняла в умовах кризової ситуації влада, яка відмовилася від силових методів вирішення конфлікту.

Як зауважують українські фахівці Олександр Сушко і Олесь Лісничук, на позиції кандидатів як суб’єктів української політи­ки безпосередній вплив здійснювали різноманітні конкурентні ресурси (електоральні, політичні, політико-адміністративні, ре­гіональні, організаційні і кадрові, програмні, технологічні, ін­формаційні, особистісні). Однак вирішальну роль у визначенні переможця відіграла організована частина громадянського суспільства (курсив.− В. Б.) – новий для України соціополі­тичний ресурс, що цілком став на бік демократичної опозиції на чолі з Віктором Ющенком і забезпечив йому перемогу [107, 85].

Іншим суб’єктивним чинником, який суттєво вплинув на розвиток подій саме за таким сценарієм, була нездатність чинно­го режиму чинити ефективний спротив організованій опозиції. Вчені задають слушне запитання: чому даний режим виявився настільки слабким? На думку російського вченого Володимира Гельмана, причина полягала у високому ступені «фрагментації акторів», яка в свою чергу була викликана «структурними розколами політичного простору України, так і обставинами трансформаційного процесу». Головну причину поразки влади він вбачає у специфіці політико-економічної структури України того часу, де «механізми консолідації власності та влади в руках однієї або декількох груп не були сформовані», тому вони були «нездатні до стійкої кооперації і тому не мали шансів створити коаліції, які могли б отримати перемогу над своїми конкурен­тами…». Тобто еліта країни була скоріше фрагментарною зі слабкою інтеграцією і відповідно сильною диференціацією [17, 37]. Якщо до цього додати неефективність партійної системи, перманентні конфлікти у трикутнику влади: Верховна Рада – уряд – президент, проблеми з консолідацією більшості усередині Верховної Ради, то стають зрозумілими причини слабкості держави.

За твердженням аналітиків, не менш важливим, ніж вну­трішній, був і зовнішній чинник. Під час виборів 2004 року розгорнулася боротьба між Заходом та Росією за вплив на Україну. Те, що відбулося в Україні, на думку деяких з них, «сприймається як успішна реалізація технологій політичної стратегії Заходу, яка свого часу була застосована в Сербії, Біло­русі та Грузії» [93, 4; 108]. (Про зовнішні впливи в ході Пома­ранчевої революції див. також: [2]).

Характерними з цього приводу є результати соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова з 25 по 29 листо­пада 2004 року. На думку громадян України, найбільш сильний зовнішній вплив на вибори в Україні здійснювався з боку Росії. Відповіді респондентів на запитання «Як ви вважаєте, чи мав місце зовнішній вплив на вибори в Україні? З якого боку він був найсильнішим?» розподілилися наступним чином: з Росії – 37 %; від США – 24 %; Євросоюзу – 5 %. 13 % респондентів вважали, що зовнішнього впливу не було, 21 % опитаних вага­лися з відповіддю.

Вплив з боку Росії вважали найбільш сильним жителі Захід­ного (78 %) і Центрального (47 %) регіонів. У той же час на Сході його вважали найбільш сильним 15 %, на Півдні – 11 % респондентів.

Вплив з боку США оцінювали якнайсильніший жителі Пів­дня (42 %) і Сходу України (39 %), тоді як у Центрі його оціню­вали якнайсильніший 11 % респондентів, на Заході – 4 % [3, 4].

За зауваженням В. Я. Гельмана, в офіційному російському дискурсі під час обговорення зовнішньополітичного впливу на результати українських виборів 2004 р. незмінно йдеться про 65 млн дол., витрачених урядом США на допомогу українським організаціям громадянського суспільства (багато з яких були міцно пов’язані з опозицією). При цьому «забувають» про той факт, що напередодні виборів російська влада скасувала 800 млн дол. українського боргу, намагаючись підсилити позиції Л. Кучми і В. Януковича [17, 46].

З цього приводу здається досить слушним твердження іншо­го російського вченого В. Б. Пастухова про те, що відмінність західного втручання в українські справи від російського «поля­гало в тому, що Європа і Америка враховували наявність в Україні реального революційного руху, його власну логіку, а Росія ігнорувала цей рух як гранично малу політичну величину, інтереси якої можна не брати до уваги…» [74, 29].

Підсумовуючи причини виникнення феномену «помаранче­вої революції» в Україні, автор підтримує точку зору, згідно з якою «події листопада – грудня 2004 року стали логічним результатом системної політичної кризи і були зумовлені ком­плексом … взаємопов’язаних … чинників у різних сферах су­спільного життя, які зробили революцію необхідною і можли­вою» [7, 599]. Серед них:

• зволікання з реформуванням і модернізацією всіх сфер суспільного життя. Хронічне відставання за основними показниками розвитку від провідних держав світу;

• загальне зростання політичної культури і політичної зрілості населення України;

• загострення кризи управління, зумовлене відсутністю політично відповідальної системи влади, яка забезпечу­вала б ефективну і постійну взаємодію владних структур і народу, формувала б громадський консенсус (О. Д. Бойко);

• специфіка політичної культури української еліти: пере­важання у сфері політики відносин конфронтаційного типу. Невміння та небажання влади та опозиції знаходити компроміси та спільні рішення;

• відсутність об’єднуючої політичної ідеї і стратегії роз­витку країни, здатних консолідувати суспільство;

• різнопланова самодискредитація вітчизняних владних структур, значне падіння рівня довіри до влади (О. Д. Бойко) (їх делегітимація.− В. Б.);

• посилення боротьби політико-економічних груп (ПЕГ) та регіональних еліт за сфери впливу;

• ігнорування владою потреб суспільства в інформу­ванні його про перебіг суспільних процесів, обмеження права громадян на висловлення власних думок і реалізацію інтересів, блокування процесу формування громадян­ського суспільства (О. Д. Бойко);

• сформованість потужної, здатної виступити єдиним фронтом опозиції, наявність в опозиційних сил ресурсів для масштабної президентської кампанії та масових акцій протесту (О. Д. Бойко); широке представництво у мас­штабах країни опозиційних сил (О. Куценко);

• поява в лавах опозиції яскравих політичних лідерів (О. Д. Бойко); сформований образ опозиційного лідера «народної довіри», його харизматичність (О. Куценко);

• безпрецедентність масштабів і організації акту громадян­ської непокори;

• поглиблення структурних змін у соціальній сфері. Вихід на політичну арену нових соціальних прошарків та груп, зокрема, малого та середнього бізнесу, який уособлює середній клас.

• усвідомлення за роки незалежності значною частиною громадян України національної ідентичності, корінних політичних та економічних інтересів, набуття ними здатності виражати власну соціальну і політичну волю (О. Д. Бойко);

• тривала відсутність у зовнішній політиці України чіткого геополітичного вектора дії, що породжувало хитання, непослідовність і невизначеність зовнішньополітичного курсу держави, підривало її авторитет на міжнародній арені, загострювало міжрегіональні проблеми все­редині країни (О. Д. Бойко);

• застосування масових технологій віртуалізації реальності (О. Куценко) [7, 599−600; 46, 73−74].

31 жовтня 2004 року відбувся перший тур виборів Прези­дента України. Напередодні стан підготовки виборчих комісій до голосування не міг не викликати хвилювання як в самих учасників виборчої кампанії, так і в представників громадських організацій. За даними Центральної виборчої комісії, у виборчо­му процесі було задіяно близько одного мільйона двохсот тисяч громадян. Як стверджувала статистика, лише 67 відсотків із них мали хоч якийсь досвід роботи членами виборчих комісій. Отож, проводити вибори було досить складно.

31 жовтня вибори відбулися на всіх 33 224 виборчих діль­ницях, у тому числі і на 123 закордонних у 78 країнах світу. Хоча особливих ексцесів під час голосування зафіксовано не було, проте безпроблемним його назвати не можна. Наймасо­вішими і, по суті, типовими проблемами стали неточності у списках виборців: у написанні прізвищ, імен, адрес, а то й узагалі у списку не виявлялося прізвищ. Це було однією з головних проблем у всіх регіонах, тому в день виборів виста­чало роботи і судам. Вони розглянули 42 тис. скарг, основна частина яких якраз і стосувалася неточностей у списках вибор­ців. Загалом, за оперативними відомостями ЦВК, на час закрит­тя виборчих дільниць 31 жовтня до списків було включено 37 297 325 осіб [134].

Результати першого туру засвідчили високу активність українських виборців. Так, правом голосу скористалися 74,54 % громадян нашої держави. Це на п’ять відсотків більше, ніж під час попередніх президентських виборів, і така явка виборців була названа найвищою за останні шість років [78].

Як зазначали міжнародні спостерігачі, висока активність громадян показала зростання їх політичної свідомості і стала доброю ознакою розвитку демократії та становлення громадян­ського суспільства в Україні.

Перші результати підрахунку голосів Центральною вибор­чою комісією стали з’являтися ще вночі. Вони засвідчували лідерство Віктора Януковича. Проте процес підбиття остаточ­них підсумків голосування на позначці 97,67 % опрацьованих бюлетенів 2 листопада раптово зупинився. Офіційною причи­ною такої затримки називали неоперативну роботу комп’ютер­ного управління ЦВК та зволікання територіальних виборчих комісій із передачею протоколів про підрахунок голосів. Пред­ставники опозиції з цим не погоджувалися. На їх думку, Центр­виборчком не поспішав із підрахунком, щоб якомога довше лідером перегонів залишався кандидат від влади. Останньому така ситуація була вигідна, тому що він міг здійснювати поїздки регіонами, зустрічатися із виборцями як прем’єр-міністр, а не як кандидат в президенти. Навпаки, В. Ющенко був обмежений у проведенні агітації, адже вона була заборонена до офіційного оголошення офіційних підсумків першого туру.

З метою пояснення зволікання із оприлюдненням остаточ­них результатів виборів та зняття обвинувачень із влади, голова ЦВК Сергій Ківалов заявив про звільнення начальника комп’ю­терного управління Центральної виборчої комісії «за неопера­тивну підготовку матеріалів за підсумками виборів Президента України» [113].

2 листопада коаліція «Сила народу», посилаючись на пара­лельний підрахунок голосів, оголосила про перемогу в першому турі свого кандидата в президенти лідера блоку «Наша Україна» В. Ющенка і вимагала від голови ЦВК негайного офіційного оприлюднення результатів голосування першого туру.

Остаточні результати першого туру вдалося дізнатися лише 10 листопада. Кандидат у президенти В. Ющенко переміг свого основного суперника В. Януковича на 0,55 % голосів виборців. Згідно із підрахунками ЦВК, за В. Ющенка віддали свої голоси 39,87 % голосів (11 млн 125 тис. 395 виборців), за В. Януковича – 39,32 % (10 млн 969 тис. 579 виборців), за О. Мороза – 5, 81 %, за П. Симоненка – 4, 97 %.

Якщо розглядати результати голосування в регіональному аспекті, то В. Ющенко переміг у 16 областях і м. Києві, В. Яну­кович – у 8 областях, Автономній Республіці Крим і м. Севасто­полі.

Про хід голосування і отримані результати штаби двох ос­новних кандидатів мали різні думки. Так, керівник штабу Вікто­ра Януковича Сергій Тигіпко повідомив про 2 300 порушень, зафіксованих його командою, але водночас заявив, що якихось претензій, серйозних проблем, що вплинули б на результат голо­сування, він назвати не може. Разом із тим, дані паралельного підрахунку голосів штабу Віктора Ющенка сильно різнилися від даних ЦВК. Очевидно, саме це давало підстави говорити про фальсифікації на користь В. Януковича.

На численні порушення вказував і Комітет виборців Украї­ни. Тут вважали, що на кожну область в Україні був заздалегідь розписаний план кількості голосів за кандидата від влади, і голови місцевих державних адміністрацій намагалися виконати його. Там, де це не вдавалося, починались порушення. Непря­мим свідченням цього є те, що після оголошення результатів першого туру 10 листопада Президент України Л. Кучма звіль­нив ряд голів районних та обласних держадміністрацій в облас­тях, де переміг В. Ющенко. Офіційно ці звільнення здійснюва­лися «у зв’язку з переходом на іншу роботу», як пояснювалося у відповідних указах Президента України [30, 50−51]

Оцінки іноземних спостерігачів щодо виборів в Україні різнилися. Якщо спеціалісти з ОБСЄ зазначили, що вони не відповідали міжнародним стандартам, то спостерігачі від СНД, навпаки, вважали, що ці вибори були легітимними, вільними і відкритими. Але все ж таки, після оголошення офіційних ре­зультатів першого туру обидва кандидати стверджували, що задоволені ними. Без сумніву, вони добре розуміли, що вся головна боротьба за президентське крісло ще попереду.

Іще не закінчилася процедура офіційного підрахунку голосів першого туру виборів, а опозиція приступила до підготовки дру­гого. На майданах і площах міст і крупних населених пунктах країни розташувались мобілізаційні пункти представників Української народної партії та коаліції молоді «Наша Україна», які почали проводити запис спостерігачів від В. Ющенка на другий тур виборів Президента України. У листопаді Комітет виборців України повідомив про організацію проведення Все­української акції «Знайди себе». Вона була спрямована на пере­вірку достовірності виборчих списків і закликала виборців у вихідні 13−14 листопада піти на дільниці й перевірити наявність себе й своїх близьких у списку виборців.

За чинним законодавством, списки виборців складали вико­навчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад або органи (посадові особи), які, відповідно до закону, здійснюють їх повноваження. Проте за неякісне формування списків, помилки, які могли бути допущені свідомо, відпові­дальності передбачено не було. В результаті створювалися мож­ливості для маніпулювання списками виборців, а також для перешкоди забезпечення конституційних прав громадян, адже в разі виявлення неточностей у списку виборців члени дільничних виборчих комісій відмовляли останнім у видачі бюлетенів. Це відповідно могло впливати на підсумки голосування.

Для того, щоб уникнути проблем, які виникли 31 жовтня, ЦВК прийняла постанову, якою дозволила виправляти неточ­ності у списках виборців на підставі заяви виборця безпосеред­ньо у день голосування. Але схоже, що усе це вже майже нічого не вирішувало, адже цинічне використання адміністративного ресурсу у виборчому процесі, численні махінації із відкріпними посвідченнями та списками виборців свідчили, що другий тур виборів буде сфальсифіковано, про що заявили і представники опозиції.

Після проведення першого туру виборів відбулося чергове перегрупування політичних сил. Для визначення переможця у цій боротьбі важливе значення мали голоси кандидатів, які фінішували наступними у загальному списку претендентів на президентську посаду.

6 листопада В. А. Ющенко та О. О. Мороз підписали полі­тичну угоду єднання демократичних сил, у якій було викладено принципи, на основі яких коаліція «Сила народу» та Соціаліс­тична партія України будуть працювати далі. В ній вказано, що В. Ющенко відразу після вступу на пост Президента України зобов’язується реалізувати соціальний блок питань, зокрема, щодо встановлення мінімальної заробітної платні та пенсії в розмірі мінімального прожиткового мінімуму, гарантій на без­коштовну освіту і охорону здоров’я громадян, продовження мораторію на продаж землі, а також терміново розгляне питання щодо незаконної приватизації стратегічних підприємств.

У документі також йшлося про те, що Президент В. Ющенко зобов’язується у найшвидші терміни вивести українські війська з Іраку та будувати добрі стосунки із сусідами, у першу чергу, з Росією та ЄС, а також підвищити роль і функції місцевих орга­нів влади. В угоді також зазначалося, що сторони домовилися про ухвалення до 1 січня 2005 року законопроекту про внесення змін до Конституції України (законопроект Верховної Ради України за № 4180) і вступ його в дію не пізніше 1 січня 2006 року.

Угоду з Віктором Ющенком підписав і лідер Партії проми­словців та підприємців Анатолій Кінах. До цього заклику приєд­налися і представники демократичної платформи Народно-демо­кратичної партії, а також мер міста Києва Олександр Омельчен­ко, які заявили про свою підтримку В. Ющенка. В оцінці пер­шого туру виборчої кампанії вони були одностайні. Її ознаки – тотальні фальсифікації, грубі порушення прав громадян на волевиявлення.

Крім політиків, допомагати опозиції взялися і знані україн­ські вчені, спортсмени та діячі мистецтв – чемпіон світу з шахів Руслан Пономарьов, знамениті боксери Віталій та Володимир Клички, переможниця конкурсу Євробачення співачка Руслана, керівник гурту «Океан Ельзи» Славко Вакарчук, гурт «ВВ» на чолі зі своїм керівником Олегом Скрипкою, співак Олександр Пономарьов та ін.

18 листопада напередодні другого туру виборів «Українська газета» надрукувала звернення відомих українських вчених до співвітчизників «Ми не приймаємо кандидата від влади». Усього 27 підписів. У зверненні автори наголошували на тому, що під час президентських виборів, коли вирішується доля України на багато років уперед, науковці не можуть мовчати і не мають права на бездіяльність. На їх думку, наука й освіта виявилися пасинками в державі. Вчені наголосили на своєму рішучому неприйнятті кандидата від чинної влади «який обіцяє нам «спадковість курсу», а отже – подальше зростання безкар­ного чиновницького свавілля, духовний та моральний занепад нації, її скочування на узбіччя сучасної цивілізації ...». Вони закликали науковців, а також всю українську громадськість підтримати це звернення і згуртуватися в другому турі виборів навколо кандидатури В. Ющенка.

Таким чином, напередодні 21 листопада лідер голосування 31 жовтня отримав серйозний додатковий ресурс і впливових союзників.

Опонент В. Ющенка, Прем’єр-міністр України В. Янукович провів зустріч із головою Прогресивної соціалістичної партії Наталією Вітренко. Коментуючи результати зустрічі з прем’єр-міністром, голова Прогресивної соціалістичної партії заявила про рішення її партії підтримувати у другому турі президент­ських виборів кандидатуру В. Януковича.

Як відмічали експерти, біля В. Ющенка була створена дово­лі строката коаліція партій та груп інтересів, об’єднана за принципом негативного консенсусу по відношенню обрання В. Януковича. Важливо однак, що вона носилаполітичний характер. До неї входили впливові сегменти еліт, автономні по відношенню до держави і один до одного, але здатні до коопе­рації і мобілізації мас. Навпаки, В. Янукович очолювавадміні­стративнукоаліцію; хоча на боці прем’єр-міністра і виступили окремі малі партії, на виборах головним інструментом мобілі­зації йому слугував державний апарат і підконтрольні державі ЗМІ [17, 40].

Консолідована опозиція за рахунок нових членів посилила свою роботу як в центрі, так і на місцях. 6 листопада в Києві та регіонах України стартував всеукраїнський марафон «Народ не здолати», організований опозицією. Був прийнятий та оприлюд­нений «План мирної мобілізації народу», в якому, зокрема, йшлося про необхідність перевірки громадянами своїх даних у списках виборців напередодні другого туру виборів, запис усіх бажаючих добровольців для охорони виборчих дільниць у день виборів і захисту протоколів і бюлетенів, перевірку виборцем бюлетеня при видачі даного документа членом комісії, організа­цію, або участь громадян у страйкових комітетах у вищих навчальних закладах, на заводах і в транспорті та ін. В обласних центрах і великих містах опозицією була організована пряма трансляція з Києва, де на майдані Незалежності перед 50-ма тисячами людей виступив кандидат у Президенти України В. А. Ющенко.

У період між 31 жовтня і 21 листопада важливі події, які не могли не вплинути на перебіг президентських виборів, сталися у вітчизняній журналістиці. Творчі працівники багатьох телекана­лів виступили із заявою, у якій оголосили, що відмовляються подавати перекручену інформацію про виборчу кампанію. Вони пояснювали свій крок грубим тиском на ЗМІ збоку представ­ників влади, які змушують телеканали і їх власників висвітлю­вати події в спотвореному вигляді або взагалі замовчувати суспільно важливі події. На 29 жовтня 2004 року під заявою телевізійників підписались 250 журналістів. Серед них праців­ники «5 каналу», «1+1», «Першого Національного», СТБ, ТРК «Україна», ТРК «Ера», медіацентру «Кандидат», регіональних телекомпаній Харкова, Львова і Тернополя [141, 23].

З наближенням 21 листопада – дня другого туру виборів, методи тиску на виборців набирали усе масштабнішого характе­ру і були зафіксовані у багатьох організаціях та установах Укра­їни. Зокрема, керівники примушували своїх підлеглих брати відкріпні посвідчення і здавати їм. Якщо таким чином фальси­фікатори прагнули не дати проголосувати людям в західних областях, то на Сході навпаки – хотіли знайти додаткових виборців.

Комітет виборців України (КВУ) також поширив заяву для засобів масової інформації з приводу масового позбавлення громадян західних областей права обирати. До КВУ надходила інформація про численні факти порушень, пов’язаних з тиском на виборців, з метою збору у них відкріпних посвідчень або паспортів напередодні повторного голосування 21 листопада. На підприємствах і установах Львівської, Івано-Франківської, Во­линської, Тернопільської та інших областей керівництво зобо­в’язувало своїх підлеглих під загрозою звільнення отримати на дільницях власні відкріпні посвідчення та посвідчення своїх близьких і здавати їх до визначеного терміну [52].

Напередодні другого туру виборів українські громадяни проявили неабияку громадянську зрілість та високу політичну культуру, намагаючись протидіяти фальсифікації виборів. Так, 18 листопада вранці, мешканці м. Ківерці Волинської області заблокували вхідні двері в районну державну адміністрацію, не дозволяючи зайняти своє робоче місце її голові. Таким чином жителі міста висловили протест проти дій влади щодо збору керівництвом відкріпних талонів для голосування. Мешканці райцентру вимагали від голів обласної, районної державних адміністрацій вжити термінових заходів у припиненні фальсифі­кацій з відкріпними посвідченнями. «Якщо ця брудна фальсифі­кація буде продовжуватися, то ми, чесні виборці району, пішим ходом направимось до Волинської облдержадміністрації і вима­гатимемо Вашої відставки. Всі ми вийдемо на залізничну дорогу і зупинимо рух поїздів в м. Ківерці та транспорту на авто­магістралі Луцьк−Київ»,− йшлося у заяві, адресованій главі рай­держадміністрації [98, 37].

Перед другим туром відбулась ще одна значуща подія у практиці проведення виборів в Україні – трансляція у прямому ефірі дебатів двох головних претендентів на пост глави дер­жави. Вони викликали значний інтерес виборців, адже чи не вперше за весь час перебігу президентської кампанії два голов­них суперники зустрілися разом. Щоправда, дебатів як таких майже не вийшло: адже кандидати по черзі виголошували свої програми у чотирьох розділах – соціальній політиці, економіці,внутрішній і зовнішній політиці. За оцінками політологів, В. Яну­ковичвперше постав як публічний політик, а для В. Ющенка позитивом вже стало навіть те, що його змогли побачити на телеекранах, куди його раніше просто не допускали, близько 20 мільйонів людей.

21 листопада відбувся другий тур виборів Президента Украї­ни. За попередніми даними ЦВК, активність виборців, яка й без того була високою, 21 листопада зросла практично у всіхоблас­тях (за винятком Житомирської і Чернівецької) і склала 80,4 % [78].

Підрахунок голосів станом на 18 годину 22 листопада, коли було опрацьовано 99,38 % бюлетенів, засвідчив, що В. Янукови­ча підтримали 49,42 % виборців, В. Ющенка – 46,7 %. Бюлетені, що залишилися, вже не могли вплинути на загальний результат другого туру виборів [110].

В ніч з 21 на 22 листопада під час спілкування з журналіс­тами В. Ющенко сказав, що має факти фальсифікації, а відтак заявив, що не довіряє підрахункам ЦВК.

Інакше, як фальсифікацією, їх дійсно важко було назвати, адже такого тиску і таких масштабних порушень не було у жод­ній виборчій кампанії. Висока активність виборців, про яку вже йшлося вище, стала ще одним доказом цього. Її можна було хіба що порівняти із активністю виборців під час голосування в тота­літарних державах. Так, якщо у минулому турі на Донеччиніго­лосувало 78,08 % громадян, то у другому – майже 97 % (96,64 %)!У Луганській області цей показник становив відповідно 75,6 % і 89,49 %.

За повідомленнями преси, у цих двох східних областях України не були допущені спостерігачі від опозиції та міжна­родні спостерігачі. Зокрема, на Донеччині на 900 дільницях пра­цювало лише 19 членів комісії від опозиції. На окремихдільни­цях понад 10 % громадян голосували за місцем проживання [110].

Підставою для сумнівів у достовірності результатів, які опри­люднювалаЦВК, стали також дані екзит-полів. Вони засвідчили перемогу на виборах В. Ющенка. «Національний екзит-пол» від­дав лідеру «Нашої України» 54 % голосів, кандидату від влади – 43 %. За даними ж екзит-полу «Вибір народу», В. Ющенко на­брав 49,7 % голосів, В. Янукович – 46,7 % [110]. Як бачимо, ці дані не набагато відрізнялися від остаточних результатів виборів і об’єктивно висвітлювали симпатії виборців щодо кандидатів у Президенти України.

Недемократичними визнав вибори і Комітет виборців України. За словами представників цієї організації, кількість і серйозність порушень під час голосування й підрахунку голосів була безпрецедентною, і вибори 21 листопада назавжди зали­шаться чорною плямою для репутації нашої держави на світовій арені.

Світова громадськість також оцінила другий тур виборів таким, що не відповідає стандартам та іншим демократичним нормам європейських виборів. Генеральний секретар ООН Кофі Аннан висловив стурбованість розвитком ситуації в Україні: у своїй заяві він закликав дотримуватися принципів демократії і забезпечити виборчий процес, що заслуговує на довіру. Спеці­альний координатор ОБСЄ Брюс Джорж підкреслив, що із та­кою думкою повністю згодні спостерігачі Парламентської асам­блеї Ради Європи і Європейського парламенту, Парламентської Асамблеї НАТО. Верховний представник ЄС із зовнішньої полі­тики та політики безпеки Хав’єр Солана відразу після оголошен­ня ЦВК України результатів голосування зателефонував Віктору Януковичу і сказав, що не може його привітати, оскільки ре­зультати підрахунку голосів викликають сумніви. Не визнали легітимними результати другого туру виборів і Сполучені Шта­ти Америки, про що заявив секретар Державного департаменту США Колін Пауел, а також Канада, Велика Британія та інші країни. У той же час спостерігачі від СНД хоч і визнавали факти порушень, але вважали, що вони суттєво не вплинули на волевиявлення громадян.

Щодо паралельного підрахунку голосів, то штаб прем’єр-міністра заявив, що, згідно з їхніми даними, В. Янукович набрав 49,7 % голосів, а його суперник – 46,7 %. Ці результати майже не відрізнялися від офіційних результатів ЦВК, оголошених увечері 24 листопада під час засідання, на якому новообраним Президентом України було названо Віктора Януковича. Однак не всі члени Центральної виборчої комісії підписали протокол про результати виборів глави держави. Відмовились це зробити Руслан Князевич і Анатолій Магера, а також заступник голови комісії Ярослав Давидович. Підписала, але пізніше відкликала свій підпис під текстом документа секретар ЦВК Валентина Завалевська. Окрім того, протокол підписав, але не погодився з його висновками Олександр Чупахін [85].

За підсумками моніторингу Комітету виборців України (КВУ), другий тур виборів був спотворений масовими порушен­нями. КВУ констатував наступне:

1. Повторне голосування 21 листопада відбулося з масовими та системними порушеннями виборчого законодавства, прав людини і міжнародних стандартів чесних виборів. Оголошені Центральною виборчою комісією результати голосування не відображають волевиявлення українських виборців.

2. Найбільшими порушеннями, що могли серйозно вплинути на результат, стали: масове голосування організованих груп ви­борцівза відкріпними посвідченнями; штучно завищений відсо­ток виборців, котрі голосували за місцем проживання; нетра­диційно висока явка виборців у східних областях України; кри­мінальне втручання у виборчий процес, що супроводжувалося фактами насилля проти спостерігачів, журналістів і погромами на окремих дільницях.

3. Враховуючи велику кількість поданих скарг та заяв про порушення, КВУ вважає, що є підстави визнати повторне голо­сування 21 листопада таким, що не відбулося [139, 6].

Одразу, як стало зрозуміло, що народне волевиявлення сфальсифіковано, представники опозиції закликали людей вийти на вулиці своїх міст і сіл. Вже 21 листопада вночі, як тільки надійшли перші відомості про масштаби порушень під час голо­сування і підрахунку голосів, кияни з помаранчевими прапора­ми, стрічками, хустинками, шарфами заполонили столичний майдан Незалежності. Наступного дня до них приєдналися студенти київських вищих навчальних закладів, сотні тисяч мешканців інших регіонів нашої країни. Багатолюдні стихійні мітинги відбулися і у багатьох областях України.

Дещо несподівано для багатьох західних і навіть деяких українських оглядачів громадяни виступили з протестами проти настільки масштабної фальсифікації. У Києві та інших ключо­вих містах (спершу Західної, а згодом Центральної і Східної України) зібралися мітинги у 50 000−150 000 людей. На проти­вагу їм, на вулиці вийшли 1 000−30 000 (у різних місцевостях) прихильників В. Януковича. Останні, щоправда, швидко розхо­дилися, а мітинги на підтримку В. Ющенка і з вимогою скасу­вати сфальсифіковані результати виборів набирали сили [87].

Так почалася Помаранчева революція.

У словнику новітньої політичної історії України з’явилась нова політична категорія –«Майдан». За свідченням одного з польових командирів Володимира Філенка, першим, хто задумався над тим, де буде збиратися народ, був Тарас Стецьків, який сказав: «У кожній революції мусить бути свій Смольний». За свідченням організаторів, Майдан повинен був виконувати декілька функцій. Безумовно, його головною функцією був тиск на владу самим фактом присутності на ньому кількох сотень тисяч людей. Крім цього, він виконував роль інформаційно-пропагандистського центру, а також блокування будівлі Адміні­страції Президента на Банковій вулиці. Яскравою ілюстрацією настроїв, що панували серед його мешканців є лист молодої людини від матері, що він продемонстрував одному з польових командирів, Юрію Луценку: «Тебе відправляло все село. Без Ющенка додому можеш не повертатися» [25].

Вже о полудні 22 листопада тисячі людей вийшли на вулиці та майдани міст, аби висловити свій протест проти результатів виборів, які були оголошені ЦВК, підтримуючи в такий спосіб загальнонаціональну акцію непокори. Активісти революції, прості громадяни різко протестували проти фальсифікації вибо­рів, вимагали встановити справедливість, захистити право народу України на чесне волевиявлення. Водночас в крупних населених пунктах розбиваються наметові містечка, у яких почався запис волонтерів, бажаючих їхати на мітинг до Києва. Увечері вулицями міст рушили під звуки клаксонів колони таксомоторів, прикрашені оранжевими стрічками, власники і водії яких у такий спосіб висловили свою позицію.

В цей критичний для долі України момент Верховна Рада України залишалася єдиним легітимним органом влади, здатним вирішити ситуацію законним шляхом. Ситуація ускладнювалася тим, що згідно з регламентом з 22 по 26 листопада не передба­чалися пленарні засідання українського парламенту. Голова Верховної Ради України Володимир Литвин після збору необ­хідних 150 підписів, зібрав погоджувальну раду, на якій було ухвалено рішення провести 23 листопада позачергове засідання українського парламенту.

Відкриваючи засідання, голова українського парламенту наголосив, що відповідальність за ситуацію в країні мають нести всі гілки влади. За його словами, «робити вигляд, що нічого не відбувається, неприпустимо. Рішення може і повинна приймати Верховна Рада, завтра за нас може приймати рішення народ».

У парламентській залі лунали також пропозиції висловити недовіру нинішньому складу ЦВК і призначити нових її членів. Після закликів декількох промовців до В. Ющенка негайно приступити до виконання президентських обов’язків, останній склав символічну присягу на вірність народу України. На думку деяких вчених, це був «акт політичного тиску на владу»[7, 603]. Характерна деталь – для проведення засідання Верховної Ради зареєструвався лише 191 депутат при необхідному кворумі 226. В сесійній залі крім президії перебували виключно представ­ники опозиції – «Наша Україна», БЮТ і СПУ.

23 листопада ініціатива учасників мітингу на майдані Не­залежності, які виступили проти визнання оголошених ЦВК попередніх результатів виборів, була підхоплена в різних регіо­нах України. За деякими підрахунками, того дня в акціях про­тесту взяли участь понад мільйон громадян. Київська міська рада прийняла рішення висловити недовіру ЦВК і підтримала волевиявлення киян. У Львові в акціях протесту взяло участь 100 тис. осіб, Івано-Франківську – 60 тис., Харкові – 80 тис., Житомирі – 40 тис., Тернополі – 30 тис. Багатотисячні мітинги на підтримку В. Ющенка відбулися у Луцьку, Ужгороді, Сумах, Чернівцях, Кіровограді, Запоріжжі, Дніпропетровську, Черкасах, Вінниці та інших містах України. Понад 150 українських дипло­матів закликали у своїй заяві визнати опозиційного кандидата на посаду глави держави В. Ющенка законно обраним Президен­том України. Тоді ж під гаслами підтримки В. Януковича відбу­лися масові мітинги у Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Макіївці, Горлівці та інших містах [7, 602−603].

В багатьох областях, і в першу чергу в Західній Україні, тисячі людей вирушили до обласних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, вимагаючи від депутатів ухвалення рішень адекватних ситуації, що склалася. За народною ініціати­вою обласні та міські представницькі органи прийняли рішення вимагати від Верховної Ради України наступного: захистити конституційні права громадян України щодо їх права на вільне та справедливе волевиявлення; визнати результати виборів недійсними; висловити недовіру ЦВК; ініціювати розслідування фактів фальсифікації виборів в Україні та притягнути винних до відповідальності, а також запропонували визнати В. Ющенка всенародно обраним Президентом України.

Згодом по західних областях прокотилась хвиля відставок глав адміністрацій. На позачергових сесіях депутати обласних рад, відповідно до пункту 29 частини 1 статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та статті 34 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», висловили їм недовіру і затвердили рішення про прийняття обласними радами повноважень органів виконавчої влади.

О 18.30 24 листопада Центральна виборча комісія офіційно оголосила В. Януковича переможцем другого туру виборів і прийняла рішення щодо оприлюднення результатів виборів в газеті «Урядовий кур’єр»^.

Київ відреагував миттєво – вже через дві години на головній площі країни – майдані Незалежності зібралося більше ста тисяч осіб. Було утворено Всеукраїнський страйковий комітет, який очолив Президент Українського союзу промисловців і підпри­ємців, голова Федерації роботодавців України А. Кінах.

Церква також не залишалася осторонь проблем, що лихома­нили суспільство. Напередодні другого туру виборів керівники християнських церков вдруге звернулися до учасників виборчих перегонів із зверненням, в якому відзначили як позитивні, так і негативні моменти першого туру виборів, а також виступили із закликом про чесні вибори, про неприпустимість агітації за конкретного кандидата у Президенти [31].

Фальсифікація другого туру президентських виборів, масові акції протесту обурених виборців у Києві та інших містах Украї­ни спонукали релігійні організації виступити зі зверненнями до громадськості із висловленням своєї позиції.

До ЗМІ надійшло звернення керівників шести християн­ських церков України до народу з приводу результатів прези­дентських виборів, яке підписали Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ КП Філарет, Верховний архієпископ Україн­ської греко-католицької церкви Любомир Гузар, єпископ Церкви християн віри євангельської України Михайло Паночко, заступник голови Конференції римсько-католицьких єпископів України Маркіян Трофим’як, старший єпископ Української християнської євангельської церкви Леонід Падун, єпископ Української лютеранської церкви В’ячеслав Горпинчук. В ньому, зокрема, говорилося:

«Дорогі брати і сестри! Отримавши із засобів масової інфор­мації повідомлення про попередні результати виборів Президен­та України, які викликали небачені до цього в нашій державі масові акції протесту, учасниками яких є сотні тисяч наших співвітчизників, значну частину з яких складає молодь, що особливо видно в столиці України – м. Києві, ми вважаємо своїм пастирським і громадянським обов’язком сказати наступне.

Церква завжди була з народом – як в часи радості, так і в часи випробувань. Тому і тепер, коли Україна стоїть перед ви­бором свого майбутнього – демократичного або авторитарного, коли виникає загроза для єдності і навіть незалежності нашої Батьківщини – Церква з народом.

Ми, як керівники християнських Церков України і як грома­дяни нашої Батьківщини, стурбовані несправедливим перебігом виборчої кампанії, а особливо – масовою фальсифікацією ре­зультатів народного волевиявлення. Церква покликана свідчити істину, проповідувати любов і мир, а тому не може погодитися з неправдою.

Тому в першу чергу ми звертаємося до віруючих із закликом постити і молитися про мир в нашій державі і про втілення в життя справедливих результатів виборів Президента.

Ми закликаємо нашу паству та весь український народ від­стоювати правду, зберігати єдність і громадянський мир, дотри­муватися Конституції і законів України, не допускати насиль­ства.

Ми звертаємося до органів влади. Особливо до тих, які без­посередньо відповідають за справедливе втілення народного во­левиявлення, а також до Верховного та місцевих судів із закли­ком пам’ятати про свою відповідальність перед Богом за те, як вони виконають покладені на них народом України обов’язки.

Ми переконані, що народ України мудро і з честю пройде сьогоднішні випробування.

Закликаємо на всіх наших співгромадян Боже благосло­вення»^.

27 листопада Верховна Рада України зробила вагомий крок для розблокування ситуації. В постанові «Про політичну кризу у державі, що виникла у зв’язку з виборами Президента України», прийнятій парламентом, містилися важливі політичні рішення. Зокрема, було визнано недійсними результати другого туру голосування 21 листопада 2004 року, висловлено недовіру Центральній виборчий комісії, запропоновано розглянути пи­тання щодо дострокового припинено повноважень членів ЦВК і оновлення її складу, внесення змін до Закону «Про вибори Президента України» з метою його вдосконалення та ін. [115]. Після того, як 27 листопада 2004 року Верховна Рада України визнала недійсними результати другого туру голосування, на­ступив новий етап виборчої кампанії, який вже проходив під контролем громадськості.

Крапку у масових порушеннях під час другого туру виборів поставив Верховний Суд України. 29 листопада Верховний Суд України приступив до розгляду скарги довіреної особи канди­дата в Президенти Віктора Ющенка народного депутата Миколи Катеринчука «на бездіяльність Центрвиборчкому, дії щодо встановлення результатів повторного голосування на виборах Президента 21 листопада», а також на рішення комісії про оголошення Президентом В. Януковича [115].

В умовах певного вакууму влади в Україні опозицією був утворений Комітет національного порятунку, який видав декре­ти щодо створення комендатури, національної гвар­дії, структур правоохоронної діяльності. З метою координації зусиль та забез­печення порядку на містах почали діяти місцеві відділення цього комітету.

Комітети стали центрами спрямування масової участі в орга­нізоване русло і приймали адекватні рішення, зокрема, було під­тримано позицію страйкових комітетів про активну схему страй­кового руху. Вирішено звернутися до учасників акції протесту щодо дотримання дисципліни, заборону вживання алкогольних напоїв під час проведення масових заходів, звернутися також до власників закладів громадського харчування з метою заборони продажу алкоголю в місцях проведення масових акцій. Крім цього, було вирішено запропонувати виконкомам міських ради також негайно заборонити продаж алкогольних напоїв у місцях, де відбуваються масові заходи. Відповідальність за порядок було покладено на керівників страйкових комітетів та комен­датур наметових містечок.

Політична ситуація в Україні значно загострилася у зв’язку з подіями, що відбулися наприкінці листопада 2004 року в м. Сіверськодонецьку Луганської області. 28 листопада 2004 року там за участю Прем’єр-міністра України В. Ф. Януковича від­бувся з’їзд депутатів рад різних рівнів. У ньому взяли участь народні депутати України та депутати органів місцевого само­врядування з Луганської, Донецької, Харківської, Дніпропетров­ської, Житомирської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаїв­ської, Одеської, Полтавської, Сумської, Херсонської, Чернігів­ської областей, АР Крим. Учасники з’їзду зокрема підтримали рішення про створення міжрегіонального союзу органів місце­вого самоврядування. Висловлювалися також думки щодо утво­рення так званої Південно-Східної республіки та проведення референдуму з питання можливої зміни адміністративно-терито­ріального устрою України.

Те, що відбулося у Сіверськодонецьку, стало проявом склад­них процесів становлення української політичної нації. Певні політичні сили, спекулюючи на наявності історичних відмін­ностей розвитку регіонів країни, різній ментальності окремих верств населення, намагалися створити штучне протиставлення українського народу по лінії Схід – Захід, свідомо розпалюючи сепаратистські настрої.

У цій ситуації Верховна Рада України 1 грудня 2004 року прийняла постанову «Про стабілізацію політичної та соціально-економічної ситуації в Україні та запобігання антиконституцій­них дій і сепаратистських проявів, що загрожують суверенітету і територіальній цілісності України». В документі зокрема наго­лошувалося, що «в Україні відсутні соціальні, економічні та по­літичні передумови для зміни державного устрою. Сепаратист­ські прояви мають штучний характер і зумовлені прагненням конкретних осіб та політичних сил задовольнити свої неправо­мірні корпоративні та політичні інтереси» [116].

Слід зауважити, що ідея федералізації країни, що пропону­валася певними силами як можливий засіб для вирішення проблеми регіонального політичного протистояння в Україні, не знаходила підтримки серед населення України. За даними до­сліджень Центру ім. Разумкова в грудні 2004 року, лише 16,7 % населення підтримували ідею федеративного устрою України, не підтримували – 68,9 %. Створення Південно-Східної авто­номної республіки у складі України підтримували 12,7 %, ще менша кількість респондентів (11,4 %)–ідею відокремлення південно-східних областей від України та приєднання їх до Російської федерації [34, 131].

1 грудня набрала чинності постанова Верховної Ради про відставку уряду України на чолі з В. Януковичем і формування уряду народної довіри. За рішення парламенту проголосували 228 народних депутатів, тобто більшість народних обранців, що сприяло розблокуванню кризової ситуації.

Велику роль у подоланні політичної кризи відіграли пред­ставники європейської спільноти. 1 і 7 грудня у Маріїнському палаці відбулися два «круглі столи» за участю міжнародних по­середників та переговори за участю Президента України Леоні­да Кучми, Голови Верховної ради України Володимира Литви­на, кандидатів на пост глави держави Віктора Ющенка і Віктора Януковича, Верховного представника ЄС з питань зовнішньої політики і політики безпеки Хав’єра Солани, Генерального секретаря ОБСЄ Януса Кубіша, президентів Польщі Олександра Квасневського і Литви Валдаса Адамкуса, а також голови Держ­думи Російської федерації Бориса Гризлова. Учасники «кругло­го столу» 1 грудня детально обговорили розвиток ситуації в Україні і дійшли згоди про наступне:

1. Сторони підтверджують свою рішучість виключити мож­ливість застосування сили для розв’язання проблем, що виникли після другого туру виборів Президента України.

2. Сторони дійшли згоди щодо негайного розблокування роботи органів державної влади і створення умов для виконання ними своїх функцій.

3. Сторони дійшли згоди щодо створення експертної групи для проведення термінового юридичного аналізу та внесення відповідних пропозицій про завершення виборів Президента України на підставі відповідного рішення Верховного Суду України.

4. Сторони дійшли згоди щодо прийняття в пакеті із внесен­ням змін до Закону «Про вибори Президента України» політич­ної реформи із внесенням змін до Конституції України відпо­відно до проекту Закону № 4180 та формування на цих засадах уряду України.

5. Сторони закликають всі політичні сили в Україні при прийнятті рішень виходити з необхідності збереження територі­альної цілісності України.

6. Сторони закликають всі політичні сили, фракції та депу­татські групи у Верховній Раді України, інші органи державної влади та місцевого самоврядування зосередити свої зусилля на врегулюванні соціально-економічної ситуації в Україні та зупиненні кризових явищ в економіці.

7. Сторони дійшли згоди щодо проведення наступного засі­дання круглого столу після прийняття відповідного рішення Верховним Судом України16].

«…Це були найважчі переговори в моєму житті»,–так оха­рактеризував Валдас Адамкус завершені в Києві консультації по врегулюванню ситуації в Україні, що відбулися 7 грудня [10].

Принципово важливим для встановлення справедливості було рішення Верховного Суду України від 3 грудня 2004 року. Найгучнішу справу за весь час історії незалежної України Судо­ва палата Верховного Суду розглядала протягом п’яти діб. В результаті 3 грудня Верховний Суд України постановив визнати незаконними дії Центральної Виборчої комісії по встановленню результатів повторного голосування з виборів Президента Укра­їни. Суд також визнав недійсним протокол комісії від 24 листо­пада 2004 року про результати повторного голосування. Цим рішенням скасовано постанову ЦВК від 24 листопада 2004 року № 1264 про результати виборів Президента України 21 листо­пада 2004 року та обрання Президента України. Скасовано також постанову ЦВК від 24 листопада 2004 року № 1265 про оприлюднення результатів виборів Президента України як неза­конну.

4 грудня Центральна виборча комісія виконала ухвалу Верховного Суду, призначивши дату повторного голосування на 26 грудня 2004 р.

За умов масової підтримки з боку української громади, перевага В. Ющенка над В. Януковичем напередодні повтор­ного голосування другого туру виборів стала очевидною. До того ж у виборче законодавство було внесено зміни, які унемож­ливлювали проведення фальсифікацій із відкріпними посвідчен­нями, голосуваннями вдома тощо. Зокрема, згідно із прийнятим Верховною Радою Законом України «Про особливості застосу­вання Закону України «Про вибори Президента України» при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року», до 0,5 % від загальної кількості виборців у списку на кожній дільниці змен­шилась кількість відкріпних посвідчень, значно ускладнилась процедура голосування за ними і контроль за їх використанням. Право проголосувати за місцем проживання отримали лише інваліди першої групи на підставі заяви та засвідченої у встанов­леному законом порядку копії пенсійного посвідчення або до­відки медико-соціальної експертної комісії. Щоправда, пізніше, згідно із рішенням Конституційного Суду та постановою ЦВК, можливість проголосувати вдома отримали всі громадяни, які через хвороби не могли самостійно дістатися до дільниці.

Суттєвих змін зазнав і порядок формування виборчих комі­сій. Тепер до їх складу входили у рівній кількості представники лише двох кандидатів – Віктора Ющенка і Віктора Януковича. Змінився і склад Центральної виборчої комісії, зокрема, її керівництво. 8 грудня рішенням нового складу ЦВК її головою був обраний Ярослав Давидович.

8 грудня було зроблено наступний крок до цивілізованого вирішення політичної кризи, коли народні депутати України 402 голосами підтримали пакет документів – закон про внесення змін до Конституції України, закон України про особливості застосування закону про вибори Президента України при пов­торному голосуванні 26 грудня 2004 року та про внесення змін до Конституції України щодо вдосконалення системи місцевого самоврядування. Народні депутати рейтинговим голосуванням визначили осіб, які мають увійти до нового складу ЦВК. В ціло­му за «пакет» нового складу проголосували 410 депутатів [117].

Перебіг подій у Верховній Раді України у цей день мав особ­ливу історичну вагу. Період жорсткої конфронтації між владою та опозицією з непередбачуваними наслідками завершився. Політичні дебати між сторонами перейшли у правове поле.

26 грудня відбулося повторне голосування другого туру президентських виборів, де переконливу перемогу отримав В. Ющенко. 26 грудня участь у повторному другому турі вибо­рів взяло 29 068 309 громадян України, або 77,19 % від загальної кількості виборців. На цей раз відкріпних посвідчень було затребувано не так і багато: 12 тис. 411 із 38 тис. 183, виданих дільничним виборчим комісіям. За місцем проживання проголо­сували 536 тис. 937 громадян [42].

Проведення повторного другого туру виборів в Україні ви­кликало надзвичайно великий інтерес у міжнародної спільноти. Досить лише сказати, що для роботи 26 грудня на виборчих дільницях зареєструвалося більше 12 тис. іноземних спостері­гачів, а хід виборів висвітлювали близько 1300 журналістів із 30 зарубіжних країн [135].

10 січня ЦВК офіційно оголосила В. Ющенка переможцем виборів (табл. 3). Він набрав 51,99 % (15 115 712) голосів вибор­ців. За його суперника, колишнього Прем’єр-міністра України В. Януковича проголосувало 44,20 % (12 848 528). Таким чином, В. Ющенко переміг із відривом у 2 млн 267 тис. 365 голосів, що становить 7,8 %. Не підтримали жодного кандидата в президен­ти – 2,34 % (682 239) виборців [118].

Проведення голосування і підрахунку голосів високо оціни­ли міжнародні спостерігачі, які визнали вибори 26 грудня ледь не ідеальними, особливо відзначаючи зразкову роботу нового складу ЦВК. Комітет виборців України також зазначив, що повторне голосування пройшло без масових порушень. Значно стриманішими були лише спостерігачі з СНД, які говорили про порушення під час голосування у Західній Україні.

Таблиця 3