Склад Верховної Ради України II скликання за партійністю

№ з/п	Політичні партії	Кількість членів партії у ВРУ	Питома вага (%)
1	Комуністична партія України	99	22,7
2	Народний Рух України	21	4,8
3	Селянська партія України	19	4,4
4	Соціалістична партія України	15	3,4
5	Українська республіканська партія	11	2,5
6	Конгрес українських націоналістів	6	1,4
7	Партія праці	5	1,1
8	Партія демократичного відродження України	4	0,9
9	Соціал-демократична партія України	2	0,5
10	Демократична партія України	2	0,5
11	Українська консервативна республіканська партія	2	0,5
12	Громадянський конгрес України	2	0,5
13	Християнсько-Демократична партія України	1	0,2
14	Партія економічного відродження Криму	1	0,2
	Позапартійні	245	56,2
	Всього	436	100

Джерело: [126, 11].

У складі парламенту лівим партіям належало 30,61 % депу­татських мандатів, правим – 9,13 %, а центристам – 4,19 %. Найбільшого успіху ліві партії (КПУ, СПУ, СелПУ) досягли на Сході (52,6 %) і на Півдні (44 %) України. В центральних райо­нах (25,2 %) і особливо на Заході (1,3 %) вони мали значно мен­ший успіх, переможцями там стали праві та правоцентристські партії [16, 87−89].

Виборці західного регіону України віддавали перевагу пред­ставникам національно-демократичних сил. Це насамперед сто­сується Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської облас­тей. У той же час на Волині та Рівненщині до них ставилися до­сить обережно. Через це електоральну підтримку тут в основ­ному знайшли безпартійні кандидати. Це саме можна сказати і про центральні області.

Аналізуючи результати виборчих перегонів весни та літа 1994 року, український історик Олександр Бойко зауважив, що вибори відбили зростаючі структурні зміни у свідомості народу України: з одного боку – політичну поляризацію та радикалі­зацію, з другого – прогресуючу індиферентність, що є безпосе­реднім результатом загострення кризової ситуації в країні. По-друге, розстановка сил у новообраній Верховній Раді України характеризувалась: посиленням лівого крила; послабленням центру; сильною регіональною зорієнтованістю депутатів, яка була прямим наслідком мажоритарної виборчої системи; багато­партійним політичним забарвленням депутатського корпусу. По-третє, голосуючи не стільки «за» нових політиків, скільки «проти» здійснюваного державного курсу, народ фактично про­голосував за необхідність радикальних змін [8, 182] .

Вибори до Верховної Ради України 1994 року можна вважа­ти більш демократичними в порівнянні з наступними виборами 1998 та 2002 pp. Це було зумовлено, по-перше, відносно невели­кими фінансовими витратами на проведення виборчої кампанії, тому що політико-економічні групи на той час знаходилися у стані становлення і не брали активної участі у виборах, займа­ючись перерозподілом ринку на сфери впливу і, по-друге, від­сутністю значного впливу, так званого, «адміністративного ре­сурсу» та «брудних» виборчих технологій.

Ще не закінчилося формування Верховної Ради України но­вого скликання, як почалася чергова кампанія довиборів Прези­дента України і депутатів місцевих органів влади, що відбу­лися 26 червня 1994 року.Вперше громадяни мали право пря­мим волевиявленням обирати голів обласних, міських і район­них рад. Вибори відбувалися у два тури.

У 1994 році із семи зареєстрованих кандидатів у президенти лише один – Олександр Мороз – безпосередньо представляв конкретну політичну партію. Головна боротьба точилася між позапартійними кандидатами – Леонідом Кравчуком та Леоні­дом Кучмою, які водночас мали доволі широку партійну під­тримку. У першому турі президентських виборів ніхто із семи кандидатів у Президенти України (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Куч­ма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) не набрав необхідної для перемоги кількості голосів. У другий тур вийшли Л. Кравчук та Л. Кучма, де перемогу здобув Л. Д. Кучма, за кандидатуру якого проголосувало понад 52 % виборців; за Л. М. Кравчука – 45 %.

Слід підкреслити, що, на відміну від парламентських вибо­рів 1994 року, де ліві отримали перемогу, на президентських виборах вони опинилися в аутсайдерах. Кандидат від лівих сил О. О. Мороз отримав лише 13,09 % голосів виборців, що було значно менше, ніж у переможця.

У другому турі президентських виборів 1994 року відбулася поляризація суспільства за регіональною ознакою, що було новим явищем у розвитку суспільно-політичних процесів на теренах України. Вона поділилася на дві частини – переважно західну, де в кожній з дванадцяти суміжних областей, включно із Києвом, більшість голосів отримав Л. Кравчук, та східну, де в кожній з інших дванадцяти областей та Автономній республіці Крим більшість голосів отримав Л. Кучма. Саме завдяки під­тримці східних областей з їхнім численним населенням, перемо­гу святкував Л. Кучма, який отримав там у 2,8 раза більше голосів, ніж Л. Кравчук (73 % і 26 % відповідно), в той час як у західній частині, навпаки, Л. Кравчук отримав у 2,9 раза більше голосів ніж Л. Кучма (майже 71 % проти 24 %).

Такий поділ не був випадковим. Аналіз соціологічних опи­тувань, які проводив у 1994 році Київський міжнародний інститут соціології (КМІС), показав, що між Сходом і Заходом України присутні відмінні національно-політичні орієнтації – ставлення до членства України в СНД, до відносин між Украї­ною й Росією і до статусу в Україні російської мови. Так, у західній частині України більше було бажаючих виключити ро­сійську мову з офіційного спілкування, ніж зробити її другою державною (29 % проти 26 %), а у східній частині це співвідно­шення було протилежним (3 % проти 61 %). Протилежними на Заході та Сході були й співвідношення бажаючих мати з Росією закриті кордони (з візами і митницями) і бажаючих об’єднання України з Росією в одну державу (29 % проти 15 % та 3 % проти 47 %, відповідно). За зауваженням президента КМІС Валерія Хмелька, особливо вражаючими були надзвичайно однозначні показники зв’язку між відсотком голосів, поданих у 26 регіонах (у всіх областях, Криму і Києві), за певного кандидата і відсотком виборців, які висловлювалися за об’єднання України і Росії та за надання російській мові статусу державної або місцевої офіційної. Чим більше в регіоні було прихильників об’єднання з Росією та надання російській мові певного статусу, тим більше голосів було за Л. Д. Кучму, і відповідно тим менше за Л. М. Кравчука. Отже, у 1994 році розподіл голосів між двома кандидатами в регіонах виявився найтісніше пов’язаним із розподілом виборців на прихильників і неприхильників близь­ких відносин з Росією [123].

Характерною ознакою цих кампаній були відносний демо­кратизм та відкритість. Громадськість та політичні партії-конку­ренти мали можливість контролювати хід виборчої кампанії. Розглядаючи результати парламентських та президентських виборів 1994 року, необхідно відмітити, що навіть за умов гос­трих економічних та політичних негараздів, зниження громад­ської активності населення, розчарування у реформах,– громадя­ни України підтримали провідників реформаторського курсу.

1994−1995 роки були періодом так званої конституційної кризи, коли тривале перебування у стані економічного спаду, зволікання з політичною і правовою реформами зумовило ви­никнення в Україні політичного протистояння різних гілок вла­ди. Життя загострило необхідність зміцнення владної вертикалі: президент – місцеві органи виконавчої влади. Не останню роль в цьому процесі відігравали складні відносини між Верховною Радою та Президентом України. 18 травня 1995 року парламен­том України було ухвалено Закон «Про державну владу і міс­цеве самоврядування», який здійснив розподіл повноважень між центром та місцевими органами. За ним, Президент ставав одно­осібним главою уряду, склад якого він мав право формувати сам, без узгодження і затвердження Верховною Радою. Він очолив також і систему місцевих органів державної виконавчої влади. Місцеві ради депутатів були позбавлені левової частки своїх повноважень. Органами державної влади від обласного до районного рівня (а також у Києві й Севастополі) ставали дер­жавні адміністрації, головами яких президент повинен був призначати обраних населенням голів відповідних рад. З ухва­ленням цього закону Україна перетворювалася в президентсько-парламентську республіку.