3.2. Політична участь в Україні у першій половині

90-Х років хх ст.

Характеристика електоральних етапів. Президентські вибори 1991 року. Політична та соціально-економічна криза 1993 року. До­строкові парламентські вибори 1994 року, їх результати та роз­становка політичних сил після виборів. Дострокові президентські вибори 1994 року, їх результати. Регіональні відмінності у свідомості громадян, дані соціологічного опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС). Закон України «Про державну владу і місцеве самоврядування» (1995), перехід до парламентсько-президент­ської республіки.

Обрання Президента України і референдум щодо підтвер­дження Акту проголошення незалежності України 1 грудня 1991 року відбувалися на тлі безславного кінця старого режиму, який наостанку голосно «грюкнув дверима», вчинивши невда­лий заколот. Після перемоги над ГКЧП, на вимогу громад­ськості, в обласних центрах і містах створювалися тимчасові комісії з перевірки діяльності посадових осіб, органів влади, громадських об’єднань та організацій у період державного перевороту 19−21 серпня. Розпочався процес департизації орга­нів державного управління, МВС, КДБ: у вказаних структурах припинялася діяльність політичних партій, громадсько-політич­них організацій. Була заборонена і діяльність Комуністичної партії України.

За таких умов у представників національно-демократичних сил відкривалися реальні шанси на перемогу у президентських виборах, які проводилися 1 грудня 1991 року разом із референ­думом на підтвердження Акту проголошення незалежності України. Із 7 кандидатів, зареєстрованих для участі в президент­ських виборах, 5 представляли нові політичні партії. Претен­дентами на пост глави держави були висунуті відомі партійні та політичні діячі: Голова Верховної Ради України Леонід Крав­чук, голова Львівської обласної ради, голова Народного руху України В’ячеслав Чорновіл, голова Української республікан­ської партії Левко Лук’яненко, керівник Народної ради в парла­менті України, академік Ігор Юхновський, голова Української народної партії Леонід Табурянський, міністр сільського госпо­дарства України Олександр Ткаченко (він зняв свою канди­датуру на останньому етапі виборчих перегонів на користь Леоніда Кравчука).

Президентом України було обрано Л. М. Кравчука, який на­брав більше половини голосів виборців – 61,6 %. Лише кандидат від Руху, В. М. Чорновіл отримав досить високу підтримку електорату – 23,3 %. Кандидат від УРП, найпотужнішої партії антикомуністичного спрямування, отримав лише 4,5 % голосів. Це засвідчило, що нові політичні партії виявилися на той час неспроможними скласти реальну конкуренцію кандидату від колишньої партійно-радянської номенклатури.

Наступні вибори Президента України відбулися достроково. Це сталося внаслідок багатьох причин як соціально-економіч­ного, так і політичного характеру, що зрештою призвело до глибокої політичної кризи.

Майже від початку створення нових органів влади між її головними інститутами виникли непорозуміння та конфлікти, заснованих на розподілі владних повноважень. Найбільш жорст­ке протистояння склалося між Президентом України і Верхов­ною Радою. За оцінкою експертів Національного інституту стра­тегічних досліджень (1993 р.), криза влади в Україні значною мірою була зумовлена кризою існуючого державного ладу, його несистемним характером. В основі державного устрою республі­ки лежало суто механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади, що зумовлювало чимало внутрішніх протиріч [7, 589].

Конфлікт «верхів» ускладнювався погіршенням економічно­го стану суспільства. Різко падав життєвий рівень більшості людей, особливо страждали найбільш уразливі соціальні групи: інваліди, пенсіонери, сироти, одинокі громадяни похилого віку. Лише протягом 1991−1993 років рівень життя населення респуб­ліки знизився у 5−6 разів; споживання основних продуктів хар­чування впало до рівня 1952−1955 років [8, 125].

Вчені Національного інституту стратегічних досліджень та Інституту соціології Національної академії наук України харак­теризували економічну ситуацію в Україні того часу таким чином: «В галузі економіки замість цивілізованого переходу до ринку найпотворнішими варварськими методами відбувається первісне нагромадження капіталу. Триває запекла боротьба за володіння матеріальними багатствами країни. У цій боротьбі задіяні всі можливі засоби: насильство, грабіж, крадіжка, спекуляція, корупція, шантаж, зловживання владою, шахрайство тощо. Виникають добре організовані злочинні угруповання, які поступово проникають у владні структури, значною мірою підпорядковують їх власним потребам. З іншого боку, державні чиновники, службовці всіх сфер самі втягуються обставинами у гонитву за матеріальними благами, часто стаючи на злочинний шлях їх здобуття» [43, 12].

Майже всі спроби держави хоча б частково захистити народ від наслідків економічної кризи шляхом соціального захисту практично завершувалися нічим. Такий стан сприяв радикалі­зації громадської думки, зростанню соціальної напруги. Так, лише в червні 1993 року кількість страйкуючих становила 207,6 тис. осіб, обсяг недоданої продукції – 131,2 млрд крб. Це при тому, що за все перше півріччя 1993 року (включаючи червень)показники соціальної активності становили відповідно 233,7 тис.і 132,3 млрд крб [105, 68].

Володимир Литвин у своїй книзі «Україна: політика, політи­ки, влада. На фоні політичного портрету Л. Кравчука» (1997) ґрунтовно аналізує ситуацію, що передувала виборам, розкрива­ючи зокрема головні причини виступу шахтарів. Свідченням кризи довіри до влади стала резолюція першої конференції шахтарів Донбасу, яка відбулася 28 травня 1993 року. В ній ішлося про те, що податкова, банківська і митна політика, яка проводиться президентом, висмоктує останні соки із промисло­вості Донбасу, як і у часи СРСР. Шахтарі оцінили політику Леоніда Кравчука і уряду як антинародну, яка переслідує інте­реси лише вузького кола старої і нової номенклатури. Робота Верховної Ради в документі названа «сумішшю комуністичного популізму і тоталітарного націоналізму» [48, 289−290].

У пошуках виходу з політичної кризи та під тиском шахтар­ських страйків було прийнято рішення про проведення 26 ве­ресня 1993 року референдуму з питань довірипрезидентові та Верховній Раді. Проте це не зупинило розпал пристрастей. Розкол між президентом та Верховною Радою поглиблювався. На такому політичному тлі було прийняте рішення щодо проведення в першій половині 1994 року дострокових виборів.

Кінець 1993 − початок 1994 років відзначався активізацією політичного життя в контексті підготовки та проведення виборів до Верховної Ради України, Президента України, до місцевих рад, голів міських і районних рад, народних депутатів, що від­булися 27 березня і 26 червня 1994 року. Ці результати вияви­лися невтішними для більшості представників партій націо­нально-демократичного спрямування. Це пояснювалося тим, що в їхньому таборі набували сили деструктивні процеси. Від колишньої єдності кінця 1980 − початку 1990-х років не залиша­лося й сліду. Відчайдушні спроби Левка Лук’яненка об’єднати представників національно-демократичних сил у передвибор­чому блоці «Україна» не вдалися. Найбільш впливова частина цих сил – НРУ на чолі із В’ячеславом Чорноволом відмовилися увійти в це об’єднання.

У березні й квітні 1994 року відбулися вибори до Верховної Ради України,які мали певні особливості. Вони вперше прово­дилися на багатопартійній основі, але за мажоритарної системи абсолютної більшості при мінімальній явці 50 відсотків, яка не дозволяла політичним партіяммаксимальновикористати влас­ний потенціал. Висування кандидатів у депутати здійснювалося у територіальних округах, а не за партійними списками.Виборипроводилися в умовах гострої політичної кризи, що не могло не позначитися на їхніхрезультатах.

Під час виборчої кампанії 1994 року помітну роль відігравав ідеологічний фактор. Основна конкуренція розгорталася між представниками лівого та націонал-демократичного спектру української політики. До першого, безперечно, належала Кому­ністична партія, а також Соціалістична та Селянська партії України. До іншого табору політологи в першу чергу відносили Народний рух України і Конгрес українських націоналістів.

Отож вибори до Верховної Ради в 1994 році були першими, що відбувалися за умов багатопартійності. Проте більшість партій залишалась практично невідомою на загальнонаціональ­ному рівні й не мала реального впливу на політичний процес.

У 1994 році до списків виборців було включено 38 млн 15 тис. 205 осіб, з яких 27 березня участь у голосуванні взяли 28 млн 744 тис. 296 осіб або 75,61 % [119]. Проте вже під час повторних виборів своє волевиявлення висловлювало значно менше громадян, а в цілому ряді округів неодноразово вибори взагалі визнавалися як такі, що не відбулися, оскільки участь у них взяло менше 50 відсотків виборців.

Згідно із Законом України від 18 листопада 1993 року «Про вибори народних депутатів України», у 450 виборчих округах окружними виборчими комісіями було зареєстровано 5 833 кан­дидати у народні депутати України. Це становило у середньому 13 осіб на один депутатський мандат. До літа 1994 року було заповнено лише 336 з 450 депутатських місць. Лише наприкінці 1994 року кількість депутатів збільшилася до 405, а пізніше – до 413 [44, 17]. У грудні 1994 року парламент погодився із пропо­зицією Центральної виборчої комісії припинити «виборчий марафон» і відкласти на рік призначення виборів у 44 округах, де вони тричі визнавалися за такі, що не відбулися через неявку виборців або депутата не було обрано.

Вибори до Верховної Ради 1994 року довели конкуренто­спроможність політичних партій. Хоча члени партій становили лише чверть кандидатів у народні депутати, вони виграли майже половину депутатських мандатів (табл. 1).

Характерною особливістю суспільних настроїв українців у першій половині 90-х років було панування комуністичної ідео­логії. Це засвідчив і підрахунок голосів виборців у 1994 році. Тоді комуністи змогли провести до парламенту 93 своїх одно­партийців. Разом із соціалістами, яких до складу Верховної Ради другого (XIII) скликання потрапило 14, і 21 представником Селянської партії України, ліві отримали 128 депутатських ман­датів. У той час всі інші партії правого та центристського спря­мування допомогли пройти до Верховної Ради лише 74 своїм членам. Абсолютну ж більшість депутатів українського парла­менту зразка 1994 року становили позапартійні [24, 21].

Таблиця 1