Результати президентських виборів в Україні

Кандидат	Перший тур, 31.10.2004		Другий тур, 24.11.2004		Повторний другий тур, 26.12.2004
	%	голосів отримано	%	голосів отримано	%	голосів отримано
Ющенко В.	39,87	11 125 395	46,61	14 222 289	51,99	15 115 712
Янукович В.	39,32	10 969 579	49,46	15 093 691	44,20	12 848 528
Мороз О.	5,81	1 621 154
Симоненко П.	4,97	1 388 045

Джерело: [66].

Як і в першому турі, лідеру виборчих перегонів В. Ющенку свої симпатії віддали мешканці 16 областей і міста Києва. У той же час В. Янукович отримав більше голосів у 8 областях, Автономній Республіці Крим і місті Севастополі. В. Ющенко особливо переконливо переміг в Тернопільській, Івано-Франків­ській, Львівській та Волинській областях, де за нього проголо­сувало понад 90 % виборців, В. Янукович–у Донецькій та Луганській областях, відповідно 93,54 % і 91,24 % голосів виборців. Значна перевага лідера «Нашої України» зафіксована загалом на Заході України та в північних регіонах, лідера Партії регіонів–на Сході та в Криму.

Як і на парламентських виборах 2002 року, В. Ющенка під­тримали виборці Києва. У порівнянні із останніми виборами до Верховної Ради, до числа областей, у яких переважали прихиль­ники В. Ющенка, приєдналися Полтавщина і Кіровоградщина. Таким чином, можна стверджувати, що за результатами виборів В. Ющенко отримав вотум майже загальнонаціональної довіри, в той час як В. Янукович залишився лідером Південно-східного регіону. Разом із тим слід констатувати, що лінія соціополітич­ного розмежування України, про яку багато говорили напере­додні виборів 2002 і 2004 років, посунулася ще далі у південно-східну частину нашої держави.

Події в Україні у листопаді-грудні 2004 року зумовлюють необхідність по-новому оцінити особливості та динаміку су­спільно-політичних перетворень. Вонине зводяться до простих, одномірних визначень на кшталт: «боротьби правлячих еліт», «стихійного протесту проти недолугої влади» або «вдалого технологічного проекту Заходу», а потребують ґрунтовного нау­кового аналізу. Помаранчева революція викрила глибоку кризу легітимності політичної влади в Україні, нездатність політичних еліт до компромісів і домовленостей в ході політичної боротьби, а також відсутність «системи державницьких консолідуючих цінностей, які б поділялися усіма впливовими політичними гравцями» [65, 29].

Ця революція примусила найближчих західних сусідів по-новому глянути на Україну. На зауваження німецького журна­ліста, його співвітчизники «нарешті відкрили Україну… Раніше деякі німці, напевно, не бачили особливої різниці між Україною та Уругваєм. <…> Донедавна у Німеччині у ЗМІ практично не говорилося про цю велику країну, що простягається між ЄС та Росією» [131, 119]. Відзначаючи зміни, що відбулися у сприйнят­тіполяками українців, які сталися наприкінці 2004 року, П. Козакевич – директор Польського інституту у Києві і радник посольства РП в Україні – підкреслює: «Достатньо ознайоми­тися з останніми соціологічними дослідженнями, щоб помітити, наскільки краще поляки сприймають українців. Перед виборами українці були нацією, що сприймалася як одна з найгірших. Сьогодні 1/3 суспільства переконана, що ми не тільки сусіди, а й друзі, браття» [131,115].

Ці, достатньо суперечливі для українського слуху комплі­менти з боку іноземців, поряд з визнанням дійсно революційних змін, що відбулися в нашій країні, свідчать водночас і про існування суттєвих емоційно-психологічних перешкод у сприй­нятті України як повноправного члена європейської спільноти.

Кожна революція, поряд із руйнуванням старого і створен­ням передумов для запровадження модерних суспільних відно­син, несе в собі і певні загрози. Не стала виключенням і Помаранчева революція. Висока емоційна напруга протистояння і довге очікування розв’язки серйозно ускладнили відновлення взаєморозуміння, тим більше довіри, між окремими регіонами, окреслили загрозу закріплення ситуації «одна країна–два елек­торати». На думку українського вченого Олександра Дергачова, така ситуація є неприйнятною тому, що вона не є наслідком дійсно свідомого і вільного вибору, в тому числі з погляду об’єктивної готовності до нього. Персоніфікація, характерна для президентських виборів, не повинна затьмарювати реальної ди­леми: демократія чи авторитаризм. «Якщо наслідки пропаган­дистських зусиль можуть бути зняті відносно швидко, то вну­трішня неготовність значної частини громадян до модернізації країни за європейськими зразками – це вже проблема її історич­них перспектив і конкурентноздатності»,–запевняє український вчений [23, 46−47].

За висновками політологів, президентська кампанія і рево­люційні події загострили лінії ціннісно-культурних, гуманітар­них, політичних, ментальних розмежувань, але де-факто не роз­кололи країну. За результатами всеукраїнського соціологічного опитування, що було проведено в лютому 2005 року Донецьким інформаційно-аналітичним центром, лише третина населення України (35 %) вважала, що президентські вибори 2004 року дійсно розкололи Україну. При цьому на думку громадян, поділ, який відбувся, носив насамперед політичний характер. Так зазначили 47 % опитаних. Крім того, 40 % опитаних в цілому не погодилися, що Україна за регіональною ознакою стає все більш розколотою державою, але, водночас, кожний третій (31 %) під­твердив цей висновок. На запитання щодо заходів, які можуть подолати ці відмінності, 46 % респондентів назвали підвищення рівня життя у всіх регіонах країни. Таким чином, результати опитувань громадської думки свідчать про те, що по-перше, лише трохи більше третини населення вважали, що вибори розкололи Україну. По-друге, більшість респондентів надавали перевагу політичним передумовам розмежувань. По-третє, покращення матеріального стану громадян здатне позитивно вплинути на подолання існуючих відмінностей та протиріч і сприяти об’єднанню суспільства» [34, 131].

Після буремних виборів 2004 року країна пережила нове випробування на зрілість української політичної системи – парламентські вибори 2006 року, які стали черговим етапом демократичної трансформації. Для їх успішного проведення були створені певні передумови. Зруйновані деякі підвалини авторитарної системи, що існували, а саме: політична цензура ЗМІ, гіпертрофована роль силових структур, домінування тіньо­вої політики над публічною. Перемога В. А. Ющенка призвела до кризи монопольного становища певних українських ПЕГ, статок яких залежав від безпосередньої близькості до колиш­нього президента та його команди. Однак без кардинальних перетворень всієї системи політико-владних відносин ці пози­тивні зміни не можна вважати достатніми для успішного просування на шляху до консолідованої демократії.

Вибори до Верховної Ради України у 2006 роціпроходили в складних соціально-економічних та політичних умовах. Головні політичні опоненти, а це, насамперед, прихильники В. Ющенка та Ю. Тимошенко, прибічники Партії регіонів і доволі строката команда політиків, що мали владу та вплив за часів Президента Л. Кучми. Всі вони були налаштовані на рішучу і безкомпро­місну боротьбу за місця в українському парламенті. Політичні сили, що прийшли до влади внаслідок Помаранчевої революції, виявилися через низку об’єктивних та суб’єктивних причин не­здатними зберегти єдність і згуртованість напередодні парла­ментських виборів. Про це, зокрема, свідчила внутріпартійна боротьба, що точилася у стані переможців – героїв Майдану, на­передодні виборів 2006 року, і особливо яскраво – епопея створення «помаранчевої» коаліції вже після виборів, яка прово­дилася,нібито,за сценарієм самознищення й логічно закін­чилася нічим.

Їх політичні опоненти, в свою чергу, порушивши мовчазний мораторій, що існував в останні роки, експлуатували теми культурно-національної ідентифікації (особливо проблем стату­су російської мови і входження України до НАТО), наголошу­вали на нібито існуванні економічної кризи, яка спричинена «непрофесійними» діями «помаранчевих», створювали в регіо­нах вогнища штучного соціального напруження, що поглиблю­вало лінії розмежувань між окремими частинами єдиної собор­ної України.

Однак, і за таких умов, надії на краще не покидали людей, про що свідчить доволі висока активність населення під час виборчих перегонів: вибори народних депутатів України 2006 року зібрали 66,59 % політично активних громадян. Для порівняння: на парламентських виборах 1998 року явка була на рівні 71,22 %, у виборах до Верховної Ради України 2002 року взяли участь 69,3 %, на вибори Президента України 2004 року прийшли 77,19 % (повторне голосування другого туру 26 груд­ня) [20, 15].

В цілому вибори були демократичними, пройшли спокійно й організовано, підтвердженням тому – численні відгуки від авторитетних міжнародних установ та організацій. Зокрема, в резолюції Європейського парламенту щодо парламентських виборів в Україні, яка була прийнята 6 квітня 2006 року, йшлося про наступне: «з огляду на те, що висновки Місії міжнародних спостерігачів європейського парламенту, Парламентської асам­блеї Ради Європи, ОБСЄ, НАТО та ОБСЄ/БДІПЛ свідчать, що парламентські вибори 26 березня 2006 року в Україні були вільними та чесними, а також відповідали міжнародним стан­дартам демократичних виборів …, з огляду на те, що згідно з висновками управління виборчим процесом відбувалося прак­тично без інцидентів та мало демократичний і прозорий харак­тер, хоча певні незручності, спровоковані проблемами з кадро­вим наповненням виборчих дільниць та надмірною кількістю виборців на деяких дільницях, були у день виборів… Радує той факт, що парламентські вибори та вибори до місцевих рад 26 березня 2006 року були належно проведені у повній відповід­ності до міжнародних виборчих стандартів…» [89, 17]. Щоправ­да спостерігачі від країн СНД поставилися до організації виборів набагато скептичніше.

Нарікання, в основному, з боку партій та блоків, що не змогли подолати трьохвідсотковий бар’єр, викликав підрахунок голосів та встановлення результатів на заключному етапі виборів. Навіть порушувалося питання щодо необхідності пере­рахунку голосів у загальноукраїнському масштабі. Незадоволен­ня ходом проведення виборів «вилилося» у 481 скаргу після дня голосування. До дня голосування було отримано й розглянуто 434 скарги та прийнято 145 постанов (54 – з місцевих виборів). Більшість скарг після виборів надійшло від «аутсайдерів» виборчих перегонів: Блоку Вітренко – 154, Блоку Литвина – 105, Віче – 28, Блоку Юрія Кармазина – 17 та ін. Як зауважував голова Центвиборчкому Ярослав Давидович, складалося стійке враження, що «скаржники, свідомо ігноруючи вимоги Закону щодо порядку та строків оскарження, насправді не пере­слідували мету встановити істину, поновити порушене право, а [прагнули] просто «закидати» Центральну виборчу комісію та окружні виборчі комісії великою кількістю скарг, створити видимість масових порушень при підрахунку голосів та встановленні результатів, тобто створити в суспільстві думку про масові фальсифікації, а також у такий спосіб ускладнити діяльність Центральної виборчої комісії по встановленню ре­зультатів виборів та підготувати штучне підґрунтя для оскар­ження дій Центральної виборчої комісії щодо встановлення результатів парламентських виборів» [20, 9].

Однак списувати всі недоліки на суб’єктивізм політиків, які програли вибори, було б несправедливим, тому що існували і об’єктивні причини численних помилок у роботі виборчих ко­місій різних рівнів. Одна з них, – вже згадувана вище, слабкість кадрового потенціалу політичних партій, здатних забезпечити належну організацію та проведення виборів, (за законом про ви­бори формування виборчих комісій є прерогативою політичних партій – суб’єктів виборчого процесу). Внаслідок цього біль­шість партій та блоків змушені були наймати сторонніх людей, які мали би від імені партійного утворення працювати у виборчих комісіях та бути спостерігачами.

Так, у Чернівецькій області, за інформацією окружної ви­борчої комісії, тільки 6 партій з 35 майже стовідсотково вико­нали норми забезпечення своїми представниками складу окруж­них, територіальних і дільничних виборчих комісій [61, 84]. За висновками експертів моніторингу виборчої кампанії у Донець­кій області, так само, суттєвою проблемою став брак кваліфіко­ваних кадрів для роботи у територіальних та дільничних виборчих комісіях. Наприклад, у м. Докучаєвськ «через брак кваліфікованих кадрів міське керівництво вирішило визначати склад ДВК не жеребкуванням, а просто узгодити кандидатури. Партії та блоки на кожну ДВК подають лише кандидатури голови, заступника та секретаря. Деякі члени ТВК на даний момент навіть знаходяться поза межами України, деякі не відповідають вимогам законодавства – не володіють україн­ською мовою»[58, 54].

Аналогічні проблеми існували й в інших областях. Зокрема, станом на 6 березня 2006 р. в Сумах почали працювати 81 із 129 дільничних комісій, тобто не працювала кожна третя дільниця, коли згідно законодавства, вони мали розпочати свою роботу не пізніше 21 лютого 2006 року. Члени виборчих комі­сій, як правило, звинувачували в ігноруванні цієї процедури обласні осередки політичних партій. Так, із 45 суб’єктів вибор­чого процесу, що мали право брати участь в їх формуванні, свої кандидатури до комісій подали тільки 19, із них лише 6 зробили це в повному обсязі, як того вимагає Закон України «Про вибори народних депутатів України» [60, 143].

Як справедливо зауважували аналітики, проблеми, які ви­никли після виборів із визнанням недійсними протоколів ДВК, «в значній мірі були пов’язані із поганою організацією роботи виборчих комісій, низьким кваліфікаційним рівнем членівкомі­сій, а також їхніми свідомими і не свідомими помилками» [92, 24].

Ці вибори вперше проходили за системою пропорційного представництва і відповідно очікувалося значне підвищення активності політичних партій. Однак кількість політичних партій і блоків, що побажали взяти участь у парламентських перегонах перевищило всі прогнози – 53. Після реєстрації у ЦВК залишилося 45 партій і блоків. Таким чином, у виборах взяла участь 51 партія, об’єднана у 17 блоків, 28 партій йшли на вибори самостійно [20, 5].

Ознакою демократичності проведення виборів стало форму­вання окружних виборчих комісій, до складу яких в обов’язко­вому порядку увійшли представники від партій та блоків, які в поточному складі Верховної Ради України станом на 15 вересня 2005 року мали свої партійні фракції. Тридцять одна партія (блок) – суб’єкти виборчого процесу також скористалися своїм правом подання кандидатур для включення до складу окружних виборчих комісій шляхом жеребкування.

Інтереси партій та блоків у комісіях усіх рівнів представляв чималий загін їх представників та уповноважених осіб. Зокрема, 45 представників партій та блоків було зареєстровано у Централь­нійвиборчий комісії, а кількість уповноважених осіб у загально­державному виборчому окрузі та територіальних виборчих округах склала 10 148 осіб [20,6−7]. Загалом вибори всіх рівнів мали можливість спостерігати 324 480 офіційних спостерігачів від партій (блоків – суб’єктів виборчого процесу, зареєстро­ваних окружними виборчими комісіями, та понад 5 тис. – від громадських організацій, яківпершебули зареєстровані офіцій­но, а також 3 516 офіційних спостерігачів від 16 іноземних держав та 26 міжнародних організацій [20,9]. Законом їм було дозволено спостерігати за всіма аспектами виборчого процесу, отримувати від комісій необхідні документи, які мають відношення до організації їх роботи.

За результатами виборів із 45 політичних партій і блоків лише п’ять з них представлені у парламенті. За офіційними даними, Партію регіонів підтримали 8 млн 148 тис. 745 виборців (32,14 %), «Блок Юлії Тимошенко» – 5 млн 652 тис. 876 вибор­ців (22,29 %), блок «Наша Україна» – 3 млн 539 тис. 140 вибор­ців (13,95 %), Соціалістичну партію – 1 млн 444 тис. 224 виборці (5,69 %) і Комуністичну партію – 939 тис. 591 виборець (3,66 %).

У парламенті сили розподілилися наступним чином: Партія регіонів отримала 186 депутатських мандатів, БЮТ – 129, «Наша Україна» –81, СПУ – 33 і КПУ – 21.

Решта учасників виборчого процесу не змогла подолати трьохвідсотковий бар’єр. Блок Наталії Вітренко «Народна опо­зиція» отримав 2,93 % голосів виборців, Народний блок Литви­на – 2,44 %, Український народний блок КостенкаіПлюща – 1,87 %, партія «Віче» – 1,74 %, Громадянський блок Пора-ПРП – 1,47 % [76].

Однією з ознак цих виборів стала чітка диференціація сим­патій виборців за регіональною ознакою. Так, виборці Західного регіону віддали голоси в основному за БЮТ та «Нашу Україну»–від 20 до 45 %. Півночі і Центру − в середньому 30−40 % БЮТ і 10−20 % «Нашій Україні». Натомість Південь і Схід голосував в основному за Партію регіонів. Найвищий показник − Донецька область – 73,63 %, м. Севастополь – 64,26 % [20, 14]. Перемож­цями в регіонах стали лише три політичні сили: «Блок Юлії Тимошенко»–13 областей та м. Київ; Партія регіонів – Авто­номна Республіка Крим, 8 областей та м. Севастополь; Блок «Наша Україна»–3 області. Симпатії громадян по регіонах розподілилися наступним чином: Партія регіонів отримала більшість голосів в Луганській, Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Миколаївській, Одеській, Харківській і Херсонській областях, Автономній республіці Крим і в Севастополі. БЮТ підтримали у 13 областях – Вінницькій, Волинській, Житомир­ській, Київській, Кіровоградській, Полтавській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Хмельницькій, Черкаській, Черні­вецькій і Чернігівській та в Києві. «Наша Україна» здобула більшість електорату у трьох західних областях – Львівській, Івано-Франківській, та Закарпатській.

Як наголосив лідер Партії регіонів, В. Янукович, «резуль­тати виборів знову чітко показали, що істотні розбіжності між регіонами України є реальністю і що не рахуватися з цим вже не вийде» [142].

Результати виборів яскраво продемонстрували незворотність демократичних прагнень та устремлінь громадян України. Політичні партії та блоки, що уособлювали колишній режим або були їх виборчими технологічними проектами, а це: «Народний блок Литвина»; «Опозиційний блок НЕ ТАК!», що був створений на базі СДПУ(о) на чолі з першим президентом України Леонідом Кравчуком; Блок НДП, який очолював колишній Прем’єр-міністр Володимиром Пустовойтенко; Партія «Відродження» та Селянська партія України; «Виборчий блок «Держава – Трудовий Союз» – не змогли подолати застережного бар’єру.

Вибори також показали стрімке падіння на електоральному просторі України привабливості лівої ідеології. Так, якщо на парламентських виборах 1998 року і 2002 року ліві в сукупності набирали до третини і більше голосів виборців, то на парла­ментських виборах 2006 року – лише 12,28 %. Причому, падіння відбулося в основному за рахунок електорату Комуністичної партії, що спричинилоусуненняїї іншими політичними силами на маргінес політичного процесу. За спостереженням фахівців, досвід парламентської діяльності КПУ свідчить про «непослідовність комуністів у головному їх питанні – соціаль­ному захисті населення та про демагогічність і популізм їх гасел та практичної діяльності» [92, 21].

Утой же час, політична кон’юнктура, що склалася в україн­ському парламенті, сприяючи входженню комуністів у парла­ментську коаліцію, надала цій політичні силі історичний шанс розкрити свій творчий потенціал.

Учасники виборчого процесу 2006 року, насамперед молодь, демонстрували нестримний «політ фантазії» у використанні різнопланових форм та засобів впливу на суспільну свідомість. Так, активісти львівського осередку Українська народна молодь, що входить до Українського народного блоку Костенка – Плю­ща, 15 лютого 2006 року провели досить неординарну акцію – флеш-моб «Не голосуй сліпо». У цей день у Львові на площі біля Оперного театру близько 100 молодих людей із зав’язаними очима вишикувалися в чергу до виборчої урни, щоб наосліп отримати бюлетень, «проголосувати» і вкинути його в урну. За словами організаторів акції, її мета − формування відповідаль­ного ставлення до виборів і голосування не за лідера, а за програми та ідеологію [59, 35].

Громадська партія «Пора» у Львові 9 березня 2006 року провела екстранеординарну акцію під назвою «Обережно – граб­лі!». Площу перед ратушею виклали граблями, а спередупоста­вили стільці з піджаками. Метою акції було попередження вибор­ців, аби вони не наступили на граблі, коли голосуватимуть [59, 39].

Активістами Партії регіонів з 20 по 22 листопада 2005 року у всіх районах і містах Донецької області була проведена акція «Рік Майдану – рік обману!». Критикувалася центральна влада, нездатність «лідерів жовтогарячої революції» виконати свої обі­цянки, які були дані народу на Майдані [58, 50]. У січні 2006 ро­ку Молодіжною організацією Партії регіонів, яку очолив Яну­кович-молодший, було проведено SMS-референдум. Також про­тягом місяця в обласних виданнях в рубриці політичної реклами виходили статті під назвою: «Один народ – дві мови» [58,56].

У Чернівецькій області дуже популярним серед всіх лідерів виборчих перегонів виявилося свято всіх закоханих – День Свя­того Валентина. Активісти Партії Регіонів провели 14 лютого 2006 року акцію під назвою «Єднаючи серця», під час якої про­тягом дня по місту розповсюджувалися «валентинки» з номера­ми, які потім під час святкового концерту, давали можливість виграти романтичні призи. Досить в оригінальний спосіб вирі­шили прорекламувати себе представники регіонального блоку Народний блок Литвина, провівши на Театральній площі міста конкурс льодових фігур.

Найбільшу активність в цей день проявили представники регіонального БЮТ, що, напевно, пов’язано з тим, що символіка їхнього блоку найбільше відповідала цьому святу. Представники молодіжного руху БЮТ протягом дня розповсюджували віталь­ні листівки по всьому місту. Під час іншої акції, що проводилася на Центральній площі представниками Чернівецького фан-клубу Юлії Тимошенко, перехожі мали можливість сфотографуватися на фоні лідера блоку та отримати вітальні листівки (за день представники блоку розповсюдили приблизно 15 тис. вітальних листівок) [61, 81−82].

На результати виборів 2006 року вочевидь мав вплив «ефект Майдану», але не тільки. На справедливе зауваження україн­ського політолога Анатолія Романюка, вибори наочно проде­монстрували існування декількох тенденцій і процесів у політичному житті країни, які потребують ґрунтовного аналізу та осмислення. По-перше, відсутність у партіях консолідуючих творчих ідей, здатних об’єднати і згуртувати значні групи електорату. По-друге, фактором, що забезпечує, як правило, електоральний успіх, є не програмні засади партії, а наявність харизматичного лідера. По-третє, відчутність впливу популіст­ських гасел та «театралізованих шоу» на симпатії виборців. По-четверте, вичерпаність мобілізуючого потенціалу комуністичної і націоналістичної ідеології в існуючих формах. По-п’яте, виникнення небезпеки поглиблення партійно-політичного роз­межування за регіональною ознакою по лінії Південно-Східний і Західний регіони. По-шосте, відсутність у більшості політичних партій механізму ефективного контролю з боку партійної спільноти і громадськості за процесом формування партійних списків. За спостереженнями політологів, єдиний загальнонаціо­нальний виборчий округ (450 депутатів) детермінував централі­зоване формування партійних списків при слабкому впливі на цей процес обласних осередків. Внаслідок цього до 80 % канди­датів у депутати парламенту працюють та проживають у Києві. Спроби обласних делегацій вплинути на зміну такого способу формування списків на національному рівні в усіх партіях були невдалими [92, 24].

Результати виборів, а також наступні за ними події підтвер­дили існування глибоких внутрішніх протиріч у структурі владних відносин, свідчили про невідкладність реформування політичної системи України. В ході виборчої кампанії та після неї, представники політичної еліти вкотре продемонстрували відсутність толерантності до поглядів опонентів, ідейну нетерпимість, конфліктність, установку на перемогу над суперником за будь-яку ціну. Протиріччя між вчорашніми однодумцями є сильнішими, ніж між ними та їх опонентами. Невміння знаходити компроміси, поступитися часткою своїх прав та інтересів поки що залишається «фірмовою ознакою» української політичної еліти.