Політичні і посадові характеристики кандидатів у Президенти України на виборах 1999 року

ПІБ	Сфера діяльності, посада	Партійна належність	Партійна посада
1	2	3	4
1. Базилюк Олександр Філімонович	−	Слов’янська партія (СП)	Голова СП
2. Вітренко Наталія Михайлівна	Депутат Верховної Ради України	Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ)	Голова ПСПУ
3. Габер Микола Олександрович	Депутат Верховної Ради України	Патріотична партія України (ППУ)	Голова ППУ
4. Кармазін Юрій Анатолійович	Депутат Верховної Ради України	Партія захисників Вітчизни (ПЗВ)	Голова ПЗВ
5. Кононов Віталій Миколайович	Депутат Верховної Ради України	Партія Зелених України (ПЗУ)	Голова ПЗУ

Закінчення таблиці 3

1	2	3	4
6. Костенко Юрій Іванович	Депутат Верховної Ради України	Український народний рух (УНР)	Голова УНР
7. Кучма Леонід Данилович	Президент України	Позапартійний	−
8. Марчук Євген Кирилович	Депутат Верховної Ради України	Соціал-демократичний союз (СДС)	Голова СДС
9. Мороз Олександр Олександрович	Депутат Верховної Ради України	Соціалістична партія України (СПУ)	Голова СПУ
10. Олійник Володимир Миколайович	Голова Черкаської міської адміністрації	−	−
11. Онопенко Василь Васильович	Депутат Верховної Ради України	Українська соціал-демократична партія (УСДП)	Голова УСДП
12. Ржавський Олександр Миколайович	Депутат Верховної Ради України	Всеукраїнське політичне об’єднання «Єдина родина»	Голова ВПО «Єдина родина»
13. Симоненко Петро Миколайович	Депутат Верховної Ради України	Комуністична партія України (КПУ)	Голова КПУ
14. Ткаченко Олександр Миколайович	Депутат Верховної Ради України	Селянська партія України (СелПУ)	−
15. Удовенко Геннадій Йосипович	Депутат Верховної Ради України	Народний рух України (НРУ)	Голова НРУ

Експерти передбачали, що переважна більшість кандидатів не мають реальних шансів на перемогу: боротьба точитиметься лише між декількома з них.

Із певною долею умовності всіх кандидатів можна було поділити на декілька категорій залежно від їх політичної «ваги» і матеріально-ресурсного потенціалу. До першої категорії можна було віднести діючого Президента України Л. Д. Кучму, який, судячи з об’єктивних обставин, мав найбільш могутні важелі впливу на електорат і виборчий процес в цілому. Другу категорію складали кандидати з відносно високим рейтингом, які за певних обставин могли скласти реальну конкуренцію чинному главі держави. Серед них Н. М. Вітренко, П. М. Симо­ненко, О. О. Мороз, Є. К. Марчук і О. М. Ткаченко. До третьої категорії відносилися претенденти, чиї особисті позиції були слабкими, але за якими стояв електорат, здатний за певних умов додати голосів єдиному кандидату, це – В. М. Кононов, Ю. І. Костенко, Г. Й. Удовенко. Четверту групу складали канди­дати, які практично не могли здійснити вагомого впливу на результати виборів: О. Ф. Базилюк, М. О. Габер, В. М. Олійник, В. В. Онопенко, О. М. Ржавський.

Однією з особливостей передвиборної ситуації стало те, що за великої кількості претендентів із різними ідейними плат­формами практично боротьба розгорнулася між чинним прези­дентом та всіма іншими претендентами. Кандидати від партій, що лояльно ставилися до президента і могли віддати йому свої голоси (наприклад, Г. Удовенко, В. Кононов), не здатні були надати йому реальної допомоги.

Іншою особливістю стало те, ще президенту не вдалося створити потужну центристську «партію влади», на яку б він спирався в ході виборів – експеримент із НДП не вдався.

Третьою особливістю став безкомпромісний характер бо­ротьби, сутність якої полягала у жорсткому викритті «режиму Кучми». Не випадково Л. Кучма на зустрічі з виборцями зізнав­ся, що перестав навіть читати газети і дивитися телебачення: «Про мене розповсюджується стільки бруду, що це занадто багато для однієї людини» [120].

Слід зауважити, що хоча представники політичних партій і блоку набрали певну кількість голосів, нікому з них не вдалося отримати більше 50 % і стати переможцем. У другий тур вибо­рів вийшов формально позапартійний чинний Президент Украї­ни Леонід Кучма та лідер комуністів Петро Симоненко.

Потрібно зазначити, що у 1998−1999 роках, тобто на хвилі спаду соціально-економічної кризи, досить широку прихиль­ність населення мали політичні сили відверто популістського спрямування. Насамперед йдеться про Прогресивну соціалістич­ну партію України та її лідера Наталію Вітренко. Хоча ПСПУ не без труднощів подолала чотирьохвідсотковий бар’єр на парла­ментських виборах 1998 р. (набравши 4,05 %), вона спромоглася здобути прихильність понад одного мільйона виборців. А на президентських виборах 1999 року вона посіла четверте місце, лише 0,32 % поступившись такому популярному політику як Олександр Мороз. На цих виборах Н. Вітренко отримала голоси майже трьох мільйонів виборців [81, 38].

Характеризуючи регіональні особливості електоральних упо­добаньукраїнських громадян під час президентської виборчої кампанії 1999 року, слід відзначити, що Л. Кучма переміг у 17 регіонах з 27, лідер комуністів П. Симоненко отримав пере­могу у першому турі лише у 7 областях Сходу і Півдня України. Ще у двох областях Центрального регіону (Вінницькій та Полтавській областях) найбільшу підтримку виборців отримав О. Мороз, а в одній області Півночі (Сумській) – Н. Вітренко.

У другому турі консолідація лівого електорату дала змогу П. Симоненку отримати найбільшу кількість голосів у 10 облас­тях, додавши, порівняно з першим туром, Вінницьку, Миколаїв­ську, Чернігівську, Черкаську та Полтавську області. Водночас лідер комуністів поступився на користь Л. Кучми у таких потужних індустріальних областях, як Донецька та Харківська. Особливо слід підкреслити його електоральну підтримку у за­хідному регіоні, де за нього проголосувало: понад 90 % – у Іва­но-Франківській, Тернопільській, Львівській областях; 75−84 % – у Закарпатській, Волинській, Рівненській областях. У місті Києві Л. Кучма отримав 64,84 %,проти проголосували26,05 % – ті, котріза лідера комуністів (табл. 4).

Таблиця 4