1.5. Чинники політичної участі

Демократична політична культура як фактор участі (Г. Ерме, Л. Даймонд). Критерії «адекватного», «доброго» громадянина (Р. Даль). Політична обізнаність українських та американських гро­мадян. «Громадянська культура»: моделі участі громадян у полі­тичному процесі (Г. Алмонд, С. Верба). Синдром громадської участі (А. Інкельс). Характер участі в Італії (Р. Д. Патнам). Освіта і демо­кратія (Т. Джефферсон). Класифікація чинників участі. Концепту­альні моделі електоральної поведінки виборців. Екологічна або посе­ленська модель (А. Зиґфрід, Ф. Гогель). Соціологічна теорія (П. Ла­зерсфельд, Б. Берельсон). Чинники структури розмежувань і партій­но-політичної ідентифікації (С. М. Ліпсет, С. Роккан, Р. Далтон). Соціально-психологічна модель (Е. Кемпбелл, Ф. Конверс, У. Міллер, Т. Е. Сток). Раціонально-інструментальна або економічна теорія вибору (Й. Шумпетер, Е. Даунс, М. Фіоріна). «Соціотропне» і «его­центричне» голосування. Концепція «методологічного індивідуалізму» (П. Ордешук). М. Крозьє і Е. Фрідберг: «Індивід та система» (1981). «Стратифікаційна революція», кластери. Вплив соціоекономічного статусу на політичну активність. Політична свідомість як фактор участі та її рівні. Масова свідомість. Теоретико-методологічні аспек­ти масової свідомості (О. Мелешкіна, В. Кремень, Д. Табачник, В. Тка­ченко, В. Віндельбандт, В. Васютинський). Політична ідентичність. Цінності, їх роль у формуванні свідомості (С. Верба). Система цінностей українського суспільства (В. Горбулін, А. Качинський). Полі­тичні установки (О. Б. Шестопал). «Установча» або «аттітюдна» модель політичної участі (Г. Ділігенський). Потреби, класифікація за А. Маслоу. Мотиви, типологія Д. Маклелланда і Дж. Аткінса. Стра­тифікація політичної активності (С. Верба).

На політичну поведінку та участь впливає безліч факторів, які або стимулюють активність громадян, або її стримують. Поведінка починається із тих стимулів, які надсилає суб’єкту політичних відносин зовнішнє середовище. Характер пануючих в суспільстві відносин, окремі державні та суспільні інститути, політична система в цілому на кожному конкретно-історичному етапі вимагає від громадян певної поведінки. В одних умовах від них очікується підвищена активність, в інших – нейтраль­ність, або навіть пасивність. Стимулами для політичної поведін­ки може слугувати і загальний політичний контекст (наприклад, повідомлення про поразку на виборах своєї партії та ін). На політичну поведінку також суттєво впливає атмосфера групово­го клімату, який за певних умов може бути вирішальним.

Однак все це відбувається на відповідному соціально-еконо­мічному фоні, в умовах існування конкретного політичного режиму, який в свою чергу формує політичну культуру як суспільства в цілому, так і окремих людей. Демократія не могла б існувати, якби громадянам не вдалось утворити та зміцнити адекватну політичну культуру, яку вчені називають «демокра­тичною культурою» або «культурою демократії».

Установка на ефективну політичну участь – невід’ємний компонент демократичної політичної культури, а участь – най­важливіший елемент функціонування демократії, саме за його допомогою громадяни роблять структури влади підзвітними своїй волі. Але не тільки. Не менш важливим для культури демократії є формування відповідної моделі поведінки суб’єктів політичних відносин, на чому неодноразово наголошували такі визнані фахівці, як Г. Алмонд, С. Верба, С. М. Ліпсет, Р. Даль, А. Інкельс, Р. Д. Патнам та ін.

«Міцність демократії немислима поза повноцінної демокра­тичної культури. Демократія життєздатна лише тоді, коли відбиває політичний досвід і справжню згоду у суспільстві,– згоду, яка спирається на почуття відповідальності і панування загального інтересу»,– наголошує французький дослідник Гі Ерме [132, 7] На його думку, демократія,– це, насамперед, культура, а не лише система інститутів; у всякому разі, це здо­буток повільного культурного розвитку, без якого ці інститути не мають коренів. Сутність ідеї полягає в тому, що демократія базується на поступовому набутті терпимості й усвідомленні своїх меж, тому що демократичний уряд не може вирішувати всіх питань і його цінність полягає більше у власній природі, ніж у результатах діяльності, які не обов’язково у всіх аспектах кращі від неліберального правління [132, 11].

Шанси на встановлення стабільної демократії збільшуються в тих країнах, де політичні лідери і рядові громадяни всебічно підтримують демократичні традиції, ідеї, цінності та процедури. На пріоритетності демократичних процедур як вирішальної умови політичної культури демократії наполягає знаний фахівець у галузі демократії Ларі Даймонд, який підкреслює, що наголос на непорушності демократичних процедур, прагматизм політики та політична толерантність сприяють поміркованості серед представників різних політичних поглядів, а отже, «є ри­сами, які з найбільшою ймовірністю обмежуватимуть політиза­цію суспільного життя і злобу політичних відносин» [38, 889].

На власному досвіді громадяни України вкотре перекону­ються, як невизначеність демократичних процедур, порушення «правил гри» у середовищі політичної еліти дестабілізують владну піраміду, призводять до численних конфліктів на різних рівнях, зайвої політизації суспільних відносин, руйнують ста­більність та мир у суспільстві, а це, у свою чергу, негативно відчувається на добробуті та соціальному самопочутті людей, і наприкінці може підірвати довіру до практики демократичного реформування.

Всебічна підтримка та культивування політичної культури демократії сприяє формуванню прошарку громадян, які не лише віддані ідеалам демократії, але й на практиці підтримують базо­ві демократичні інститути. Що таке сьогодні «добрий» грома­дянин? – запитують вчені. Нібито «нормальний», «адекватний» громадянин – це той, хто володіє мінімально достатнім обсягом знань про те, що відповідає його власним інтересам і про те, який політичний вибір дозволяє йому забезпечити ці інтереси краще від інших. Однак, як зауважує Роберт Даль, на практиці більшість громадян не відповідають навіть цим заниженим стандартам «адекватного» громадянина [42, 25−27].

Як показують результати соціологічних опитувань, зовсім небагато тих, хто активно цікавиться політикою: американські соціологи посилаються на дослідження, яке показує, що лише 22 % виборців «спостерігають за тим, що відбувається» в уряді «більше часу»; 38 % − говорять, що спостерігають за політикою «лише час від часу» або «майже ніколи» [45, 66].

В Україні громадян, які активно й постійно отримують і сприймають політичну інформацію, також небагато, але кіль­кість їх постійно збільшується. Так, динаміка відповідей респон­дентів, за даними опитувань Інституту соціології НАН України в період з 1992 до 2006 року, свідчить, що за п’ятнадцять років кількість тих, кого політика зовсім не цікавить, зменшилася на 7,1 %. Цей відсоток розподілився між тими, хто певною мірою цікавиться політикою (1992 р. – 63,1 %, а у 2006 р. – 67,0 %), та тими, кого вона дуже цікавить (1992 р. – 12,3 %, а у 2006 р. – близько 17,4 %) [82, 11]. Також треба зазначити, що у час прове­дення виборчих кампаній інтерес до політики завжди зростає.

Певне пояснення цього феномену ми знаходимо в класика сучасної соціології, Гі Ерме, який наголошує на тому, що легітимність демократії обумовлена скоріше пасивністю, ніж явно висловленою згодою або захопленим сприйняттям її цін­ностей. Громадянину здається, що він задоволений своїм уря­дом, тому він не робить нічого, ні проти, ні для нього [132, 150]. Однак пасивність громадян може бути викликана й зовсім іншими причинами, наприклад, відсутністю віри в те, що їх участь у політичному процесі має будь-який сенс, тому що влада все одно буде робити так, як їй заманеться.

Вивчаючи політичну культуру у західних демократіях, авто­ри класичної роботи «Громадянська культура» Габріел Алмонд і Сідней Верба вказували на те, що можна охарактеризувати як синдром демократичної участі. До нього входять:

1) високі показники суб’єктивної впевненості в ефективності своєї участі;

2) високі показники почуття громадянської відповідальності, тобто розуміння важливості активної громадянської участі кож­ного індивіда для підтримки життєздатності суспільного орга­нізму;

3) високі показники довіри, які громадяни відчувають по відношенню один до одного, а також до інститутів державного і місцевого управління;

4) високі показники членства громадян в різного роду організаціях, пов’язаних із функціями просування суспільних інтересів.

Г. Алмонд і С. Верба запропонували три типи або моделі участі громадян у політичному процесі: учасники реально або потенційно включені у політичний процес. Вони інформовані про політичне життя, висувають вимоги до політичної системи і в залежності від виконання цих вимог надають свою підтримку політичним лідерам. Піддані пасивно підкорюються державним чиновникам та законам, але не голосують і активно не втягнуті у політичне життя. Прихожани мають вельми туманні уявлення про уряд та політику. Це можуть бути малограмотні сільські мешканці, які проживають у віддалених селах, або просто люди, які ігнорують політику та її вплив на життя.

Вчені на основі емпіричного матеріалу визначили приблиз­ний відсоток людей, які беруть участь у політиці в різних політичних системах. Так, у демократичній індустріальній полі­тичній системі «учасники» складають майже 60 %, «піддані» – до 30 %, «прихожани» – трохи більше 10 %. Подібний розподіл, на їх думку, забезпечує достатню кількість політичних акти­вістів, щоб гарантувати конкуренцію між політичними партіями і достатню явку виборців, а також кількість аудиторії для дебатів із політичних питань.

В авторитарній індустріальній політичній системі, яка відби­ває сутність високоіндустріалізованих авторитарних суспільств, подібних колишнім комуністичним режимам Східної Європи, «учасники» складають зовсім незначну частку соціуму (менше 10 %). Більшість громадян мобілізовані як «піддані» – понад 80 %, інша частка – «прихожани» (приблизно 10 %). За виснов­ками дослідників, «якщо подібне суспільство раптом спробує демократизувати своє політичне життя, багатьом громадянам прийдеться вчитися бути учасниками і демократами» [105, 99].

Для авторитарної системи в суспільствах, які лише частково індустріалізовані і модернізовані, типу Єгипту і Таїланду, «учасники» складають до 10 %, «піддані» – до двох третин і майже третина – «прихожани», малограмотні і безграмотні жи­телі нетрищ, селяни та сільськогосподарські робітники, які є далекими від політики.

Четвертий тип політичної системи – це демократична до­індустріальна політична система (можливий аналог – Індія) з переважно сільським малограмотним населенням. «Учасники» там, як і у двох попередніх системах, складають вкрай низький відсоток, а «піддані» і «прихожани» займають відповідно 40 і 55 % загального спектру участі [105, 99].

Характер політичної культури змінюється не лише під час порівняння із різними націями. Він змінюється і в межах однієї держави. Можна говорити про специфічні субкультури участі, які пов’язані з відповідними групами, що виділяються на основі регіональної, класової, релігійної та вікової належності. Дана сегментованість виразно представлена в перехідних системах, хоч і міститься переважно у західних демократіях. Яскравим прикладом можуть слугувати особливості політичної культури у південно-східній та західній частинах України.

Сучасні інститути не можуть працювати самі по собі, їм потрібні люди, характер соціальної, економічної та політичної поведінки яких відповідав би запитам сучасного суспільства. Що являє собою політична сторона суспільної поведінки сучас­ної людини? Один з авторитетних дослідників цієї проблеми А. Інкельс проаналізувавши поняття «синдром сучасної грома­дянської участі», виділяє три його аспекти:

1) свобода від традиційних авторитетів. В структурі сучасної політичної культури особливе становище займають зміни у сприйнятті політичного авторитету. Широкий набір різних традиційних – релігійних, сімейних, етнічних і місцевих автори­тетів − замінюється єдиним загальнонаціональним політичним авторитетом;

2) інтерес до суспільних проблем, відображений в активній політичній участі і підкріплений бажанням бути поінформо­ваним про події соціально-політичної ситуації в суспільстві;

3) орієнтація на ті політичні і урядові процеси, що визнають необхідність і бажаність раціональних процедур і відповідних організацій державного управління [цит. за 31, 53−54].

Про слушність такої характеристики сучасної демократичної участі свідчать результати досліджень в Італії, які здійснювали вчені під керівництвом Роберта Патнама протягом двадцяти років. Вони довели, що для поведінки та участі громадян, регіо­нів, які відрізняються ефективним та сталим демократичним розвитком, властиві наступні особливості: «В них багато хорових товариств, футбольних команд, клубів спостереження птахів та ротарі-клубів. Більшість громадян у цих регіонах стежать за подіями, що відбуваються в громаді, читаючи щоденну пресу. Вони активні внаслідок цікавості до суспільно важливих проблем, а не втягнуті в мережу відносин патрон− клієнт. Людина вірить, що решта громадян чинитиме справедли­во й дотримуватиметься закону. Лідери цих регіонів відносно чесні. Вони вірять у народний уряд і схильні до компромісів зі своїми політичними противниками. Як громадяни, так і лідери таких спільнот обстоюють рівність. Суспільно-політичні зв’язки тут горизонтальні, а не ієрархічні. Спільнота цінує солідарність, громадську активність, співпрацю та чесність» [85, 143].

Сукупність цих характерних рис поведінки, особливостей суспільної свідомості та структури громадянської активності свідчить про наявність в цих регіонах високої політичної куль­тури, яка сприяє функціонуванню демократичних інститутів.

Важливою складовою демократичної політичної культури є відповідний рівень освіти. Як свідчать дані соціологічних досліджень, спостерігається певна позитивна кореляція між рівнем демократії та рівнем освіченості людей. Тим самим під­тверджується думка одного із класиків демократії Томаса Джеферсона, який писав про те, що поняття «неосвічена демо­кратія» є логічним протиріччям. «Якщо дехто очікує, що цивілі­зована нація може бути неосвіченою і вільною, то він очікує того, що ніколи не було і ніколи не буде» [126, 88]. Він вважав, що лише освічені люди можуть брати участь в управлінні як на місцевому, так і загальнодержавному рівні.

Що впливає на участь? На це питання немає однозначної відповіді: багато що залежить від зовнішнього середовища, особистих якостей суб’єктів суспільних відносин, існують різні рівні участі, масштабів, склад учасників групової взаємодії тощо. На участь впливають як раціональні мотиви, так і підсвідомі фактори поведінки. В зарубіжній політичній науці існує велике розмаїття підходів у рамках яких визначається велика кількість чинників політичної участі. При аналізі та оцінці участі враховуються: вік; стать; віросповідання; раса; членство у профспілках; тривалість життя в громаді; важливість виборів для учасників виборчого процесу; наявність стимулів; відношення до політики; спілкування з приводу виборів; статус, службове становище; освіта; умови дитинства; отримання ін­формації, яка співпадає з уподобаннями; сила партійної належ­ності; почуття громадянського обов’язку; бачення політичних альтернатив; економічні аспекти вибору та ін.

Вражає кількість теорій і концептуальних моделей з аналізу форм та чинників політичної активності й участі. Загалом їх можна об’єднати у три групи: соціологічні, соціально-психо­логічні і теорія раціонального вибору. Кожна з них акцентує лише на одному з аспектів політичної поведінки і зважає тільки на деякі фактори, що впливають на неї. Знайомство із цими теоріями допомагає скласти комплексну картину впливу різних чинників на поведінку політичного суб’єкта.

Основні моделі електоральної поведінки виборців були сформовані в рамках чотирьох наукових шкіл, що формувалися протягом ХХ століття: соціологічна (виникнення цього підходу відноситься до початку XX ст. і пов’язане з іменами А. Зиґфрі­да, П. Лазерсфельда, Б. Берельсона та ін.), згідно з якою політичні вподобання індивіда тісно пов’язані з його соціальною належністю; соціально-психологічна (засновники Е. Кемпбелл, Ф. Конверс), де електоральна поведінка детермінується емоцій­ною солідарністю громадян з тими чи іншими партіями; раціо­нально-інструментальна або економічна (засновники Й. Шум­петер, Е. Даунс), за якою поведінка виборців визначається їхнім раціональним вибором, спрямованим на отримання максималь­них вигод за найменших витрат; екологічна або поселенська (засновник А. Ф. Гогель), згідно з якою досліджується електо­ральна поведінка виборців, яка значно детермінована впливом соціального середовища, вираженого у просторовому плані. Учень А. Зиґфріда Ф. Гогель у ці роки сформулював основне кредо «екологістів», відповідно до якого будь-які наукові до­слідження в галузі електоральної поведінки «мають ґрунту­ватися на зіставленні результатів виборів і факторів, які можуть пояснити ці результати» [26, 36]. Цей автор менше, ніж його вчитель, приділяв увагу географічним детермінантам, і волів говорити не про «географію голосування», а про «соціологію виборів». Учений бачив ключ до вирішення дослідницького завдання у зіставленні інформації про соціальну структуру, типи поселень і політичну поведінку.

Кожна модель робить акцент на якомусь одному факторі електорального вибору, вважаючи його основним. Однак жодна з них не виключає повністю впливу інших факторів, але в силу їх другорядності не приділяє їм певної уваги.

Автори соціологічної моделі електоральної поведінки дослід­жували поведінку виборців, враховуючи фактор соціальної диференціації. Представники цього напряму в процесі соціо­логічного аналізу робили наголос на груповій ідентифікації як основі формування електорального вибору, фактично ігноруючи його індивідуалістичне трактування. Вони пояснювали групові особливості голосування становищем груп у суспільстві і вплив цього становища на зв’язки груп із політичними партіями. Та­ким чином, представники цього напряму намагалися відповісти не на питання «як» виборець голосує, а вияснити, «чому» він голосує за ту чи іншу політичну силу. На думку авторів, різниця між соціальними групами забезпечує потенційну основу для політичних конфліктів, створюючи одночасно проблемний простір політики і соціальну базу партії.

Значний вклад у розвиток соціологічної моделі внесли захід­ні дослідники С. М. Липсет і С. Роккан. За визнанням наукової спільноти, початок розробки проблеми партійної ідентифікації покладено у монографії «Партійні системи і переваги (пред­почтения – рос.) виборців» (1967), що вийшла під редакцією С. М. Липсета і С. Роккана, в якій був представлений і їх власний матеріал (вступна стаття: «Структури розмежувань, партійні системи і переваги виборців»). Головною темою було обґрунтування впливу соціально-групових конфліктів на ідеологічну і партійну диференціацію. В цій роботі автори зробили акцент на виникнення системи розмежувань, що на той час було актуальним для Західної Європи, і по суті заклали методологічний фундамент вивченню електоральних переваг в контексті розвитку партійних систем.

У рамках цього підходу С. М. Ліпсет і С. Роккан прийшли до висновку, що конфлікти й протиріччя можуть виникати у процесі взаємовідносин всередині соціальної структури, але лише деякі з них здатні поляризувати суспільно-політичне життя. Існує певна сукупність ліній розмежувань у кожній системі, яка складає відповідну ієрархію, однак напрями та кількість таких розмежувань не лише відмінні в різних суспільствах, а й можуть змінюватися протягом часу.

Вчені виділили чотири лінії розмежувань. Дві лінії беруть початок з часів національних революцій: конфлікт між цен­тральною культурою будівництва нації-держави і зростаючою протидією етнічно, лінгвістично і релігійно відмінних культур провінцій та периферії, а також конфлікт між прагненнями до централізації, стандартизації й мобілізації держави-нації та історично зміцнілими привілеями церкви.

Інші два розмежування ведуть своє походження з часів індустріальної революції: конфлікт між інтересами земельних власників і зростаючого класу промислових підприємців, а також конфлікт між власниками і роботодавцями, з одного боку, та робітниками і службовцями – з іншого. Причому дослідники радили розглядати розмежування не одне за одним, а у всій сукупності ліній розмежувань всередині кожного суспільства [69, 50−51].

За С. М. Ліпсетом, у сучасних демократичних країнах най­більш стабільні джерела підтримки партій обумовлені фактора­ми, пов’язаними зі стратифікацією й культурними цінностями. Труднощі, що спостерігаються в стратифікації, переважають в економічно розвинутих, сталих державах, «де у звичку ввійшла політика “колективного торгу”... коло встановлення обсягу соціального забезпечення, планування та ін.». Культурні або глибокі ціннісні конфлікти є найбільш типовими «для країн, що розвиваються з нестійким політичним устроєм» [68, 213].

Запропонована С. М. Ліпсетом та С. Роканном методологія не втратила актуальності для українських реалій і сьогодні, особливо у частині культурно-ціннісних конфліктів. Достатньо згадати лінії розмежування в українському суспільстві за озна­кою відношення до статусу мови, насамперед російської.

Опоненти такого підходу звертають увагу на те, що характер соціальних конфліктів, як і сама соціальна структура, в розвину­тих індустріальних суспільствах істотно змінюється. У резуль­таті чого на нинішньому етапі підхід, пропонований Ліпсетом− Рокканом, не дозволяє ні інтерпретувати, ні прогнозувати під­сумки голосувань у більшості країн Заходу. Найчастіше підкрес­люється такий недолік цієї школи, як розбіжність соціальної належності значної частини виборців з їхнім електоральним вибором. Наприклад, у Великій Британії третина робітників традиційно голосує за консерваторів, що формально відстоюють інтереси не їхнього класу.

На думку сучасного західного дослідника Р. Далтона, С. М. Липсет і С. Роккан розглядали класове розмежування як головний фактор у структуруванні тогочасної політики, оскіль­ки класове питання було найбільш значимим у період розши­рення виборчих прав. «Старі ліві» ідентифікували себе з робіт­ничим класом і профспілками, світськими групами та інтереса­ми міських жителів. «Старі праві» представляли інтереси бізне­су і середнього класу. В деяких країнах ця консервативна коалі­ція також включала релігійних і сільських виборців. Коли політичні проблеми торкаються розмежувань із соціальних питань, наприклад заробітної плати, програм із безробіття, законодавства з абортів – виявляється тісний зв’язок класових і релігійних характеристик з електоральними уподобаннями.

У сучасних умовах політичні конфлікти промислово розви­нутих країн мають новий вимір, що базується на пост­матеріальному розмежуванні. Цей вимір «нової політики» торкається таких конфліктних проблем: екологічні проблеми, альтернативні життєві стилі, права меншин, участь, соціальна рівність тощо [39, 76].

Згідно соціально-психологічної моделі електоральної пове­дінки (яка виникла в рамках біхевіорального методологічного напряму), інструментом демонстрації виборцями своєї політич­ної ідентифікації є довготривале почуття відданості, яке виборці відчувають до великих соціальних груп (класових, релігійних, етнічних тощо) або окремих політичних партій, і відповідно до яких електоральна поведінка детермінується потребою виборців висловити емоційну солідарність з ними [75, 297]. Основний внесок у розробку цієї концепції у 1960-ті роки зробила дослід­ницька група з Мічиганського університету під керівництвом Е. Кемпбелла (мічиганська школа). Сформоване А. Кемпбелом, Ф. Конверсом, У. Міллером, Т. Е. Стоком твердження наголо­шує на тому, що психологічна ідентифікація індивіда з полі­тичною партією пов’язана з її підтримкою на виборах. Вчені вважають, що однією з найсильніших спонук до участі у вибо­рах – ідеологічна орієнтація, стосується тільки ідеологічно іден­тифікованих виборців, тобто тих, які поділяють певну ідеологію та відносять себе до ідеологічно орієнтованої групи. Дослідники А. Перчерон, М. Дженнінгс, С. Фленаген дійшли висновку, що первинною може бути не партійна ідентифікація, а прихильність до широкого ідеологічного напряму [125, 112−113].

При певній спорідненості соціологічної та соціально-психо­логічної моделей поведінки виборців робляться спроби створити інтегративну теорію. Дійсно, як помічають фахівці, і для соціо­логічної, і для соціально-психологічної теорій центральною є категорія «солідарність» як одна з провідних мотивацій електо­рального вибору. Відмінність між теоріями полягає лише в то­му, що за першою виборець, голосуючи, висловлює солідарність із соціальною групою, до якої належить, а згідно другої – він солідарний безпосередньо з партією. При цьому соціально-психологічний підхід визнає значимість соціально-економічних характеристик, розглядаючи їх в якості фактору, який впливає на формування партійної ідентифікації [79, 11].

Відповідно до теорії раціонального вибору, що з’явилася в 50-ті роки ХХ ст., виборцем рухають раціональні мотиви, що ґрунтуються на прагматичному розрахунку. Методологічною засадою цієї школи є вже не біхевіоризм, а теорія раціонального вибору. Раціональною тут вважається така поведінка, в основі якої лежить баланс між максимізацією вигод і мінімізацією зусиль на вибір. Тобто кожен громадянин голосує за ту партію або кандидата, які, на його думку, нададуть йому більше зиску, ніж інші. Основу цього підходу заклав Йозеф Шумпетер у своїй книзі «Капіталізм, соціалізм і демократія». Видатний представ­ник цієї школи Е. Даунс у роботі «Економічна теорія демо­кратії» пише: «Кожен громадянин голосує за ту партію, яка, як він вірить, надасть йому більше користі, ніж будь-яка інша» [125, 113]. Послідовниця цього напряму М. Фіоріна вважає, що найважливішим фактором, який визначає електоральну поведін­ку, є економічний – оцінка виборцем свого матеріального добробуту за існуючої адміністрації. Звідси одна із назв цього підходу – політекономічна школа [56, 235]. Виборець карає правлячу силу у разі погіршення свого матеріального станови­ща, але не поспішає їй дякувати у разі його поліпшення.

За спостереженням вчених, теорія раціонального вибору пев­ний час знаходилася у «тіні» таких методологічних конструктів як інституціоналізм, біхевіоризм, структурний функціоналізм, марксизм (Л. В. Сморгунов). Біхевіоризм трактував поведінку людини у вигляді простої реакції на зовнішні впливи, спро­щуючи реальну поведінку. В цьому відношенні теорія раціо­нального вибору якраз дозволяла подивитися на людину «зсере­дини», враховуючи характер людських переваг, їх зіставлення одна з одною, вибір оптимальної поведінки.

Структурний функціоналізм, в свою чергу, перестав задо­вольняти дослідників, тому що, по-перше, звертав увагу насам­перед на структури та системи, а не на людей у них, по-друге, трактував поведінку людей крізь призму його ролевої функції в системі, а людина як діюча особа (актор) зникала. У марксизмі спостерігалася жорстка детермінація поведінки людини соціаль­но-класовими відносинами, насамперед відносинами власності. Теорія ж раціонального вибору орієнтувалася на активну роль особи під час його зіткнення з нормами: вона не лише встанов­лювала норми, а й обирала вигідну для себе поведінку [103, 3−35].

Однак і теорію раціонального вибору не можна назвати ідеальною. В. Райкер і П. Ордешук недоліком раціонально-ін­струментальної теорії вважають непереконливість пропонова­ного пояснення явки на вибори – витрати на голосування не окупаються отриманими від нього вигодами, отже, і сама ця процедура, на їх думку, не раціональна [125, 114]. До того ж проблема рівня поінформованості виборця економічною політи­кою уряду в межах цієї концепції залишається проблемою. В цілому, виділяють «соціотропне» й «егоцентричне» голосуван­ня: у першому випадку виборець орієнтується на економічне становище всього суспільства, а в другому – на своє особисте. Тому не до кінця зрозуміло, що спонукало людину голосувати: власний або загальний інтерес. Також виділяють «ретроспектив­ний» тип голосування, зорієнтований на оцінку економічних змін, які вже відбулися, і «перспективний», у якому акцент виборцем робиться на очікування досягнень у майбутньому, що також вимагає додаткових пояснень.

В якості інструменту, який певним чином доповнює і позбавляє теорію раціонального вибору недоліків, П. Ордешук пропонує концепцію «методологічного індивідуалізму». Ця концепція обмежує застосування ідей раціонального вибору аналізом виключно індивідуальної поведінки. Не дивлячись на те, що люди завжди діють у певному оточені, відчуваючи вплив вчинків та думок тих, хто знаходиться поряд,– «методологічний індивідуалізм» пояснює будь-які суспільні дії у термінах індивідуальної мотивації. Тим самим із розгляду виключаються колективи людей: класи, суспільні групи, законодавчі органи, партії та ін. «Достойним науки поясненням суспільних подій з точки зору «методологічного індивідуалізму» є аналіз мотивів індивідуальної поведінки і визнання їх раціонально-економічної природи» [77, 27−28].

М. Крозьє і Е. Фрідберг у своїй роботі «Індивід та система» (1981) заклали основи теорії політичної діяльності, яка базуєть­ся на твердженні про незалежність, принаймні відносну, інди­віда та про тиск, який здійснюють на нього організовані системи. М. Крозьє вважає, що в центрі інтелектуальної схеми знаходиться індивід. Окремі індивіди об’єднуються в групи, які здатні визначити мету своєї діяльності та зважити можли­вості її досягнення. У своїй діяльності індивіди керуються принципами раціональності. М. Крозьє не підтримує твердження про «тоталітарний реалізм» індивіда, що «діє» під впливом роздумів про суспільство. В той же час він не погоджується з думкою про абсолютний «методологічний індивідуалізм» людини, коли вона проголошується суто ра­ціональною істотою. Він схиляється швидше до думки про «відносну раціональність» індивіда, підтримуючи постулат «соціології змісту»: у своїй діяльності людина керується принципом здорового глузду, тому слід визнати при­наймні відносний раціоналізм поведінки індивіда. Індивід характеризується певною соціальною активністю. Для досягнення поставленої мети у своїй діяльності він мобілізує всі свої можливості [14, 133].

Останнім часом на Заході знову зростає інтерес до «електо­ральної топографії», тобто можна говорити про відродження традицій екологічної школи [75, 297]. Подібне стало можливим у зв’язку з розвитком комп’ютерних технологій, що дозволяє оперативно обробляти величезну масу даних із багатьох дільниць.

Наприкінці 80-х років у галузі електоральних досліджень відбулася так звана «стратифікаційна революція». Її зміст полягав у відмові від аналізу поведінки великих соціальних груп – класових, расово-етнічних, конфесіональних. Були створені класифікації виборців за більш дрібними групами – «кластера­ми», що поєднують у собі одночасно вікові, етнічні, конфесіо­нальні, поселенські, психологічні й інші характеристики індиві­дів. Ця методика дозволяє виділяти цільові групи електорату і вивчати політичну поведінку як продукт взаємодії багатьох факторів [15, 117].

Жодна ідея з вищеописаних шкіл не працює у «чистому» вигляді в довгостроковій перспективі. Для інтерпретації підсум­ків тих чи інших кампаній більше підходять аргументи або однієї, або іншої.

Дослідження, що проводяться в країнах Західної Європи і США, свідчать, що хорошим індикатором традиційної політич­ної участі є соціоекономічний статус. Люди з вищою освітою, доходами і «білими комірцями», або люди з престижними високооплачуваними професіями (лікарі, юристи, журналісти, викладачі та ін.), як правило, краще обізнані про вплив політики на їхнє життя, знають, що слід робити, аби вплинути на дії уряду, і мають ресурси (час і гроші), необхідні для того, щоб здійснювати якісь зусилля. Таким чином, вони практично краще готові до участі в політиці, ніж люди з нижчим статусом. Цей зв’язок між соціоекономічним статусом і традиційним залучен­ням до політики називається стандартною соціоекономічною моделлю. Як зауважують вчені, неконвенційна політична пове­дінка менш чітко співвідноситься із соціоекономічним статусом. Дослідження такого типу показали, що протестна поведінка пов’язана з низьким економічним статусом і особливо властива молоді [45, 221].

До факторів, що суттєво впливають на участь, дослідники на пострадянському просторі частіше за все відносять вік та рівень доходів. Так, О. Сергєєва, посилаючись на дані російських соціологічних центрів, стверджує, що найбільш аполітичні люди з найменшими доходами. Основними факторами, які визнача­ють характер політичної участі та політичні орієнтації, вона вважає особистісно-психологічну типологію виборців і політич­них лідерів, належність виборців до певних соціально-професій­них та демографічних груп, рівень доходів, національність і місце проживання, відповідну діяльність державних, політичних інститутів та ЗМІ, а також характер політичної системи в країні на момент виборів [101, 18, 24].

Ця тенденція спостерігається також і в українському су­спільстві. Вчені Інституту соціології НАН України простежили пряму залежність рівня освіти й інтересу до політики. Так, серед тих, хто має вищу освіту, дуже цікавиться політикою кожний п’ятий, а серед тих, хто має повну загальну середню – лише кожний десятий [55, 101].

Одним із чинників, що здійснюють вирішальний вплив на участь людей у суспільних справах, є рівень та структура полі­тичної свідомості. Політична свідомість виконує важливі соціальні функції, що напряму або опосередковано впливають на політичну участь. Це − світоглядна, інтегративна, комуніка­тивна, виховна, ідентифікаційна, мобілізаційна та ін. Категорія «політична свідомість» означає деякий суб’єктивний компонент політичних процесів. Тут розуміється достатньо складний, багатоаспектний комплекс явищ. У політичній науці відсутнє його єдине трактування. Як пише відома російська дослідниця в галузі політичної психології Олена Шестопал, «політична свідомість − сприйняття суб’єктом тієї частини реальнос­ті, яка пов’язана з політикою, з питаннями влади і підкорення, державою та її інститутами» [127, 157].

Незважаючи на те, що вплив середовища на формування свідомості достатньо очевидний, слід визнати, що цей процес носить індивідуальний характер. Однак це зовсім не означає, що свідомість може існувати лише на індивідуальному рівні. В цьо­му контексті виникає питання про правомірність використання поняття «масова свідомість». Так, наприклад, українські вчені Василь Кремень, Дмитро Табачник, Василь Ткаченко вважають, що найвищий рівень самосвідомості досягається «на рівні вели­кої соціальної групи, тобто соціальної верстви, класу, нації» [111, 54]. На думку ж російської дослідниці О. Мелешкіної, використання словосполучення «масова свідомість» можливе лише «як метафора» для визначення статистичної сукупності найбільш розповсюджених в тому чи іншому суспільстві цінно­стей і установок, причому із певною мірою умовності, «за наявністю необхідних пояснень і обмежень», а не як наукової категорії [73, 132].

На нашу думку, суспільство – це живий організм, що існує в конкретно-історичних умовах і функціонує в системі ціннісних координат. Ми говоримо «середньовічне суспільство» або «ра­дянське суспільство», «демократичне суспільство», «українське (чеське та ін.) суспільство» і розуміємо під цим певну сукуп­ність норм і цінностей, що їм притаманні, де поведінка індивіда детермінована правилами співжиття саме цього соціуму. Водно­час, рух в бік «кращого» суспільства неможливий без спільних зобов’язань, без певного консенсусу між громадянами, без ви­знання спільних цінностей. Тобто йдеться не про «механічну» сукупність окремих індивідів, а про їх «органічну» єдність (Е. Дюркгейм). А без усвідомлення більшістю свого морального обов’язку перед суспільством воно приречене на стагнацію і поступове виродження. На переконання Вільгельма Віндель­бандта, суспільство треба розуміти не просто як спільне існу­вання маси індивідів, а як «телеологічну систему (система, що рухається в напрямі певної мети.− В. Б.), яка сама також, як сукупне ціле, повинна виконувати обов’язок, і, саме виходячи з цього, визначати ще й обов’язок індивіда. Обов’язок індивіда ви­ростає із обов’язку суспільства»,− підкреслює філософ [22, 242].

Справедливою здається і думка Вадима Васютинського про те, що, не досягаючи рівня високовідрефлексованої суб’єкт­ності, «масова свідомість … ніколи, проте, не стає й цілковито безсуб’єктною і часто-густо чинить серйозний спротив намаган­ням підпорядкувати її або скерувати в певному напрямі» [17, 427].

Із поняттям «політична свідомість» тісно пов’язане поняття політична ідентичність. Остання є продуктом як політичної свідомості, так і низки об’єктивних факторів, таких, наприклад, як структура політичного простору та його динаміка. Політична ідентичність сама може здійснювати вагомий вплив на специ­фіку політичної свідомості. Тому за певних умов вона може розглядатися і як складова останньої. Політична ідентичність відіграє істотну роль у процесі формування зовнішньої поведін­ки індивіда; з її допомогою індивід або група стають суб’єктом політичних відносин і політичного процесу. Особливо рельєфно це видно під час виборчої кампанії, коли окремі електоральні групи та індивіди підтримують певну політичну силу або партію. Нерідко в основі таких орієнтацій лежать ідеологія або ідейно-політичні вподобання. Однак результати виборів не коре­люють прямо із партійно-політичною ідентифікацією – людина може симпатизувати політичній партій (блоку партій), але не голосувати за них, оскільки ця політична сила має мало шансів на перемогу.

Одним із важливих компонентів політичної свідомості є цінності. Порівняно з іншими компонентами, зокрема із полі­тичними установками, цінності, як правило, розглядаються як більш фундаментальні ментальні утворення. Цінності характе­ризують індивідуальну свідомість і обумовлені соціальною при­родою. За сутністю цінності – це засвоєні й надбані індивідом у процесі життєдіяльності соціально-групові уявлення. Виділяють індивідуальні, групові, національні, загальнолюдські та ін. цін­ності. Як зауважує Сідней Верба, вплив громадянських ціннос­тей на політичні результати залежить не від цінностей і вподо­бань окремого індивіда, а від характерної для всього загалу сукупності цінностей та вподобань, що виявляються по-різному: як голоси на виборах, як громадська думка, як повідомлення, спрямовані до політичних еліт і та ін. [21, 945].

Для українського суспільства зараз особливо актуальними є такі цінності, як: добробут, справедливість, толерантність, патрі­отизм, повага до закону, міжетнічна та міжконфесійна злагода та ін. Як показує перебіг подій, становлення незалежної україн­ської держави відбувається з великими труднощами і характери­зується відсутністю консолідації суспільства. На думку провід­них вчених, різні прошарки населення, особливо на регіонально­му рівні, керуються досить відмінними, а іноді суперечливими ціннісними настановами, що «ставить під загрозу єдність су­спільства і майбутнє незалежної України». На думку провідних українських вчених і політиків Володимира Горбуліна (Секре­тар Ради національної безпеки і оборони України) і Анатолія Качинського, вироблення «консолідованого розуміння спільної для нашого суспільства системи цінностей стає нагальною по­требою та необхідною умовою подальшого розвитку Україн­ської держави і суспільства» [33, 14].

Цінності засвоюються особою в процесі соціалізації і слу­жать певним «фільтром», за допомогою якого формуються кон­кретні політичні установки. Чим відрізняються політичні цін­ності від політичних установок? Цінності є уявленнями людини про ідеальний об’єкт або низку об’єктів (наприклад, про полі­тичну систему, форму влади та ін.), в той час як установки характеризують відношення людей переважно до конкретних об’єктів. Крім того, цінності здійснюють вплив на формування конкретних політичних установок і тому можуть розглядатися як один з елементів установок. Ключову роль у взаємовідно­синах між свідомістю людини і зовнішньою поведінкою відіграє політична установка: вона «випереджає дію, є її початковим етапом, налаштуванням на дію» [127, 160]. На думку О. Б. Ше­стопал, політична установка − це специфічний стан суб’єкта, що характеризує його готовність до здійснення дії, спрямованої на задоволення певної потреби в певній ситуації (там само). У зарубіжній політичній науці для визначення подібного до установок явища існує термін attitude.

Слід зазначити, що на формування політичної установки значно впливає соціальний контекст. Політичні установки відо­бражають глибокі соціально-обумовлені мотиваційні потреби, такі, як відчуття залучення до структури соціальних зв’язків, наближення до соціального оточення, безпеки, самоствердження та ін. Важливою функцією установки, крім перетворення потреб і мотивів у дію, є й оцінювально-орієнтаційна функція: «вона забезпечує людину здатністю реагувати на ситуацію та зовнішні об’єкти (наприклад на ситуацію нездійсненої потреби та на об’єкти, які сприяють або перешкоджають її задоволенню) на основі минулого досвіду. Установка приводить до дії психічні процеси і практичні дії, адекватні ситуації та об’єктам, тому що в ній міститься попередня ситуація як готова «модель» цих про­цесів і дій» [47, 135]. Інша істотна функція установок склада­ється з їх здатності не лише надавати предметні цінності потребам, що виникають на безсвідомому рівні, але й практично виступати в якості відносно самостійних потреб і мотивів [47, 37].

«Установча» або «аттітюдна» модель акцентує увагу на впливі всієї сукупності політичних установок на політичну поведінку й участь. Водночас у межах даної моделі визнаються факти розходжень між установками і реальною поведінкою. За цією теорією виявляються основні причини неузгодженості між установками і поведінкою. Зокрема, Г. Дилигенський виділяв існування як мінімум трьох причин такого явища:

• «існуючі суспільні та політичні відносини, а також стано­вище людини в цих відносинах обмежують можливості вільного вибору типу індивідуальної поведінки; людина з об’єктивних причин немає змоги реалізувати свої пере­конання і цінності, які вироблені нею в процесі осми­слення дійсності й запозичені від інших. В результаті вона вимушена керуватися актуальною установкою, що заперечує ці переконання»;

• «у психіці індивіда існують різні або протилежні установ­ки по відношенню до одного й того ж об’єкту або ситу­ації (що пояснюється в кінцевому випадку суперечли­вістю свідомості, а також соціального й індивідуального досвіду); одна з установок актуалізується під впливом конкретного поєднання ситуаційних факторів. Так, люди, які в принципі негативно відносяться до страйків, часто беруть участь в них, оскільки розглядають страйк як єдино можливий спосіб дії в певних екстремальних ситуаціях»;

• «безпосередньою причиною незлагодженості є залучення індивіда в соціальну групу або міжособистісний контакт в інтереси «інших», що примушує його діяти у відповід­ності із рольовою функцією в групі або груповими очікуваннями» [47, 180].

В цілому представники такого підходу, крім установок, вра­ховують також і вплив інших факторів, а політичні установки розглядаються як транслятори середовища і ситуаційних умов.

Прибічники соціально-психологічного підходу враховують сукупність таких психологічних факторів, як мотиви і потреби.

Для того, щоб людина здійснила будь-яку дію, необхідне втручання додаткових спонукальних сил, які нададуть цій дії сенс. Такими спонукальними силами є мотиви. Мотив (від лат. movere – спонукати, приводити в рух, штовхати) – глибокі внутрішні спонукальні фактори, що пов’язані із задоволен­ням потреб суб’єкта політики, що викликають його активність; сукупність зовнішніх та/або внутрішніх умов, що спонукають до політичної діяльності та поведінки людей і визначають їх спрямованість [54, 743−744]. У ролі мотивів можуть виступати потреби, інтереси, потяги, емоції, установки, ідеали.

Варто враховувати, що мотиви, поряд із зовнішнім середо­вищем і потребами людей, є частиною механізму політичної поведінки. Вони зв’язують потреби і дію, що сприяють її задоволенню. В залежності від впливу зовнішніх і внутрішніх факторів, центральні та периферійні мотиви можуть мінятися місцями, і вся їхня ієрархія може стати іншою.

Найбільш розповсюдженою класифікацією мотивів політич­ної поведінки є типологія Д. Маклелланда і Дж. Аткінса. Вони виділили три основні групи мотивів:

• посідання влади та/або мотив контролю над людьми і ситуацією;

• мотив досягнення (мети, успіху, уникнення поразки та ін.);

• мотив аффіліації (налагодження теплих, дружніх стосун­ків з іншими) [74, 162].

Інколи мотив влади доповнюється мотивацією контролю, який виступає як четвертий в цій схемі.

На думку авторів цієї типології, перевага того чи іншого мотиву обумовлює той чи інший тип політичної поведінки людини. Наприклад, превага мотиву аффіліації у політика може сприяти досягненню компромісу на переговорах, бажанню отри­мати схвалення партнерів та ін.

Одним із вагомих чинників, що впливає на поведінку люди­ни, є мотив володіння владою. У психологічній концепції Мак­лелланда мова йде не лише про політичну владу, а й владу в інших сферах життя. Влада – це деяка цінність, до володіння якою, в тій чи іншій мірі, прагнуть всі люди. Але є особи, у яких ця потреба домінує над іншими, і відтоді бажання досягнути влади стає для них найвищою цінністю.

Вчені виокремлюють три типи причин, за якими влада може бути бажана: щоб домінувати над іншими і/або обмежувати дії інших, створювати для них певну депривацію; щоб інші люди над ними не домінували і/або не втручалися в їхні справи; щоб здійснювати політичні досягнення [30, 108].

Мотив контролю над людьми та ситуацією є модифікацією мотиву влади. Політичні психологи надають цьому мотиву особливе значення, тому що вважають, що поведінка в політиці безпосередньо пов’язана із розвитком цього психологічного показника.

Мотив досягнення проявляється в політичній поведінці в намаганні досягнути поставлених цілій з максимальним резуль­татом. На думку Маклелланда і Аткінса, цей мотив має відно­шення до майстерності, маніпулювання, організації фізичного й соціального простору, подолання перешкод, встановлення високих стандартів роботи, змагання, перемоги над будь-ким.

Мотив аффіліації передбачає встановлення дружніх, теплих стосунків з іншими. Особа із домінантою на мотив аффіліації прагне більше до поведінки, яка дає емоційний комфорт, ніж до поведінки, яка дає контроль над іншими, або владу чи успіх. Для звичайних громадян мотивація аффіліації значною мірою визначає належність до політичних організацій, які не лише відстоюють ті чи інші інтереси, але й дають відчуття єдності, захищеності. Таким чином, різні мотиви детермінують відмінні типи поведінки, а тому їх дослідження є важливою умовою вироблення правильної політичної лінії.

Серед факторів, властивих особистості, що визначають поведінку в політиці, першими виступають потреби. В політиці діють звичайні людські потреби: любов, повага, підвищення статусу, покращення матеріального становища, прагнення сво­боди та ін. Найбільш популярною серед вчених є класифікація потреб, що запропонована відомим американським психологом Абрахамом Маслоу. Всі потреби він розбив на п’ять ступенів, які організовані в ієрархічну систему пріоритету або доміну­вання:

• фізіологічні потреби (голод, спрага);

• потреби безпеки і захисту (тривале виживання та стабільність);

• потреби належності і любові (приєднання і прийняття);

• потреби самоповаги (значення, компетентність);

• потреби самоактуалізації або потреби особистого вдоско­налення (реалізація потенціалу) [118, 487].

Нижчий щабель в цієї ієрархії, займають фізіологічні по­треби. Вищий рівень – потреби в самоактуалізації. Ця потреба здійснюється як реалізація найвищих духовних витоків особис­тості, її свободи, творчого потенціалу. А. Маслоу виходив із принципу поступового заохочення іерархічно організованих по­треб: потреби більш вищого рівня (в самореалізації, самоакту­алізації) не можуть бути задоволені доти, доки не будуть задоволені потреби більш нижчого рівня (наприклад, потреби матеріального існування, безпеки). Вчений вважав це послідов­не розташування потреб головним принципом, який лежить в основі організації мотивації людини. На думку вченого, людина водночас може мотивувати свої потреби на двох і більше рівнях. А. Маслоу зробив припущення, що звичайна людина задоволь­няє свої потреби приблизно таким чином: 85 % – фізіологічні, 70 % – безпека і захист, 50 % – любов і належність, 40 % – самоповага, і 10 % – самоактуалізація [118, 489].

Думається, що участь людини у політиці може бути детер­мінована всією гамою потреб, що її запропонував А. Маслоу, за виключенням можливо нижчих, тобто фізіологічних потреб. Наприклад, участь у виборчий кампанії людина може пов’язу­вати із покращенням свого матеріального становища, яке, за схемою А. Маслоу, можна віднести до потреби у безпеці; участь у роботі політичної організації – до потреби у приналежності. Так само можна обґрунтувати потребу в політичній участі і на наступних рівнях.

Багаторічні дослідження громадянської активності дозволи­ли Сиднею Вербі та його колегам зробити висновки про те, що стратифікацію політичної активності складають насамперед три компоненти: ресурси, стимули та мобілізація. Причому, за їх спостереженнями, ще зовсім недавно стратифікація політичної активності, залежна від нерівності ресурсів, почала зростати, й головна причина цієї зміни полягає у відносному зсуві значення часу і грошей як найважливіших ресурсів політичної діяльності. Гроші стали значити більше, а час – ні. Значення грошей для політики збільшилося завдяки професіоналізації політичних кампаній та посиленню ролі телебачення, які стали дуже дорого коштувати і, відповідно, стали малодоступними для бідних. Дослідження участі громадян у політичному житті доводять, що хоча певну роль відіграють і мотивація, і ресурси, «недостат­ність ресурсів, здається, набагато більше перешкоджає актив­ності, ніж нестача мотивів» [21, 955]

Отже, для вироблення адекватної політики, яку підтриму­вала б переважна більшість населення, недостатньо знати лише чинники, що сприяють політичній активності громадян. Треба також знати причини політичної пасивності певних категорій населення. Це важливо як із точки зору знаходження резерву політичних сил, так і з точки зору оптимізації управління масо­вою поведінкою. Частково причини відмови від участі поясню­ються вадами соціальної та політичної системи, внаслідок чого певна кількість людей залишається поза політикою. Частково – психофізіологічними особливостями людини, яка свідомо уникає такої участі. Буває так, що людина не бачить сенсу своєї участі. Для частини людей абсентеїзм – форма демонстрації відношення до влади. Треба враховувати також і вплив оточен­ня, в якому переважає негативне ставлення до участі.

Політична участь соціально детермінована, мотивована, реалізується у різних формах, має певну спрямованість і зале­жить від багатьох соціально-економічних, психофізіологічних та політичних чинників. На якість політичної участі має вплив існуюча в суспільстві система цінностей, рівень політичної культури і демократизму політичної системи. Пізнання природи участі, внутрішніх спонук та раціональних форм здійснення можливе за наявності ґрунтовних знань не лише про суспільство в цілому, а й про окремі суб’єкти соціально-політичних відно­син.