Результати голосування по багатомандатному виборчому округу в 2002 році

Партія/блок партій	Частка голосів (%)	Кількість депутатських мандатів	Частка мандатів (%)
Блок Віктора Ющенка «Наша Україна»	23,57	70	31,11
КПУ	19,98	59	26,22
«За єдину Україну!»	11,77	35	15,56
Виборчий блок Юлії Тимошенко	7,26	22	9,78
СПУ	6,87	20	8,89
СДПУ(о)	6,27	19	8,44
Всього	75,72	225	100

Таблиця 3

Партійна належність депутатів, обраних в одномандатних округах у 2002 році

Партія/ блок партій	Кількість мандатів	Частка мандатів (%)
«За єдину Україну!»	66	29,33
Блок Віктора Ющенка «Наша Україна»	42	18,67
КПУ	6	2,67
СДПУ(о)	5	2,22
«Демократична партія України – партія «Демократичний союз»	4	1,78
Блок «Єдність»	3	1,33
СПУ	3	1,33
Партія національно-економічного розвитку	1	0,44
Українська морська партія	1	0,44
Безпартійні	94	41,79
Всього	225	100

Джерело: [66].

З погляду політичної географії результати парламентських виборів 2002 року виглядали наступним чином. Представлені у парламенті партії та блоки досягли успіху у більшості регіонів країни. Блок «Наша Україна» і КПУ подолали виборчий бар’єр у 24 регіонах, блок «За єдину Україну!» – у 23; блок Ю. Тимо­шенко – у 19; СДПУ(о) – у 16; СПУ – у 15.

Лідер виборчих перегонів – Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» – не добрав до чотирьохвідсоткового бар’єру лише у Луганській області та Севастополі. Три області Західної України (Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська) відмовили у полі­тичній довірі як Комуністичній партії, так і «партії влади» – блоку «За єдину Україну!». Останній не пройшов також у столи­ці. До того ж виборці Івано-Франківської, Львівської та Терно­пільської областей сформували б парламент лише з двох полі­тичних сил – «Нашої України» та блоку Юлії Тимошенко. Інші партії та блоки не отримали тут більше 3,3 % голосів.

У Донецькій області блок «За єдину Україну!» (фактично Партія регіонів) отримав 36,8 % голосів, а частка жителів області серед усіх громадян, які підтримали цей блок, склала 31 %. Тобто кожний третій прихильник блоку – донеччанин.

Блок «Наша Україна» переміг у 14 областях західної, цен­тральної та північної частини України, а також у місті Києві, комуністи – у 10 регіонах Сходу та Півдня країни, соціалісти – на Полтавщині і блок «За єдину Україну!» – у Донецькій облас­ті. Такий територіальний розподіл став дещо незвичайним для України, де традиційно західна її частина опинилась у меншості. На цих же виборах електоральні симпатії галичан значною мі­рою збіглися з вибором жителів Поділля, Закарпаття, Буковини, Київщини, Черкащини та Волині.

За висновками Олександра Сушка, аргументи блоку В. Ющен­кавиявилися більш переконливими, ніж комуністичні, для жителів північної частини України: від Житомира до Сум – регіонів, що ще чотири роки тому були за Компартію. КПУ також остаточно втратила позиції в столиці та в столичному регіоні, на Черкащині та Вінниччині, де лідирувала на минулих виборах. Різкий перехід значної частини виборців від ультра­лівої до правоцентристської орієнтації, на думку дослідника, був зумовлений певною мірою розчаруванням у політиці, що її проводила Компартія, частково – особистим авторитетом лідера правоцентристів В. Ющенка [106, 25].

Центр України продемонстрував цілком виразну і стабільну специфіку симпатій: тут знаходиться електоральна база Соціа­лістичної партії. Крім того, в регіонах Центру, прихильних до СПУ, не менш вагомі здобутки отримала коаліція В. Ющенка та блок Ю. Тимошенко, тоді як конкурентами КПУ на Півдні та Сході країни стали блок «За ЄдУ!» та СДПУ(о).

Отже, свідченням результатів парламентських виборів 2002 року, кордон між Вінницькою та Одеською, між Черкаською та Кіровоградською, між Полтавською та Дніпропетровською об­ластями став лінією, що чітко окреслила електоральні симпатії населення України. Цей феномен можна розцінювати як зміщен­ня лінії політичної ідентифікації у південно-східну частину України.

Аналіз виборчого процесу 2002 року дозволив політологам зробити деякі узагальнення. За висновками аналітиків Інституту політики, результати голосування засвідчили «значну недовіру суспільства до нинішньої політики влади, яку від повного фіас­ко врятували лише мажоритарні вибори». На їхнє переконання, «в недемократичній неправовій країні мажоритарні вибори є основою для маніпулювання та зловживання владою» [111, 9]. Підставою для такого висновку певним чином слугувало те, що провладний блок «За єдину Україну!» в округах, де вибори від­бувалися за пропорційною системою, отримав 35 мандатів, а вокругах, де вибори відбувалися за мажоритарною системою – 66.

Іншим важливим уроком виборів є те, що вони яскраво за­свідчили «неспроможність розіграти карту протистояння між Східною та Західною Україною». На їхню думку, підсумки го­лосування не дають підстав говорити про якісь регіональні чи територіальні лінії розколу держави. Так, Блок В. Ющенка «Наша Україна» переміг не лише у Києві та на Західній Україні, а й в областях Північної та більшості областей Центральної України. Блок «За єдину Україну!» переміг на Сході – в Донець­кій області, Комуністична партія України – в усіх областях Південної України, Соціалістична партія України – в Полтав­ській області.

Слід підкреслити високий рівень політичної свідомості українських громадян під час виборів. Аналітики зазначили, що виборці, попри маніпулювання та дезінформацію, «змогли реально оцінити всіх учасників виборчих перегонів і прийняти адекватне рішення. Це означає, що суспільство за десять років незалежності змогло знайти механізми не лише соціально-економічного, а й інформаційного самовиживання в державі, де відсутня свобода слова» [111,10].

Вибори також продемонстрували неухильну втрату довіри виборців до лівих партій, насамперед КПУ. Уперше, після виборів 1994 та 1998 років, ліві партії не мали найчисленнішої фракції у парламенті.

Однією з особливостей парламентських виборів 2002 року стала поразка політичних проектів, які створювалися під вибо­ри: «Команда озимого покоління», «Жінки за майбутнє», «Нова генерація» тощо. Слід зауважити, що не потрапило до парламен­ту і таке, нібито, популярне політичне об’єднання, як Партіязелених України, що на парламентських виборах 1998 року мало несподіваний успіх і отримало 5,5 % голосів виборців. Якщо на виборах 1998 року партія спиралася на широку громаду електорату, яка зневірилась у традиційних політичних силах лівого, центристського і правого спрямування, то на виборах 2002 року цей електоральний простір був зайнятий іншими полі­тичними силами.

Однією з негативних особливостей проведення виборчого процесу у 2002 році стало використання новітніх виборчих технологій з метою маніпулювання свідомістю людей. Пошире­ною практикою було оприлюднення компрометуючих матеріа­лів у мережі Інтернет з їхньою наступною легалізацією в україн­ських засобах масової інформації. На відміну від виборчих кампаній 1994 і 1998 років, окремим технологічним прийомом передвиборчої боротьби у 2002 році стало «клонування» або створення «партій-близнюків». Так, аж два клони представляли Комуністичну партію України – КПУ(оновлена) і КПРС. Засто­совувався й інший спосіб: перше місце у виборчому списку Всеукраїнської партії трудящих посідав до того невідомий пар­тійний функціонер за прізвищем Мороз – тезка лідера Соціаліс­тичної партії України. У мажоритарних округах використову­валася технологія «двійників»: три Стецьківи, чотири Чорново­ли та ін. [9, 151]. А в ужгородському одномандатному окрузі № 71 було зареєстровано шість (!) осіб із прізвищем Ратушняк, причому п’ятеро з них мали повну подібність (прізвище, ім’я та по батькові) [44, 135].

За результатами спостереження Комітету виборців України (КВУ), були зроблені висновки, що система виборчих комісій «не виконала своєї основної функції – здійснення контролю за однаковим застосуванням законодавства на відповідній терито­рії». Це стосувалося, насамперед, списків виборців, організації процесу голосування та підрахунку голосів. Політичні партії, на їхню думку, безвідповідально поставилися до формування виборчих комісій. «Ці вибори були найгіршими з точки зору роботи виборчих комісій» [90, 31].

Також КВУ вважав за потрібне перевірити використання відкріплювальних посвідчень, за якими проголосували виборці: правильність їх видачі за кількістю. Крім того, через погану підготовленість дільниць до проведення голосування до 15 % виборців не змогли реалізувати своє конституційне виборче право. Тому КВУ вимагав розведення парламентських та місце­вих виборів у часі, або збільшення часу голосування із 7 до 22 годин.

Міжнародні спостерігачі з Міжнародної місії зі спостере­ження за виборами вважали, що вибори до Верховної Ради 31 березня 2002 року в Україні відзначили прогрес порівняно з парламентськими виборами 1998 року у відповідності до між­народних стандартів та зобов’язань. Проте певні проблеми ще зустрічалися. Зокрема, незважаючи на значне покращення пра­вових та адміністративних рамок виборчого процесу, «загальна атмосфера недовіри наповнювала передвиборче середовище як серед виборців, так і серед конкурентів» [82, 33]. Особливо ак­центувалося на зловживанні адміністративним ресурсом, неза­конності втручання органів державної влади у виборчий процес. До того ж «вбивство двох журналістів, Георгія Ґонґадзе та Ігоря Александрова у 2000 та 2001 роках відповідно, і нездатність влади встановити та покарати злочинців, які скоїли ці злочини, справили охолоджуючий ефект на фундаментальні свободи. Звинувачення у нападах та залякування активістів опозиції протягом місяців напередодні виборів 2002 року стримували середовище ще більше»,− констатували закордонні фахівці з організації виборчого процесу [82,34].

В цілому вибори 2002 року можна розглядати як певну пере­могу опозиції, яка уособлювала сили, що прагнули демократич­ного реформування суспільства. Однак цю перемогу можна по праву назвати «вкраденою». За допомогою політичних маніпу­ляцій, формування так званої більшості в українському парла­менті, прихильники «Нашої України» були усунуті від реальної влади, яка їм належала на правах переможців. Після певного періоду очікувань та безрезультатних переговорів зі своїми опо­нентами − блок політичних партій «Наша Україна» перейшов в опозицію.

У той же час можна казати, що влада отримала «піррову перемогу», не допустивши блок «Наша Україна» та інші опозиційні сили до управління країною. Як показали подальші події, опозиція після цього стала консолідованішою, наполегли­вішою і без ілюзій щодо компромісів із чинною владою.

Влітку та на початку осені 2002 року опозиція здійснила велику підготовчу роботу для проведення масових вересневих виступів у межах Всеукраїнської акції громадянського протесту «Повстань, Україно!» Лідери Комуністичної партії України, Соціалістичної партії України та Блоку Юлії Тимошенко під­писали відповідну політичну угоду, в якій, зокрема, йшлося про те, що «ситуація в Україні стрімко погіршується: зубожіє насе­лення, збільшується безробіття, критичного загострення набува­ють інші руйнівні процеси. Це є наслідком суцільної корумпова­ності влади та державного управління, їхньої неспроможності вирішувати нагальні невідкладні проблеми суспільства». В угоді пролунав заклик до всіх демократичних опозиційних сил «взяти участь у процесі підготовки та проведення Всеукраїнської акції громадянського протесту «Повстань, Україно!» [11, 179−180].

Лідери опозиційних партій виступали за заміну системи влади та відставку Президента України Л. Кучми. В політичній угоді були також викладені першочергові заходи щодо вирішен­ня нагальних проблем розвитку суспільства: призначення до­строкових справедливих президентських виборів; внесення змін до Конституції України для збалансовування влади; усунення від керівництва «повністю збанкрутілої, дискредитованої влад­ної верхівки»; створення незалежної судової влади, виборності суддів; зниження тарифів на комунальні послуги, плату за житло, проїзд у транспорті; негайне погашення заборгованості по зарплатах, інших соціальних виплатах; збільшення мінімаль­ної заробітної плати та пенсій до рівня прожиткового мінімуму; повернення у повному обсязі трудових заощаджень громадян; повернення народу національних багатств, які було вкрадено під час незаконної приватизації та ін.

Опозиція не скупилася на яскраві метафори з метою дискре­дитації влади, а також максимального впливу на масову свідо­мість. О. Мороз, П. Симоненко та Ю. Тимошенко оприлюднили також спільне «Звернення опозиційних сил до народу», яке по­чиналося словами: «Політика геноциду щодо власного народу, яка реалізується в Україні протягом 11 років, призвела до утво­рення держави з десятками мільйонів зруйнованих людських доль, знищеною економікою, багатомільярдними внутрішніми та зовнішніми боргами, з недієздатною армією і корумпованими силовими структурами держави, яка не відповідає найелемен­тарнішим потребам громадського розвитку…». В ньому вони обґрунтували необхідність заміни правлячого режиму й оголо­сили Всеукраїнську акцію Громадянського протесту «Повстань, Україно!», яка повинна розпочатися 16 вересня 2002 року о 15 годині в Києві на Європейській площі та в усіх областях, районах, містах і буде продовжуватися «до повної перемоги над корупційною монархією Кучми» [11,23−24].

Сподівання на успіх так званої «вересневої революції» у керівників опозиції ґрунтувалися на певних чинниках суспільної свідомості, зокрема, масовому незадоволенні політикою правля­чого режиму. За даними соціального опитування Фонду «Демо­кратичні ініціативи», ситуацію в країні в серпні 2002 року вва­жали напруженою 51 % опитуваних, а кризовою – 25 %; 42 % виступали за мирне вирішення і стільки ж − за активні дії (мітинги, демонстрації); особисту участь взяти в акціях протесту планували по Україні 18 %, а в Києві – 8 % опитаних [22].

Якщо комуністи, соціалісти та БЮТ розпочали активну бо­ротьбу з режимом, то частина опозиції на чолі з В. Ющенком ще на початку вересня 2002 року вагалася й сподівалася на можли­вість компромісу із владою. 7 вересня в приміщенні Волинської обласної управи Українського Народного Руху (УНР) відбулася зустріч журналістів з народним депутатом України Юрієм Кос­тенком, який очолював партію Український Народний Рух, що входила до блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». Провідною темою зустрічі була пропозиція Президента України Леоніда Кучми щодо реформування політичної системи держави та по­зиція «Нашої України» щодо акцій протесту опозиції, які мали розпочатися 16 вересня. Ю. Костенко наголосив, що 15 вересня в Києві відбудеться Форум демократичних сил, де буде сформу­льовано основні пропозиції опозиції до президента: «Якщо останній з ними погодиться, «Наша Україна» йде у владу, ні – бере участь в опозиційних акціях» [14].

16 вересня, рівно через два роки після зникнення журналіста Георгія Ґонґадзе, у всій Україні відбулися масові заходи, органі­зовані в рамках Всеукраїнської акції протесту «Повстань, Україно!». Вимоги учасників мітингів в основному зводилися до наступного:

1. Відсторонити Кучму Л. Д. від виконання обов’язків Президента України.

2. Проголосити дострокові вибори Президента України.

3. Зобов’язати Верховну Раду України визначити дату про­ведення позачергових виборів Президента України відповідно до Конституції України.

4. Зобов’язати Верховну Раду України створити більшість на базі політичних сил, що отримали довіру українського народу в результаті парламентських виборів 2002 року, та сформувати уряд, спроможний вирішити нагальні соціально-економічні проблеми.

5. Голові Верховної Ради України терміново скликати спеці­альне сесійне засідання для обговорення політичної ситуації в Україні та пошуку шляхів для розв’язання політичної кризи.

6. Міністерству внутрішніх справ, Службі безпеки України, Генеральній прокуратурі негайно припинити провокації проти власного народу та забезпечити неухильне дотримання Консти­туції, законів, прав та свобод людини.

7. Державним телерадіокомпаніям негайно надати лідерам політичних сил, що підтримали акцію «Повстань, Україно!», можливість у прямому ефірі розповісти про мету акції та опри­люднити зміст цієї ухвали.

28 вересня Президент України Л. Кучма виступив зі «Звер­ненням до українського народу». В документі засуджувалися дії опозиції і було наголошено на декількох принципових момен­тах, зокрема, президент наголосив на тому, що він поважає право співвітчизників, які вийшли на мітинги: «Не можу не визнати: ці люди мають реальні причини для невдоволення і цілком природно покладають відповідальність за негаразди в країні на владу. <...> Під одним прапором об’єдналися ті політичні сили, які ніколи не були разом». <…> Непримиренні вимагають, щоб я подав у відставку, категорично заявляю: я цього не зроблю. <…> Громадянам України мітинги 16 і 24 вересня показали: переворот в нашій країні не пройде. <…> Я сам ніколи не піду на порушення Закону. Але й будь-кому іншому не дозволю порушувати Закон і провокувати застосуван­ня неправомірних силових засобів при вирішенні політичних питань…» [49].

Як відомо, вересневий тиск опозиції влада витримала. Це позначилося на бракові досвіду проведення широкомасштабних всеукраїнських акцій, недостатній згуртованості та чисельності опозиції, відсутності єдиного загальнонаціонального лідера, а головне – неготовності широких народних мас підтримати опо­зицію, тобто, далась взнаки незрілість суб’єктивного фактору.

Навесні 2003 року активність опозиції значно пожвавилася. Пройшло перегрупування політичних сил, були зроблені необ­хідні висновки з проведення масових акцій протесту поперед­нього періоду. Ще 4 грудня 2002 року на прес-конференції у Верховній Раді України лідерами опозиції – Ю. Тимошенко, О. Морозом та П. Симоненком − було оголошено про початок у березні 2003 року нового етапу Всеукраїнської акції протесту «Повстань, Україно!» під назвою «Звільнення України від Кучми».

Як і планувалося, 9 березня 2003 року по всій Україні відбулися мітинги опозиції, які відкрили новий етап Всеукра­їнської акції громадянського протесту «Повстань, Україно!». Керівники політичних партій різного ідеологічного спрямування виступили організаторами спільних зібрань. На них були пред­ставлені партії блоку В. Ющенка «Наша Україна», Народний рух України, «Реформи і Порядок», Конгрес українських націо­налістів, Українська народна партія, блоку Ю. Тимошенко – «ВО «Батьківщина», УРП «Собор», Українська соціал-демокра­тична партія, а також Компартія, Соцпартія, Соціал-національна партія України.

На мітингах опозиції лунали заклики до об’єднання на на­ступних президентських виборах як навколо єдиного кандидата, що має найвищий рейтинг – В. Ющенка, так і за об’єднання бло­ків партій «Наша Україна» і БЮТ. Всі оратори – представники різних партій–були єдині у критиці президента та існуючої системи влади. Присутні на мітингах голосували за резолюцію на підтримку всеукраїнської акції громадянського протесту «Повстань, Україно!», спрямованої на дострокові вибори прези­дента, глибинну реформу системи державного управління з метою наближення влади до народу.

Зокрема, в резолюції одного з численних зібрань йшлося про те, що завдання об’єднаної опозиції полягає не лише в заміні персонально Л. Кучми на іншого політика, а в «заміні самої си­стеми нинішньої влади… Ми прагнемо такої організації влади в Україні, за якої кожен громадянин дістане можливість особисто впливати на стан справ і в державі, і у своїй територіальній громаді. <…> Перед демократичними силами в Україні стоїть двоєдина мета: не лише перемога на наступних президентських і парламентських виборах, але й глибинна реформа системи державного управління з метою подолання відчуження влади від народу» [95].

У першій декаді березня 2003 року за ініціативою влади з метою проведення політичної реформи був опублікований текст і почалося обговорення проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України». Опозиція виступила проти полі­тичної реформи, тому що за демократичною риторикою прибіч­ників політичної реформи вона побачила прагнення влади збе­регти власні панівні позиції. Як зауважив кореспондент укра­їнського політичного тижневика «Політика і культура» Орест Сохацький, «політреформа задумувалася як бар’єр для прези­дентства Ющенка або інструмент пом’якшення можливих наслідків його правління» [100].

Відповідно до опитування, проведеного Всеукраїнською соціологічною службою, на початку 2004 року, коли політичній реформі приділявся максимум уваги у ЗМІ, лише 6 % респон­дентів визначили її як важливу проблему; вона була 20-ою в переліку проблем, що турбують середнього українця [80]. Ре­форма розглядалася громадянами як суто внутрішня справа влади; люди мали чітку думку лише про один аспект реформи: 89 % виступали за обрання Президента всім народом, а не лише депутатів парламенту [143].

Влітку 2003 року, з метою підготовки до виборів Президента України у 2004 році, були створені обласні виборчі штаби кандидатів у президенти. Згодом були також визначені їх дові­рені особи по територіальних виборчих округах.

Після невеликої перерви, восени 2003 року хвиля акцій протесту, ініційована опозицією, знову пройшла Україною. 16 вересня 2003 року о 18 годині 30 хвилин по всій країні розпо­чався мітинг-реквієм пам’яті Георгія Ґонґадзе.

На мітингах лунали слова протесту проти злочинних пося­гань влади на життя людей, чиї політичні погляди і дії різняться з поглядами можновладців з олігархічних кланів; депутатів Верховної Ради закликали підтримати процедуру імпічменту Президента Л. Кучми, висловлювалось щире прагнення до спів­праці, взаєморозуміння та координації зусиль опозиції напере­додні виборів Президента України.

На масових форумах, що проходили в країні у вересні-жовтні 2003 року, основним змістом виступів було незадово­лення підписанням Президентом України договору про Єдиний економічний простір, протести проти конституційної реформи, підвищення цін на продовольство та паливно-мастильні матері­али, тиск влади на демократичну пресу й опозицію взагалі.

31 жовтня 2003 року керівництво «Нашої України» виріши­ло провести у Донецьку свій партійний з’їзд. Однак їх політичні опоненти за потурання місцевої влади силоміць запобігли про­веденню цього форуму. На щастя обійшлося без жертв. У зв’язку з цим, виникає питання про відповідальність організато­рів у разі прийняття сумнівних з точки зору політичної доціль­ності і небезпечних для життя та здоров’я громадян заходів. В даному випадку йдеться про штаб «Нашої України».

На думку багатьох експертів, події в Донецьку стали своє­рідною «спробою сил» влади та опозиції за рік до виборів. В той же час майже всі аналітики сходилися на думці, що вибори будуть надто складними й навіть драматичними. Так, відомий український політолог Володимир Фесенко, стосовно подій у Донецьку, зауважив, що це була «справжня розвідка боєм», і поставив слушне запитання: «Якщо кампанія починається так нервово так агресивно, що ж тоді буде на кульмінаційних фазах, особливо на фінішному етапі?». На його думку, виборчі перего­ни «будуть не просто жорсткими, вони будуть жорстокими». А експерт Центру Разумкова Юрій Якименко не наважився дати жодного оптимістичного прогнозу щодо майбутніх виборів, вважаючи, що в теперішніх умовах крайньої межі, за якою боротьба за владу тривати не може, не існує. «Я навіть не можу відкинути таких варіантів, що в країні може бути оголошений надзвичайний стан, розпочатися збройний конфлікт чи резуль­тат виборів вирішить куля кілера»,–підкреслив соціолог [125].

Восени 2003 року в результаті спекуляцій на ринку зерна та непрофесійних дій уряду почали зростати ціни на хліб та продукти харчування. В умовах суцільного падіння життєвого рівня переважної більшості населення це підвищення боляче вдарило по доходах людей, насамперед, малозабезпечених. Го­строти додало затвердження (26 листопада) більшістю Верхов­ної Ради України розміру мінімальної заробітної плати з 1 січня 2004 року 205 грн, яке брутально порушувало раніше прийнятий закон, за яким встановлювався мінімальний розмір заробітної плати з 1 грудня 2003 року в сумі 237 грн (при тому, що офіційний прожитковий мінімум складав на той час 365 грн). На захист інтересів українського народу виступила консолідована опозиція у складі ВО «Батьківщина», КПУ, «Наша Україна», СПУ.

Наприкінці листопада в рамках Всеукраїнської акції грома­дянського протесту проти підвищення цін на хліб, продовольчі товари, комунальні послуги та за збільшення мінімальної зарплати всім працюючим, відбулися масові заходи, включаючи пікетування обласних державних адміністрацій. У грудні в рамках цієї акції КПУ провела низку масових заходів і мітингів протесту в різних регіонах України під гаслом: «Комуністи проти підвищення цін на хліб!» У виступах говорилося про те, що нинішній режим пограбував народ і довів його до зубожіння. Пролунали заклики до єдності широких народних мас за свої права.

Водночас офіційний Київ не залишав надії на проведення політичної реформи за своїм сценарієм. Із цією метою напри­кінці 2003 року було вирішено провести в регіонах форуми на її підтримку. Опозиціонери, у свою чергу, намагалися зірвати їх. У Західній Україні, певною мірою, їм це вдалося. За допомогою різнопланових способів впливу на громадську думку, пропаган­дою словом як на вулицях, так й з трибун форумів, опозиція доводила власне бачення суті політичної реформи, унеможлив­люючи одностайне схвалення всіх пунктів заготовлених проек­тів рішень таких зібрань. І в результаті значна частина учасників із західних областей України все ж висловилися за всенародне обрання Президента України.

Із наближенням виборів боротьба розгорталася й за засоби масової інформації як канали донесення позицій кандидатів до широкого загалу. Головним джерелом отримання інформації є телебачення. Однак центральні українські телеканали на той час були фактично розподілені між політико-економічними група­ми, лояльними до влади. Тому основні телеканали, користу­ючись найбільшою популярністю серед громадян («Інтер», «1+1», УТ-1), або замовчували, або дискредитували діяльність опозиції та її лідера і водночас створювали привабливий імідж провладного кандидата.

Ставало все більш очевидним, що про чесні й рівноправні вибори не може бути й мови. Навпаки, робилося все можливе, аби ізолювати опозицію, позбавити її можливості виходу на широку аудиторію через ЗМІ. З цією метою робилися всілякі перешкоди, а згодом почали поступово закриватися непідкон­трольні владі, незаангажовані або опозиційні друковані та Інтер­нет-видання, радіостанції, які об’єктивно висвітлювали україн­ські події і з симпатією відносилися до діяльності опозиції. Серед них – «Сільські вісті», «Українська правда», радіо «Сво­бода», Громадське радіо, «Континент», «Голос Америки», «Німецька хвиля», «5-й канал» та ін. Такі кроки влади були сприйняті громадою із обуренням і стали приводом для критики влади, в тому числі й на мітингах.

За роки, що передували революції, опозиція активно вико­ристовувала великий арсенал форм політичної участі громадян, спрямованої проти чинної влади. Серед них – маніфестації, мі­тинги, демонстрації, народні віча, пікетування, блокування, «трибунали», страйки, позови до суду, звернення та ін. Най­масштабнішими діями опозиції проти влади стали всеукраїнські акції громадянського протесту «Україна без Кучми» та «Пов­стань, Україно!», в ході яких опозиція набула досвіду організації великих мас людей і відчула свою силу. На думку Юрія Лу­ценка, «кожна революція повинна пройти свої етапи, «Україна без Кучми» була першою необхідною репетицією і показала: є люди, яким утрачати вже нічого, і виявилося, демонструвати − це зовсім не страшно. А «Повстань, Україно!» довела, що лідери можуть притягувати великі маси людей. І після цих двох репетицій Майдан став таким, яким він став» [25].

У цьому контексті надзвичайний інтерес викликає інформа­ція соціологів щодо готовності населення України брати участь у масових акціях протесту. За даними моніторингу 2003 pоку, 53,2 % опитаних оцінювали політичну обстановку в Україні як напружену, а 11,3 % – як критичну, вибухонебезпечну. Тобто майже дві третини громадян (64,5 %) відчували напруженість, що може спонукати їх до відповідних політичних дій. Підтвер­дженням цього стала думка 48,8 % респондентів, які на запитан­ня «Що краще–терпіти всілякі матеріальні труднощі заради збереження в країні порядку, миру та спокою, чи у випадках значного погіршення умов життя виходити на вулицю з протестом?» обрали саме другу відповідь–активний протест проти погіршення умов життя. Ще рішучіше були налаштовані 32,2 % громадян: за умов, якщо демонстрації протесту відбу­дуться, вони, за їхніми словами, швидше особисто візьмуть у них участь [54, 192].

Водночас, ефективність масових акцій протесту початку 2000-х років, включаючи загальноукраїнські політичні акції «Повстань Україно!» та «Україна без Кучми», була, на думку громадян, досить невисокою, оскільки їхній вплив на владні структури, за спостереженнями фахівців, був «практично нульо­вий», оскільки влада фактично проігнорувала вимоги опозицій­них сил [136].

Не залишалися осторонь і зарубіжні дослідницькі центри, що здійснювали постійний моніторинг суспільно-політичної та економічної ситуації в Україні. Так, «Трансформаційний індекс» Бертельсмана та «Fгееdоm Ноusе» у своїх звітах по країнах на початку ХХІ ст. наводили песимістичну картину стосовно ефек­тивного управління та подальших перспектив трансформаційнихпроцесів в Україні на рубежі 2003−2004 років. «Події 2003 року вказують на те, йшлося у доповіді, що Україна перебуває на шляху, який веде у зворотній від демократії бік. Хоча цей рух ще не є невідворотним, проте держава близька до формування політичної системи, що служитиме вузьким інтересам малої, олігархічної групи, яка поділяє авторитарні політичні ідеї і відзначається спільними економічними інтересами. У кожній з чотирьох життєво важливих для демократичного правління сфер–захист громадянських свобод, верховенство права, відсутність корупції та прозорість, підзвітність влади і можливість форму­вання громадської думки–зобов’язання України та законодавчі норми не реалізовуються на практиці». Більше того, «Україна часто опиняється на грані втрати навіть найелементарніших ознак демократії і перебуває в небезпеці перетворення на авторитарну політичну систему, яка служитиме інтересам мало­чисельного привілейованого класу»,–відмічали фахівці вказа­них установ.

З іншого боку, вони визнавали, що Україні вдалося зупинити економічний спад 1990-х років, покращити економічну ефектив­ність та ефективність державного управління. Основні сфери економіки були реформовані. «Великого успіху було досягнуто в покращенні умов роботи малих та середніх підприємств, що вже позитивно відобразилося на їхній економічній діяльності. Зовнішній борг був реструктурований і виплачений вчасно. Прийняття певного реформаційного законодавства свідчить про конструктивну позицію політичної еліти. НУО (неурядові орга­нізації.−В. Б.) також роблять важливий внесок у керування про­цесами трансформації в деяких секторах. Проте подальший ус­піх цих процесів опинився під загрозою через існування опору з боку груп інтересів, що наближені до влади в державі» [121, 28].

У ході Помаранчевої революції точилося багато розмов що­до готовності опозиції взяти владу в свої руки. Так, відомий російський політолог Глеб Павловський стверджував, що в Україні «опозиційні кола до виборів не готувалися. Вони готу­валися до взяття влади у формі виборів. У заявах опозиції ви не знайдете ні тіні аналізу того, а що ж буде, якщо наш кандидат програє вибори. Вони навіть не розглядали цей варіант. Перед нами був просто іншій проект. Проект взяття влади, зовнішньо приурочений до процесу виборів» [68].

Висловлювалися також думки, що сценарій українських подій, був наперед розписаний західними політичними техноло­гами. Факт того, що опозицією була проведена колосальна під­готовча робота, в тому числі і за участю іноземних консуль­тантів, залишається беззаперечним. Важко однозначно оцінити, наскільки вагомим був внесок фахівців із-за кордону, але факт перемоги засвідчив, що команда Віктора Ющенка була в тому двобої із владою на голову вищою і краще підготовленою.

Певну ясність щодо готовності опозиції до організованих і скоординованих дій проти влади вносить інформація, отримана, як кажуть, «із перших вуст». За свідченням польового команди­ра Майдану Тараса Стецьківа, після першого туру виборів, коли стало зрозуміло, що влада налаштована на масштабні фальсифі­кації, «десь 4−5 листопада ми почали серйозно готуватися. Ми висунули ідею негайного створення страйкових комітетів. …Ми явочним порядком почали створювати страйкоми у вузах. Ми зрозуміли, що будуть фальсифікації, і потрібно готуватися до революції. …Але було б глибокою помилкою вважати, що у насбув продуманий план усієї справи. Ми не знали, що робити» [25].

Підтвердженням ретельної підготовки опозиції відстоювати своє право на чесні вибори з використанням різних форм грома­дянського протесту, свідчить інформація, оприлюднена навесні 2003 в газеті «Луцький замок». У невеликій за обсягом замітці йшлося, що наприкінці березня 2003 року у Луцьку відбувся семінар-тренінг для активістів місцевих молодіжних політичних організацій «PR технології для громадських організацій». Орга­нізаторами вказаного заходу були Громадський комітет націо­нальної безпеки України та громадська організація «Майдан» за підтримки Вестмінстерського фонду за демократію (Великобри­танія). У ролі тренерів виступили представники сербської полі­тичної партії «Отпор» та білоруської організації «Зубр». Його мета – ознайомлення активістів вітчизняних громадсько-полі­тичних організацій з досвідом проведення масових акцій про­тесту членами «Отпору» та «Зубру» в Сербії та Білорусі [50].

У квітні 2004 року в Києві відбулися важливі політичні події, наслідки яких суттєво вплинули на розподіл симпатій електорату між владою та опозицією на користь останньої. Сер­йозним випробуванням для них стало голосування за політичну реформу, яка була однією із головних тем в Україні впродовж більше року. І це не дивно, адже політреформа могла б значно вплинути на президентські вибори, якби її вдалося втілити в життя до 31 жовтня. Зокрема законопроектом пропонувалося зменшити повноваження президента і розширити права парла­менту. Напружена дискусія 8 квітня навколо законопроекту про внесення змін до Конституції України, яка тривала в парламенті практично весь пленарний день, завершилася тим, що постав­лений на голосування документ не набрав необхідних 300 голо­сів. За нього проголосувало 294 народних депутатів, проти – двоє, утрималося − четверо і четверо − не проголосувало з 304 зареєстрованих на цей момент у залі. Серед депутатів фракції «Наша Україна» проти змін до Конституції проголосував один, інші 99 членів фракції не зареєструвалися. Не зареєструвалися також і депутати фракції блоку Юлії Тимошенко. За коменту­ванням фахівців, Адміністрація Президента у цей день показала свою слабкість, опозиція ж − свою силу. В результаті міфи про всемогутність Л. Кучми та безпорадність В. Ющенка почали потроху розвіюватися. Так чи інакше опозиція здобула вагому, в першу чергу, психологічну перемогу і впевненість, що із владою можна не лише боротися, а й перемагати [112].

Принциповим питанням як для влади, так і для опозиції стали вибори міського голови в Мукачевому. Це невелике закар­патське містечко у середині квітня 2004 року перетворилося в епіцентр політичної боротьби в країні. Вибори у ньому розгля­дались як останнє випробування перед найголовнішими перего­нами. Те, що сталося, шокувало як спостерігачів, так і пересіч­них жителів України, й відгукнулося в Європі. Численні пору­шення, побиття депутатів, напади на виборчі дільниці івикра­дення бюлетенів – усе це перевищило найгірші прогнози фахівців.

Після виборів у Мукачевому побувала робоча група парла­менту, яка вивчала ситуацію на місці. Верховною Радою Укра­їни було схвалено постанову про доручення Генеральній проку­ратурі, Міністерству внутрішніх справ і Службі безпеки України у межах відповідної компетенції забезпечити організацію, вивчення і встановлення всіх обставин, що відбулися в ході виборів у Мукачевому.

За свідченням парламентської слідчої комісії щодо під­сумків роботи в Мукачевому, фальсифікацію виборів мера міста було забезпечено підміною протоколів з 12-ти виборчих діль­ниць під час їх доставки до територіальної виборчої комісії. У цих дільницях, за даними спостерігачів і наявних протоколів, перемогу здобув представник «Нашої України» В. Балога. Проте територіальна виборча комісія оголосила про перемогу пред­ставника СДПУ(о) Е. Нусера, який одразу ж приступив до виконання обов’язків мера.

На перший погляд, здавалося, що опозиція зазнала поразки. Проте аналіз мукачівських подій дає зрозуміти, що не виграла і влада, продемонструвавши неспроможність перемогти у чесних змаганнях. Не вдалося владі сфальсифікувати вибори. Застосу­вання сили стало крайнім аргументом і останньою можливістю здобути перемогу. Події в Мукачевому давали підстави ствер­джувати, що й майбутні президентські перегони стануть не менш «брудними», а це, в свою чергу, не могло бути поза увагою опозиції під час підготовки до наступних виборів.

Початок травня завжди є багатим на мітинги. Але якщо раніше святкування Першотравня було привілеєм лівих партій, то у 2004 мітинги та інші заходи, зокрема пікетування органів влади, були організовані різними політичними силами. Партії, що входять до блоку «Наша Україна» і БЮТ, провели мітинг у рамках Всеукраїнського марафону-протесту «Так добробуту! Ні – диктатурі!». Всі промовці на них висловлювалися на захист інтересів трудящих. Йшлося про повернення пенсіонерам і тру­дящим «прихованих» у бюджеті 5−7 млрд гривень, збільшення розмірів мінімальної зарплати, пенсій, стипендій і соціальних виплат.

На початку виборчої кампанії виборів Президента України, за даними Міністерства юстиції України, кількість зареєстрова­них політичних партій становила 98 (на минулих президент­ських виборах 1999 року їх було 75). Із 98 зареєстрованих партій висунути кандидатів на пост глави держави могли, згідно іззаконом, 96 партій. Напрактиці цим правом скористалися лише 17 партій. У строк, визначенийзаконом, тобто з 4 по 27 липня 2004 року, партії провели з’їзди, на яких висунули своїх кандидатів на пост Президента України [81, 51].

Майже одночасно, 3 та 4 липня два основних кандидати в Президенти України заявили офіційно про свою участь у вибо­рах. 3 липня у Запоріжжі з’їзд Партії регіонів висунув канди­датом у Президенти України Віктора Януковича, діючого Прем’єр-міністра України. 4 липня на Співочому полі у Києві Віктор Ющенко зробив заяву про участь у президентських виборах у присутності десятків тисяч своїх прихильників. Ще раніше лідер блоку «Наша Україна» повідомив, що піде на вибори незалежним кандидатом, бо його, крім політичних партій, підтримує багато різних об’єднань громадян і люди навіть діаметрально протилежних переконань.

Рішення про те, що В. Ющенко висуватиметься самостійно, було прийняте давно, але про намір скористатися цим правом він офіційно оголосив 27 червня на прес-конференції у Кривому Розі, і мотивував свій вчинок так: «Я представляю програму, яку підтримують не лише партії блоку «Наша Україна», а й багато громадських організацій, що не входять до блоку. Крім того, головна боротьба на майбутніх президентських виборах ітиме не між представниками окремих політичних сил, а між пред­ставником влади та представником народу». Таким чином, лідер опозиції не став висуватися як ставленик конкретної політичної сили і пішов на вибори під виграшним від самого початку гаслом «Народ проти влади» [132].

Один з найближчих соратників Віктора Ющенка, Олег Ри­бачук заявив: «Ющенко буде єдиним народним нетехнологіч­ним кандидатом у президенти». Обрана стратегія, крім усього іншого, дозволила розширити електоральні можливості здобува­ча президентського звання; спростити сприйняття образу канди­дата; зробити не такими ефективними технологічно неминучі обвинувачення в націоналізмі; продемонструвати готовність до підсилення команди за рахунок інших політичних сил [26].

Вдалим з боку опозиції стратегічним кроком заходу на Спі­вочому полі була запланована участь делегатів від усіх населе­них пунктів України (яких в країні налічується 35 тис.). Таким чином, резолюція мітингу про висування В. Ющенка кандида­том у президенти сприймалась як голос усього українського народу.

Якими «демократичними» методами влада збиралася проти­стояти опозиції, стало видно у ніч із 3 на 4 липня, коли десятки тисяч людей з усієї країни їхали на Співоче поле у Київ: численні колони автомобілів з більшості областей зустрічали на своєму шляху по кілька кордонів працівників державтоінспекції, які знаходили безліч причин, щоб затримати їхній рух. Про спланованість цих дій свідчила їхня масовість. Найбільш поши­реними методами протидії прихильникам В. Ющенка, які вико­ристовували працівники правоохоронних органів у цей день, стали зняття номерних знаків з автомобілів чи вилучення доку­ментів у водіїв, рекомендації посадових осіб утриматись від поїздок 4 липня в Київ під загрозою позбавлення ліцензії. Інко­ли державні автоінспектори просто невиправдано довго і ре­тельно перевіряли автотранспорт, що рухався в напрямку столи­ці, внаслідок чого до Києва не доїхала певна кількість людей. Однак, завдяки оперативному втручанню опозиційних депута­тів, суттєвих проблем вдалося уникнути.

Ніяких перешкод на шляху до Запоріжжя, де проходив з’їзд Партії регіонів, на якому кандидатом у Президенти України висунули Віктора Януковича, зафіксовано не було. Причому, висвітленню зібрання у Запоріжжі вітчизняні мас-медіа присвя­тили значну увагу. Згадування про В. Януковича в позитивному чи нейтральному контексті 4 липня на провідних телеканалах України містилося в більш ніж у 46 % повідомлень про події в нашій державі, у той час як в негативному чи іронічному – в 5,1 %. В. Ющенко ж був згаданий рівно в третині всіх новин без критики, але зате 12,8 % політичної інформації було використа­но для створення його непривабливого іміджу.

Зокрема телеканали, контрольовані діючою владою, повідо­мили, ніби представники команди В. Ющенка заманювали людей на Співоче поле безкоштовними алкогольними напоями, і святковий горілчаний запах стояв біля Центрвиборчкому до самого вечора. З цього приводу Микола Томенко опублікував «темник» (рекомендації керівництва працівникам ЗМІ щодо характеру висвітлення певних подій) для телебачення від 04.07.2004 року, пункт шостий якого гласив: «У ході виступу В. Ющенка на Співочому полі були зафіксовані численні випадки пияцтва й торгівлі горілкою. (При висвітленні не давати загальних планів акції, вигляду натовпу, показувати виключно групи нетверезих людей з асоціальною, девіантною поведінкою)» [21].

Команда В. Ющенка займала принципову позицію недопу­щення пияцтва під час масових політичних заходів. Більше того, розуміючи можливість провокацій подібного роду, служба без­пеки лідера «Нашої України» тримала ситуацію під контролем.

Таким чином, один з найважливіших етапів виборів – вису­нення основних кандидатів у президенти – одразу показав, на­скільки важкі випробування доведеться пережити країні. А характер його висвітлення ЗМІ доводив, що і вся передвиборна кампанія буде проходити в жорсткій боротьбі.

Передвиборчі президентські перегони 2004 року розпочали­ся задовго до її офіційного проголошення. Одним з головних ініціаторів старту сміливо можна назвати блок «Наша Україна», який започаткував серію регіональних форумів з вираженим передвиборним спрямуванням. Разом із тим, у жовтні 2003 року з ініціативи політичних технологів блоку було проведено акцію «Україні – народного Президента», метою якої формально був збір підписів виборців для захисту права всенародного обрання глави держави, а фактично – пошук нових активістів для май­бутньої виборчої кампанії.

Логіка передвиборчої стратегії базувалася на високому рівні авторитету й популярності впродовж останніх двох-трьох років В. А. Ющенка в народі. На початку 2004 року, за результатами загальнонаціонального дослідження, соціологічної служби Центру Розумкова, В. Ющенко із 22,2 %, як і раніше, знову займав верхній рядок у президентському рейтингу. П. Симонен­ко із 13,2 % в ньому був другим. В. Янукович набрав 10,1 %, О. Мороз і Ю. Тимошенко – по 5,6 %, Н. Вітренко – 4,0 %, В. Медведчук – 3,5 %, С. Тигіпко – 2,5 %, В. Литвин – 2,3 %, Є. Марчук – 1,8 % голосів респондентів [140].

Таким чином, питання про одного з реальних кандидатів на найвищий державний пост від опозиції було практично вирі­шене ще задовго до 31 жовтня.

Опозиція робила все можливе, аби захистити громадян від неправомірних дій влади як в центрі, так і на місцях. Вона не вибачала владі помилок і завжди виступала на боці ображених. У такий спосіб опозиція не лише встановлювала справедливість, а й набувала політичний капітал у змаганнях із владою за людські серця та душі.

Однією із вдалих політичних кампаній опозиції була бороть­ба за відміну указу президента про злиття трьох вищих нав­чальних закладів у м. Суми, оскільки громадськість побачила в діях влади політичний підтекст. Студенти країни були солідарні із своїми сумськими колегами. Особливу активність проявили коаліція молоді «Наша Україна» та інформаційно-просвітницька кампанія «Чиста Україна». Молоді люди вимагали відміни недо­статньо вмотивованого рішення голови Сумської обласної держадміністрації та Указу Президента України «Про утворення Сумського національного університету» шляхом злиття трьох університетів у м. Суми в один. Під тиском громадськості краї­ни глава держави був вимушений відмінити свій указ.

Влітку 2004 року, ще до початку офіційної реєстрації канди­датів, почався процес групування політичних сил навколо голов­них претендентів на пост Президента України. 2 липня у Києві представниками блоку «Наша Україна» та БЮТ було утворено коаліцію «Сила народу», яка висунула В. Ющенка єдиним кан­дидатом від опозиції та ухвалила програму спільних дій – «Ма­ніфест народної перемоги». В коаліційній угоді зазначалося, що політичні сили, які входять до коаліції, «шануючи волю українського народу, керуючись його прагненням жити в суверенній, заможній, демократичній Україні, заявляють про об’єднання зусиль для перемоги на президентських виборах та відродження України» [96].

Особливістю цього об’єднання було те, що коаліція «Сила народу» представляла інтереси не лише блоків і політичних партій, а всього народу і залишалася відкритою для всіх, хто прагнув перемоги демократичних сил. Одним з головних зав­дань коаліції була організація ефективного контролю за ходом виборів. Президію очолив В. Ющенко, його першим заступни­ком стала Ю. Тимошенко. У кожній області, районі були ство­рені відповідні координаційні ради.

18 липня VІІІ з’їзд партії «Реформи і Порядок» прийняв рішення про підтримку кандидата в Президенти України В. Ющенка. 24 липня Компартія України (оновлена) прийняла рішення про підтримку кандидатури О. Мороза на виборах Пре­зидента України. Таке рішення ухвалили 235 делегатів ІV з’їзду КПУ(о), що відбувся в Києві. 17 з’їзд Соціал-демократичної партії України також ухвалив рішення про підтримку на прези­дентських виборах 2004 року лідера блоку «Наша Україна» В. Ющенка. Ліберальна партія України (оновлена) прийняла рі­шення підтримувати на президентських виборах 2004 року кан­дидатуру А. Кінаха, лідера Партії промисловців і підприємців.

Комуністи і соціалісти йшли на вибори окремо, вважаючи, що «наступні президентські вибори матимуть вирішальне зна­чення для подальшого розвитку України. Вони дадуть відповідь на корінне питання: чи збережуть владу за собою олігархічно-мафіозні клани, чи влада буде повернута трудовому народу. Незалежно, які олігархічні клани переможуть: так звані цен­тристи чи праві – нинішня політика пограбування держави і народу продовжуватиметься… Ми усвідомлюємо, що і Комуніс­тична, і Соціалістична партії України мають своїх кандидатів на пост Президента України, але це не буде перешкодою в органі­зації роботи і співпраці з питань контролю за виборчим проце­сом» [99].

Інтенсивна робота по об’єднанню політичних сил проводи­лася й командою провладного кандидата. 12 липня представ­ники 24 політичних партій та 63 громадських організацій, які підтримали В. Януковича, зібралися в палаці мистецтв «Україн­ський дім», аби об’єднати зусилля та визначити спільний план дій у президентській передвиборчій кампанії. Учасники зібран­ня вирішили створити координаційну раду політичних партій та громадських організацій, діяльність якої буде спрямована на ефективну координацію дій у період передвиборчих перегонів, щоб сприяти перемозі кандидата на пост Президента України, якого вони підтримують.

23 липня відбувся Всеукраїнський форум молоді України, у якому взяв участь і Прем’єр-міністр В. Ф. Янукович. Учасники форуму створили коаліцію «Молодь обирає Януковича», до складу якої увійшли 52 молодіжні організації (для порівняння, молодіжна коаліція «Наша Україна» налічувала 26 молодіжних організацій). Наступного дня у столичному палаці мистецтв «Український дім» відбулося засідання Форуму демократичних сил, які підтримали В. Януковича (25 політичних партій і 80 громадських організацій). Згодом до коаліції політичних сил на підтримку діючого Прем’єр-міністра приєдналося ще 7 партій. Разом їх стало 33.

Під час президентських виборів не обійшлося без серйозних скандалів. Перший із них вибухнув 10 серпня в Криму, коли при сходженні В. Ющенка і представників його команди на гору Ай-Петрі було виявлено, що за лідером «Нашої України» ведуть спостереження. Причому затримані, які його здійснювали, ви­явилися працівниками правоохоронних органів. Набір наявних у них спецзасобів і відеоматеріалів свідчив, що вони займалися не охороною громадського порядку в місцях перебування канди­дата, як потім пояснювали високі міліцейські чини, а діями, за які передбачена кримінальна відповідальність.

За кілька днів сталася ще одна резонансна подія із політич­ним забарвленням – вибух на Троєщинському ринку в Києві, внаслідок якого померла одна жінка і отримало поранення кілька осіб. Міліція в оперативному порядку затримала трьох підозрюваних, у яких виявила сумнівного походження квитки Української народної партії, що, як відомо, входила до блоку «Наша Україна».

6 вересня Віктору Ющенку раптово стало зле, а за чотири дні його доставили в австрійську клініку «Рудольфінерхаус». Після оприлюднення аналізу медичного дослідження з’явилися підстави говорити про замах на життя кандидата; підтверджу­валися найгірші побоювання можливості фізичного усунення В. Ющенка як реального претендента на пост глави держави. Так, ще в жовтні 2003 року лідер блоку «Наша Україна» висловив думку, що його політичні опоненти вживають заходів для його фізичного знищення. Про це він розповів на семінарі «Розширена Європа – політика добросусідства», який відбувся у Києві,− повідомляв «Інтерфакс – Україна» [51].

Для вивчення причин такого стану здоров’я кандидата у Президенти України парламент створив тимчасову слідчу комі­сію, яка так і не знайшла істину у цій справі. Сам постраждалий під час свого виступу у Верховній Раді у спробі його отруїти звинуватив владу. За фактом отруєння В. Ющенка було поруше­но кримінальну справу за статтею 112 Кримінального кодексу України «Посягання на життя державного або громадського діяча».

Дивна хвороба В. Ющенка ще більше привернула увагу між­народної спільноти до України. Українська держава, особливо після закінчення виборів у США, стала об’єктом пильного спостереження світової громадськості.

Під час наближення виборів діяльність опозиції була спря­мована на консолідацію зусиль громади задля недопущення масових фальсифікацій і залучення до лав опозиції нових при­хильників. Із цією метою ініціювалося проведення нових акцій із яскравими гаслами.

Так, у середині вересня у столиці та на майданах багатьох міст України відбулися багатотисячні мітинги в рамках Всеукра­їнської акції «Разом – переможемо!», організованої представни­ками виборчого штабу кандидата у Президента України В. Ющенка. Водночас відбулася пряма трансляція з Києва з виступом лідера коаліції «Сила народу» В. Ющенка. Присутні на мітингах скандували передвиборне гасло народного канди­дата: «Так! Ющенко».

З наближенням дати виборів активність опозиції зростала. Особливо відзначалась молодь. 16 жовтня в Києві відбувся масовий мітинг на підтримку В. Ющенка «Студентська хвиля», в якому взяв участь великий загін студентів з різних куточків країни. А 21 жовтня в рамках Всеукраїнської акції, присвяченої 14-й річниці «студентської революції на граніті», активісти гро­мадянського руху «Чиста Україна» розбили наметові містечка під стінами кількох обласних державних адміністрацій. Учасни­ки акції звернулися до керівництва областей з вимогою припинити тиск на молодь, що посилився у зв’язку з початком виборчої кампанії, а також припинити використання так званого «адміністративного ресурсу» та запобігти грубим порушенням українського законодавства.

Коли на вулицях українських міст стали з’являтися молоді люди із символікою «Пора», у пересічних громадян виникли питання про походження та характер діяльності цієї молодіжної організації. «Пора» – це насамперед студентське об’єднання, налаштоване на безкомпромісну боротьбу із існуючою владою. Ця організація фактично складалася з молодих людей, які вже мали досвід проведення акцій протесту, набутий у попередні роки. За свідченням одного з польових командирів Майдану Тараса Стецьківа, «Пора» почала створюватися приблизно за рік до виборів. Планувалося набрати 35 тис. волонтерів, але фактично було набрано біля 15 тис., «які в час “Х” повинні були висадитися в Києві і започаткувати українську революцію» [25].

23 жовтня опозиція влаштувала Всеукраїнську акцію «Сила народу проти брехні і фальсифікацій». На багатотисячному мітингу у Києві, що зібрав близько двохсот тисяч людей, висту­пив кандидат у Президенти України В. Ющенко, який навів чисельні приклади неправомірних дій влади і закликав виборців бути пильними, протидіяти спробам фальсифікації виборів.

Ця акція не була спонтанною, оскільки використання «бруд­них» технологій у виборчій компанії 2004 року було наймас­штабнішим за всю історію проведення виборів в Україні. Саме створення негативного іміджу в ЗМІ лідера «Нашої України» на тлі підвищення урядом пенсій, зарплат і соціальних виплат вплинуло на деякі зміни у рейтингах двох провідних кандидатів. Так, за середніми даними трьох соціологічних служб – «Со­цису», Київського міжнародного інституту соціології і Центру «Соціальний моніторинг» – розрив між В. Ющенком і В. Януко­вичем на початку осені 2004 року скоротився до 6 %, у той час, як ще у перших числах червня він становив 10 %.

Не могла не відіграти ролі тут й інформаційна блокада та антипропаганда В. Ющенка у провідних ЗМІ. Відповідь на запи­тання, як боротися із нею, команда фаворита президентських перегонів знайшла у безпосередніх зустрічах із виборцями, що вже використовувалося і на минулих парламентських виборах. У результаті В. Ющенко об’їздив лише з початку серпня до вересня 2004 року 14 регіонів, збираючи у кожному із них багатотисячні мітинги. На президентських виборах широко використовувалася й агітація «від дверей до дверей» як ще одна форма боротьби із інформаційною блокадою. Найбільша увага при цьому приділялася південним і центральним областям, де, як прогнозували аналітики, мала вирішуватися доля виборів. Важливе значення для загального успіху мала технологічно вдало зроблена реклама опозиційного кандидата.

Для політичної реклами кандидати широко використовували телебачення, адже саме воно слугувало головним джерелом отримання громадянами суспільно-політичної інформації. Слід зазначити, що ЗМІ здебільшого необ’єктивно висвітлювали події передвиборчої кампанії. За висновками проведеного Ака­демією української преси та Інституту соціології НАН України соціологічного дослідження влітку 2004 року, спостерігалася диспропорція уваги на користь урядово-парламентської коаліції і культивування її позитивного іміджу. При цьому опозиція опинялася на периферії потоку новин. Дослідження показало, що лідер найвпливовішого опозиційного блоку В. Ющенко роз­мовляв в ефірі у 8,5 разів менше за провладного кандидата, діючого Прем’єр-міністра України [40].

А за даними моніторингу Академії української преси, у вересні 2004 року 90 % інформаційних повідомлень про політи­ку восьми найбільших телеканалів подавали лише одну точку зору. «Кращим із гірших» був показник «5-го каналу»: 56 % повідомлень з однією точкою зору проти 44 %, де були показані альтернативні позиції. В «1+1» і УТ-1 було 96 % односторонніх репортажів і 4 % – збалансованих. В ефірі каналу «Інтер» спів­відношення складало 91 % проти 9 %. Показник другого за об’єктивністю каналу СТБ дорівнював 88 % повідомлень з однією точкою зору проти трохи більше 12 % [97].

Опозиція мала практично єдину можливість транслювати свої думки до виборців через незаангажований «5-й канал», який за свою політичну позицію неодноразово й потерпав: він пережив арешт банківських рахунків, позбавлення ліцензії, а та­кож анулювання договорів з вісьмома операторами кабельного телебачення в Донецькій, Дніпропетровській і Закарпатській областях. Чотири оператори донецького та полтавського регіо­нів не транслювали його всупереч умовам своїх ліцензій. Два оператори на Дніпропетровщині перевели канал в дорогі пакети. В Кіровограді різали кабель телевізійників, у Львові ламали передавач і систему енергозбереження. Врешті-решт був інспі­рований судовий позов, який міг призвести до закриття каналу взагалі. Це змусило журналістів відстоювати право на життя свого ЗМІ шляхом голодування. На захист «5-го каналу» висту­пили прогресивні журналісти всієї України.

Важливо підкреслити, що 64 % українських виборців вважа­ли: результати народного волевиявлення будуть тією чи іншою мірою сфальсифіковані, причому 30,4 % респондентів соціо­логічного дослідження, проведеного Центром Разумкова, дотри­мувались думки, що фальсифікації суттєво спотворять картину електоральних настроїв в Україні [27]. В той час громадяни прагнули змін: переважна більшість із них заявляли, що хочуть кардинального реформування влади, а тому вибори вони оціню­вали як шанс змінити своє життя на краще.

Перемога саме у першому турі мала надзвичайно важливе психологічне значення як для самих претендентів, так й електо­рату в цілому. «Велика ймовірність, що навіть незначна перева­га в один відсоток може справити вирішальний вплив на настрої суспільства,– писав кореспондент тижневика «Дзеркало тижня» Юрій Бутусов напередодні виборів,– та що принципово, на настрій влади всіх рівнів. Очевидно, що великі й малі началь­ники з побоюванням чекають вирішення питання – чи вдасться Ющенку витримати в першому турі кумулятивну протидію державного апарату чи ні» [12].

Для претендентів на третє місце соціаліста О. Мороза та комуніста П. Симоненка голосування 31 жовтня також мало життєве значення, адже перший тур вони оцінювали з прицілом на парламентські вибори 2006 року. Крім того, для кожного із них було принциповим питанням посісти вище місце від опо­нента, бо від того, хто із них стане першим, залежало отримання статусу головної політичної сили лівого спрямування.

Хоча представники команд головних фаворитів президент­ських перегонів не виключали можливості перемоги їх канди­датів вже у першому турі, але напередодні голосування було зрозуміло, що прізвище нового глави держави одразу після 31 жовтня буде невідомим. Отож перший тур голосування вирішу­вав, хто із 24 кандидатів, включених до виборчого бюлетеня, продовжить боротьбу за владу.

Особливістю цих виборів була дуже велика кількість канди­датів на пост Президента України – 24, причому 17 з них були висунутіз’їздами політичних партій. Варто наголосити, що за часів незалежності України (а за цей час вибори Президента України відбувалися вчетверте: 1991, 1994, 1999 рр.) – це най­більша кількість кандидатів, які виборювали найвищу в державі посаду. На виборах Президента України 1999 року кандидатів було 15, у тому числі 12 кандидатів були висунуті політичними партіями. Як бачимо, кількість кандидатів від політичних партій у виборній кампанії 2004 року значно зросла.

Серед них поряд з реальними претендентами на високу посаду і політиками, які використовували виборчу кампанію, переслідуючи власні політичні цілі, були так звані «технологіч­ні» кандидати. Про це опосередковано свідчить те, що 19 із 24 кандидатів не отримали і 1 % голосів, причому 13 з них не спромоглися набрати хоча б 0,1 %. Найголовніше для них було отримати своє представництво у виборчих комісіях, щоб таким чином створити там більшість для тих претендентів на прези­дентське крісло, яких вони неофіційно підтримували. Скоріше за все, саме від останніх і йшло фінансування їх передвиборчих кампаній, зокрема, сплата грошових застав у ЦВК. Крім цього, таких кандидатів можна було використовувати як легальний рупор для компрометації свого опонента на виборах (табл. 4) [81, 53−54].

Таблиця 4