derevyanko_kostiv_2011

2. АНАЛІЗ ПЕДАГОГІЧНОГО ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ УЧНІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ

2.1. Характеристика психолого-педагогічного процесу формування громадянської культури особистості

Визначення структурних компонентів громадянської культури особи (структурна модель) передбачає виявлення взаємозв’язку, взаємозумовленості різних елементів у їх функціональній єдності (функціональна модель).

Необхідно підкреслити насамперед положення про складність функціональності процесу формування виділених інтегративних якостей у рамках загальної громадянської культури особистості. Різноманіття причинних зв’язків усіх трьох підсистем у структурі цілісної системи інтегральної властивості особи виступає у вигляді своєрідного замкнутого кола, всередині якого кожна підсистема є умовою розвитку іншої та зумовлена нею. Крім того, тут мають місце як однобагатозначні, так і багато-однозначні детермінації (див. рис. 1.4). Тому надзвичайно складно охарактеризувати послідовність процесу формування навіть окремих інтегративних якостей, що складають сукупність загальної культури людини.

Функціональна модель громадянської культури особистості включає аналіз динамічного процесу розвитку інтегративних якостей громадянськості на рівні всіх трьох підсистем цілісної системи громадянської культури людини. Причому, як орієнтує сучасна психологічна наука, такий аналіз необхідно розпочинати, використовуючи суб’єктногенетичний метод, насамперед, з боку “внутрішньої причин-

ності, саморуху і творчого самовтілення, тобто з боку її

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 102 Формування громадянської культури особистості школяра

саморозвиваючого суб’єктного ядра, що визначає якісну специфіку, першопочаткову єдність психічного життя в його зародженні, становленні, структурі, функціях і генетичній динаміці” [Татенко В., 1996, 362-363].

Динамічний процес на рівні такого ядра – підсистеми ціннісно-нормативної регуляції поведінки особи – представляє сутність генетичного напряму психолого-педагогічних досліджень, який В. Татенко позначає як “психологію розвитку”, “генетичну психологію” [1996, 337]. Він охоплює насамперед передумови виникнення відповідної проблеми, які включають усвідомлення особою суспільних вимог. Це усвідомлення проходить через те суспільне оточення, суспільне благо, в яке особа потрапляє через відповідне забезпечення суспільством соціальних засобів. Суспільне благо забезпечує той відповідний рівень можливостей соціального оточення особи (сім'ї, рідної домівки, території двору, вулиці, села, міста, регіону, країни, держави), який дає змогу відповідним чином задовольняти і правильно формувати різнобічні біологічні, соціальні, економічні і духовні потреби людини.

Зміст цього динамічного, соціально-особистісного, пси- холого-педагогічного процесу схематично можна розкрити в такій послідовності (рис. 2.1): ДПГВ1 – динаміка процесу здійснення громадянського вчинку на рівні підсистеми цін- нісно-нормативної регуляції громадянської поведінки особи; В – суспільні вимоги до громадянської поведінки; СБ – суспільне благо, в оточенні якого перебуває особа; Н – норми громадянської поведінки; Ц – громадянські цінності; І – ідеали громадянської поведінки; ПО – потреби особи; СП–НСП (дихотомія протилежних цінностей: СП – справедливість; НСП – несправедливість); М – мотиви; У – соціальна установка; ЗС та ВС – зовнішні та внутрішні стимули; ГД – громадянська діяльність.

ДПГВ1 = В + СБ ––Ц –– ПО –– СП –– НСП ––– У –– ГД

Рис. 2.1. Динаміка процесу громадянського вчинку на рівні першої підсистеми (підсистеми ціннісно-нормативної регуляції громадянської поведінки)

Серед суспільних вимог до громадянської поведінки людини розрізняють загальнолюдські громадянські цінності, які лежать в основі суспільного розвитку всіх країн і конкретної країни (повага до життя і свободи, толерантність, плюралізм, об’єктивність, соціальна солідарність, автономність думки (незалежність тощо).

Окреслимо схематично послідовність здійснення громадянського вчинку особистості від перебування людини в сфері суспільного буття, суспільного блага до здійснення громадянської дії-ставлення. Таку послідовність розуміємо як здійснення окремого циклу в кожній новій ситуації, яка актуалізується особистістю в результаті перебування її в сфері реального суспільного блага та зумовлюється суспільними вимогами до громадянської поведінки особи.

Перед тим, як охарактеризувати власне динаміку здійснення громадянського вчинку, розкриємо сутність та взаємозв’язок відповідних структурних елементів цього процесу.

У процесі спілкування й життєдіяльності людини виникають проблемні ситуації, в яких можливе функціонування громадянських дій особи. У процесі розв’язання людиною проблемної ситуації ідеальні суспільні вимоги зустрічаються з реальністю. Володіючи певним усвідом-

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 104 Формування громадянської культури особистості школяра

ленням суспільних вимог, перебуваючи в позиції певного суспільного блага, особа зіставляє ці життєві умови з вимогами. Так з’являється передумова для виникнення головної суперечності – зіткнення протилежних суспільних громадянських цінностей – справедливості й несправедливості, які дуже часто взаємопоєднані та певним чином корелюють з іншими цінностями відповідної інтегральної властивості особи: демократичних цінностей – рівності й нерівності (демократична культура); моральних цінностей – добра і зла (моральна культура); правових цінностей – законності і беззаконності (правова культура); політичних цінностей – свободи і несвободи/необхідності (політична культура) тощо.

Не випадково в процесі реалізації конкретних вчинкових ситуацій в самому осерді функціонування цінніснонормативної регуляції громадянської поведінки особистості постає дихотомія справедливості – несправедливості.

Справедливість розглядається таким компонентом громадянської культури людини, людських відносин взагалі, необхідність і обов’язковість якого визнається всіма. Ще український гуманіст С. Оріховський-Роксолан у 1543 р. визнавав справедливість найвищою цінністю в державі, основне призначення якої є піклування про інтереси своїх громадян [1995, 26, 34, 37, 38, 44-47]. На його думку, справедливість полягає в тому, що є наданням людині всього того, що їй належить: спокою, свободи, можливості виконувати свої обов’язки і призначення згідно з істиною та вірою. І поряд із справедливістю ставив мужність, чесність, гідність. Він вважав ознакою великого мудрого розуму свого правителя, успіху його слави, “якщо до цієї (справедливості) громадянської додаси також божественну справедливість, яка є благочестям від Бога” [Оріховський С., 1995, 48].

Справедливість (повний аналіз змістової характеристики цієї цінності див. у підрозділі 1.4) є такою сутнісною

якістю особистості, яка пов’язана з оцінкою нею інших людей, з оцінкою відносин людини і громадянського суспільства, відносин людини і держави. Як зазначає І. Бех, “ця оцінка мусить бути гранично об’єктивною, і ця об’єктивність стосується їх різноманітних справ і поведінки” [1998, 51].

Але для того щоб проблемна ситуація стала реалізовуватись, необхідно підкріпити ці однозначно ідеально позитивно сформульовані суспільні вимоги усвідомленням загальнолюдських норм громадянської поведінки, особистісними оціночними уявленнями, які в процесі регуляції своєї поведінки (у багатстві різнопланових реальних ситуацій, конкретних життєвих умовах) можна творчо застосовувати.

Перехід проблемної ситуації у відповідну проблему та її вирішення здійснюється за допомогою суспільних норм,

цінностей і мотиваційних дій. Як зазначаємо в одній із перших праць, присвячених методології системного підходу в аналізі суспільних процесів і явищ, суспільні норми дають опору внутрішній діяльності особи в тій чи іншій ситуації, допомагають їй осмислити наступну свою поведінку в руслі апробованого соціального досвіду, задають загальні, закономірні в соціальному плані рамки прояву відповідної активності особи, прокладають соціально виправдані шляхи від проблем до процесів, від свідомості до поведінки [Костів В.,

1996а, 28].

Для того щоб проблемна ситуація перетворилась у проблему індивідуального особистісного розвитку, необхідно нормативний механізм доповнити ціннісним, завдяки якому можливе обґрунтування власного шляху розв’язання проблеми, яка виникає, окреслюється своєрідне самовизначення особи в світі громадянських цінностей. На думку О. Киричука та І. Тисячник, “самовизначення – процес пошуку і знаходження в координатах ціннісно-смислової свідомості свого місця в житті, результатом якого є трансформація

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 106 Формування громадянської культури особистості школяра

особистісних смислів в якісно нові психологічні утворення – світосприйманні настанови і диспозиційні структури, що репрезентують вищий рівень саморегуляції людини” [1995, 41].

Громадянські цінності в системі громадянської культури особи виступають у якості світоглядної орієнтації її громадянської свідомості. Як зазначає М. Бурова-Ілієва, ціннісна орієнтація – це та якісна характеристика особи, яка найконкретнішим чином об’єднує психічне й соціальне в людині, впливає на гармонійне поєднання й розвиток її потреб, інтересів, мотивів, відносин, соціальних установок, спрямованості і посідає важливе місце в регуляції її поведінки [1982, 1]. М. Боришевський серед духовних цінностей як детермінант громадянського виховання особистості виділяє такі власне громадянські цінності: патріотизм, що є виявом самовідданої любові до рідної землі, її народу, держави; громадянський обов’язок як почуття відповідальності за сучасне й майбутнє нації, держави; інтерес до історії рідного краю, його минулого, прагнення збагнути величні етапи в історії Батьківщини, причини трагічних занепадів, страждань народу; шана видатних людей, героїв нації, які жертовно служили народові, збагачували його культуру; національна свідомість і самосвідомість, прагнення до ідентифікації зі своїм етносом, нацією; національна гідність у поєднанні з повагою до всіх етносів; усвідомлення етносу, нації як носіїв неповторного, своєрідного в системі загальнолюдських цінностей [1997, 23-24]. У більшості випадків окрема громадянська ціннісна орієнтація характеризується зв’язаністю, взаємозумовленістю різних конкретних ціннісних орієнтацій, наявністю домінантної, стержневої орієнтації особистості, що, зокрема, визначає характер усіх інших (в якості подібної домінанти може виступати ціннісна ієрархія життєвих цілей, ідеалів громадянської поведінки).

Вищою формою особистісних громадянських цінностей виступає ідеал. Ідеал громадянської поведінки як цілісне уявлення особистості про основну спрямованість життя громадянина, його роль у суспільстві, зразок людських відносин у всіх сферах життєдіяльності, включає й оцінку суспільних відносин, уявлень про різні конкретні цілі, дану з погляду добра і зла, справедливого і несправедливого. В. Болгаріна та Ю. Терещенко трактують ідеали як можливість прагнення до еталону, принципів дій і поведінки, засобу світоглядного самовиявлення, критеріїв життєдіяльності, як одну з методологічних підвалин соціалізації учнівської молоді [1997, 17].

Ідеал детермінує вибір практично всіх інших цінностей особи, визначає загальну ціннісну спрямованість свідомості та поведінки людини, ніби цементує її цілісність. Основні функції ідеалу громадянської поведінки виявляються дієвими, активно проявляються у тому випадку, якщо він не залишається тільки у свідомості, а в поєднанні з особистісними домаганнями й потребами виступає стимулом, спонукає до конкретної громадянської діяльності.

Важливе місце в осмисленні специфіки функціонування ціннісно-нормативної регуляції поведінки особи з погляду пріоритетних цінностей належить таким світовим громадянським цінностям-ідеалам, як свобода, братерство і рівність; честь, благородство, альтруїзм; самостійність, гідність, здатність генералізувати думки; підприємництво, демократизм, неординарність. Пошуки особистості в світі цінностей, визначення істинних ідеалів, вибір мети й необхідних засобів до їх реалізації становлять грані різнобічної діяльності людини, які розкривають зусилля для її світоглядної орієнтації, особистісного самовизначення.

У результаті таких пошуків створюються основні ціннісно-світоглядні установки особи, що впливають на подальший розвиток динамічного процесу на рівні цієї

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 108 Формування громадянської культури особистості школяра

першої підсистеми. Згідно з положеннями Д. Узнадзе, установка, яка не є феноменом свідомості – це специфічний стан суб’єкта, що характеризується готовністю до здійснення дій, спрямованих на задоволення його актуальної потреби [1966, 170]. За положеннями науковців його школи (В. Гріголава, Ш. Надірашвілі, А. Прангішвілі, Ш. Чхартішвілі та ін.), установки виробляються на основі життєвого досвіду людини, акумулюють у собі результати її виховання, спілкування з іншими людьми, навчальної й трудової діяльності. На їх думку, установка виробляється на неусвідомленому подразнику (але в жодному разі не на несвідомому), який завжди можна усвідомити, якщо перед суб’єктом поставити відповідне завдання [Гріголава В., 1987, 161]. Нерідко одна установка з часом щезає, інші завдяки частому повторенню або великій особистісній значущості фіксуються в психіці як стійкі утворення.

У певних ситуаціях установки актуалізуються, але їх втілення в конкретних діях і вчинках залежать від того, на якому рівні проходить поведінка: на імпульсивному чи вольовому. На першому з них імпульс породжує актуальну установку, і вона тут-таки переходить у дію, що не контролюється свідомістю. Для вольової поведінки (другий рівень) характерний акт об’єктивації, що виявляється в усвідомленні ситуації, що виникла. Завдяки цьому людина отримує можливість “вивільнюватися від примусу імпульсу актуальної потреби і, значить, поставити питання про свою майбутню поведінку: тепер вона сама вирішує, як має чинити” [Узнадзе Д., 1966, 397]. Причому зміст вирішення у конкретному випадку дуже часто відповідає основній, закріпленій у житті установці особи [там само, 406].

Оскільки установка ніколи не представлена у свідомості, а характеризує стан суб’єкта, вона може іноді актуалізуватись в основі явищ свідомих феноменів і давати напрям

поведінки суб’єкта. Ця його поведінка то представлена в свідомості (план об’єктивації), то не представлена (план установки), але сама установка, що управляє цими двома видами поведінки, ніколи не дається суб’єкту в свідомості [Гріголава В., 1987, 166].

Така концепція установки розкриває механізм перетворення поглядів, переконань, цінностей у громадянські поведінкові акти, організовуючи багатозначність особистісних якостей у цілісну структуру. Як підкреслюють дослідники, установка на рівні об’єктивізації служить психологічним механізмом формування й функціонування ставлення особи. Ціннісна орієнтація особи – конкретний прояв ставлення, що відбувається у формі фіксованих установок

[Водзинська В., 1968, 31, 48-54].

Центральною детермінуючою ланкою в механізмі цін- нісно-нормативної регуляції поведінки людини є потреби особистості. Вони виступають як об’єктивна суперечність між соціальним суб’єктом та об’єктивними умовами його існування [Марченко Т., 1990, 127], як основна рушійна сила, що спонукає особу до включення в певну діяльність. Як зазначає В. Ганжин, потреби показують певне стягнення особи стосовно дійсності й самої себе, ту міру її вимогливості, яка здатна стати вирішальною силою процесу, спрямованого на реалізацію ідеалів і вимог [1987, 92]. У формуванні громадянської культури людини особистісні потреби служать своєрідним пусковим механізмом у вияві й завершенні дихотомії справедливості й несправедливості, що й актуалізує їх у якості важливих чинників громадянського виховання.

Своєрідним вираженням необхідності задоволення тієї чи іншої потреби є інтерес [Ханіпов А, 1987, 26], дія якого проявляється й завершується в процесі мотивації. Психологи визначають мотив як свідомість (тією чи іншою мірою), певне спонукання особи. Причому будь-яка дія має найчас-

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 110 Формування громадянської культури особистості школяра

тіше не один, а декілька мотивів, які, як правило, ієрархічно зорганізовані. У формуванні громадянської культури особи власне ціннісний мотив проявляється тільки тоді, коли усвідомлення проходить через дихотомію справедливості й несправедливості, тобто так чи інакше демонструючи переваги суб’єкта в світі громадянських цінностей.

У процесі формування мотивації вчинкової ситуації особистість підходить до розв’язання проблеми. Мотивація реалізації вчинку – це динамічна система зіставлення, становлення різних мотивів, що спрямовує й організує в їх цілісному взаємозв’язку вибір громадянської поведінки.

Мотиваційній діяльності властиві такі функції: оціночна (здійснює контроль за спрямованістю громадянської поведінки до найбільш суттєвих для людини цінностейцілей, визначає ціннісний смисл вчинків, формує стійкі почуття справедливості, внутрішнього задоволення), спонукальна (ґрунтується на розвитку волі, спроможна мобілізувати людину, посилювати здатність особи до управління своїми емоціями, розширює можливості для утвердження в свідомості й поведінці суспільно-значущих громадянських цінностей, гуманістичних ідеалів громадянської поведінки), виправ- дально-захисна (дає змогу людині ухилятися від існуючих суспільних вимог, зберігаючи видимість благопристойної громадянської поведінки, реалізує такі варіанти як хибне саморегулювання (ґрунтується на задоволенні антигромадянських цілей), відхилення від самоосуду, самоконтролю (деформована мотивація) й справедливе обґрунтування вчинку, здійснення автентичного вибору, коли смисл виправдання правомірний і самокритичний) і прогностична функція (допомагає визначити ціннісний смисл всієї громадянської поведінки людини, нерідко веде до творення свого реального “Я”, перегляду застарілих норм і вимог, передбачення