derevyanko_kostiv_2011

розробки цілісної сфери особистості (Є. Ільїн, В. Каліна, В. Селіванов, А. Фурман), психологічних (Б. Ананьєв, І. Бех,

Т. Титаренко) та педагогічних (Л. Ваховський, Р. Капралова, В. Сухомлинська, ін.) основ формування інтегративних якостей особистості. Окремі ідеї вивчення інтегративних якостей особистості, спроби системно-синергетичного підходу в означеному аспекті запозичені з досліджень В. Василькової, Є. Князевої, С. Курдюмова, А. Чалого та ін.

На основі аналізу праць цих дослідників загальну культуру особистості трактуємо як цілісне системне утворення, в структурі якого виділяються окремі її складові (певні культури) у вигляді відповідних системних інтегральних властивостей, що виступають, в свою чергу, як цілісні системи, об’єктом конкретного дослідження.

Загальну культуру особистості можна образно продемонструвати у вигляді глобусоподібної моделі, конкретні грані якої (своєрідна площина зрізу глобуса за паралелями та меридіанами) представляють одну з інтегральних властивостей, окрему „культуру” людини (рис. 1.3). Звичайно, особистість формується не окремими частинками, а цілісно. Проте результати наукових досліджень і практика показують, що розвиток тих чи інших елементів загальної культури особистості відбувається в межах тенденцій і закономір ностей, що проявляються в окремій її інтегральній сфері, окремій культурі людини. Таких інтегральних властивостей особистості різними вченими виділяється декілька сотень, всі вони входять в науковий обіг різних наук, які послуговуються поняттям „культура”. Окремі науковці розкривають їхні сутнісні характеристики, розробляють структуру, зміст, ознаки й критерії, форми й методи формування такої окремої інтегральної властивості.

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

32 Формування громадянської культури особистості школяра

близько 200)

Загальноприйнятими формулюваннями таких інтегральних властивостей, які знаходяться в науковому обігу, є поняття „духовна культура”, „фізична”, „моральна”, „трудова”, „естетична”, „екологічна” та інші „культури”, тобто ті інтегральні властивості особистості, які в основному є категоріальним апаратом філософської чи педагогічної наук, оскільки їхнім предметом є процес осмислення та формування цих інтегральних властивостей та їх складових інтегративних якостей у процесі онтогенезу особистості. Ще в ХХ ст. в науковому обігу та практичному використанні з’явились поняття, що знаходяться на стику двох інтегральних властивостей – „духовно-моральна культура”, „морально-естетична” тощо, які також стали предметом вивчення в основному філософів і педагогів.

Проблема визначення поняття „загальна культура особистості” та окремих культур особистості, виділення їх параметрів, рівнів особливо актуальна і для сучасної психологічної науки. Зазначимо, що цей термін, як і інші подібні поняття (наприклад „психологічна культура” тощо) не потрапили в жоден із вітчизняних психологічних словників. У довідковій літературі представлені визначення окремих складових культури людини (комунікативної культури, культури поведінки, культури мислення). У спеціальній літературі зустрічаються визначення загальної і професійної психологічної культури людини (В. Семиченко, ін.). Так, О. Мотков зазначає, що „психологічна культура включає комплекс культурно-психологічних прагнень, що активно реалізовуються, й відповідних умінь... Розвинена психологічна культура включає: систематичне самовиховання культурних прагнень і навичок; достатньо високий рівень звичайного і ділового спілкування; хорошу психологічну саморегуляцію; творчий підхід до справи; уміння пізнавати й реалістично оцінювати свою особистість” [1993, 8].

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

34 Формування громадянської культури особистості школяра

Н. Обозов [1986] у поняття “психологічна культура” включає три компоненти: 1) розуміння і знання себе й інших людей; 2) адекватну самооцінку й оцінку інших людей; 3) саморегулювання особистісних станів і властивостей, саморегуляцію діяльності, регулювання відносин з іншими людьми.

На думку Л. Колмогорової, базова психологічна культура особистості визначається наявністю характеристик, параметрів, що визначають готовність ефективно вирішувати широке коло повсякденних завдань незалежно від особливостей вузьких, спеціальних видів діяльності, виконувати широкий спектр соціальних ролей безвідносно до конкретної професійної діяльності [1999, 86]. Ґрунтуючись на визначеннях культури, прийнятих сучасною культурологією і психологією, Л. Колмогорова розглядає поняття „базова психологічна культура” як системне багатокомпонентне утворення, що характеризується з погляду таких основних аспектів: гносеологічного, процесуально-діяльнісного, суб’єктивно-особистісного.

На думку В. Єлисеєва, усі можливі характеристики поведінки людини систематизуються „не зверху”, від будьяких теоретичних уявлень, а „знизу”, шляхом емпіричного узагальнення цих характеристик. Так, аналіз англійської лексики, проведений Г. Оллпортом і Х. Одбертом, дав змогу виділити 4500 визначень поведінки людини. Ці визначення були прийняті як деякий потенціал особистості, проаналізований за допомогою факторного аналізу Р. Кеттеллом. У результаті список можливих властивостей особистості зменшився до 171 визначення, а згодом – до 35 груп, або „кластерів властивостей”. Таким чином, було отримано базу для проведення спеціальних досліджень, обробка результатів яких привела до виділення всього 16 факторів, необхідних для оцінки індивідуальних відмінностей у поведінці людей

[Єлисеєв В., 2000, 135].

Згідно з його положеннями, об’єктами вивчення особистості є також індивідуальні відмінності людей, поєднання яких у цілісну структуру представляє важливе завдання як у теорії, так і в практиці соціальнопсихологічного пізнання людини. Говорячи про особистісні властивості людини, необхідно будь-яким чином визначити межі прояву цих властивостей.

Таким чином, цей аналіз дає змогу значно ширше тлумачити процеси засвоєння й формування як загальної культури особистості, так і окремих її складових, розкривати притаманні їм закономірності, що проявляються в структурі й динаміці цілісного процесу формування загальної культури особистості [Костів В., 2002, 3-18].

1.2. Теоретичні основи формування громадянської культури особистості

Формування особистості, корисної для себе, громади і суспільства, – одвічне завдання теорії і практики виховання. У різні часи, залежно від тих чи інших умов суспільного буття, по-різному підходили вчені й практики до вирішення цього питання.

Перед тим як аналізувати поняття “громадянська культура” звернемось у загальних рисах до характеристики “громадянськості” як поняття, яке існувало ще з давніх часів. Існують різні підходи до визначення поняття “громадянськість”. Якщо розглядати практику громадянства в класичних республіках Греції і Риму, то у ній вбачається республіканська громадянськість, що приймає особистість як члена політичного суспільства, його складову. Фундаментальні принципи такого громадянства: 1) відчуття належності до політичної спільноти як частини загального

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

36 Формування громадянської культури особистості школяра

громадського життя; 2) вірність своїй вітчизні, що передбачає лояльність до правових норм суспільства; 3) першочерговість громадянських обов’язків над індивідуальними інтересами. Інший підхід до поняття громадянськості – більш близький у часі, що йде від ідей Дж. Локка та Т. Джефферсона і базується на ідеях свобод і прав індивіда, – це ліберальна громадянськість. Ліберальна традиція включає три головні групи прав: громадянські, політичні і соціально-економічні, що сьогодні розглядаються як універсальні та неподільні, базуються на моральноетичних засадах. Саме вони заклали основу Загальної декларації прав людини, інших міжнародних документів [Сухомлинська О., 1999, 20-21].

Ці два підходи розглядаються в історичному контексті й лежать в основі розуміння громадянськості в багатьох країнах.

У ХІХ – на початку ХХ ст. питання громадянськості освіти та виховання молоді розглядалося в контексті загальновиховної ідеї такими визначними педагогами, як К. Ушинський, В. Стоюнін, П. Каптерєв та інші. Вони вражали, що “школа може правильно розвиватись, жити правильним життям лише при єдиній умові, якщо вона служить справі виховання людини. А оскільки в реальному житті людина є громадянином свого народу і діячем у суспільстві, то школа повинна, виховуючи людину, виховувати і громадянина. Громадянин не повинен знищувати людину, а людина – громадянина” [Каптерєв П., 1996, 63].

З іншого погляду розглядав громадянськість С. Гессен. Він розумів її у більш вузькому значенні – як частину загальної культури людини, включаючи перш за все “право, що регулює зовнішні стосунки людей, і державність, що забезпечує обов’язковість правових, норм й організовує спільну діяльність даного суспільства. Слово “громадян-

ськість” правильніше було б закріпити за цими областями культури” [1995, 27]. Тобто формування громадянськості розглядається педагогом-філософом як частина загальнолюдської культури, що лежить у площині правової освіти та виховання під протекторатом держави.

Українські педагоги та діячі освіти кінця ХІХ – початку XX ст. пов’язували громадянськість з національним вихованням, що було викликано соціально-політичними та ідеологічними чинниками. Так, на думку видатного українського патріота, педагога, громадського діяча, видавця Г. Врецьони, який по суті ототожнював громадянськість з народністю, “народність складається з двох “первістков”, а саме із всього, що виросло з природної основи з фізичною конечністю, і з того, що на основі вродженого роздобуто при сприянні власної волі через обставини життя. В обох випадках маємо справу з історією нації і то так, як представляється в національних поглядах, почуттях, традиціях і звичаях, релігії, мові, звичаях і нормах домашнього і суспільного життя. З цих елементів вийде національне виховання, яке має на меті повний національний характер і всі національні чесноти плекати дальше і їх утвердити. Щоб досягти тої мети, треба обов’язково плекати “національне самопізнання” і “національний змисл”, щоб з того виросло почуття приналежності масі, яке називаємо національним почуттям” [Ступарик Б., Калинчук Л., 1998, 26]. Інший великий громадсько-політичний діяч Галичини М. Галущинський у праці “Національне виховання” (1920) стверджував: “Всіма силами змагати до того, щоби з кожного члена нашого народу створити дорогою школи громадянинаУкраїнця, громадянку-Українку”. І далі: “Коли на тій основі, як на якім тлі переведено засаду, що діти й шкільна молодіж взагалі мають жити життям власного громадянства, життям

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

38 Формування громадянської культури особистості школяра

свого народу, так поставлена в горі мінімальна програма національного виховання буде здійснена” [1998, 48-49].

В. Винниченко на відкритті в Києві першого в історії Українського державного університету 6 жовтня 1918 р. говорив: “День, котрий ми переживаємо сьогодні, – це день великої перемоги, той день, коли ми починаємо входити в коло європейських націй. Досі ми не мали своєї школи, а нація без школи – не нація, а етнографічний матеріал, попихач, яким ми були стільки віків...! Школа – це самосвідомість, це ліхтар, що освітить темноту...” [Сухомлинська О.,

1999, 20].

Укласичній теорії радянської педагогіки поняття громадянськості, громадянського виховання не було, “бо не було й громадянського суспільства, яке вимагало б від школи, освіти формування відповідних якостей” [Сухомлинська О., 1999, 21]. Наприклад, у словнику “Коммунистическое воспитание” про громадянськість навіть не згадується, немає тут і громадянської культури – хоча розглядаються різні види культури (особистості, мислення, спілкування, поведінки, моральна, політична, правова, екологічна, економічна, естетична) [1984, 108-117]. Понад це, у двотомному “Педагогічному словнику” (М., 1960) зафіксовано, що “громадянське виховання – це реакційний напрям у буржуазній педагогіці епохи імперіалізму, яке ставить за мету виховання, підготовку покоління молодих робітників – покірливих слуг капіталу” [1960, 281]. У чотиритомній педагогічній енциклопедії (М., 1964-1968) про таке поняття, як “громадянське виховання”, взагалі не згадується [1968, 281].

Упрактиці роботи радянської школи (через зміст освіти

ічерез позакласну та позашкільну виховну роботу, як і в творчості провідних педагогів, розвивалось і впроваджувалося в життя громадянське виховання як виховання політичне, класове, спрямоване на формування дисципліно-

ваного, політично (класово) свідомого, діяльного та відповідального громадянина-інтернаціоналіста. Ці ідеї, особливо чітко відображені у педагогічній спадщині А. Луначарського, Н. Крупської, А. Макаренка й інших відомих педагогів, масово поширювались в Україні.

За радянський період у теорії та практиці поняття “громадянське виховання” та шляхи його формування найбільш виразно оформились тільки у спадщині В. Сухомлинського. У 1970 р. виходить його книга “Народження громадянина”, в якій формування громадянськості розглядається на основі гуманізму. Згідно з аналітичним висновком О. Сухомлинської, В. Сухомлинський вважав першочерговою умовою формування громадянина організацію емоційно насиченого, діяльного (з трудовою основою) життя шкільного колективу, що всебічно сприяє розвитку громадянської активності кожного індивіда. Він визначив підлітковий вік як особливо важливий для формування громадянина і вважав, що риси громадянськості виховуються, формуються безліччю впливів педагогічного характеру та некерованих соціальних впливів. Звичайно, громадянськість у В. Сухомлинського включала в себе формування відчуття приналежності до політичного ладу, відданості великій батьківщині, першорядність загальних, суспільних інтересів над особистими [1999, 20-21].

Правда, окремі статті й книги, присвячені формуванню людини-громадянина, з’являлися на той час в Україні та в інших регіонах Союзу (див. Кожокар В., 1985; Лизанчук В., 1986; Обухов В., 1986; Овчинникова І., 1989, Олесюк Л., 1969 та ін.).

Сьогодні в Україні можна спостерігати обидві тенденції – з одного боку, процеси державотворення вимагають єднання на основі формування громадянських якостей спільноти, проявів громадянськості та відповідних вчинків відносно ідеї

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

40 Формування громадянської культури особистості школяра

державності, а з іншого – простежується підхід до громадянськості як абсолютної якості, риси індивіда.

Тенденції розвитку українського суспільства висунули на передній план життя проблему громадянськості і як якості суспільства, і як якості особистості. На думку українського політолога С. Рябова, “громадянськість – це мораль- но-психологічний стан людини, що характеризується відчуттям себе громадянином конкретної держави, лояльним ставленням до її інституцій та законів, почуттям власної гідності у стосунках з представниками держави, знанням і поважанням прав людини, чеснот громадянського суспільства, готовністю і вмінням домагатися дотримання власних прав, вимагати від держави виконання її функцій, лояльним відповідальним ставленням до своїх обов'язків перед державою, патріотизмом” [1996, 13]. Громадянськість – це якість, яка не надається формально, а виховується. Це поняття соціально-психологічне, бо в ньому фіксується передусім психолого-етичний зв’язок особистості з державою. Громадянськість може зберігатись навіть після втрати громадянства й належить до емоційної сфери душі.

Цей погляд фактично сприйняли автори концепції громадянського виховання під керівництвом О. Сухомлинської, які в принципі дотримуються позиції С. Гончаренка про те, що громадянськість – це інтегративна якість особистості, що дозволяє людині відчувати себе юридично, соціально, морально, політично дієспроможним, і включає до основних елементів громадянськості моральну і правову культуру [Гончаренко С., 1997, 13].

Особливий інтерес викликає концептуальний підхід до проблеми громадянського виховання П. Ігнатенка, В. Поплужного, Н. Косарєвої та Л. Крицької, реалізований ними у цікавій і корисній книзі “Виховання громадянина”. Здійснивши аналіз генези ідей громадянського виховання