derevyanko_kostiv_2011

молоді в історичній ретроспективі, автори цього твору переконливо доводять, що громадянськість є складним психологічним утворенням [1997, 19]. За визначенням Л. Крицької, громадянськість – це різновид базової соціальної установки, сутність якої полягає у готовності особистості свідомо приймати і відповідально, добровільно (а не з примусу) виконувати закони й вимоги своєї держави, тобто в ідентифікації особистості з державою в цілому.

Як інтегральна риса громадянськість може виступати в ролі основної категорії, коли йдеться про результативність громадянського виховання – складової різнобічного гармонійного розвитку особистості. Проте ми дотримуємось позиції представлення загального розвитку особистості через поняття “культура”, з відповідними складовими інтегральними її якостями – психічною, інтелектуальною, креативною, громадянською, правовою, політичною тощо культурою.

Культура, читаємо у С. Гончаренка, це – “сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які відображають історично досягнутий рівень розвитку суспільства й людини і втілюються в результатах продуктивної діяльності... Під культурою розуміють рівень освіченості, вихованості людей, а також рівень оволодіння якоюсь галуззю знань або діяльності” [1997, 182].

Проаналізуємо сучасні підходи до визначення сутності

громадянської культури особистості.

У філософських, психологічних та педагогічних словниках ми не знаходимо вживання саме таких сполучень слів “громадянська культура особистості”. Є поняття “громадянське виховання”, “громадянськість”, “громадянська поведінка”, “культура громадянина” тощо. Вперше поняття “громадянська культура” зустрічаємо у статті Н. Кейзерова [1991, 121-128]. Вперше словосполучення “громадянська культура особистості” в Україні вживається у статті В. Кос-

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

42 Формування громадянської культури особистості школяра

тіва [1995, 23]. Серед інших інтегральних властивостей особи в цій та інших працях він називає також громадянську культуру особи: “Виявлені закономірності процесу формування окремої інтегральної властивості особи на основі застосування загальнофілософських положень системного підходу об’єктивно підходять до аналізу всіх ідеальних системних явищ: психічної, інтелектуальної, фізичної, емоційної, креативної, правової, громадянської (виділено нами – Авт.), трудової, господарсько-економічної, естетичної, екологічної культури особи…тощо” [1996, 37]. У багатьох своїх працях він робить висновок, що будь-яка інтегральна властивість особи визначається як сукупна системна властивість, що характеризується мірою сформованості певних суспільно-значущих якостей, набутих у результаті дії механізму внутрішньої ціннісно-нормативної регуляції поведінки та зовнішніх різноаспектних відносин, що проявляються у діяльності та спілкуванні особи [2000, 54]. Таке трактування інтегральної властивості особистості стало, власне, основою й нашого дослідження.

Серед нечисленних відомих нам зарубіжних досліджень, що стосуються громадянської культури, виділимо відомі роботи Г. Алмонда й С. Верби “Громадянська культура” [1992] та Р. Путнама [1993]. У першій автори підкреслюють, що зміст, який вони вкладають у це поняття (“громадянська, цивільна культура”), зовсім не тотожний нормам громадянської поведінки, яка наголошує передусім на політичній культурі громадян. Це культура довіри, участі й підтримки, з прихильним ставленням громадян до політичної системи. Тобто автори фактично ототожнюють громадянську з політичною культурою і через рівень політичної участі громадян у політичній системі розглядають громадянську як приклад змішаного типу культури, що формується на основі

патріархальної, підданської та активістської політичної культури.

Р. Путнам показує, що відмінності “громадянської культури” півночі й півдня Італії, пов’язані, на його думку, з історичними відмінностями, вплинули на діяльність регіональних органів влади, створених на початку 1970-х років. Але цього дослідження недостатньо для узагальнення висновку про те, що певні соціально-психологічні особливості неминуче мають довготривалий характер, у зв’язку з чим ведуть до неминучої й значної диференціації поведінки в одних і тих же інституціальних рамках. Крім того, в цій праці громадянська культура розглядається не в особистісному, а в загальнодержавному значенні.

За кордоном з’являються перші дисертації, присвячені громадянській культурі людини [див. Карпушкін С., 1999].

Громадянську культуру як інтегральну властивість особистості приймають науковці під керівництвом Р. Скульського (В. Іванчук, Г. Івасишин та ін.). Вони виділяють раціонально-понятійний та емоційний компоненти громадянської культури:

– раціонально-понятійний компонент, тобто система головних понять, що складає тезаурус громадянина. Залежно від рівня розвитку громадянськості людини він може мати різне змістовне наповнення. Та основні поняття, якими мав би володіти кожен громадянин, залишаються інваріантними. Тезаурус громадянина України складають такі поняття, як “держава”, “конституція”, “громадянське суспільство”, “етнос”, “народ”, “нація”, “етнічна група”, “національна меншина”, ”Батьківщина”, ”національна ідея”, “національний ідеал”, “національна цінність”, “національна ідеологія”, “національний інтерес”, “національна психологія”, “ментальність”, “український націоналізм” тощо;

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

44Формування громадянської культури особистості школяра

–емоційні компоненти: патріотичні почуття, гуманні почуття, емпатія як здатність входити в ситуацію іншої людини та розуміти її, правові почуття, повага до державних законів, почуття невідворотності кари за їх порушення, справедливості покарання, рівності перед законом, громадянського обов’язку та ін. [1998].

Важливими якостями громадянина, на думку Р. Скульського, є також громадянська самосвідомість, почуття громадянської гідності, відповідальності, мужності, діловитості тощо. Система цінностей людини, що складає її громадянську культуру, слугує джерелом для осмислення завдань громадянського виховання учнівської та студентської молоді. Громадянська культура, як і окремі її компоненти, реально проявляється у знаннях людини, її почуттях і вчинках.

У Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності (2000) поняття “громадянська культура” оминається навіть поряд із вживанням дефініцій інших інтегральних властивостей особистості (наприклад “сприяють формуванню політичної, правової культури і рис громадянськості”). Правда, у додатку цього документа серед понятійного апарату таки знаходимо слова “громадянська культура”, яка тлумачиться як ставлення індивідів до інституцій держави та настанов влади, їхня законослухняність та критична вимогливість [2000, 12]. Але дальше роз’яснення цього поняття, визначення якого напевно виходить від “Українського педагогічного словника” С. Гончаренка, знову змішується з аспектами вже іншої – політичної культури: “До громадянської культури належать знання людей про їхні права і обов’язки, про устрій держави, про політичні системи, процедури політичного, зокрема, виборчого процесу” [Там само]. Можна порівняти у С. Гончаренка: “До основних елементів громадянськості належить

моральна й правова культура, яка виражається в почутті власної гідності, внутрішньої свободи особистості, дисциплінованості, в повазі й довірі до інших громадян і до державної влади, здатної виконувати свої обов’язки, в гармонічному поєднанні патріотичних, національних та інтернаціональних почуттів” [1997, 75]. І ще раніше у П. Ігнатенка: громадянськість як цілісне особистісне інтегроване психологічне утворення передбачає формування в особистості низки важливих стійких рис і вищих особистісних почуттів (любов до Батьківщини-України; готовність самовіддано працювати для її розквіту й процвітання і для максимального задоволення своїх матеріальних та духовних потреб, захищати її, підносити міжнародний авторитет; висока правосвідомість, сформована потреба дотримуватися правових норм і законів держави; досконале знання державної мови й постійна турбота про піднесення її престижу і функціонування в усіх сферах суспільного життя та побуту; повага до історикокультурних і державотворчих традицій українського народу і готовність продовжувати їх; усвідомлення своєї належності до рідного народу; діловитість, почуття господаря своєї землі, піклування про неї, екологію; моральна чистота й висока культура міжнаціонального спілкування та ін. [1995, 23].

Напевно, тому у працях сучасних дослідників громадянське виховання набуває змісту національного виховання, в яке включаються різні напрями національного виховання. Для прикладу, у працях В. Іванчука громадянське виховання включає “завдання політичного, правового... та інших аспектів навчально-виховної роботи” [1999, 119], а серед показників рівня громадянської вихованості молоді виділяється: “правоохоронна робота, спрямована на запобігання можливих асоціальних явищ у молодіжному середовищі”, підпорядкована “чинним морально-правовим нормам”; “при-

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

46 Формування громадянської культури особистості школяра

родоохоронна робота, яка при належній її організації сприяє не лише “екологізації” студентського життя, але й формує у них морально-правові почуття...” й т. ін. [1999, 122-123].

Таким чином, як показує аналіз визначення понять “громадянськість”, “громадянська культура”, існують різні підходи, які принципово відрізняються своїми концептуальними положеннями: у першому, найбільш поширеному, значенні в поняття “громадянська культура” включається досить широке трактування, яке охоплює й елементи правової, політичної, моральної, трудової, екологічної тощо культури, а громадянське виховання ототожнюється з національним вихованням; у другому громадянськість як інтегральна якість розглядається в більш вузькому значенні, але трактується як формування громадянських якостей спільноти, проявів громадянськості та відповідних вчинків відносно ідеї державності; ще в іншому варіанті прослідковується підхід до громадянської культури як інтегральної особистісної якості, риси індивіда (тотожної, на нашу думку, в аналізі різних досліджень поняттю “громадянська культура”) .

Приймаючи за основу третій варіант, відповідно до мети й завдань нашого дослідження, усвідомлюємо, що назріла нагальна необхідність теоретичного переосмислення сутності цієї інтегральної властивості особистості з метою наступного її практичного втілення у навчально-виховному процесі загальноосвітньої школи.

Досвід показує, що сучасний аналіз вихідних позицій такого дослідження необхідно здійснювати на основі психо- лого-педагогічних співвідношень основних загальнонаукових принципів – детермінізму, розвитку, системності – в рамках не тільки філософського аналізу, але й конкретно наукової і психолого-педагогічної інтерпретації феномена “культура особистості”.

Стан розвитку сучасної філософської і психолого-педа- гогічної науки у сфері національного виховання зростаючого покоління дає змогу розглядати явище формування різнобічних інтегральних властивостей особи через основні показники – цілісність, структурність, системність, функціональність.

У розробці теорії системного підходу до вивчення інтегральних властивостей особи ми скористались теоретичною концепцією В. Костіва, що охоплює проаналізовані праці В. Афанасьєва, В. Ганжина, В. Кузьміна, В. Соколова, Л. Станкевича та інших філософів і соціологів, які піднімають методологічні проблеми формування цілісності особи на основі загальнофілософських законів та закономірностей

[1996 а, 13-35; 1996б, 48-54; 1999, 2-8 та ін.].

Викладемо коротко основні позиції системного підходу, необхідні для застосування якісного аналізу громадянської культури як окремої інтегральної властивості особи.

1.Наукове пізнання повинно охоплювати складність всіх взаємозв’язаних елементів суспільних процесів та явищ, які утворюють стійку єдність і цілісність.

2.У філософській літературі цілісність трактується, насамперед, як внутрішня співвідносність і відповідність, ієрархія частин або елементів системи [Станкевич Л., 1987, 7]. У цілісних системах взаємозв’язок елементів існує у вигляді своєрідного замкнутого кола, всередині якого кожний елемент зв’язку є умовою іншого та зумовлений ним [Блауберг І., Юдін Е., 1973, 125]. Як зазначає В. Афанасьєв, у цілісній системі існують поруч з однозначними й однобагатозначні й багато-однозначні детермінації [1980, 72]. Причому надзвичайно складно виділити ці структурні елементи, оскільки вони постійно розвиваються. Але, встановивши за допомогою теоретичного аналізу структурні елементи цілісності, тим самим ми знаходимо їх вираження у

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

48 Формування громадянської культури особистості школяра

реальних показниках, що складають сутність, якісну визначеність предметів, явищ [Кузьмін В., 1986, 298].

3. Наступне положення системного підходу стосується двох рядів якісної сутності явищ. Йдучи за багатьма дослідниками, часто діаметрально протилежними за своїми поглядами, підходами (наприклад В. Костів зіставив положення Біблії та К. Маркса [1996, 15-16], можна зафіксувати: світ соціально значущих речей та явищ відрізняється тим, що має двоїсту якісну визначеність.

Ця ідея всебічно проаналізована В. Кузьміним (його книга удостоєна державної премії в колишньому СРСР за 1983 рік) на прикладі економічного вчення К. Маркса. У цій праці автор розрізняє природні, соціальні та системні якості суспільних предметів та явищ. Причому соціальні якості поділяються ним, слідом за К. Марксом, на якості першого (функціональні, предметні) та якості другого (сукупні, інтегративні) порядку.

Якщо соціальні якості становлять знання предметного рівня, то системні якості характеризуються як ознаки, показники макросистеми (третій крок пізнання системних явищ). Інтегральні системні якості характеризують вже самостійну реальність – не суму одиничних, а групову

[Кузьмін В., 1986, 87].

Системні якості також поділяються на якості “першого” (відображають якісну природу соціальних речей, явищ) та “другого” порядку (відображають їх якісну специфіку). Тут не замінюється один ряд якісних показників іншим (точнішим, глибшим), а проходить реально подвоєння знання: “предметне” знання (про предмет як такий) доповнюється знанням макросистемним (про функціонування предмета відповідно з законами великої системи).

Отже, підсумовує В. Костів, кожне суспільне явище виступає як таке, що має двоїсту якісну структуру: одну –

функціональну, другу – загальносистемну. Ця методологічна позиція характеризується таким чином: розрізняють соціальні якості речей і явищ “першого” (предметні, функціональні) і “другого” (інтегральні, системні) порядку; у свою чергу, соціальні якості, що відображають “якісну природу” речей, явищ відповідають рівню системних якостей “першого порядку”, а якості, що відображають “якісну специфіку” (цілісні, системно-інтегральні), – рівню системних якостей “другого порядку” [1996а, 29-30].

4. Дуже важливим системним принципом виступає принцип ієрархічності підсистем у цілісній системі багаторівневої організації об’єктивної дійсності, що підкреслюють ряд дослідників (для прикладу наведемо посилання на В. Богданова [1987, 36-45], Я. Васильєва [1999, 9-10]). Він означає, що будь-яка система є водночас частиною іншої, більш широкої системи, а її компоненти й підсистеми, в свою чергу, можуть вивчатися як самостійні системи. Дослідники зазначають, що в рамках інтеграції компонентів, елементів у складі цілого є різноманітний взаємозв’язок. В одних випадках самостійність окремих елементів у цілісній системі чітко окреслюється й навіть виявляється співіснування двох рядів якісної визначеності – частини і цілого, “елемента” і сукупності. А в інших, навпаки, – сукупний (інтегральний) елемент ніби поглинає частково прояв власних особливостей окремих елементів. Як зауважує В. Кузьмін, це явище виявляє себе як загальний закон інтеграції, вимагає виразно виокремлювати рівні: інтегральних якостей цілого і елемент- но-предметний рівень його складових [1986, 307, 370].

5. Особливе значення у розкритті сутності розвитку й функціонування цілісних систем має проблема діалектики внутрішнього і зовнішнього. Як зазначають філософи, основу цілісності утворює сукупність зв’язків не тільки внутрішніх елементів системи, але й зовнішніх відносин,

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

50 Формування громадянської культури особистості школяра

зв’язків, взаємодій. Внутрішні й зовнішні зв’язки мають певним чином взаємодіяти одні з одними, гармоніювати. У психологічній науці вже з другої половини ХХ століття у визначенні сутності особистості перевага надається її внутрішнім складовим елементам: особистість розглядається через аналіз внутрішнього змісту, який, у свою чергу, проявляється назовні, і, взаємодіючи із зовнішніми чинниками, особистість цим самим у певному розумінні сама себе змінює [Леонтьєв О., 1975, 181]. Зовнішні впливи перебудовують внутрішню організацію, структуру цілісності (відбувається так званий процес інтеріоризації). Поступово нагромаджуючись, кількісні показники структури системи змінюються, еволюціонують, що веде в кінцевому результаті до якісних змін, інколи навіть корінної перебудови її структури. Відповідно змінюється і система зовнішніх зв’язків цілісності, її вплив і втілення в інших, можливо й макросистемах, що взаємодіють з даною системою. Таким чином розкривається так званий процес екстеріоризації (прояв внутрішньої цілісності системи назовні, зміна інших систем, що взаємодіють з нею).

6. Переважання у структурі цілісних систем внутрішніх процесів спонукає до виділення “управляючих механізмів, через які структура цілого впливає на характер функціонування й розвитку частин...” [Блауберг І., Юдін Е., 1973, 177]. Такими механізмами можуть бути інтегративні вузли окремих підсистем, які домінують і впливають на розвиток інших підсистем. Але в кінцевому результаті головним у цілісній системі є основні її показники – інтегральні якості.

Такі “активні центри” відіграють особливо важливе значення у розвитку цілісних систем. В. Свідерський і Р. Зобов на прикладах функціонування біологічних систем показали дійсне існування подібних центрів у цілісних утвореннях. Як вважають ці вчені, “активний центр є вищим