derevyanko_kostiv_2011

Вирішуючи проблему того, що національне утворення є не особливим, а природним стилем усякого справжнього утворення, С. Гессен аналізує протилежні погляди детермінізму та індетермінізму, космополітизму та націоналізму [1995, 339-341]. Космополіти прагнуть до загальнолюдського, національні обмеження для них – суть тільки тимчасові перегородки, що будуть і повинні бути згодом зняті братерством усіх людей. Протилежна теза націоналізму, навпаки, цілком аналогічна індетермінізму. На думку С. Гессена, націоналізм вважає, що абстрактне поняття людства занадто беззмістовне, щоб ми могли керуватися ним у своїх діях: допомагати всім і служити всім означає нікому не допомагати; усяка боротьба і дія повинні виходити з конкретних завдань, додаватися до певних людей.

Подібні погляди (С. Гессена, М. Федюшки-Євшана та інших) засвідчують, і це аболютно точно підтверджується положеннями нашої концептуальної моделі розвитку базової культури особистості про баланс індивідуалістично-егоїстич- ної та суспільно-колективістичної спрямованості, про те, що спочатку має домінувати вузькоегоїстичний інтерес. Разом із перериванням природного зв’язку матері з дитиною, зав’язуванням пуповини і першим криком немовляти в дитини домінує все егоїстичне: “Рятуйте! Я з’явилась на світ. Задовольняйте мене!”. Тому кожна дитина від початкового цілковитого егоїзму, поступово переходячи через етапи прояву егоїс-

тичної та індивідуалістичної спрямованості своїх учинків, підходить до колективістичних або навіть і до альтруїс-

тичних проявів своєї моральної поведінки. Так само і становлення національного почуття кожного народу чи окремих його представників передбачає домінування спочатку свого природного, шовіністичного (за аналогом егоїстичного у моральній культурі) у вияві громадянської поведінки кожної особистості, усієї громади, а загалом й усього народу, і вже

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

72 Формування громадянської культури особистості школяра

пізніше з’являється збалансування націоналістичних (націоналістичної спрямованості – наприклад місцевого патріотизму) чи патріотичних інтересів (патріотичної спрямованості – наприклад державницького патріотизму) із вселюдськими цілями та інтересами – космополітичною спрямованістю (див. детальніше нижче).

Спрямованість у громадянській культурі особистості в контексті системно-синергетичної моделі формування базової культури особистості виступає достатньо зрозумілою як у теоретичному, так і в практичному аспектах.

У цій коловій моделі (рис 1.5) є чотири диференційованих види громадянської спрямованості людини: космополі-

тична, патріотична, національна, шовіністична спрямова-

ності її конкретної поведінки в процесі здійснення окремої дії в системі різнобічних громадянських ставлень і загалом у цілісній громадянській культурі особистості. Не забуваємо, що всі ці види спрямованості пронизують насамперед основу здійснення громадянського вчинку, тобто дії людини у процесі громадянських ставлень у середовищі інших людей через дихотомію справедливості – несправедливості. Тому такою складною виявляється оцінка цього ставлення, що ґрунтується на дихотомічному зіставленні її з позиції справедливого – несправедливого вчинку. Для людини-патріота справедливим у зв’язку з цим принципом виявиться одне, для людини-націоналіста – інше, а для людини-шовініста чи космополіта – цілком протилежне щодо вузькопатріотичного ставлення (місцевого патріотизму).

Розглянемо коротко ці чотири види спрямованості насамперед через зіставлення ціннісної основи формування громадянської культури особистості – здійснення громадянського вчинку з позицій справедливості / несправедливості.

Справедливість – це 1) правильне, об’єктивне, неупереджене ставлення до кого-, чого-небудь; 2) людські відносини,

дії, вчинки, які відповідають морально-етичним і правовим нормам [Новий тлумачний словник української мови, т. 3, 394].

Етимологічно слово “справедливість” з очевидністю сходить до слова “правда”, спорідненого (чи принаймні співзвучного) зі словом “праведність”. У європейських мовах відповідні слова вказують на походження від латинського слова “justitia” – “юстиція”, що свідчить (як і в грецькому – dikaios) про його зв’язок з юридичним законом. Було б невірно робити з цього які-небудь висновки, оскільки в старовинному значенні слово “правда” означало і встановлений закон (пор. “Російська Правда”). У словнику В. Даля “справедливість” також прирівнюється до слова “правда”, проте в значенні “правосуддя”, а основне слово – “справедливий” поміщено в групі слів, похідних від слова “справливать” (тобто “правити, випрямляти, виправляти”), і як перші значення має: “правильный”, “зроблений законно”, а потім вже “за правдою”, “за совістю”, “за правотою”.

Справедливість є одним із принципів, що регулює взаємини людей у розподілі (перерозподілі) соціальних цінностей у найширшому їх розумінні (свобода, сприятливі можливості, доходи й багатства, знаки престижу й пошани та ін.), зокрема в обміні, даруванні – віддаруванні.

Справедливими вважають тих, хто виконує закон і відповідає добром на добро, а несправедливими – тих, хто чинить свавілля, порушує права людей (позбавляє їх свободи та майна), хто не пам’ятає зробленого їм добра. Справедливою визнається подяка кожному за заслугами й, відповідно, несправедливими – незаслужені почесті й покарання. Зокрема, несправедливим є отримання одними благ за рахунок блага інших і перекладання на інших власних обов’язків. Справедливим визнається виконання зобов’язань (укладених договорів, або обітницею) і обов’язків, не тільки ясно виражених,

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

74 Формування громадянської культури особистості школяра

Рис. 1.5. Спрямованості окремих культур особистості:

1) громадянської – космополітична, патріотична, націоналістична, шовіністична (космополіт, патріот, націоналіст, шовініст) спрямованості громадянських якостей ігромадянських дій-ставлень зпозиції дихотомії справедливості/несправедливості; 2) темпераментальної – інтровертна, амбівертна, екстравертна (інтроверт,амбіверт,екстраверт) спрямованості темпераментальних якостей і реакцій-ставлень з позиції дихотомії збудження/гальмування; 3) креативної – конвергентна і дивергентна спрямованості творчих дій-ставлень і креативних якостей особистості (конвергент, дивергент) з позиції здійснення вчинкової дії через дихотомію новизни/рутини; 4) моральної – егоїстична, індивідуалістична, колективістична, альтруїстична (егоїст, індивідуаліст, колективіст, альтруїст) спрямованість моральних якостей і дій-ставлень з позиції дихотомії добра/зла; 5) релігійної – теїстична, деїстична, атеїстична (теїст, деїст, атеїст)

спрямованості релігійних якостей і релігійних дій-ставлень з позиції дихотомії віри/невіри; 6) сексуальної культури – еротично-інтимна, ерекційно-любрикаційна, еякулятивно-оргазмна, оргазмно-екстазна спрямованості сексуальних якостей і реакцій-ставлень з позиції дихотомії насолоди/огиди.

але й тих, що маються на увазі (через порядок речей, який склався, або попередні відносини). Справедливими є об’єктивні розв’язання і несправедливими – упереджені.

Вже з цього переліку соціальних цінностей видно, що принцип справедливості регулює стосунки між людьми – членами громади (людського співтовариства), котрі мають певний статус, наділені обов’язками і правами. Тому багато мислителів, починаючи з Платона й Арістотеля, розглядали справедливість як соціальну доброчесність. Справедливість, за Арістотелем, – це доброчесність особливого роду: вона – “досконала чеснота”, “найбільша з чеснот”, вона ніби управляє іншими чеснотами. Соціальний філософ Дж. Ролз, автор видатної сучасної праці “Теорія справедливості”, порівнює справедливість з істиною: як головною чеснотою думки є істина, так і справедливість – перша чеснота громадських інститутів. Тому через всю історію філософії проходить думка, що справедливість – це те, що сприяє спільному благу.

Від Арістотеля йде традиція розрізнення двох видів справедливості – розподільної (дистрибутивної) та урівнюючої (комутативної). Перша пов’язана з розподілом почестей, майна та інших матеріальних благ між громадянами чи, ширше, членами якого-небудь співтовариства. Тут справедливість полягає в тому, щоб обмежена кількість благ була розподілена гідно – пропорційно до заслуг. Друга пов’язана з обміном, справедливість покликана зрівняти сторони, що беруть участь в обміні. Тут гідність осіб не береться до уваги. При цьому не важливо, здійснюється обмін (у широкому сенсі слова – як взаємодія) довільно, як при різного роду операціях (господарських чи фінансових), де дія проводиться з волі тих, хто бере в ній участь, чи мимоволі, як при різного роду таємних діях (розпусті, звідництві, брехливому свідченні, чаклунстві, крадіжці, вбивстві), або підневільно, як у

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

76 Формування громадянської культури особистості школяра

випадках нав’язування дій (лайка, приниження, осоромлення, пограбування, полонення, вбивство).

Хоча справедливість нерідко стосується розподілу благ, сама від благ вона не залежить. Зокрема, справедливість не залежить від добробуту, якщо порушується рівність у розподілі благ. Підвищення добробуту не сприймається етичною свідомістю як достатня підстава для необґрунтованого порушення рівності.

Справедливість як соціальна чеснота відрізняється від багатьох інших чеснот тим, що міра відносності її змісту, точніше конкретно-соціальної мінливості передбачуваних нею критеріїв, набагато вища. Справедливість передбачає деякий рівень згоди між членами співтовариства щодо принципів, за якими вони живуть. Ці принципи можуть змінюватися (стихійно чи довільно, за рішенням людей), але конкретне розуміння справедливості залежить від того, які правила й звички встановлені у цій громаді. І в деяких випадках, якщо вони встановлені неправильно, справедливість вимірюється за ними. Порушення цих правил, нехай навіть в ім’я відновлення високих стандартів справедливості, може сприйматися як несправедливість.

Найпростіший зміст принципу справедливості полягає у вимозі дотримання рівності. Цей зв’язок справедливості та рівності знайшов віддзеркалення в одному з перших відомих нам формулювань правила справедливості, що фіксує відношення взаємної подяки, закріплені в інституті кровної помсти: “Чини стосовно інших так, як вони діють стосовно тебе”. Це – правило таліона, відоме у нас головним чином за старозавітною заповіддю “Життя за життя, око за око, зуб за зуб”, що, однак, історично зустрічається в усіх народів на стадії їх родового розвитку. Це правило вимагає відплати (помсти), але за своєї неодмінності воно не має переви-

щувати нанесеного збитку. Поява таліону була одним із знаків переходу від дикості до варварства.

Правда, ще довго, вже в епоху цивілізації, такі обмеження і будь-які обмеження на норовливість могли сприйматися як порушення справедливості, як “природна справедливість”. Одне зі свідчень такого роду знаходимо в діалозі Платона “Горгій”, в якому софіст Каллікл прямо протиставляє природу людини закону і на цій підставі стверджує, що справжній людині все дозволено. Сократ так резюмує розуміння Калліклом природної справедливості: “Це коли сильний грабує майно слабшого, кращий володарює над гіршим і всемогутній стоїть вище немічного”. Сократ у полеміці з софістом захищає закон (закон держави), але при цьому, не промовляючи цього, виходить з іншого, ніж таліон, принципу рівності – золотого правила.

Але чи відновлюється справедливість у помсті, нехай навіть проведеній за строгими правилами? Адже зло, поміщене у вбивстві, не вичерпується загибеллю батька, воно – і в глибокому стражданні сина, і в найбільшій злій волі вбивці. Відшкодувальним вбивством тільки здійснюється помста. Очевидно, що справедливість повною мірою не відновлюється, оскільки нею не може бути послаблене страждання сина через смерть батька, не може бути пригнічена сама зла воля. Воля може змінитися лише у вільному розв’язанні, тобто самозміні. Відшкодувальне вбивство вбивці робить неможливим виправлення злої волі. Така логіка щодо рівності і справедливості ґрунтується на іншому типі морального мислення, в якому вимога “Не відповідай злом на зло”, якщо і не є пріоритетною, то принаймні має позитивний ціннісний сенс і значуща як вимога, в якій не рід або клан, а особа виступає етичним суб’єктом.

На місце таліону приходить нова етика, точніше право і моральність. Проте і в рамках розвиненого морального

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

78 Формування громадянської культури особистості школяра

мислення “Не судіть” вказує на те, що не тільки в цивілізованому суді, але й в оцінних судженнях можна прослідкувати елементи помсти. Стародавнє правило таліону не долається повністю золотим правилом моральності і заповіддю любові. Воно зберігається як одне з правил взаємин між людьми – на рівні стереотипу, відхилення, здорового глузду.

Головне ж полягає в тому, що з розвитком етичноправової свідомості справедливість перестає зводитися виключно до рівності, тим більше до рівності механічної – відтворення у відповідь усяких результатів, навіть необережних дій.

Зв’язок справедливості й рівності істотно уточнюється Дж. Ролзом, який розглядає справедливість як принцип соціальної організації. Він включає поняття “рівності/нерівності” у визначення справедливості. Справедливість виступає мірою рівності і мірою нерівності між людьми. Люди, безумовно, мають бути рівні в правах, і ця рівність має бути закріплена законом. Вони мають бути рівні при розподілі соціальних цінностей. Проте справедливою буде й така нерівність, коли прослідковується нерівний розподіл, який дає перевагу кожному.

Визначення справедливості Дж. Ролзом розпадається на два принципи: 1) кожна людина має володіти рівним правом відносно найбільш обширної системи рівних основних свобод, сумісних із подібними свободами для решти всіх людей; 2) соціальні й економічні нерівності мають бути організовані так, щоб від них можна було б розумно чекати переваг для всіх і доступ до становища і посад був відкритий усім.

Очевидно, що рівність не завжди і не для всіх виступає пріоритетом і є переважною. Так, рівність у соціальноекономічній сфері, якщо вона досягається ціною обмеження економічної активності та примусово низьким рівнем життя більшості громадян, не може вважатися благом.

Навпаки, нерівність у багатстві може бути основою компенсуючих переваг для кожної людини (наприклад, завдяки високому прогресивному податку, яким обкладається багатство), і тоді вона, звичайно, справедлива. Довший час цей принцип більшою чи меншою мірою є основою системи соціальної справедливості багатьох країн зі змішаною економікою (Канади, Нідерландів, Норвегії, Швеції та ін.). У певному відношенні такий стан речей близький до принципу справедливості, що був визнаний марксистами стосовно ідеального комуністичного суспільства: “Від кожного – за здібностями, кожному – за потребами”. Адже цим принципом справедливості також передбачалося, що люди отримують нерівну кількість благ, але принцип отримання цих благ рівно застосовується до кожного: “за потребою”. Відмінність полягає в тому, що перша частина формули ніби свідчить: “Від кожного (податків!) згідно з доходами”; а друга – “Кожному неімущому стільки, скільки суспільство може собі дозволити розподілити для забезпечення соціального мінімуму добробуту”.

Але за тих же умов така нерівність буде несправедливою стосовно багатих платників податків, якщо високий рівень компенсуючих переваг не буде мотивувати соціальноекономічну чи господарську активність тих, хто отримує ці переваги. Отже, співвідношення рівності й справедливості має бути уточнене: має рацію справедлива рівність у розподілі обов’язків і, відповідно, доступність справедливості всім людям; справедлива конструктивна нерівність – у розподілі благ.

Хоча ідея справедливості асоціюється насамперед із законом і, відповідно, з образом суворості (пор. вираз “Строгий, але справедливий”), як етична ідея, вона насамперед встановлює межу індивідуального свавілля. Справедливість, як вимога та обов’язок, – негативна. Вона протидіє егоїстич-

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

80 Формування громадянської культури особистості школяра

ним мотивам і утримує людину від спричинення шкоди, страждання іншій людині.

Справедливість вимагає поваги до прав іншої людини і, значить, не можна чинити замах на чужу особу та її власність. Варто зазначити, що посягання на власність полягають не тільки в її крадіжці або руйнуванні, але і в привласненні чи утримуванні знайденої речі, а також у тимчасовому користуванні власністю іншого без спеціального дозволу чи понад отриманий дозвіл. Посягання на особу полягають у нанесенні їй як фізичної шкоди, так і етичного засмучення й образи – прикрістю, неспокоєм, підозрою чи наклепом. До цього необхідно віднести також перекладання на інших власних турбот і обов’язків за допомогою насильства чи хитрощів.

Особливим видом порушення обов’язків є зрада, яка у філософсько-правовій думці отримала назву подвійної несправедливості, що має місце у випадках, коли хтось, вступаючи в угоду і переймаючи на себе відповідні зобов’язання, не просто порушує їх, але ще й використовує зумовлене угодою і правами особливе своє становище і завдає партнерові збитку саме в тому, в чому він повинен був його оберігати.

Принцип справедливості конкретизується в таких вимогах: “Не кривдь”, “Не шкодь”, “Не порушуй чужих прав”, що в позитивній формі можна виразити як вимога пошани, яка в одному з розгорнених варіантів звучить так: “Поважай ближнього, як самого себе, навіть якщо ти не можеш його любити, і не допускай, щоб його так само, як тебе самого, не поважали”. Ці вимоги конкретизуються в різних правилах, зокрема в етикеті, що регулює міжособистісні стосунки людей.

Конкретні правила етикетів загалом культурно та історично змінні. З кінця XX ст. багато традиційних правил етикету почали істотно змінюватися, можна говорити про складання нової етики, етикету, в основу якої покладені нові