derevyanko_kostiv_2011

хоч загалом ці результати вищі від тих, які були отримані нами та іншими дослідниками в процесі вивчення рівня громадянської культури старшокласників.

Результати досліджень показують: старшокласники значно краще володіють системою понять, що характеризують рівень раціонально-понятійного компонента їх громадянської культури. Очевидно, це пояснюється тим, що в процесі професійної підготовки вони вивчають достатньо об’ємні курси гуманітарних дисциплін (історії України та ін.).

Загалом, порівнюючи сучасні дослідження й результати подібних опитувань 15-20-річної давності, переконуємось у тому, що громадянська культура теперішньої учнівської молоді перебуває у стадії “трансформації”. Вона в цілому відображає особливості перехідного періоду, за якого тоталітарні стосунки ще практично мало допускають включення у реальні суспільні відносини елементів демократичного громадянського суспільства.

Процес виховання свідомого громадянина буде успішним насамперед завдяки чітким уявленням педагогів і батьків про те, на чому базуються закономірності формування громадянської культури особистості, ґрунтується взаємодія людини й громади, для життя в якій країні готуємо зростаюче покоління, які цілі переслідуємо і що для цього потрібно зробити.

Перебудова громадянського виховання, його вдосконалення в нових умовах мають бути визначені як перехід від імперативної до гуманістичної педагогіки, спрямованої на розвиток і саморозвиток особистості, перехід від монологічного до діалогічного спілкування як найважливіша умова і прояв переходу від диктату до взаємодії, від простого засвоєння інформації до розвитку свідомого мислення. Під таким мисленням у сфері формування громадянської культури розуміємо систематичне, послідовне включення шко-

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 182 Формування громадянської культури особистості школяра

лярів у систему громадянських відносин, тренування творчих, критичних знань і вчинків громадянської поведінки за допомогою проблемних запитань, поліваріантних відповідей, логічності й послідовності. Водночас це й свідоме вироблення навичок рефлексивного ставлення до свого Я, моральної і громадянської відповідальності.

Отже, в педагогічній теорії розроблено низку теоретичних положень, співзвучних запропонованому нами концептуальному підходу – реалізації системно-синергетичної моделі громадянської культури учнівської молоді. У теорії виділяються як необхідні елементи: просвітницька діяльність щодо засвоєння учнями суспільних норм і вимог до громадянської поведінки людини; використання різноманітних видів громадянської діяльності школярів, необхідність забезпечення мотиваційної діяльності та ін.

Проте через недостатню розробку теоретичних положень з питань формування громадянської культури школярів, відсутність цілісного розгляду структурного й функціонального визначення феномена “громадянська культура особистості” у практиці загальноосвітньої школи зовсім мало звертається уваги на необхідність спеціального засвоєння педагогами механізму реалізації громадянського вчинку, на системне й послідовне (відповідне учнівському віку) включення школярів у різноманітні види громадянських відносин тощо. Такі упущення й недоліки шкільної практики не сприяють ефективному вирішенню проблеми розвитку громадянської культури учнівської молоді.

3.2. Забезпечення соціально-педагогічних умов для реалізації системно-синергетичної моделі громадянської культури школярів

Як зазначено вище, під громадянським вихованням особистості розуміємо таку взаємодію вихователів (батьків, учителів, інших) та вихованців-учнів у їх спільній творчій діяльності, яка стимулює розвиток в останніх довершених громадянських якостей через забезпечення необхідних умов для ефективного функціонування механізму внутрішньої ціннісно-нормативної регуляції громадянської поведінки особи в процесі її різноманітних громадянських відносин.

Тому, аналізуючи соціально-педагогічні умови реалізації означеного нами концептуального підходу, зупинимося на конкретних складових цього функціонального механізму здійснення громадянського вчинку.

Найпершою умовою ефективного формування громадянської культури особистості є створення суспільного блага – домашнього, шкільного й позашкільного суспільного оточення дитини. Ідентифікаційне засвоєння громадянської мудрості поколінь забезпечує насамперед особистий батьківський приклад, зразок громадянської поведінки батька й матері, інших членів родини. Дитина має розвиватися у таких умо-

вах суспільного й сімейного блага, щоб всебічно задовольня-

лися й правильно формувалися основні життєво необхідні потреби особи. “Очищення суспільства від зла, неправди, несправедливості, беззаконня, насильства, негараздів тощо створить належні умови для правильного формування біологічних і соціально-економічних потреб особи, спричинить ефективне функціонування механізму ціннісно-нормативної регуляції її поведінки” [Костів В., 2000, 94].

У таких умовах доброчинного суспільного блага, сприятливого оточення, в яке потрапляє дитина, найкраще за-

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 184 Формування громадянської культури особистості школяра

своюються особистістю суспільні норми й правила громадян-

ської поведінки. Якщо ж дитина живе в матеріальних нестатках, якщо батьки випивають, якщо сімейний дім сприймається нею як клубок нерозв’язаних суперечностей, якщо комплекс негативних умов та обставин водночас накладається на тендітну психіку дитини, то зразу створюються негативні передумови для неправильного засвоєння особистістю суспільних громадянських норм та вимог, цінностей та ідеалів. У свою чергу, це тягне за собою порушення інших елементів у ланцюжку механізму ціннісно-нормативної регуляції громадянської поведінки людини.

Тому суспільство й держава має турбуватись насамперед про розвиток родини, природного осередку для задоволення особистісних потреб, для розвитку громадянських почуттів особистості. Як зазначав В. Сухомлинський, батьківська любов до дітей, їх взаємна відданість та вірність, честь сім’ї, її моральні надбання створюють першу колиску громадянськості: “Людина, не вихована належним чином у цій колисці, людина, низька в глибокому особистому, не може бути справжнім сином Вітчизни в громадському”

[Т. 1, 137]. Задовольняючи у сім’ї низку важливих природних потреб (в емоційному контакті з матір’ю, найріднішими людьми, в інстинкті самозбереження, у самовизначенні тощо), батьки піклуються про міцні корені наступного безпосереднього потягу дитини до інших людей, її доброго ставлення до всього живого й неживого, дбають про ефективне набування громадянських істин. “Від почуття любові й поваги до матері до священної готовності віддати своє життя боротьбі за Вітчизну – це стежинка, йдучи по якій, людина піднімається на вершину патріотичного бачення світу, патріотичної праці, патріотичного життя” [Сухомлинський В., т. 1, 139].

Характеризуючи забезпечення змісту цієї ефективної умови через родину, використаємо інші неповторні вислов-

лювання В. Сухомлинського: “Азбука патріотичного виховання полягає в тому, щоб утвердити в людській душі багате, яскраве, незабутнє дитинство, закарбувати в ньому образи рідної природи, які хвилювали б усе життя”; “У кожної людини повинен бути рідний куточок, який став незабутнім спогадом про найдорожче – без цього немає людини, ...немає свіжого вітерця, який живить непогасне полум’я любові до Вітчизни”; “Від почуття прив’язаності до рідного куточка – материнської колиски, верби, що схилилася над ставком, родючого поля – до розуміння історичних доль народів...”; “Джерела патріотичних почуттів і переконань будуть чистими і невичерпними за тієї умови, коли в сім’ї і в школі панує культ Матері й Батька, культ Дідуся і Бабусі...” [Т. 1, 131-150].

Створення належного суспільного блага – це не тільки матеріальне забезпечення. Це також наявність у родині домашньої історичної бібліотечки – книг про минуле України, про її вірних синів і дочок, про їх героїчну боротьбу за досягнення незалежності. На жаль, таких книг, кінофільмів мізерно мало зараз не тільки у домашніх бібліотеках і відеотеках, але й у шкільних чи сільських, районних чи обласних. Тому й замінюються ідеали зразків героїчної поведінки земляків, жителів рідного села, міста, району, області, країни зарубіжними бойовиками, в яких сцени насильства, грабунку, бездумного блукання “героїв”-чужоземців в інші країни, на інші планети стають ледь не нормою. Такими ж “нормами” у цих кіночи відеофільмах є втрата родинної честі, сімейна зрада, залишення сім’ї батьком, легковажність вступу в статеві стосунки й багато інших “громадянських доброчинностей”, які засвоюються чи не з дитячої колиски нашими співвітчизниками.

Створення суспільного блага – це можливість залучення школярів у різноманітні види громадської діяльності, не

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 186 Формування громадянської культури особистості школяра

формального розподілу громадських обов’язків, а забезпечення таких різноманітних їх видів і форм (пошуково-дослід- ницької діяльності про сучасне й минуле України тощо), які б природно включали свідомість і почуття школярів у причетність до теперішньої та майбутньої долі своєї Батьківщини.

Другою важливою умовою ефективного формування громадянської культури школярів є усвідомлення вихован-

цями норм доброчинної громадянської поведінки. Необхідно зазначити, що реально вся навчальна й виховна діяльність педагогів до цього часу й тепер зводиться до засвоєння учнями цього компоненту громадянської сфери особистості. У зв’язку з цим можемо констатувати окремі підходи у громадянському вихованні молоді. Пізнавально-розвивальний підхід (Л. Кольберг, вся “радянська” система виховання тощо) розглядає процес виховання як пристосування до чинних норм і стандартів. Тому громадянське виховання потребує постійного стимулюючого контролю за активністю особистості та її поведінкою. У цьому підході наголос робиться на вербальних методах педагогічного впливу, пізнанні особистістю норм громадянської поведінки. Розробляються різні варіанти програм громадянського виховання, в яких робиться наголос на роз’ясненні суспільних норм, організації громадянського діалогу, вдосконаленні етично-правової аргументації [Костів В., 2000, 94].

У навчально-розвивальному підході (Гевітц та ін.) переважають практичне навчання особистості, виконання певних соціальних ролей, взаємодія. Більшість фахівців намагається синтезувати ці підходи. Вчені звертають увагу на те, що розвиток громадянської культури не може бути наслідком пасивного сприйняття норм громадянської поведінки, він потребує активних форм навчання [Красовицький М., 1995, 197]. Тому в більшості випадків громадянське виховання ототож-

нюється з громадянською освітою, навчанням. Часто окремі категорії педагогічних працівників стверджують, що освіта сама собою забезпечує розвиток громадянської культури особистості, хоча відомі факти повністю спростовують це твердження. Громадянська освіта не обов’язково веде до громадянської культури. У цьому випадку громадянське виховання має здебільшого словесний, декларативний характер, а громадянська культура, поведінка особи постає “подвійною”, двоякою: на очах у всіх поведінка одна, а насправді – зовсім інша. У кінцевому результаті громадянськість не завжди є наслідком якогось особливого осмислення. Вона може виникнути на ґрунті певного досвіду, що дає життєва мудрість.

Тому ми схильні вважати, що в розвитку громадянської культури особистості навчальний (пізнавальний) компонент має переважати на ранніх етапах життєдіяльності людини. З активним включенням особи в сферу громадянських відносин поступово відпадає потреба викладати ази громадянськості через навчальний предмет.

Відомий філософ, літературознавець і критик 20-х років ХХ ст., особистий секретар М. Грушевського, М. Євшан (Федюшка) з цього приводу писав: “Обладовувати молодіж всякими теоріями: заповідями та поученнями або врешті “золотими думками” – се хиба, не педагогіка, а менторство, яке вбиває всяку самостійну думку і творить попихачів, а не громадян”. І далі: “Ні, виховувати громадянина, значить отворити його очі на все, що навкруги його діється, показати йому всю ту велику робітню, де кується доля громади і його разом з тим, дати йому відчути і вияснити той зв’язок, який існує поміж ним і громадою, а який з гори накладає на нього певні, означені самою природою обов’язки в заміну за права, що ними він користується; і коли він не “привілейований”, а відданий сам собі, на власні сили, він стане добрим громадянином: візьметься до праці і виробить в собі волю та

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 188 Формування громадянської культури особистості школяра

ініціятиву і покориться справедливости і витворить в собі характер, і здатний буде до саможертви для цілости, яка з свого боку дає забезпечення його індивідуальної екзис-

тенції...” [2001, 108].

Надзвичайно цінна ідея В. Струманського щодо практичної реалізації системи громадянського виховання учнівської молоді полягає у введенні у загальноосвітніх школах замість застарілих на сьогодні інституцій класних керівників спеціального виховного практикуму, котрий може прийти в розклад і зміст навчально-виховної роботи школи [1996, 126127]. На його думку, “такий виховний практикум має стати провідною організаційною формою систематичного, послідовного прилучення молоді до загальнолюдських цінностей і національних вартостей та вправляння у високій духовності, совісності, людинолюбстві тощо на засадах народної педагогіки й емпіричного виховного досвіду українців” [1996, 127].

Прикладами цього є введення в школах багатьох регіонів Росії таких практикумів і видання посібників для вчителів “Мой мир и я. Путь к единению” (1993). Подібні навчальні посібники (в основному, з основ моральних відносин) вже розроблялись й апробувались ще за радянських часів, внесли тоді свіжий струмінь, нові підходи в етичні бесіди класних керівників, вихователів (наприклад експериментальні посібники А. Шемшуріної, підготовлені для учнів

5-7 класів – М., 1984; Харків, 1985).

Така розробка й реалізація нормативного, з уведенням до навчального плану школи, навчально-виховного практикуму дозволить продумати систематичність, послідовність використовуваних методів і форм роботи, цілісно підходити не тільки до формування громадянської культури, а й до інших інтегральних властивостей особистості, що розкривають різнобічність й унікальність кожної окремої людини.

В умовах становлення й розбудови Української держави ефективним засобом емоційного впливу на виховання у школярів патріотичних почуттів можуть стати у навчальновиховному процесі уроки громадянськості. Називатись вони можуть по-різному: “Я – громадянин України”; “Наша мета – суверенна і незалежна, демократична, правова, соціальна Україна”; “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля” (Т. Шевченко); “В Україні наша доля, життя і майбутнє” тощо.

Завдання таких уроків:

розвивати почуття ідентифікації себе з українським народом;

виховувати готовність жити в Україні, зв’язати свою долю з її долею;

розвивати почуття любові до свого народу й України, відповідальності перед ними і вміння служити Батьківщині на шляху демократичного становлення;

формувати повагу до державної мови, символіки, національних святинь;

акцентувати увагу на потребі оволодіти вміннями цивілізовано відстоювати свої громадянські права та дотримуватись громадянських обов’язків;

поглиблювати свідоме засвоєння учнями знань, які сприяють розвитку когнітивного компонента патріотизму;

стимулювати розвиток гуманних якостей старшокласників тощо [Косарєва Н., 1996, 30-36; Пелло Ф., 2000, 23-26; Уайт П., 1997, 37-39; Чорна К., 2000, 125-131].

Під час таких уроків громадянськості старшокласники включаються в суспільні ситуації здійснення громадянських вчинків різних людей, задумуються, у чому ж причина нашого економічного нездоров’я, негативних суспільних явищ? Чому так повільно й важко здійснюються демократичні реформи? Чому демократія забезпечує гідне життя людям цивілізованого світу, а в нас катастрофічно зростає кількість

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ 190 Формування громадянської культури особистості школяра

зубожілих і знедолених? Чому те, що на Заході добре, в нас погано? Учитель поступово підводить юнаків і дівчат до висновку, що на всі “чому” є одна відповідь. Не реально заснути в тоталітарному суспільстві, а завтра прокинутись у демократичному. Формування правової демократичної держави в посткомуністичному просторі можливе лише на основі розвинутого громадянського суспільства, яке передбачає трансформацію громадянської свідомості, моральної, правової культури громадян. Саме через громадянське суспільство розвивалась більшість держав Західної Європи і США

[Чорна К., 2000, 127-128].

На уроці громадянськості учні усвідомлюють, що патріот нині – не той, хто говорить красиві слова про Україну, прикрашає дійсність, а той, хто бачить труднощі й помилки, нерозв’язані проблеми, розуміє суспільно-політичну ситуацію в державі й світі, готовий долати перешкоди.

Урок має активізувати учнів до громадянської діяльності, практичного оволодіння вміннями відстоювати свої громадянські права, бо від цього залежатиме їхнє майбутнє життя. Соціальний песимізм і політичний нігілізм, що склалися у більшої частини учнівської молоді, не можуть сприяти розвитку їх здібностей і отримувати в майбутньому гідне місце в розбудові ними української державності. Адже у випадку утвердження таких песимістичних настроїв, дистанціювання себе від державницької діяльності замість самореалізації своїх сутнісних сил, розкриття свого потенціалу їм доведеться після роботи підторговувати, виховувати чужих дітей, доглядати за хворими, сторожувати, вигулювати собак, щоб хоч якось звести кінці з кінцями.

Наведемо у цьому плані методичну розробку-фрагмент одного з таких уроків громадянськості, який успішно пройшов апробацію у загальноосвітніх школах Івано-Франків- щини.