derevyanko_kostiv_2011

уявлення про гідність особи та рівноправ’я жінки й чоловіка. Найбільш яскравим прикладом такого роду є обмеження й регулятиви стосовно “сексуального домагання”, під яким розуміються не тільки відкрито висловлені недоречні пропозиції сексуального характеру, але й знаки уваги, що прямо чи нишком робляться. У США, де ця проблема була осмислена й піднята всередині вісімдесятих років, пройшло з десяток судових розглядів за позовом жінок до своїх колег-чоловіків (як правило начальників), котрі використали службове становище в непристойних цілях. Більшість із цих позовів були задоволені (відомий один випадок позову чоловіка до жінкиначальника).

Отже, головне, що необхідне в реалізації принципу справедливості, це – раціональна повага достоїнства у взаєминах людей, у громаді. Це можна виразити й по-іншому: справедливість полягає у виконанні людиною своїх обов’язків, які можуть бути трьох видів: а) засновані на зобов’язаннях, що приймаються приватними чи юридичними особами при укладенні договору; б) зумовлені конституцією, яка декларує цивільні (громадянські) права, і відповідними законами, що їх закріплюють; в) зумовлені загальними моральними уявленнями про людську гідність і правом особи на пошану.

Обов’язки і права існують в єдності. Це означає, поперше: хто володіє правами, той володіє й обов’язками. Всякий обов’язок дає відповідне право; обов’язок таким чином ніби мотивується правом. При порушенні своїх закріплених законом і угодами прав К. може звернутися до М. з вимогою дотримувати обов’язки, а в разі ігнорування його прохань – у правоохоронні органи, головне призначення яких, як і державних органів, полягає в охороні прав громадян. Таким є дійсно правовий, демократично-ліберальний сенс тези про єдність прав і обов’язків людини.

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

82 Формування громадянської культури особистості школяра

Із безсумнівно вірного положення, що суб’єкт прав є водночас і суб’єктом обов’язків (і навпаки), може робитися неправильний висновок про те, що права людини визначаються його обов’язками – висновок, який був ключовим у радянській ідеології і соціально-правовій практиці. Як, імовірно, і в будь-якій іншій тоталітарній державі, обов’язки і права радянських громадян були визначені стосовно держави. Чиє положення в державній ієрархії було таким, що ним передбачалось широке коло обов’язків, той володів і ширшими правами (на отримання від держави соціальних цінностей). Ті, хто перебували внизу державної ієрархії (що не мали можливості як-небудь функціонувати на користь держави), володіли мінімальними правами, а по суті справи, були безправними. Відповідно, найбільш безправними були інваліди й божевільні, що постійно знаходилися в лікувальних установах, і поміщені в слідчі й пенітенціарні установи. У 20–50-ті рр., коли радянська держава була до того ж репресивною, їх доповнювала значна категорія громадян, “понижених у правах”, тобто “напівгромадян”.

Вимога недопущення несправедливості має ще інший, дуже важливий в етичному плані аспект: не допускати здійснення несправедливості відносно інших так само, як і відносно себе.

“Жодна участь стосовно іншого, ніяке співчуття до нього не може накладати на мене зобов’язання терпіти від нього образи, тобто піддаватися несправедливості”, – зазначав Шопенгауер, додаючи до цього, що активний опір індивіда, необхідний для захисту його прав і гідності і відповідний чужим зазіханням, не повинен розглядатися як несправедливість відносно зазіхача.

Таким чином, дотримання справедливості відносно інших припускає виконання своїх обов’язків. Справедливість же відносно себе припускає відстоювання власних прав.

Тому таке вище поняття справедливості, засноване на вимозі дотримання обов’язків, змістовно варто розширити так, щоб воно містило в собі, кажучи словами Мілля, “ідею особистого права, на підставі якого особа чи особи можуть пред’являти відомі вимоги стосовно інших осіб”.

Звідси можна зробити висновок про те, що терпляче перенесення несправедливості відносно себе, яке навіть не вміщується у відчутті власної ущемленості (приниженості), є потуранням злу, пасивним і непрямим сприянням злу. Проте, цей висновок має неоднозначні практичні наслідки. Що ж необхідно чинити у відповідь на несправедливість, коли відомо, що: а) “проти лому немає прийому”, б) злу безглуздо протиставляти зло, в) лиходій не відчуває звернених до нього закликів справедливості і добра. На таке запитання неможливо дати конкретну відповідь. Зрозумілою може бути думка, що відповідь справедливістю на несправедливість, пошаною на приниження, як і відповідь добром на зло, відновлює порушувану рівність, що сприяє підтримці етичного порядку. Відстоювання справедливості, як і інших чеснот, завжди виступає перед людиною у вигляді ситуативних, життєвих завдань, вирішення яких не має алгоритму, навіть у такій мінімальній їх частині, як збереження особою власної гідності. Виключно гідна поведінка людини в конкретній ситуації торжества злодійства деколи може бути достатньою для зупинки лиходія.

Якщо справедливість полягає у тому, щоб не порушувати чужих прав, і в тому, щоб не дозволяти іншим порушувати власні права, то постає запитання: що є переважним у ситуації конфлікту – заподіювати несправедливість чи терпіти її? Цю проблему поставив Платон вустами Сократа в діалозі “Горгій”: “Я не хотів би ні того, ні іншого. Але якби виявилося неминучим творити несправедливість або переносити її, я вважав би за краще переносити”.

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

84 Формування громадянської культури особистості школяра

Запропоноване Сократом вирішення цього запитання знаменувало істотний прогрес в етичній думці. Цим самим він показав можливість перенесення центру тяжіння в етичному міркуванні з поліса на особу. Проте в грецькій свідомості справедливість залишається співвіднесеною виключно із законом. Коли Сократ говорить: необхідно, щоб кожен найбільше остерігався, як би не зробити будь-яку несправедливість самому, розуміючи, що це заподіє йому багато зла, то суть зла вбачається саме в порушенні закону. Зробивши ж несправедливість, необхідно якомога швидше очиститись від зла і, проявивши мужність, прийняти покарання.

Сократ вимовляє важливі слова про те, що, приймаючи відповідне покарання, людина повинна “сама бути першим своїм обвинувачем” і своїм близьким. У цих словах можна було б побачити свідчення розуміння ролі совісті, муки якої засвідчують досконалість несправедливості. Але слово “обвинувач” згадане в буквальному розумінні: бути обвинувачем не в серці своєму, але на суді. І тому Сократ вимагає від того, хто вчинив зло, використати все своє красномовство: щоб злочин був до кінця викритий і тим самим винний, несучи покарання, позбавився від найбільшого зла – від несправедливості.

Вчинити несправедливість, за Сократом, це – зло, але не найбільше. Велике ж і перше зло полягає в тому, щоб учинити несправедливість і залишитися безкарним. Утримуючись від несправедливості, людина, за Сократом, набагато більше шкодить своєму недругові, ніж чинячи опір спричиненню ним несправедливості собі. Дати ворогові можливість заподіяти собі несправедливість, а потім ще й приховати – це означає сприяти тому, щоб він був засуджений на муки в загробному світі. Ганьбу ж і побої потрібно переносити спокійно, адже гідній і відданій чесноті людині від них нічого поганого не трапиться. Набагато важливіше не заподіювати самому

несправедливості іншим і тим самим затверджувати свою добрість.

Християнська етика дає ту ж відповідь на сократівську дилему: замість вчинити несправедливість, краще самому випробувати її. Проте в християнській етиці справедливість відрізняється від милосердя і позитивно пов’язана з нею: справедливість виводиться з милосердя, або співчуття. В індивідуальному виборі особи справедливість опосередковується милосердям.

Таким чином, справедливість є в основі здійснення громадянських вчинків суб’єкта, прояву його громадянських якостей та громадянської спрямованості особистісних якостей і вчинків людини.

Як основа ціннісного самовизначення особистості в процесі формування якостей її громадянської культури, справедливість виступає критерієм прояву всіх інтегративних якостей, що розвиваються в той чи інший бік (процеси інтеріоризації/екстеріоризації зовнішнього і внутрішнього) на рівні трьох підсистем цілісної системи громадянської культури людини, в тому числі й громадянської спрямованості особистості.

Серединною основою громадянської спрямованості лю-

дини виступає патріотично-націоналістична спрямованість.

О. Картунов зазначає: “Надзвичайно важливо, щоб націоналізм не перетворився на ідола, не був предметом обожнювання, поклоніння й жертвоприношення. Але так само важливо, щоб націоналізм не видавався за кровожерливого монстра, джерело й уособлення зла і нещастя. Термін “націоналізм” не повинен сприйматись як найвища оцінка чи найбільша похвала, але він має перестати вживатись як негативний стереотип, ярлик, лайливе слово або страховище” [1996, 744].

Не випадково, на думку представників критичного підходу (критичного етнополітичного мислення) до трактування

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

86 Формування громадянської культури особистості школяра

поняття “націоналізм” (Н. Гехард, Г. Дейвіс, О. Картунов, Т. Нерні, Дж. Сорос, У. Сульцбах та ін.), цей термін має стати нейтральним. Зокрема, Г. Дейвіс так розмірковує: “Зрештою, націоналізм можна вважати або добрим, або злим, або ні добрим, ні злим, або і добрим, і злим водночас”, а тому, на його думку, було б більш доцільним вважати націоналізм нейтральним явищем. Н. Гехард використовує цей термін у нейтральному сенсі: “націоналізм не означає ні негативний феномен, ні “революційний”, в розумінні позитивний” [Картунов О., 1996, 744].

Як і в інших складових загальної культури людини (будь-яких: у темпераментальній, адаптивній, креативній, моральній, естетичній, фізичній, політичній тощо), категорія “спрямованість” у громадянській культурі також не має нести оціночного судження. Одним із принципових відмінностей у концептуальній моделі громадянської культури особистості є “заперечення ціннісних критеріїв і орієнтацій, притаманних позитивному, негативному та дуалістичному підходам”. О. Картунов зазначає стосовно використання поняття “націоналізм”: “Цей термін має стати нейтральним, таким, як, скажімо, “ядерна енергія”, яку можна використати і на благо (атомні електростанції, криголами тощо), і на зло (Хіросіма і Нагасакі), а невміле чи недбале поводження з нею може призвести до катастрофи (Чорнобиль)” [Картунов О.,

1996, 744].

Погоджуючись із цими положеннями, охарактеризуємо чотири види громадянської спрямованості: шовіністичну ,

Шовінізм – своєрідна проекція "своїх" цінностей на "чужі", цінностей "своєї громади" на "чужу громаду" (пор. присл.: "Своя сорочка ближче до тіла"), сформованість стереотипів, суспільної думки в дусі ворожнечі до "чужих" етносів, народів; проповідь національної виключності одних націй і цькування інших, що перетворюється в розпалювання ворожнечі між народами й країнами, у відповідне насильство; найчастіше шовіністичні настрої в теорії і практиці властиві панівним

націоналістичну , патріотичну , космополітичну .

Повний варіант спрямованості громадянських дій-став- лень і громадянських якостей особистості виглядає таким чином:

шовіністична спрямованість (шовінізм великодержавницький представників панівної нації; панівній нації є що втрачати, тому її представники агресивно ставляться до інших членів громади, етносів, націй); у запропонованій вище коловій моделі – це спрямованість найближче до центру (ядра);

верхам – представникам країн-імперій чи країн, штучно об’єднаних у результаті імперіалістичних воєн, хитрої дипломатичної політики тощо на противагу природним об'єднанням країн, зацікавлених у своєму національно-державницьому, суспільно-політичному та соціально-економічному процвітанні в умовах добровільно поєднаних співтовариств, союзів.

Націоналізм – це визнання цінностей нації, національної культури, національних інтересів, прагнення нації, національної еліти до досягнення основної ідеї – створення національної держави та відстоювання і захист інтересів її громадян; у багатьох ситуаціях патріотичні прояви націоналіста переходять у проповідь зверхності національних інтересів над соціальними, проголошення національної нетерпимості, розпалювання національної ворожнечі, у цьому випадку проявляються дві форми – великодержавний шовінізм панівної нації і місцевий націоналізм пригнобленої нації.

Патріотизм – любов до батьківщини, до свого народу, відповідальність за долю вітчизни, готовність служити її інтересам. Патріот – людина, яка любить свою батьківщину, йде на подвиг за неї, віддана своєму народові, його найкращим демократичним традиціям. Розрізняють три різновиди патріотизму: 1) етнічний патріотизм ґрунтується на почутті власної причетності до свого етносу, його мови, культури й історії; 2) територіальний патріотизм ідентифікується з певною місцевістю, ландшафтом, кліматом; 3) державний патріотизм як головна мета виховання в дітей державницького, громадянського світогляду [Енциклопедія освіти,

2008, 633].

Космополітизм – теорія, що пропонує байдуже ставлення до вітчизни і свого народу, обстоює необхідність заміни національного громадянства світовим. Космополіт – громадянин світу, прихильник космополітизму. Людина позбавлена почуття патріотизму, відірвана від інтересів своєї батьківщини, чужа своєму народові.

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

88Формування громадянської культури особистості школяра

уморальній культурі такий рівень відповідає егоїстичній спрямованості особи;

націоналістична спрямованість особистості (націоналізм місцевий, територіальний; тут проявляється іноді й шовіністичне, нетерпиме ставлення до інших націй, народностей, членів громади з боку містечкової (“князівської”) панівної верхівки, якій також є що втрачати, тому вона діє за принципом “розподіляй і володарюй”, маніпулюючи іноді патріотичними почуттями з метою втілення своїх шовіністичних інтересів, позицій, і патріотичне протестне ставлення до нації панівної з боку пригнобленої нації – в імперських країнах); спрямованість у коловій моделі ближче до середини (після шовіністичної);

у моральній культурі це відповідає індивідуалістичній спрямованості суб’єкта;

націонал-патріотична спрямованість (націоналізм і патріотизм місцевий і патріотизм державницький); серединний варіант спрямованості у коловій моделі (це територіальний патріотизм, ідентифікується з рідним краєм – місцевістю, ландшафтом, кліматом тощо в поєднанні з державницьким, етнічним патріотизмом); особа, яка не любить свою рідну домівку, свій рідний край – свою батьківську вітчизну, ніколи не буде любити й обстоювати інтереси Вітчизникраїни;

у моральній культурі це відповідає індивідуалістичноколективістичній спрямованості суб’єкта;

патріотична спрямованість (державницький патріотизм, ідентифікується, в основному, з країною, державою); спрямованість у колі назовні;

у моральній культурі це відповідає колективістичній спрямованості особи;

космополітична спрямованість громадянських дійставлень і громадянських якостей особистості (ігнорування

патріотичного ставлення до вітчизни і свого народу, обстоювання заміни національного громадянства світовим); найбільша спрямованість у коловій моделі назовні;

у моральній культурі такий варіант відповідає альтруїстичній спрямованості особи.

Звичайно, істина завжди знаходиться посередині. Тому патріотично-націоналістична спрямованість найкраще відображає сутність громадянської спрямованості особистості. Як зазначає К. Чорна в енциклопедичній статті про патріотизм, це такий “суспільний моральний принцип діяльного ставлення до свого народу, що віддзеркалює національну гордість і любов до вітчизни, громадянську відповідальність за її долю, а також емоційне підпорядкування особистістю свого життя спільним національним інтересам і виявляється в готовності служити Батьківщині й захищати її від ворогів”.

Вона виділяє декілька його характерних проявів: 1) один із перших обов’язків і найпочесніших почуттів, те, чим патріот віддячує державі за те, що вона робить для нього, а держава для сучасної людини є сукупністю громадянських інституцій, від яких людина отримує безпеку та умови для досягнення благополуччя; 2) прагнення культивувати в собі почуття, волю й життєві настанови в руслі патріотичної самосвідомості, творчо стверджувати в собі духовне життя свого народу – сприйняти українську мову й історію, українську державність і правосвідомість, українське світосприймання, пісню, літературу й соціонормативну культуру як свої власні; 3) встановлення на ділі взаємодії й духовної спільності народу – об’єктивної духовної єдності всупереч відходу з життя поодиноких суб’єктів та зміні поколінь; 4) любов до Батьківщини об’єднується з вірою в неї, з переконанням щодо її покликання, з упевненістю у її грядущому розквіті; вірити в Батьківщину може той, хто живе нею, разом з нею і заради неї, хто поєднав з Україною джерела своєї творчої волі й

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

90 Формування громадянської культури особистості школяра

свого духовного самопочуття; 5) любити свій народ і вірити в нього не означає закривати очі на його слабкості, недосконалість, а можливо й вади; 6) національна гордість не повинна вироджуватися в тупу зарозумілість, примітивні лестощі і нерозсудливе навіювання народу манії величі; 7) критика патріота – любовна, стурбована, животворяща, виховна, творча навіть тоді, коли вона гнівна; 8) за таких умов ми всі – одне ціле, всі набутки нашої батьківщини є єдиними для всіх нас і духовна самотність людини відходить на задній план, поступаючись місцем національному єднанню та єдності”

[Чорна К., 2008, 633].

Отже, блок громадянської спрямованості особистості – ще один крок до знаходження людиною своєї природної сфери громадянського самовизначення. Громадянська спрямованість особистості передбачає в своєму векторі: 1) вузькоегоїстичну, шовіністичну спрямованість (у запропонованій на с. 58-59 коловій моделі вона направлена повністю всередину, на явища свого власного суб’єктивного світу, своєї громади), відповідно, таку людину називаємо “шовініст”; 2) націоналістичну спрямованість (націоналіст); і 3) патріотичну спрямованість (патріот) як нейтральні види громадянської спрямованості, серединним її варіантом є націонал-патріотична спрямованість (націонал-патріот); 4) космополітичну спрямованість громадянських дій-ставлень і громадянських якостей (спрямованість у колі на світ зовнішніх об’єктів – космополіт).

1.5. Можливості впровадження системно-синерге- тичної моделі громадянської культури людини

Окреслимо декілька загальних положень, які стосуються впровадження означеної моделі громадянської культу-