derevyanko_kostiv_2011

що становлять „базову культуру особистості” як орієнтир сучасної освіти [Газман О., 1989]. Із позицій культурологічного підходу (В. Біблер та інші) розробляються конкретні навчальні курси.

Розглянемо концептуальні положення окремих авторів, як найближче підійшли до трактування як загальної культури, так і культури особистості. У цьому аспекті цікавою є концептуальна модель загальної системи дії людини Т. Парсонса.

Американський соціолог Т. Парсонс [1997] уявляв соціальний світ у поняттях людських ідей-норм, цінностей, комунікації значень, символів, інформації та ін. В основі його концепції покладена ідея системи (за аналогією з біологічним організмом – “живою системою”) як сукупності взаємопоєднаних частин, яка не зводиться до простої суми. Це дало йому змогу поєднати уявлення про суспільство як відносно незалежне утворення, що має власні правила розвитку з уявленнями про вибірковий характер діяльності індивідів, результатом якої і є суспільний устрій [Ірхін Ю.,

2006, 27].

Т. Парсонс надавав перевагу терміну “дія”, ніж “поведінка”, оскільки його як теоретика цікавили насамперед не моменти поведінки як такі, а їхні зразки, процес утворення стійких сукупностей моментів поведінки, його результати і механізми, що управляють цим процесом. Дія утворюється зі структур і процесів, за допомогою яких індивід формує інтенції і більш-менш успішно застосовує їх до конкретної ситуації. Виділена ним загальна модель дії, названа Т. Парсонсом “одиничним актом” [Ірхін Ю., 2006, 27], розуміється як узагальнена модель будь-якої дії людини, взятої в її суттєвих рисах. Ця модель включає в собі: 1) діючу особу (actor) – людину, наділену прагненням діяти, котра має певні цілі і здатна описати способи їх досягнення;

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

22 Формування громадянської культури особистості школяра

2) ситуаційне оточення – змінні та незмінні чинники оточення, стосовно яких спрямована дія і від яких вона залежить (оточення характеризують певні числа соціальних, культурних і фізичних чинників, які роблять можливим існування дії та обмежують простір вибору).

Він розробив схему AGIL (абревіатура, утворена від англійських слів adaptation, goal attainment, integration, latency, що, зазвичай, не перекладається українською мовою і використовується в оригінальному звучанні – “ейджіл”) для використання на всіх рівнях своєї теоретичної системи [Рітцер Дж., 2002, 119]. Згідно з його положеннями, існує інваріантний набір чотирьох функцій, необхідних (характерних) для всіх систем: адаптація (А), ціледосягнення (G), інтеграція (I) і латентність (L), або відтворення (підтримка) ціннісного зразку (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Структура загальної системи дії (за Т. Парсонсом)

Т. Парсонс представляв соціальну підсистему (функцію інтеграції – I) як складову частину більш загальної системи соціальної дії. Іншими її складовими, які водночас виступають окремими системами, є культурна (функція відтворення ціннісного зразка – L), особистісна (функція ціледосягнення – G) та поведінкова (функція адаптації – A) підсистеми: поведінковий організм – це система дії, яка виконує функцію адаптації, пристосовуючись і змінюючи зовнішній світ; система особистості виконує функцію ціледосягнення, визначаючи системні цілі і мобілізуючи

ресурси для їх досягнення; соціальна система бере на себе функцію інтеграції, контролює системні елементи; система культури виконує функцію підтримки ціннісного зразка, постачаючи агентів нормами і цінностями, які мотивують їх до дії.

Кожна з цих підсистем загальної системи дії трактується стосовно інших трьох підсистем як компоненти її середовищного оточення.

Культуру (культурну підсистему) Т. Парсонс розглядав як одну з найважливіших суспільних домінант розвитку і чинник постійної присутності. Розкриваючи культурні й соціальні підсистеми, він вважав, що хоча всі людські співтовариства “культурні і володіння культурою є невід’ємним критерієм людського суспільства, хоча культура емпірично фундаментальна для суспільства, в теоретичному плані вони принципово відмінні. Система культури є новим рівнем абстракції. Соціальна система не є система культурних стандартів, вона взаємодіє з ними так само, як взаємодіє з фізичними і біологічними умовами” [Парсонс Т., 1997, 13, 39]. Саме тому культура часто впливає на суспільство не прямо, а опосередковано, наприклад через систему цінностей чи культуру-етику відповідної галузі людської діяльності. Т. Парсонс визначає систему культури як структуровану упорядковану систему символів, що служать для агентів орієнтирами, інтерналізованими аспектами системи особистості та інституціоналізованими зразками в соціальній системі. Через свій багато в чому символічний і суб’єктивний характер культура легко передається від однієї системи до іншої, а за допомогою навчання та соціалізації – від однієї системи особистості до іншої.

За Т. Парсонсом, за культурною підсистемою закріплюється в основному функція збереження і відтворення зразка, так само як і творчого його перетворення. Культурні

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

24 Формування громадянської культури особистості школяра

системи складаються навколо комплексів символічних значень – кодів, на основі яких вони структуруються, умов їх використання, збереження та зміни як частин системи дії. Особистості індивіда відводиться головним чином виконання функції ціледосягнення. Особистісна підсистема – це головний виконавець процесів дії, а значить, втілення культурних принципів і приписів. На рівні винагороди в смислі мотивації головною метою дії є забезпечення особистісних потреб чи задоволеність особистості. Поведінковий організм трактується як адаптивна підсистема, як зосередження основних можливостей людини, на які спираються інші підсистеми. У ньому містяться умови та основні механізми отримання й обробки інформації в центральній нервовій системі і механізм рухомої реакції на вимоги фізичного середовища. Координаційна, інтегративна функція приписується автором переважно соціальній підсистемі (проблеми соціальної взаємодії).

В аналізі взаємовідносин між цими підсистемами дії, а також між ними та середовищем дії важливо враховувати явище взаємопроникнення. Т. Парсонс наводить такий приклад: набутий шляхом навчання зміст досвіду (в одній підсистемі) систематизується і зберігається в апараті пам’яті індивіда (в іншій підсистемі). Межа між будь-якою парою систем дії становить деяку “зону” структурних компонентів, які можуть теоретично розглядатися як приналежні обом системам, а не одній із них. Завдяки цим зонам може здійснюватися процес взаємообміну між системами. Соціальні системи – це системи, утворені станами і процесами соціальної взаємодії між діючими суб’єктами [Ірхін Ю., 2006, 29].

Умовно до чотирьох підсистем можна застосувати чотири типи незалежних одна щодо іншої змінних: норми, цінності, колективи та ролі. Цінності займають провідне

місце в тому, що стосується виконання соціальними системами функції збереження і відтворення зразка, оскільки вони є не що інше, як уявлення про бажаний тип соціальної системи, які регулюють процеси прийняття суб’єктами дії певних обов’язків. Норми, основна функція яких – інтегрувати соціальні системи – конкретні й спеціалізовані стосовно до окремих соціальних функцій і типів соціальних ситуацій. Вони не тільки включають елементи ціннісної системи, конкретизовані стосовно відповідних рівнів у структурі соціальної системи, але й містять конкретні способи орієнтації для дії у функціональних і ситуативних умовах, специфічних для певних груп і ролей. Колективи належать до числа тих структурних компонентів, для яких найбільше важлива функція ціледосягнення (Т. Парсонс вважав, що колективи мають мати певний статус членства, а всередині групи має бути диференціація її членів за статусами і функціями).

Зважаючи на предмет нашого дослідження, проаналізуємо детальніше також і підсистему особистості, якій Т. Парсонс віддає певну незалежність: “Незважаючи на те, що основний зміст структури особистості виходить із соціальних систем і культури шляхом соціалізації, особистість постає незалежною системою через відносини з власним організмом і неповторність власного життєвого досвіду; і це не просто побічне явище”. Особистість визначається як організована система орієнтації і мотивації до дії індивідуального агента. Основним елементом особистості, за Парсонсом, є “потребова диспозиція”. Т. Парсонс і Е. Шілз визначали потребові диспозиції як “найважливіші елементи моти-

вації до дії” [Parsons T., Shils E., 1951, 113]. Вони відрізняли потребові диспозиції від спонукань, що становили вроджені тенденції – “психологічну енергію, яка робить дію можливою”. Іншими словами, спонуки є більше частиною

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

26 Формування громадянської культури особистості школяра

біологічного організму. Потребові диспозиції постають як “ті ж тенденції, коли вони мають не вроджений характер, а набуваються в процесі дії як такої” [Parsons T., Shils E., 1951, 111]. Інакше, потребові диспозиції є спонуки, сформовані соціальним оточенням.

Потребові диспозиції спонукають агентів до прийняття або заперечення об’єктів зовнішнього середовища або до пошуку нових об’єктів, якщо доступні недостатньо задовольняють потребовим диспозиціям. Парсонс розрізняв три основні типи потребових диспозицій: 1) спонукає агентів до пошуку в соціальних відносинах любові, схвалення і т. ін.; 2) включає засвоєні цінності, що схиляють агентів дотримуватись різних культурних норм; 3) рольові очікування, завдяки яким агенти дають і отримують адекватні відповіді. Цей опис показує дуже пасивний образ агентів. На них або впливають спонуки, в яких головує культура, або, що більш звично, їх формує комбінація спонук і культури (тобто потребові диспозиції). Таке пасивне наділення образу агентів усвідомлював і сам Парсонс, утверджуючи в деяких інших місцях, що він не мав на увазі, що “цінності особистості цілком становлять інтерналізовану культуру” або просто строге дотримання правил і законів. При засвоєнні культури людина здійснює творчі зміни, але новий аспект не є аспектом культури

[Parsons T., Shils E., 1951, 72].

Позитивною стороною розглянутого системного підходу Т. Парсонса є те, що він пропонує постійно враховувати роль культурної підсистеми як невід’ємного чинника соціального розвитку суспільства і розглядає її взаємозв’язок з іншими підсистемами в рамках загальної теорії соціальної дії. В той же час, на думку різних авторів, він надто формалізує і певною мірою применшує роль культури, зводячи її лише до однієї, хоча й базової підсистеми.

Так, культура, на думку Ю. Ірхіна, не зводиться тільки до підсистеми, вона характеризується якістю всеприсутності

івсепроникнення у всі системи дії та поведінки, виступає в образі орієнтирів, системи цінностей, стилів, зразків і домінант соціального розвитку, або постійно відтворюваних у своїй основі, або змінюваних, що неминуче веде до серйозних суспільних трансформацій [Ірхін Ю., 2006, 31]. Психолог А. Болдуїн зазначає: “Парсонсу в своїй теорії не вдається наділити особистість розумним набором якостей чи механізмів, окрім потребових диспозицій, і він створює собі труднощі, не наділивши особистість достатніми характеристиками і достатнім числом різних механізмів для здатності функціонування”. Дж. Рітцер звертає увагу на те, що інтерес Парсонса до інтерналізації як особистісної сторони процесу соціалізації, успадкований ним від Е. Дюркгейма та З. Фройда, відображає пасивність системи особистості [Baldwin A., 1961, 186; Рітцер Дж., 2002, 128]. У підкресленні значущості інтерналізації та суперего проявилась парсонівська концепція системи особистості, яка має пасивний характер і контролюється ззовні [Рітцер Дж., 2002, 128].

Загалом, оцінюючи концептуальну модель Т. Парсонса, незважаючи на те, що він передбачав в аналізі взаємовідносин цих підсистем зовнішнє середовище дії, в його положеннях мало спостерігається зв’язку між ними, слабо враховане явище їх взаємопроникнення, особливо в аспекті безпосереднього функціонального взаємозв’язку підсистем культури та особистості.

Інший представник культурно-психологічного підходу, американський психолог Д. Мацумото [2002], визначає куль-

туру як динамічну систему правил, експліцитних та імпліцитних, встановлених групами з метою забезпечення свого виживання, включаючи установки, цінності, уявлення, норми

імоделі поведінки, спільні для групи, але реалізовані різним

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

28 Формування громадянської культури особистості школяра

чином кожним специфічним об’єднанням всередині групи, що передаються з покоління в покоління, відносно стійкі, але здатні змінюватися з часом [2002, 31]. Автор оновленого другого видання своєї фундаментальної книги зазначає, що “культура – такою ж мірою індивідуальний, психологічний конструкт, як і соціальний”. Тому певною мірою “культура існує і в кожному з нас індивідуально, і як глобальний, соціальний конструкт” [2002, 34].

Визнаючи, що “культура – це психологічний конструкт, наші засвоєні ментальні програми”, – він стверджує, що ми можемо відмовитися від використання окремих традиційних підходів у розумінні культурних відмінностей серед людей (наприклад від використання понять раси і національності), адже важливим аспектом людей є їх основоположна психологічна культура, а не колір їх шкіри чи громадянство, зазначене в паспорті [2002, 405, 406]. Проте, Д. Мацумото не зміг відійти від традиційного відмежування культури та рис особистості. На його думку, існують важливі відмінності між нашим визначенням культури й тим, що традиційно приймають за особистість: 1) культура – це конгломерат атрибутів, які поділяються іншими членами культурної групи, що не обов’язково істинно для рис особистості, які стосуються індивідуальних відмінностей; 2) стійкість, яка визначена успадкованістю освіти та передачею культурних цінностей і моделей поведінки з покоління в покоління (подібна безперервність не обов’язково вірна для рис особистості); 3) культура – це макропоняття, соціальний феномен, вона існує не тільки в кожній окремій людині, але й як соціальний феномен, ярлик, що зображує запрограмовані паттерни життя, які ми засвоїли і до яких звикли; культура живе власним життям, підкріплюючи моделі поведінки, на які вона впливає; ця поведінка потім зворотно живить соціальний ярлик

Н. ДЕРЕВ’ЯНКО, В. КОСТІВ

30 Формування громадянської культури особистості школяра

характеру навчання і способів реагування на умови зовнішнього середовища [Мацумото Д., 2002, 331-332].

За його переконанням, якщо ми “визнаємо вплив культури на поведінку, перед нами постають неймовірні завдання і можливості”. Тому, якщо “нам удасться сформувати таке розуміння відносин між культурою та особистістю (а також і біологією), яке допускало б існування універсальних та індигенних аспектів особистості, то ми зможемо обґрунтувати й відповідні наукові концепції особистості, що включатимуть таке співіснування, а також розробити методи її вивчення”. І завданням подальших досліджень повинно стати вироблення концепції, яка б поєднувала обидва ці погляди на основі визначення відносної значущості з одного боку – біологічних, а з іншого – культурних факторів в організації особистості [Мацумото Д., 2002, 332, 333, 407].

Виникла необхідність детальнішого теоретичного обґрунтування змісту поняття „культура особистості”, її складових компонентів. Для того щоб створювати повноцінні умови для становлення, розвитку й формування базової культури особистості, необхідно вивчити цей феномен у всіх його складових елементах, визначити вікові особливості й етапи її становлення. Необхідне насамперед теоретичне обґрунтування концептуальної моделі процесу формування загальної культури особистості, з’ясування основних показників і критеріїв її сформованості та можливості реалізації означеної моделі в сучасній психолого-педагогічній практиці.

Використовуючи системний підхід у побудові концепцій особистісного розвитку (В. Афанасьєв, І. Бекеш-

Л. Орбан-Лембрик, В. Станкевич, Д. Узнадзе, ін.), формуванні базової культури людини, ми спирались на ґрунтовні