10. Погляди т.Г Шевченка на культурно-історичний розвиток українського народу.

Серед київських інтелектуалів, що об'єднались у Кирило-Мефодіївському товаристві, особливе місце посідав Тарас Шевченко. За життєвими орієнтаціями й уподобаннями, рівнем культури й освіти він органічно вписувався в коло своїх ідейних спільників.

Він — не селянин, але й не дворянин, він не може повернутись до свого минулого, але й не здатний забути чи заперечити його. Саме це зумовлює вибір ним ролі посередника, поета-пророка, який, з одного боку, не є селянином, але прибирає на себе функцію репрезентанта духовних цінностей народу, носієм яких було передусім селянство. З іншого боку, своєю творчістю він звертається до вищих кіл суспільства, але сам не стає часткою їх. Це стає можливим завдяки повному ототожненню себе з Україною. Принциповий антропоцентризм, притаманний світосприйняттю Шевченка, зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особистості. Для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього — це екзистенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Тим-то образ України, яким вимальовується він у поетичному доробкові Шевченка, утворив на емоційному, чуттєвому рівні те підґрунтя, що зумовлювало і в його час, і в подальшому спрямування й інтелектуальних теоретичних зусиль у галузі розробки філософії української Ідеї.

Головними опорними символами поетичної творчості Шевченка, на думку багатьох дослідників, виступають "слово" (національна культура), "слава" (культурно-національна спадщина) і "правда" (загальнолюдська мета-ідеал). Через усю творчість поета проходять також такі поняття-архетипи, як "воля", "доля" (передусім важка й нещаслива, "зла доля"), "надія" та ін.

11. Наукова та культурна діяльність м.Грушевського.

Михайло Грушевський заявив себе ідеологом та ініціатором відродженського руху в Україні. Саме цей видатний учений та творець концепції національної історії на переломі століть збагатив і примножив український національний рух цінними положеннями про шляхи розбудови національної науки, культури й освіти, конкретизував і доповнив питання про роль національної ідеології в контексті творення модерної української нації.

М. Грушевський розробив концепцію українського культурно-духовного відродження, програмним стержнем якої стала реалізація завдань формування української нації та залучення до національного руху широких верств українського суспільства. Вона була цілком конкретною та реальною для доби на рубежі століть і зводилася до таких концептуальних положень: формування національної самосвідомості, поширення видавничої справи, засвоєння мови, створення національної школи, поширення освіти, розвиток літератури та літературного процесу в Україні. Вирішальним контрапунктом, що сформулював і науково обґрунтував методологічні основи національного відродження в Україні, стала історична схема М. Грушевського. Нова наукова концепція України, яка доводила безперервність історичного буття українського народу, озброїла його наймогутнішою інтелектуальною зброєю – законним історичним правом на власну мову, історію, культуру і державність.

Науково-організаційна діяльність М. Грушевського в НТШ та УНТ свідчила про зміцнення основ духовності української нації, піднесення наукою її національної самосвідомості. Його наукові розвідки з української історії, етнографії, археології, літератури, опубліковані в періодичних та серійних виданнях товариств, фактично стали історичною метрикою українського народу, одним з основоположних компонентів формування національної ідеології. Видавнича діяльність М. Грушевського в НТШ й УНТ справила значний вплив на активізацію та консолідацію науково-культурного життя на порізнених державними кордонами українських землях, привела до піднесення національної самосвідомості українського народу, засвідчила перед усім світом самобутність української науки та літератури. Очолюючи ці два епіцентри української науки, львівський професор значно розширив коло науковців, які займалися вивченням різних ділянок українства, одночасно закладаючи міцне наукове підґрунтя для українського відродження на подальші десятиліття.

Вістря культурно-освітньої діяльності М. Грушевського у галицьку добу було спрямоване на пропаганду національної ідеї, яка зуміла консолідувати українську націю для вирішення насущних завдань культурно-духовного відродження шляхом організації шкіл та освітніх установ, підготовки науково-педагогічних кадрів, поширення освітніх знань, розбудови національної культури, пропаганди широкої просвітницької діяльності. Співпраця вченого з культурно-освітніми організаціями Галичини – Учительською Громадою та Краєвим Шкільним Союзом служить яскравим прикладом боротьби за відродження національної школи та розвиток освіти серед широких верств українського населення.

Таким чином, М. Грушевський прислужився українському національному відродженню. На рубежі ХІХ – ХХ ст. він став провідником ідей духовної модернізації українського суспільства, дбав про перетворення його на єдину націю, формулював і розробляв основні концептуальні положення програми українського культурно-духовного відродження. Тривала й послідовна практична академічна, наукова, видавнича та культурно-освітня діяльність історика в цьому напрямку позитивно вплинула на розвиток національно-культурного життя української нації в ХХ ст., відіграла вагому роль у створенні передумов для соборності та державності України