20. Релігія в духовній спадщині людства.

Релігія — це невід'ємний елемент духовної спадщини людства. Незалежно від ставлення до релігії, кожній освіченій людині необхідно орієнтуватися в релігійно-церковних питаннях як доктринального, так і практичного характеру.

Сучасна культурологія, виступаючи духовною аналітикою сьогодення, не може ігнорувати духовний досвід релігії, її уявлення про Бога, світ і людину, його діалектику вічного і сьогоденного, органічний зв'язок зі священними книгами релігій. Тут необхідним є й аналіз релігійного мислення, яке у релігієзнавстві виявляє свою методологічну значущість.

Звернення до розгляду духовних цінностей релігії зумовлене потребою вироблення нової парадигми пояснення сутності людини, її місця та ролі в суспільстві, мотивів поведінки людини в сучасному світі, де одним із значущих чинників є релігійний. Ця проблема актуалізується особливо сьогодні, коли саме нестабільність власного існування, кризовість, межовість власного буття спонукає багатьох шукати ті сфери, в яких людина могла б відчути себе впевненою і захищеною, здобути впевненість у вірності відстоюваної нею позиції, у винятковості й істинності саме того шляху, який обраний нею.

Релігієзнавство об'єднує у собі філософські і релігійні здобутки у пізнанні людини. Воно інтегрує інформацію з різних галузей наукового знання, екзистенційний світогляд та релігійні уявлення щодо розкриття зазначених проблем. Релігієзнавство базується навколо вічних проблем людського буття та містить інформацію про необхідність розкриття сьогоденних викликів епохи в ціннісному розумінні, необхідність пошуку шляхів розв'язання конфліктів у просторі культури і релігії, і суті комунікативних стосунків між людьми, модель особистості та необхідність самовиховання людини, імперативи індивідуальних проявів людей під час спілкування.

Значення цієї теми в смисловому науковому просторі полягає, передусім, у розкритті потенціалу феномена релігії як одного з можливих засобів формування особистості, зосередження уваги на потенційних можливостях феномену релігії в питанні виховання вільної, творчої особи, толерантної, милосердної та справедливої у відносинах з іншими людьми.

21. Культура і право: проблеми їх взаємодії та функціонування.

Головний центр взаємодії культури і права - це взаємодія через мораль.

У античні часи право і мораль були практично тотожні. Словом, що виражає цю тотожність, було загальне благо, право було переповнене вимогами моралі.

В середні віки взаємодія права і культури розвивалася також у рамках права і моралі. Мораль і право вже не тотожні, це не синоніми; мораль усередині, в душі, право "зовні". Критерій ціннісної значущості моралі і права винесений за межі - це Бог. Мораль і право тут задають різницю між належним і дійсним правом. Завдання права - виразити божественне і погоджувати належне і реальне. Складаються більше і менш стійкі форми, сама система права.

У Новий час виникають класичні представлення, домінує просвітницька традиція, яка наповнює вимоги культури іншими мотивами. Ця традиція наділяє людину упевненістю в собі і створює іншу громадську ситуацію, яка перетворює право на самостійну систему, що спирається на людські доброчесності. Мораль і право - різні системи, але взаємодоповнюючі один одного, Канта і виникає етико-правова концепція, де під етикою і слід усвідомлювати суть культури, за якою стоїть сама культура. Для Канта важлива ідея моральної самодостатності людини, яка повною мірою може бути реалізована засобами права. Ідея самодостатності означає ще і те, що така людина не потребує права в якості опіки, йому скоріш потрібне право як захисний механізм, як засіб, за допомогою якого суспільство включає у власний соціокультурний світ інших не таких бездоганних людей.

У російській історії думки така взаємодія розглядалася як: для слов'янофілів тотожність традиційної моралі і суті права, право поглинається мораллю, ця точка зору архаїчна, вона долається двояким чином - культура і мораль це одне, право це зовсім інше. Таке протиставлення характерне для Чичерина. У Соловйова, навпаки, право розглядається як частина моральної культури. Соловйов продовжив традиції Канта. Завдання права в тому, щоб недопустить "пекло". Нині ця проблема розглядається так: право автономне, але повинно відповідати базовим цінностям культури, його самостійність обмежена, передусім, вимогами загальнолюдських моральних начал. Право дає можливість моралі виразити себе зовнішнім чином. По суті, тут мають місце одні і ті ж установки, тільки вони по-різному виражені.

Стосунки прав і культури не обмежуються взаємодією права і моралі, ця взаємодія буде в тій мірі успішнішою, якщо суспільство усвідомлює цінність права і якщо в цьому випадку проявляться усі універсальні якості права. У цій універсальності права представлені, передусім, загальність людського життя, а також природних прав і їх невідчужуваності. У взаємодії права і культури негативну роль грає масова культура, право визнане захищати творчий потенціал людини, яка стикається з агресією. Якщо право наполягає на універсальності, то масова культура уніфікує. Важливою тенденцією, що ізолює право від культури, являється його своєрідна "деморалізація", тобто прагнення вичистити право і позбавити його від морального диктату. Подолання цієї дистанції - є найважливіша умова наявності нормального механізму взаємодії культури і права. Крім того, ще однією перешкодою є комплекс відчужень, існуючих стосунків в суспільстві (право і закон, право і влада), а також відчуження в самому праві.