17. Погляди м. Драгоманова, і. Франка з питань культури

Мысли чудака об украинском национальном вопросе» - так у російському перекладі треба назвати одну з найяскравіших і зрілих праць видатного українсько-російського політичного діяча, що він написав українською мовою, і тому мало хто з читачів про неї знає.

Провідна Думка книжки - боротьба проти національної виключ-ности, що її культивувало українське суспільство, і з'ясування питання про культурні запозичення з російської культури з метою успішнішого політичного і культурного розвитку українців. Тон книжки - полемічний; автор висловлюється проти органу українських націоналістів «Правда», що, проповідуючи ідеї національного самовизначення, неґативно ставився до російської культури взагалі і до російської літератури як найяскравішого вияву останньої, зокрема, викликаючи в українців упередження проти неї. В той самий час «Правда» посилено пропагувала культ власних національних «святощів». «Правду», як орган з яскравим націоналістичним забарвленням, відзначала політична поміркованість; вона захищала льояльність і так звану «угоду» між українцями і поляками, власне кажучи, урядовими колами їх у Галичині, висловлювалася проти соціялістичних і радикальних гасел і вороже ставилася до Драгоманова, бо бачила в ньому головного оборонця їх і дис кредитувала його в очах українського суспільства обвинуваченнями в «об'єди-нительстві» і «обрусительстві». Скориставшися приватною справою, Драгоманов виступив з полемікою проти «Правди», надавши їй принципового характеру і громадського інтересу: Він вилучив з неї, скільки можна було, особисті моменти, показав хиткість позиції супротивника у національному питанні і яскраво скритикував сучасне йому українство з його невисоким рівнем політичного розвитку, культурною відсталістю, опортунізмом і браком ясної мети в національній політиці. У противагу до цього Драгоманов уводить читача у коло космополітичних ідей і інтересів загальнолюдського розвитку, приходячи до висновку, цими ж таки ідеями обгрунтованого, про природність, життєвість і право розвитку окремих національностей, в тому числі і української. Влучно користуючися порівняльною методою, він робить екскурси до історії національних рухів, показуючи в них співзвучні моменти з українським рухом, наводить багато фактів і історичних ілюстрацій з метою переконати українців, що «сама по собі думка про національність не може довести людей до волі і правди», що «думка про людськість вище думки про націю», що остання може навіть стати причиною насильства над людьми і що лише глибока перейнятість ідеями космополітизму може ушляхетнити національні прагнення окремих народностей, надавши цим прагненням моральних і соціяльних рис, прийнятних і конечних для кожної культурної людини. Драгоманов у різних місцях своєї книжки кілька разів вертається до цієї думки, доповнюючи й розгортаючи її та ілюструючи прикладами суперечносте між цією ідеєю і тогочасною українською ідеологією.

Провідною у творчості Івана Франка є гуманістично-культуроценрична концепція нації. Великий мислитель уважав, що культура і поступ — творці історії, тому своїми публікаціями розгортав перед українцями стратегію і концептуальну програму національного культуротворення. Багато уваги приділяв літературі як субстанції, на основі якої формується нація.

Працю в культурній сфері, зокрема в літературній, Іван Франко вважає пріоритетнішою для розв’язання національного питання, ніж соціально-економічні перетворення. Роль культури, як попередника державотворчих процесів, Іван Франко висвітлює в статті “Народний празник”, написаній з приводу трьох ювілеїв: п’ятдесятиріччя скасування панщини в Галичині, сторіччя виходу “Енеїди” І. Котляревського та двісті п’ятдесят років з часів повстання під проводом Богдана Хмельницького. Публіцист зіставляє історичне значення цих подій: Хмельниччина закінчилася для українців трагічними “Переяславськими статтями”, в результаті підписання яких половина України перейшла під Московщину, звільнення від панщини обернулося для селянства злиднями, економічними труднощами, еміграцією, але “за сто літ від появи книжки Котляревського зробилося з нами велике чудо. Чого ми не здобули кривавим танцем Хмельниччини, чого нам не дали…цісарські патенти, то починаємо здобувати власною духовою, просвітною працею. І коли нині люди на світі знають дещо про русинів і шанують їх, то не за війни Хмельницького і не за цісарські патенти, видавані на їх користь, але за їх власну працю, за той дух щирої любові до хлопа, до кожного покривдженого й поневоленого, який віє у руських піснях, у писаннях Котляревського, Квітки, Шевченка, Шашкевича, Марка Вовчка, Федьковича, Мирного і інших” (11; 335).

Отже, культура не лише виразник ментальності народу, а й провісник його національного розвитку. Лише праця над духовною просвітою народу, може, на думку публіциста, розв’язати “безконечник” бідності та темноти українського народу.