32. Культура і природа: проблеми співвідношення в концепціях культурологів.

Людина як продукт біологічної та культурної еволюції. Культура — основа гармонізації суперечностей між людиною і природою.

Проблема співвідношення природи і культури — одна з перших в опануванні феномена культури, як у його суттєвих, так і в історичних проявах. Культуру не можна зрозуміти, не виділивши її в особливу сферу реального щодо природи. Вже в початкових спробах пізнання культури її визначали як відмінне від натури (природи). Таке визна-чення на довгий час заклало розуміння природи й культури як рівно-значних субстанційних сфер буття не лише роз’єднаними, а й проти-ставленими одна одній.

Однак очевидність того факту, що людина — суб’єкт і носій куль-тури — постійно перебуває в об’єктивному, від неї не залежному, натуральному (докультурному) зв’язку з природою, вимагає вбачати в абсолютизації цього визначення однобічність, викривлення дійсності щодо взаємозв’язку природи та культури.

Нарівні з цим традиційним уявленням стосовно природи й куль-тури існує протилежне бачення, яке, у свою чергу, розмиває своєрід-ність культури повним ототожненням її з природою, перенесенням на культуру природно-біологічних характеристик. У такому випадку культуру розуміють як пряме продовження органічних пристосувань.

33. Гуманісти та їх ідеї в культурі Русі-України.

Українська культура початку XVI—першої половини XVII ст. переживала етап свого Відродження. Характерними її ознаками було поширення ідей гуманізму, яскраво виражений антропоцентризм ренесансного мислення, що утверджувало велич і винятковість земної людини, пробуджувало інтерес до людських цінностей. Найбільш яскраво це проявилося в українській літературі, яка творилася латинською мовою.

У розвитку ренесансного гуманізму на Україні можна виділити три етапи. Перший (приблизно до середини XVI ст.) типологічне схожий з раннім італійським. У цей час гуманістів цікавлять суспільно-політична проблематика, питання етики та естетики. У другому періоді (з другої половини XVI—до початку XVII ст.) відбувається інтенсивна розробка ранньогуманістичних ідей в переплетенні з реформаційними, а також з ідеями візантійського Відродження, активно формується історична самосвідомість українського народу, розвивається ідеал гуманістичного патріотизму. Останній припадає на другу третину XVII—початок XVIII ст. Протягом цього часу розроблявся весь комплекс гуманістичних ідей у значно меншому перепле¬тінні з реформаційними, які у цей період відкидались.

Основоположниками гуманістичної культури в Україні у XV—XVI ст. слід вважати таких діячів і вчених, як Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш з Нового Мяста, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобут¬тя вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах діяли на українській території у так званому Руському воєводстві.

До українських гуманістів XV—XVI ст. ми відносили лише тих, хто сам усвідомлював себе українцем («русином») і постійно на цьому наголошував. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не бралися до уваги. Однак це не означає, що українські гуманісти того періоду не можуть бути одночасно зараховані і до діячів польської культури.

У становленні ренесансної течії української культури помітну роль відіграли також польсько-українські поети Григорій Русин із Самбора, Себастіан Кльонович, Шимон Шимонович та ін.