25. Скіфо-сармтська культура

Проникнення скiфiв на узбережжя Чорного моря вiдбувалося кiлькома хвилями. Спочатку вони не тiльки мирно уживалися з кiммерiйцями, а й нерiдко ставали їхнiми воєнними союзниками. Проте зростаючий тиск сусiднiх кочових племен — массагетiв — примусив скiфiв дедалi активнiше просуватися на захiд у глиб кiммерiйських земель. У VII ст. до н. е., витiснивши мiсцевий етнос з Поднiпров’я, скiфи не зупиняються, а, переслiдуючи кiммерiйцiв, вдираються до Передньої Азiї. Скiфська навала докотилася аж до Сирiї. Скiфи, захопивши Мiдiю, утворили там державу Iшкуза, яка проiснувала 28 рокiв. Лише пiсля того, як мiдiйський цар Кiаксар запросив на банкет скiфських царiв i, напоївши їх, перебив, скiфськi формування, що залишилися без своїх лiдерiв, вимушенi були мiгрувати в Пiвнiчне Причорномор’я.

Скiфи на основi синтезу власних здобуткiв i досягнень народiв, з якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру. Найяскравiшими її виявами були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила та iн.) i «скiфська трiада» — скiфський тип зброї, «звiриний стиль» в образотворчому мистецтвi та специфiчна збруя верхових коней. Цi та iншi елементи скiфської культури вплинули на формування передслов’янської культури. Деякi з них дожили до нашого часу, зокрема, коренi окремих скiфських слiв й досi зберiгаються в мовах схiдних слов’ян: «спако» (собака), «голос», «топор».

У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових iраномовних племен — сарматiв, який спустошливим ураганом пронiсся Приазов’ям та Пiвнiчним Причорномор’ям, витiснив скiфiв на Кримський пiвострiв. Хоча сарматам i не вдалося подолати родоплемiнну вiдособленiсть, консолiдуватися в єдиний етнос i створити, подiбно скiфам, власну повноцiнну державу, вони активно дiяли на iсторичнiй аренi протягом шести сторiч, залишивши слiди своєї дiяльностi на величезнiй територiї: в Захiдному Казахстанi, Приураллi, Поволжi, Подоннi, Калмикiї, на Пiвнiчному Кавказi, в Прикубаннi, в степах України, в Криму, Румунiї та Угорщинi.

Назва «сармати», або «савромати», походить вiд iранського слова «саоромант» і означає пiдперезаний мечем. Це не самоназва народу, а термiн, запроваджений античними авторами.

Сарматське суспiльство перебувало на перехiдному етапi вiд родоплемiнних вiдносин до ранньокласових, але завершити цей перехiд створенням власної держави сарматам так i не вдалося. Особливiстю сарматського суспiльного ладу було iснування пережиткiв матрiархату. Античнi автори досить часто називають сарматiв «гюнайкократуменами» (керовані жiнками). У давнiх джерелах є згадки про сарматських цариць — Томирис, Амагу та iн. Загалом жiнки цього народу вiдрiзнялися войовничим характером, їздили верхи, володiли зброєю, нарiвнi з чоловiками ходили в походи, не вступали в шлюб, доки не вб’ють першого ворога, тобто своєю поведiнкою нагадували мiфiчних амазонок. За легендою, переказаною Геродотом, сармати походять саме вiд амазонок i скiфiв.

Сарматська культура генетично була близькою до скiфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у вiйськовiй справi сармати суттєво випередили не тiльки скiфiв, а й iншi народи. Удар сарматської кiнноти (катафрактарiїв), вдягнутої у залiзнi панцирi, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зiмкнутим клином, за свiдченням Тацита, не могло витримати жодне вiйсько. З часом сарматська модель важкоозброєної кiнноти внаслiдок Великого переселення народiв потрапила у Європу i суттєво вплинула на формування середньовiчного лицарства.