44. Творчість діячів культури України сучасного періоду (на вибір)

Е́мма Іва́нівна Андіє́вська (*19 березня 1931, Сталіно, нині Донецьк) — українська письменниця, поетеса та художниця, що працює у стилі сюрреалізму та герметизму. Створила власний світ поетичних та художніх образів у високо індивідуальній манері. Філософські, духовні та містичні теми є головними у творчості Андієвської. Авторка належить до важливих представників модернізму в українській літературі другої половини XX ст. Письменницю часто пов'язують з Нью-Йоркською групою українських літераторів на еміграції. Поетеса відома тим, що пишучи у формі класичного сонету, кардинально його реформувала своїм використанням дисонансів та далекосяжних смислових асоціацій між побутовими речами та філософськими поняттями. Емма Андієвська є авторкою двадцяти семи поетичних збірок, п'яти книжок короткої прози, трьох романів та понад дев'яти тисяч картин. Художні виставки малярки проводилися в США, Канаді, Франції, Німеччині, Австралії, Бразилії, Ізраїлі, Україні та Швейцарії. Поетеса є членом Національної спілки письменників України з 1994 року, українського ПЕН-клубу та Професійного об'єднання художників Баварії. Більшу частину свого життя Андієвська провела поза Україною, проживаючи в Мюнхені та Нью-Йорку.

Емма Андієвська зростала у російськомовному середовищі, проте ще у дитячому віці усвідомила власну українську ідентичність й прийняла українську мову, яку вперше почула у Вишгороді у віці шести років. Відтоді письменниця вирішила писати лише українською, яку вона сприймала як мову пригнічених. Завданням для себе авторка визначила «створити українську державу в слові». Пізніше, щоправда, для того, аби показати власну незалежність від мов, Андієвська написала декілька віршів англійською, німецькою та французькою мовами.

Емму Андієвську нерідко пов'язують з угрупуванням українських письменників Нью-Йоркської групи. Проте, сама авторка свою належність до цієї групи заперечує, оскільки почала публікуватися раніше, ніж інші члени групи.

Письменниця наголошує на великій ролі підсвідомості у своїй творчості. Сприйняття нею світу відбувається через інтуіцію та відчуття без підключення інтелекту. При цьому містичний та духовний аспекти є важливими її складниками. Світогляд Емми Андієвської виявляє деяку близькість до вчень буддизму та містики Карлоса Кастанеди.

Як художниця-авангардистка, Емма Андієвська створила понад 9000 картин, хоч ніколи і не отримувала формальної мистецької освіти. Статті про художню творчість Андієвської представлені в ряді західних та українських мистецтвознавчих енциклопедій. Було випущено десять каталогів з картинами Емми Андієвської з різних періодів її творчости.

45.Т.Г Шевченко і проблеми самоутвердження української нації

Національне самоствердження Т.Шевченка відбувалося, насамперед, на рівні мовного самовизначення на користь рідної мови у всіх видах спілкування. Цим поет сприяв популяризації вживання української мови там, де вона не вживалася (листування) і там, де вона не визнавалася (верхні шари українського соціуму). Витоки Шевченкового мовного самовизначення ідуть від українського національного оточення і середовища.

Самоосмисленням Т.Шевченко уособлює розуміння “батьківщини” як рідної землі, як етнографічної території і подає її як національно-історично-культурну специфіку.

Визначення Т.Шевченком своєї національної приналежності відбувалося на рівні самоусвідомлення і визначення ним себе як “земляка”, “батька”, “брата” української спільноти (українцем поет себе не називав). За цими ж ідентифікатами він визначав національно і своє оточення, літературних героїв (до останніх вжито й ідентифікат “хохол” як екзоназву). Підставою для такого визначення є спільна батьківщина, українська культурна, мистецька сфера діяльності.

доведено відсутність дотичності Т.Шевченка до процесу популяризації етноніму “українці” і доведено вживання ним звертання “хохол” як екзоназви, сенс якого і позитивний, і неґативний.

Шевченкові сучасники широко ідентифікували його національно, а саме через звертання “земляк”, “батько”, “брат”.

За листами сучасників до Т.Шевченка, що поет мав вплив на усвідомлення ними їхньої національної ідентичності, зокрема через вживання української мови, назви поетової батьківщини (Україна, Малороссия), ідентитетів й ідентифікатів “батько”, “брат”, “земляк” як національних, усвідомлення визначення “по-нашому”, що створювало передумови становлення національного самоусвідомлення українців у подальшому.

За записами відвідувачів могили Т.Шевченка, що первинне ідентифікування постаті поета як “батька”, “співця”, “кобзаря” було саме національним, а під впливом поширення соціалістичних ідей відбувається його зміна на революційно-пролетарські, більшовицькі, радянські “батько”, “борець”, “співець”, “революціонер”.

Значущість постаті Т.Шевченка для сучасників зумовлюється: емоційною привабливістю його особистості та творчої спадщини; близькістю його долі та долі інших українців в умовах російської (радянської) імперії; його великим авторитетом, який зумовлений високим характером відносин, що пов’язують постать поета із іншими українцями.

Соціальна функція, яку “виконує” постать Т.Шевченка зумовлена трьома чинниками: а) прижиттєвою поведінкою та стилем життєдіяльності самого поета, б) соціально-історичними і суспільно-політичними умовами, які визначають ставлення суспільства до національних ґеніїв; в) системою соціальних очікувань суспільства та сподівань переважної більшості членів спільноти, які на відміну від офіційних приписів, ідеологічних догм та інших реґулятивів соціальної поведінки, мають неформальний і не завжди усвідомлюваний характер (значна частина українців чітко бачила в постаті Т.Шевченка свого національного провідника, інша частина відчувала його таким на підсвідомому рівні, але все суспільство прагло, шукало і чекало таку особу, оскільки потреба в такій постаті є незнищенною).

Концепція розвитку національної ідентичності українців, за їхніми записами у книгах вражень відвідувачів могили Т.Шевченка, охоплює ряд моментів. По-перше, це осібна національна мова (українці, переважно, пишуть мовою українською). По-друге, це почування ними причетності до національної “родини”: вони підписуються — “українці”, “сини”, “діти” України та Шевченка, “полтавці” тощо. По-третє, це визначення Т.Шевченка як “українця” і духовного національного “батька” за умов різних суспільно-політичних змін. По-четверте, це те, що могила Шевченка є для українців національною святинею де вони усвідомлюють, виявляють свою українськість.

Національне самоствердження Тараса Шевченка мало місце і мало вплив на становлення національної ідентичності як його сучасників, так і наступних поколінь українців за увесь досліджений нами історичний період. Домінантними чинниками цих процесів виявилися: мова як об’єктивний чинник національного збереження, національна свідомість як чинник суб’єктивний. Значну роль також відігравали походження із однієї землі, розуміння “батьківщини” як складової національної ідентичності. Усі вищезазначені процеси відбувалися у контексті суспільно-політичних змін в Україні.