1 Фельдман д. И. Система международного права.- Казань, 1983.- с. 47. 3 0 розділ 1

Особливістю міжнародного права є також шляхи ство-ня _нових норм. Наприклад, Канада вирішила, що ста-ева орієнтація повинна бути включена поряд з расою, ко­льором шкіри, статтю, мовою, релігією тощо до основ заборо­ни дискримінації в міжнародному праві. Можливими шляха­ми проведення цієї норми є лобіювання (пошук інших держав, що підтримують це); досягнення консенсусу; прийняття но­вого договору про заборону дискримінації; додаток до Міжна­родного пакту про громадянські та політичні права 1966 р.; скликання міжнародної конференції з метою прийняття про­токолу, декларації; підписання двостороннього договору тощо. Інші держави, які не погоджуються з прийняттям такої норми, можуть чинити опір, посилаючись на прин­цип невтручання в державний суверенітет, можливу еска­лацію напруги, неможливість виконати вже існуючі норми

тощо.

Однією з найболючіших проблем сучасності є використан­ня сили у вирішенні міжнародних конфліктів. Держави ви­правдовують ці дії необхідністю досягнення внутрішньої чи національної безпеки; історичною обґрунтованістю; попереднім вторгненням чи загрозою вторгнення; регіональною безпекою (наприклад, вторгнення США у Гренаду виправдовувалось по­требами регіональної безпеки); необхідністю надання братньої допомоги; гуманітарною інтервенцією (за санкцією Ради Без­пеки ООН); попередженням поширення небезпечних ідеологій (наприклад комунізму) тощо.

Щодо існування непорушних принципів міжнародного пра­ва існують дві точки зору:

1. доктрина невід'ємних прав (іипйатепіаі гі^Мз), згідно з якою кожна держава наділена основними правами - незалеж­ ністю, рівністю, правом на взаємоповагу. Міжнародне право повинно захищати ці права, для цього воно й існує;

2. позитивізм, згідно з яким міжнародне право повністю базується на згоді держав. Жодна норма не може з'явитись без згоди держави.

В цілому, як зазначає С. Туп, міжнародне право - це швид­ше процес, аніж система права чи міжнародних інститутів. Це процес створення норм, що пов'язані моральними засада­ми рівності, справедливості, порядку, стабільності. Рішення Щодо того, якими мають бути ці моральні норми, прийма­ються в ході складного переговорного процесу, діалогу щодо Моральних цінностей. Виходячи з того, наскільки різними є Учасники цього діалогу, наскільки відмінні їхні культурні традиції, моральні засади, не важко зрозуміти, чому так по­вільно йде переговорний процес і як непросто буде досягти консенсусу.

поняття та особливості сучасного О 1

у міжнародного права

розділ 2

Міжнародна

правосуб'єктність

Становлення

інституту

міжнародної

право-

суб'єктності

Суб'єкт міжнародного права - це носій між­народних прав і обов'язків, які виникають від­повідно до норм міжнародного права.

Ще кілька десятків років тому вважалось, що єдиними суб'єктами міжнародного права є держави. На них поширювалась дія міжна­родно-правових норм, вони мали міжнародну правоздатність. Для позначення правосуб'єкт-ності вживався термін «регвопаШу» (особистість, правосуб'єктність), що підкреслював значен­ня носія прав — носія обов'язків, тобто тих прав суб'єктів, що склались історично. У XX ст. наголос переноситься на участь суб'єктів у міжна­родно-правовій системі.

Ще 1648 р. Вестфальський міжнародний конгрес, що ознаменував закінчення 30-літньої війни, констатував, що суверен певної терито­рії визначає і законно контролює релігію на­селення цієї території. Меншина на території держави не мала законного права на звернення по допомогу з приводу пору­шення права на сповідування своєї релігії. Таким чином, пра­вова система визначалась територіально. Після Вестфальсько-го договору на зміну містам-державам приходять національні держави.

Це була суттєва відмінність від правових систем середніх віків, коли право було персональним (регзопаі). Згадаємо Ьех Мегсаіогіа - право купців, для яких не існувало територіаль­ного права. Зараз ми намагаємось відтворити, відродити це право купців.

В цілому еволюція міжнародного права визначається по­шуками міжнародного правопорядку, що веде до стабільності. Також відбуваються такі важливі процеси, як персоніфікація держави (особа може нести відповідальність за дії держави) та поєднання ідеї держави з ідеєю народу. Останнє ускладнюється

тим, Щ°> якщо ми маємо справу з багатонаціональною держа­вою, складніше визначити поняття «народ».

Хоч думка, що міжнародне право існує для держав і про держави, все ще досить поширена, однак дедалі частіше чує­мо, що воно також є для народів, осіб та організацій. Тобто хоч безпосередніми суб'єктами міжнародного права є суверен­ні держави, у багатьох міжнародних договорах поняття су­б'єкта міжнародного права фігурує під різними назвами.

Так, Підсумковий акт НБСЄ 1975 р. вимагає від держав-учасниць діяти в «інтересах народів», роблячи внесок у «спри­яння основним правам, економічному і соціальному прогресу і благополуччю всіх народів». Підсумковий акт не тільки вима­гає від держав «поважати рівноправ'я і право народів розпо­ряджатись своєю долею», а й «підвищувати добробут народів і сприяти втіленню в життя їх надій» у всіх областях міжнарод­ного співробітництва.

Як правило, народи реалізують свої суверенні права і обо­в'язки не безпосередньо самі, що буває порівняно рідко (рефе­рендум, плебісцит), а через свої національні держави в особі їх вищих органів влади й управління, що займаються дипло­матичною діяльністю, тобто особливою державною діяльністю зі здійснення зовнішньополітичних функцій.

Підсумковий акт чітко формулює суть взаємовідносин між народом і державою: «Всі народи завжди мають право в умо­вах повної свободи визначати, коли і як вони бажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус», а також «здій­снювати на власний розсуд свій політичний, економічний, со­ціальний і культурний розвиток». Незважаючи на те що суве­ренні права і обов'язки реалізуються через вищі державні ор­гани влади й управління, держави як «носії» суверенних прав підкоряються волі «володарів» цих прав — своїм народам, яким належать такі найважливіші права, як право на самовизна­чення, на суверенітет і невтручання, на територіальну недо­торканність, право на мир тощо.

Підтвердженням того, що суб'єктом міжнародного права може виступати народ, стало визнання сучасним міжнарод­ним правом за народами колоніальних і залежних держав най­важливішого права бути суб'єктом міжнародних правовідно­син, незалежно від того, що їхні національні держави ще не існували. У 1960 р. Генеральною Асамблеєю ООН було прийня­то Декларацію про надання незалежності колоніальним краї­нам та народам '. Ця декларація була прийнята 89 голосами за, жодного голосу проти, 9 держав утримались, а саме: Авст­рія, Бельгія, Домініканська республіка, Франція, Португалія,

'СА Кезоіиііоп 1514 (XV), 14 Вес. 1960.

32

РОЗДІЛ 2

міжнародна правосуб' єктність

33.

Південна Африка, Іспанія, Велика Британія та СІЛА. У Деклара­ції, зокрема, ще раз згадується про проголошену в Статуті ООН віру в основні права людини, гідність і достоїнство людини, рівні права чоловіків і жінок, а також великих і малих наро­дів. У 1970 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Програму дій з метою повної реалізації положень Декларації про надан­ня незалежності колоніальним країнам і народам.

Визнання

су б'

єктів

міжнародного права

Одним з інститутів міжнародного права є визнання держав. Визнання - це акт встано­влення міжнародних відносин з новими су­б'єктами міжнародного права, що необхідно для набуття ними дієздатності. Хоча кожен народ, створюючи свою національну незале­жну державу, утворює тим самим суб'єкт міжнародного права незалежно від визнання його з боку інших суб'єктів, для вступу його в міжнародне співтовариство, для встановлен­ня нормальних відносин з іншими суб'єкта­ми міжнародного права нова держава повин­на бути визнана ними як повноправний учас­ник міжнародних відносин.

Існує дві теорії визнання - конститутив­на і декларативна. Згідно з конститутивною теорією, держава існує, коли вона була визна­на іншими державами, тобто визнання є по­літичним актом. Відповідно до Конвенції Монтевідео про пра­ва та обов'язки держав¹ (1933), сторонами якої є СІЛА та 15 латиноамериканських держав (однак попри незначну кількість ратифікацій більшість держав світу розглядають цю конвен­цію як звичаєве право), ознаками держави як суб'єкта міжна­родного права, необхідними для її визнання, є: а) постійне населення; б) визначена територія; в) уряд, що здійснює вла­ду; г) здатність вступати в міжнародні зносини з іншими дер­жавами (ст. І)².

Щодо населення, то воно повинно бути постійним, хоч мі­німальних вимог не ставиться. Так, Канада визнала Науру, яка 1982 року мала населення 8421 осіб. Є ситуації, коли люди однієї національності проживають на території декількох дер­жав. Нацисти виходили з того, що оскільки на території

¹ Ь1\ГГ8.- V. 165.- 19.

² Мопїеуійео Сопуеп^іоп оп Кі§Ь1,5 апсі Виііез о£ Зіаїез (1933) // 165 ЬЇ-ІТЗ 19.

РОЗДІЛ 2

.34

Чехословаччини проживали німці, то це німецька територія. Однак повинні бути дотримані й інші вимоги.

Немає вимог і щодо мінімуму території. Це може бути ма­ленька територія, як, наприклад, Науру (21 кв. км). Не є обо­в'язковою умовою і територіальна єдність. Так, Пакистан до 1971 року існував у двох частинах. Держава може існувати незважаючи на територіальні спори, як-от Ізраїль.

Класичною справою, що стосується виключного права дер-даави на свою територію, є справа острова Палмас (Ізіапсі оі Раїтаз Сазе, Меіїіегіапсіз V. Ипііесі 8іа1ез)'. У 1898 р. згідно з Па­ризьким договором Іспанія уступила Філіппіни СІНА. У 1906 ро­ці офіційний представник США під час відвідин острова ви­явив там нідерландський прапор. Нідерланди і США зверну­лися з питанням щодо територіального суверенітету над Пал-масом до міжнародного арбітражу. Незалежність стосовно частини земної кулі, як зазначав арбітр Губер,- це право здій­снювати функції держави. Це ексклюзивна компетенція дер­жави на своїй території. Той факт, що функції держави мо­жуть виконуватись іншою державою, є ознакою такого право­вого стану території, подібно до відкритого моря чи не зайня­тої території, яка ще не є територією держави. Територіальний суверенітет включає виключне право держави виконувати свої функції та здійснювати контроль над своєю територією.

Третя ознака держави - наявність уряду, що здійснює пов­ну владу на території держави. Саме за цією ознакою участь УРСР та БРСР в ООН була цілком невиправданою, оскільки повної влади на території цих республік їх уряди не мали.

Четверта ознака держави - здатність вступати у міжнарод­ні зносини з іншими державами. Ця вимога є передумовою і наслідком державності. У справі СМогійе Іпйизігіаі Ваі.іегіез V. Г & \\г Ргеі^пі; І/Ьсі., (1991) було вирішено, що острів Джерсі не є незалежною державою, оскільки Сполучене Королівство відповідальне за його зовнішні та внутрішні зносини ². Однак Держави можуть дозволити іншим державам представляти їх в ООН чи інших міжнародних організаціях. Наприклад, Мар­шальські острови погодились, щоб Австралія представляла їх

інтереси в ООН.

Незалежність є також важливим чинником для державно­сті, її часто помилково ототожнюють із суверенітетом. Проте ЦІ поняття слід розмежовувати. Незалежність необхідна для набуття статусу держави (незалежність від), у той час як суве­ренітет є юридичне право, що випливає з незалежності (суве­ренітет над).

НА., (1991) // 86 ІЬЕ 152

¹ Ізіапсі оі Раїтаз Сазе // 4 ІЬК 3.

35.

міжнародна правосуб'єктність

² СНІогіае Іпаизїгіаі Ва«егіез V. Г & №п_е1ащі С. А.)

Конститутивна теорія визнання держав не одержала під­тримки, оскільки визнання не може бути засобом створення держави. Інша теорія - декларативна теорія визнання, згідно з якою цей акт є чисто декларативним і жодним чином не впливає на існування держави. Однак питання, як реагувати на появу нових держав, стало знову дуже актуальним після розпаду Югославії та Радянського Союзу. У Паризькій хартії було зазначено, що нові держави будуть визнані, якщо вони дотримуватимуться принципів прав людини, демократії та ринкової економіки. Отже, визнання поставлено в залежність від політичних, соціальних та економічних цінностей.

Право-

наступництво

суб'єктів

міжнародного

права

Іншим інститутом міжнародного права є правонаступництво суб'єктів міжнародного права. Під правонаступництвом держав розу­міють перехід прав і обов'язків однієї держа­ви до іншої в результаті настання певних по­дій і ситуацій. Правонаступництво держав ви­никає щодо міжнародних договорів, участі в міжнародних організаціях, міжнародних бор­гів тощо в результаті об'єднання, поділу дер­жав, при відокремленні частини держави та при переході частини території до іншої дер­жави.

Основні питання правонаступництва дер­жав врегульовано у двох багатосторонніх кон­венціях: Віденській конвенції про правонаступ­ництво держав щодо договорів 1978 р. та у Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів та державних боргів 1983 р. Ці конвен­ції набули чинності для України 26 листопада 1992 р. Зокрема, Постановою Верховної Ради України від 17 ве­ресня 1992 р. «Про приєднання України до Віденської кон­венції про правонаступництво держав щодо договорів» було схвалено погодитися з пропозицією Кабінету Міністрів Украї­ни і приєднатися від імені України до цієї Конвенції',

Одна з ключових норм Віденської конвенції 1978 р. закріп­лює принцип їаЬиіа газа, тобто принцип свободи нових неза­лежних держав від договорів, укладених від їх імені колишні­ми метрополіями, що відповідає загальновизнаній точці зору,