Міжнародне та внутрішньодержавне право

які не інкорпорували Конвенцію у своє внутрішнє право, існує тенденція посилатись на Конвенцію та її тлумачення в рішеннях Європейського суду та уникати конфліктів між Конвенцією і на­ціональним правом. Певні презумпції можуть зменшити ймовір­ність того, що суду доведеться прийняти рішення, яке суперечи-тиме Конвенції. Одна презумпція полягає в тому, що якщо існує розумне тлумачення національного права, яке узгоджується з Конвенцією, то суд повинен застосувати його, а не інше тлума­чення, яке не відповідає Конвенції. Друга презумпція передба­чає, що Конвенція, яка формально не є частиною національного права, все ж може сприяти процесу розвитку права і усуненню непевних моментів. Третій принцип, яким можуть керуватися національні суди, полягає в тому, що всі посадові особи повинні знати про міжнародні зобов'язання своєї держави і, таким чи­ном, враховувати передбачені Конвенцією права окремої особи під час здійснення своїх повноважень ¹.

Однак дійсний статус міжнародного права в національній правовій системі визначається не тільки конституційними нор­мами. Він перш за все визначається бажанням національних су­дів застосовувати норми міжнародного права у своїх рішеннях. Саме так працюють суди більшості європейських держав, прямо застосовуючи положення Конвенції. Зазначимо, що певний про­грес щодо цього мають і деякі держави СНД, наприклад Росій­ська Федерація, де Конституційний Суд визнав антиконститу-ційними окремі положення Кодексу Законів про працю, оскільки вони порушували загальновизнані принципи та норми міжнарод­ного права ². У своїй Постанові про перевірку конституційності правозастосувальної практики щодо справ про відновлення на роботі від 23 червня 1992 р. Конституційний Суд РФ посилається на Загальну декларацію прав людини ³.

Проте судова практика застосування Конвенції значно відстає від відповідних конституційних положень. Так, незважаючи на те, що в Голландії визнано пряме застосування Конвенції, суди, і перш за все Верховний Суд, розглядають її як допоміжне джерело права і, якщо можливо, уникають посилань на Конвенцію, нада­ючи перевагу конституційним нормам ⁴. Навіть в Австрії суди на­дають перевагу буквальному, обмеженому тлумаченню положень Конвенції⁵. Пряме застосування Конвенції судами договірних сто­рін може ускладнюватись існуванням кількох систем захисту прав людини в цих державах. У Швеції, наприклад, окрім Конвенції існує ще дві окремі системи захисту конституційних прав ⁶.

¹ Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е- Вказ. праця.- С. 499-500.

² Див.: Оапііепко С. М. Ішріетепіаііоп оі Іпіегпаііопаі Ьаш іп СІ8 Зіаіев: ТЬеогу апй Ргасіїсе // Еиг. «Г.Ілі'1 Ь- 1999.- V. 10.- Р. 62.

³ Российская газета.— 1992, 4 авг.

⁴ Лукашук И. Н- Вказ. праця.- С. 131.

⁵ Там само.

⁶ Сатегоп І- Ор. сП.- Р. 26.

64

розділ 5

Поняття громадянства

в міжнародному

праві

Грома­дянство і державна прина­лежність

Державу можна порівняти з магнітом, який намагається притягти до себе різноманітні по­вноваження, наприклад повноваження дипло­матичного представництва. Якщо індивід хоче повною мірою брати участь у державному чи міжнародному житті, він повинен мати гро­мадянство, тобто стійкий правовий зв'язок з державою, який виявляється в сукупності їх взаємних прав та обов'язків. Те саме стосуєть­ся і корпорацій. Держави представляють їх у міжнародному праві, тільки держави можуть запропонувати їм захист. Держава вирішує, має фізична або юридична особа громадянство чи ні.

Загалом громадянство регулюється внутрі­шньодержавним законодавством. Хоч існує де­кілька міжнародних договорів щодо громадян­ства, безгромадянства, однак основним дже­релом міжнародного права в даному питанні є звичаєве право. Згідно зі ст. 15 Загальної де­кларації прав людини, «кожна людина має право на громадян­ство, і ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадян­ства або права змінити своє громадянство» '.

У справі Ноттебома МСС 1955 р.² Ліхтенштейн звернувся з поданням проти Гватемали, вимагаючи відшкодування шкоди за заходи, що їх вжила Гватемала проти особи та власності Фрідріха Ноттебома, який народився в Німеччині, але згодом отримав громадянство Ліхтенштейну шляхом натуралізації. Гватемала не погоджувалася з тим, що Ліхтенштейн має пра­во звертатися зі скаргою у цій справі, тобто в центрі уваги було питання громадянства Ноттебома. Основне питання, на думку

¹ Загальна декларація прав людини 1948 р. // Права людини. Міжнародні Договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко.- 2-ге ^ВиД-~ К.: Юрінформ, 1992.- С. 21.

² МоМеЬоЬт Сазе (ЬіесЬіепзіеіп V. Сиаіетаіа) [1955] І.СІ. Кер. 4.

65

представників Ліхтенштейну,- чи мають визнати інші держа­ви громадянство Ліхтенштейну, яке Ноттебом набув шляхом натуралізації. На думку Суду, така постановка питання пра-1 вомірна за винятком двох уточнень: по-перше, в даному випад­ку йдеться про визнання не з будь-якою метою, а тільки з] метою прийняття скарги до МСС, і, по-друге, йдеться не про визнання цього громадянства всіма державами, а тільки Гва­темалою. Суд мав вирішити, чи такий акт надання громадян­ства Ліхтенштейном безпосередньо створював зобов'язання Гватемали визнавати його дію, точніше, визнавати право Ліх­тенштейну здійснювати захист свого громадянина в МСС.

Дійсно, Ліхтенштейн як суверенна держава має право на­давати громадянство шляхом натуралізації згідно зі своїм за-1 конодавством. У цій сфері міжнародне право не може накла­дати жодних обмежень на держави. Але Суд повинен був вирі- і шити не це питання, яке стосується правової системи Ліхтен­штейну. Питання, чи держава має право здійснювати захист на міжнародній арені, не залежить від законодавства Ліхтен­штейну. Здійснювати дипломатичний захист, звертатись до МСС означає перехід у сферу міжнародного права. Саме між-] народне право вирішує, чи держава має право здійснювати такий захист. Проаналізувавши міжнародні арбітражні спра­ви з проблем подвійного громадянства, Суд виявив, що вони надавали перевагу реальному та ефективному громадянству,] що базувалось на тісніших фактичних зв'язках між особою та однією з держав. До уваги бралися різні чинники: переважне місце проживання; місце, де зосереджені основні бізнесові ін-| тереси, сімейні зв'язки, участь у громадському житті тощо.] Аналогічно, коли суди третіх держав мають справу з особою,] яку дві інші держави вважають своїм громадянином, вони зве-] ртаються до міжнародних критеріїв і надають перевагу реаль-І ному та ефективному громадянству.

Отже, було поставлене питання, чи в час натуралізації! Ноттебом був насправді тісніше пов'язаний традиціями, про-] живанням, інтересами, діяльністю, сімейними зв'язками, на-] мірами щодо майбутнього з Ліхтенштейном, ніж з іншою дер-] жавою. У Німеччині Ноттебом народився, мав громадянство! Німеччини за народженням і сімейні зв'язки. У Гватемалі] Ноттебом проживав 34 роки, вів там свій бізнес і там прожи-] вала його сім'я. 1943 року Ноттебом був видворений з цієї] країни. В Ліхтенштейні проживав брат Ноттебома, тут він] перебував короткий час і шляхом натуралізації отримав гро-] мадянство Ліхтенштейну. Дуже швидко після отримання гро-] мадянства Ліхтенштейну Ноттебом повернувся до Гватемали.! Він не мав жодних економічних інтересів у Ліхтенштейні, ] жодних намірів переводити туди свій бізнес. Все це засвідчує,]

_ІО з одного боку, були відсутні тісні зв'язки між Ноттебомом а Ліхтенштейном, а з іншого боку, мало місце тривале про­бивання та тісні зв'язки між ним та Гватемалою, які натура­лізація жодним чином не ослабила. Натуралізація не базува­лась на попередньому зв'язку з Ліхтенштейном і не змінила способу життя Ноттебома. МСС вирішив, що Гватемала не була зобов'язана визнавати громадянство, що було надане за таких обставин, а Ліхтенштейн, у свою чергу, не мав права поширю­вати свій захист на Ноттебома від Гватемали. Отже, перевагу було надано «дійсному та фактичному громадянству» (геаі апсі єїієсїїує паіїопаШу).

Як зазначають професори Вільямс і де Местраль, хоч тер­міни сШгепзпір (внутрішньодержавне громадянство) та паііопаШу (громадянство для зовнішніх цілей чи «приналеж­ність осіб до держави», «державна належність») і використо­вуються як синоніми, термін паііопаШу ширший за значен­ням. Термін сШ2ЄП стосується особи, наділеної усіма політич­ними та громадянськими правами в державі. Термін паііопаі хоч і включає поняття сШгеп, також стосується і особи, яка не є громадянином, але все ж має право на захист держави і в свою чергу зобов'язана бути відданою їй. Громадянин (а паііопаі) може бути позбавлений громадянських прав, але при цьому не втратить державної належності (а паііопаі тау Ье йепіей ІЬе гі^Мз оі сіигепзЬір Ьиі; тії поі; Іозе ІЬе пайопаШу іізеії оп іЬіз Ьазез) ¹. Як приклад наводиться справа Кагане V. Парізі та Австрійської держави ², у якій було вирішено, що, хоч єв­реї в Румунії були позбавлені привілеїв громадян, вони зали­шались громадянами цієї держави з точки зору міжнародного права.

Відзначимо деяку понятійну плутанину, яка існує з термі­ном «паііопаіііу» в українському перекладі. У західних дже­релах поняття «паііоп», як правило, має значення «держава», «політична нація», а термін «паііопаШу» означає не націо­нальність (цьому термінові в англійській мові відповідає еіЬпі-^сіїу), а державну приналежність. Пояснюється це тим, що від­носної національної однорідності тут було досягнуто ще перед XIX століттям. Натомість у Східній Європі національні від­мінності підкреслювались і навіть до певної міри плекались. Цією національною різноманітністю можна було легко ви­правдати ідею створення нової спільності людей, як-от «радян­ського народу» в СРСР.

Понятійна плутанина простежується вже на рівні термінів «нація» (паііоп) і «держава» (зіаіе). З одного боку, ці терміни

8. А. апсі йе Мезігаї А. Ь. С. Ап Іпігосіисііоп 1о Іпїегпаиопаі 2а есі.- 1987.- Р. 290. ²КаЬапе V. Рагізі аші іЬе Аивігіап 8*а1;е (1929-1930), 5 Апп. Ьі%. 213.

.66

РОЗДІЛ 5

поняття громадянства в міжнародному праві

67.

часто використовуються як синоніми: наприклад, Ліга Націй була лігою держав, Організація Об'єднаних Націй є організа­цією держав. З іншого боку, група вчених, зокрема В. Кон-нор, наполягає на тому, що поняття «нація» і «держава» дале­кі від того, щоб бути синонімами. Для В. Коннора нація - це «самопізнавальна» (зеіі-алуаге), «самосвідома» (зеії-сопзсіоиз), «самовиокремлювала етнічна група» (зе1і-<ііііегеп1л.а1;т£ еіЬпіс £гоир), а націоналізм — це «самоідентифікація народу з нацією» '.

Однак варто ще раз підкреслити, що громадянство регулю­ється внутрішньодержавним законодавством. Для визначення сенсу громадянства важливим є сполучення прав і обов'язків особи і держави, а також наявність у громадянина окремих конкретних прав, якими є політичні права, і передусім вибор­че право. Саме з наявністю в особи виборчого права звичайно пов'язують стан її громадянства. Однак у деяких країнах при­пускається можливість участі у голосуванні на місцевих і на­віть загальних виборах іноземців. Так, згідно зі ст. 26 Консти­туції Австрії, виборче право на основі міждержавних угод може бути надане особам, які не є громадянами цієї держави.

Саме виборче право як суб'єктивне право особи (громадя­нина) поділяється на активне і пасивне виборче право. Актив­не виборче право — це встановлене законом право громадяни­на брати участь у виборах до органів державної влади насам­перед шляхом голосування. Пасивне виборче право означає право балотуватися на відповідні посади, тобто право бути об­раним. Можливість надання активного і пасивного виборчого права завжди зумовлювалась певними вимогами до потенцій­них учасників виборів. У ХУШ-ХІХ ст. це були цензи майно­вого характеру, вікові цензи. Останні поступово знижувались для активного виборчого права. У більшості держав Європи він становить 18 років, однак у Туреччині, Швейцарії та Япо­нії цей ценз і нині дорівнює 20 рокам. У наші дні зберігається різниця між віковими цензами для активного і пасивного ви­борчого права.

Еволюція виборчого права привела до скасування стате­вого цензу і надання відповідних прав жінкам. Уперше актив­не виборче право було надане жінкам у США (у шести штатах воно було встановлене до Першої світової війни, на федераль­ному рівні - у 1920 р., в цілому ряді європейських країн це було зроблено після Другої світової війни, а у Швейцарії -в 1971 р. За Конституцією УНР виборче право було надане жінкам ще 1918 року. Одна з характерних рис виборчого пра­ва ХІХ-ХХ ст.- наявність цензу осілості.