Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Mezhdunarodnoe_pravo_Tema_8.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
18.07.2019
Размер:
340.99 Кб
Скачать

1. Найпершою, найважливішою складовою будь-якої держави є люди, які населяють країну, тобто населення.

У міжнародній доктрині під поняттям населення розуміють сукупність індивідів, які проживають у даний момент на території певної держави і які підкоряються її юрисдикції. У залежності від правового положення індивідів населення держави складається з таких категорій: громадянин даної держави та іноземців (іноземних громадян та осіб без громадянства), за винятком іноземних громадян, що користуються привілеями та імунітетом.

Визначення правового положення кожної з указаних категорій населення у відповідності з принципом суверенітету належить до внутрішньої компетенції держав. Та досить часто в національних законодавствах виникають колізії з питань про громадянство (багаточисельні невідповідності між законами різних держав призвести до появи безгромадянства і множинного громадянства), про правовий статус іноземців та захист прав індивідів. Крім того держави здійснюють міжнародне співробітництво для боротьби зі злочинністю та тероризмом. Результатом цього співробітництва є велика кількість двосторонніх багатосторонніх конвенцій, договорів та інших міжнародних актів, які регулюють відповідні відносини між державами. Звідси випливає потреба врегулювання положеннянаселення міжнародним публічним правом.

Є ряд міжнародно-правових норм, договірних і звичаєвих, які прямо чи непрямо стосуються визначення правового положення населення, зокрема, з питань громадянства, видачі злочинців, прав людини, статусу іноземців. До них відносяться: Загальна Декларація прав людини (1948р.), Конвенція ООН про скорочення безгромадянства (1961р.), міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966р.), міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966р.), Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1976р.), Конвенція ООН про права дитини (1989р.) та інші. Зобов‘язуючи держави діяти певним чином одна відносно другої, норми міжнародного права зобов‘язують їх тим самим вжити ті чи інші дії і в сфері їх внутрішнього життя, зокрема, стосовно визначення правового статусу окремих категорій населення.

2. Вже в первісні часи було заведено поділяти людей на “своїх” та “чужих”. Категорія “своїх”, тобто члени одного роду чи племені, тільки вважвлися повноправними. Тільки вони мали певні права, зокрема, право голосу при ухваленні спільних рішень, право на помсту за вчинений злочин, або на відшкодування заподіяних збитків, на певні функції у племінному поділі праці, а також дотримання певних обовзків.

Сама ідея громадянства народилася в греко-римському полісі – громадянській общині, яка безпосередньо перетворюється у своєму подальшому розвиткові на державу.

Впродовж подальшого історичного розвитку відбувалися зміни у розумінні поняття “громадяни”, ознак громадянства, пов‘язаних з ним прав, обов‘язків, привілеїв, способів набуття та позбавлення тощо. Але сама ідея громадянства як політична категорія і навіть як загальнолюдська цінність існує в суспільстві саме від часів античного полісу.

У середньовіччі ідея громадянства була замінена категорією підданства – підпорядкованності, підлеглості якомусь володареві, сюзерену, залежність від нього.

Буржуазні революції й наступні ліберально-демократичні перетворення в країнах Європи поступово призвели до скасування феодальних привілеїв, станової нерівності й залежності, формально надали кожному індивідові рівний правовий статус.

У сучасному міжнародному публічному праві поняття громадянство визначається як постійний правовий зв‘язок між фізичною особою і державою, який знаходить свій вираз у сукупності їх взаємних прав і обов‘язків. Як правило громадянство виникає з народженням людини і закінчується з її смертю, що фіксується у відповідних актах громадянського стану. Громадянство є необмежений у просторі правовий зв‘язок індивіда зі своєю державою, який зберігається навіть у разі виїзду особи за межі держави.

Значна частина науковців відносять питання громадянство до внутрішньої юрисдикції кожної держави. Проте, як відомо, більшість держав пов‘язують обов‘язок визнання іноземних законів про громадянство і з виконанням міжнародних зобов‘язань. Окрім того, існує загальний обов‘язок приводити внутрішні право у відповідність з міжнародно-правовими зобов‘язаннями. Отже, концепція громадянства у міжнародному публічному праві має два аспекти – внутрішній і міжнародний. У першу чергу слід визначити способи набуття громадянства. При встановленні громадянства за народженням застосовують такі принципи:

1) принцип “права крові” (національний) – дитина незалежно від місця народження, набуває громадянства тієї держави, громадянинами якої є її батьки.

2) принцип “права грунту” (територіальний) – дитина, яка народилася на території певної країни (Аргентина, Бразилія) набуває громадянство цієї держави, незалежно від громадянства батьків.

Більшість держав і “право крові”, і “право грунту” використовують при визначенні громадянства – це так званий змішаний принцип. До таких держав відноситься і Україна. Громадянство набуває також і шляхом натуралізації (укорінювання).

Натуралізація надання шляхом формального акту громадянства іноземцю за його клопотанням.

Види натуралізації:

а) автоматично;

б) добровільно.

Законодавство деяких держав надає громадянство фізичним особам автоматично у порядку застосування закону внаслідок деяких змін громадянського статусу: усиновлення, легітимації, визнання батьківства, одруження.

За законами окремих держав призначення на посаду викладача університету також тягне за собою надання права громадянства.

Набуття громадянства шляхом одруження відбувається тоді, коли законодавство країни чоловіка автоматично надає їй громадянство (Франція).

Набуття громадянства внаслідок визнання батьківства або легітимації – це набуття дитиною громадянства батька.

Набуття громадянства шляхом усиновлення – це набуття повнолітнім громадянства усиновителя.

Добровільна натуралізація – набуття громадянства за особистим клопотанням фізичних осіб згідно з умовами, передбаченими національним законодавством, але, однак, яке не повинно суперечити загальновизнаним нормам міжнародного публічного права.

Умови добровільної натуралізації:

а) добровільність акту особи, яка прохає про надання громадянства;

б) тривале проживання на території країни (5; 7; 10років);

в) володіння державною мовою; в обсязі достатньому для сспілкування;

г) наявність законних джерел існування;

д) визнання і виконання конституції країни та її законодавства.

Як правило, добровільна натуралізація санкціонується органами і дуже рідко – судом.

В Україні громадянство надається іноземцям та особам без громадянства за їхнім клопотанням Президентом України.

Спрощений порядок відновлення громадянства для осіб, які раніше мали громадянство цієї держави, а потім втратили його з якихось причин називається реінтеграцією.

Ще один спосіб набуття громадянства – подарування громадянства на відміну від натуралізації, подарування громадянства здійснюється за ініціативою компетентних органів держави. Громадянство в порядку подарування надають окремим особам, які мають визначні заслуги перед державою.

Із загального правила є й окремі винятки. Так, набути громадянство Андори практично неможливо: воно передається в основному шляхом спадкоємства.

Аналіз міжнародно-правової практики свідчить, що громадянство можна набути також на основі міжнародних договорів шляхом трансферту чи оптації. Під трансфертом розуміють автоматичну зміну громадянства осіб у зв‘язку з переходом території де вони проживають від однієї держави до іншої.

Оптація – це вибір громадянства особою у зв‘язку зі зміною правового титулу території де вона проживає, на основі міжнародного договору.

Існують три форми втрати громадянства:

1) автоматична втрата громадянства;

2) вихід з громадянства;

3) позбавлення громадянства.

Автоматична втрата громадянства настає в тому випадку, коли законодавство даної країни передбачує так звану свобода експатрації – це добровільне або примусове висилення за межі Батьківщини, яке звичайно тягне за собою втрату громадянства (наприклад: якщо будь-яка особа, що має американське громадянство, натуралізувалась за кордоном, вона автоматично втрачає американське громадянство).

Вихід з громадянства – це втрата громадянства на підставі ухвали компетентних органів держави, яка виноситься за клопотанням особи. Така форма характерна і для України.

Позбавлення громадянства містить елемент карання. На відміну від виходу воно здійснюється за ініціативою державних органів за дії, що шкодять інтересам даної держави:

1) у випадку натуралізації шляхом надання завідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

2) на підставі спеціального акту стосовно конкретної особи або осіб певної категорії.

Законодавство України не передбачає можливість позбавлення громадянства.

3. Подвійне громадянство (біпатрид) – це правовий стан індивіда, який має одночасно громадянство двох або більше країн.

Подвійне громадянство виникає:

1) при народженні дитини в країні, де діє принцип “права грунту” від батьків, які мають громадянство держави, де діє принцип “права крові” (Бразилія, Польща);

2) внаслідок шлюбу жінки з іноземцем, якщо законодавство країни чоловіка автоматично надає їй своє громадянство (Україна - США);

3) при натуралізації, якщо законодавство крааїни, громадянами якої був індивід не передбачає позбавлення громадянства у випадку натуралізації його в іншій державі.

Стан подвійного громадянства створює незручності як для особи , що має громадянство декількох країн, так і для держав. Громадянин може вимагати надання громадянських прав у повному обсязі в обох державах свого громадянства, а держава у свою чергу може вимагати від цього громадянина виконання ним громадянських обов’язків у кожній державі.

Розв’язати проблему біпатридів можна тільки одним шляхом – укладенням міжнародних угод. Міжнародно-правовій практиці відомо два види міжнародних договорів присвячених питанням подвійного громадянства: перший – договори, спрямовані на подолання наслідків подвійного громадянства (конвенція ООН 1957р. про громадянство одруженої жінки); другий – договори, спрямовані на ліквідацію подвійного громадянства як такого (міждержавні, про неможливість громадян даних країн одержати подвійне громадянство).

Особи без громадянства (апатриди) – це правовий стан, який характеризується відсутністю у особи громадянства будь-якої держави.

Випадки утворення стану безгромадянства:

1) особа, позбавлена громадянства органами влади або судом; і не набула іншого громадянства;

2) набула іншого громадянства; вихід з громадянства при одруженні жінки з іноземцем, законодавство країни якого не падає громадянства жінці свого громадянина, а законодавство жінки автоматично позбавляє її громадянства;

3) у державах, законодавство яких не знає принципу “права грунту” діти апатридів також не набувають громадянства.

Правове положення апатридів визначається внутрідержавними законодавством держави, на території якої вони проживають. Аналіз такого законодавства показує, що особи без громадянства володіють меншим обсягом прав і свобод (особливо громадянських і політичних), ніж громадяни держави на території якої проживають апатриди.

На даний час є дві багатосторонні конвенції, присвячені особам без громадянства:

1954 р. – конвенція ООН про статус апатридів.

1961 р. – конвенція ООН про скорочення безгромадянства.

4. Іноземцем визначається особа, що проживає на території держави, не маючи її громадянства, але має громадянство іншої держави.

Іноземцями також визначаються особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Правовий статус іноземців регулюються законодавством країни, в якій вони перебувають міжнародними угодами. Разом із тим іноземці зберігають зв’язок із державою, громадянами якої вони є. Отже, юридичний статус іноземців мають подвійний характер.

Щодо іноземців за традицією застосовується один з трьох видів режимів:

1) національний – зрівняння іноземців у більшості прав з громадянами держави, де вони перебувають (повного зрівняння на практиці не буває);

2) режим найбільшого сприяння – надання громадянам держави з якою укладено договір прав не менших, ніж громадянам будь-якої третьої держави (клаузула про найбільше сприяння зустрічається здебільшого в торгових угодах);

3) спеціальний режим – встановлення для іноземців особливих пільг або обмежень. Як правило, це робиться шляхом перелічення відповідних прав і обов’язків.

В жодній державі не існує якийсь один вид режиму для іноземців. Завжди різні його види зустрічаються в сполученні в одній сфері – національний режим, в іншій галузі – спеціальний і т. п.

У міжнародно-правовій доктрині і практиці вироблено поняття “мінімальний міжнародний стандарт поводження з іноземцями”. Це принципи і норми, які головним чином включені до Декларації про права людини стосовно осіб, які не є громадянами країни, в якій вони проживають (1985).

Держави, як носії суверенітету самостійно регулюють питання в’їзду, тимчасового перебування і виїзду іноземців. У сучасних умовах, практично в усіх державах, існує дозвільний порядок в’їзду і виїзду як власних громадян, так і іноземців.

Із в’їздом на територію держави іноземець підпадає під її юрисдикцію і зобов’язаний виконувати її закони. Для контролю за діяльністю іноземців держави встановлюють певну систему їх реєстрації. Зокрема, їм видаються посвідки на постійне або тимчасове проживання.

У тих країнах, де діє система в’їзду за дозволом, виїзд також оформлюється за допомогою візи.

У світі на сучасному етапі позначилась тенденція до полегшення в’їзду громадян. Новим кроком у цьому процесі є Шенгенська конвенція, яка уніфікує візові правила семи європейських держав і яка вступила в силу 26 березня 1995 року.

Притулок(Право притулку) – це надання державою можливості в’їзду на її територію і перебування там особам, які на батьківщині переслідуються за політичну, наукову, та релігійну діяльність.

Індивіди, яким надано право притулку прирівнюється до іноземців, якщо вони зберігають своє громадянство або апатридів, якщо вони його втрачають. Проте держава, яка надала політичний притулок таким особам, зобов’язана оберігати, не видавати і не висилати їх.

5. Біженці – це іноземці та о соби без громадянства, які внаслідок обгрунтованих побоювань стали жертвою переслідувань за ознаками расової, націон-ї приналежності, відношенням до релігії або громадянства, приналежності до певної соц.групи або за політ.переконаннями мали покинути територію держави, громадянином якої вони є, і не можуть або не бажають користуватись захистом цієї держави внаслідок вказаних побоювань. До цієї

категорії осіб не відносяться так названі “екон.біженці”, які залишають свою країну для пошуку кращого екон.положення. Найчастіше вони з’являються внаслідок м/н або внутр.воєнних конфліктів. 14.12.1950 в ООН створено Управління Верховного комісаріата по справам біженців (УВКБ), а в 1951 укладена Конвенція про статус біженців. В м/н систему захисту біженців входять: УВКБ, м/н установи системи ООН, м/н регіон-ні організації, неурядові орг-ії та структури держав. Існує ряд м/н документів: універсальні м/н угоди, регіональні м/н договори та конвенції, м/н договори, які регулюють певн.комплекс питань захисту прав біж-ів,, м/н угоди з спец.нормами, м/н договори заг.хар-ру, угоди та декларації про притулок, м/н договори щодо положення апатридів, двосторонні угоди. Переміщені особи – це особи, які були насильницьки вивезені під час “ світової війни Німеччиною та її союзниками з окупованих ними територій для використання на різн.роботах. в 1946р. створена М/н орг-я для повернення перміщ.ос. на батьківщину. Існують “змушені переселенці” – які покинули певн.конфліктний регіон держави та оселились в ін.регіоні в межах цієї ж держави.

6. Притулок(Право притулку) – це надання державою можливості в’їзду на її територію і перебування там особам, які на батьківщині переслідуються за політичну, наукову, та релігійну діяльність.

Індивіди, яким надано право притулку прирівнюється до іноземців, якщо вони зберігають своє громадянство або апатридів, якщо вони його втрачають. Проте держава, яка надала політичний притулок таким особам, зобов’язана оберігати, не видавати і не висилати їх.

Види притулку:

1) територіальний – притулок, який надається на території держави;

2) дипломатичний – притулок, який надається в дипломатичному представництві або в консульській установі, чи на іноземному військову кораблі;

Інститут політичного притулку в міжнародному публічному праві є здебільшого звичаєво-правовим.

Генеральна Асамблея ООН 14 грудня 1967 року прийняла Декларацію про територіальний притулок, основні положення якої передбачають що:

- притулок, котрий надається будь-якою державою в порядку здійснення свого суверенітету, повинен поважатися усіма державами (п.1 ст.1);

- держава не повинна відмовити цим особам перетинати кордони, висилати їх або примушувати повернутися в країни, де вони будуть піддаватися переслідуванню;

- забороняється надавати притулок особам, що вчинили міжнародні злочини або злочини проти людства і людяності;

- необхідно забезпечити безпеку особам, котрі одержали притулок на території даної держави.

Необхідно звернути увагу на те, що норми міжнародного права закріплюють лише право держави надавати певним категоріям осіб політичний притулок, але й обов’язок інших держав поважати це право.

7. Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом в античні часи подібні погляди набули широкого поширення у Стародавній Греції.. У працях давньогрецьких мислителів-софістів ще у VІ-V ст. до н.е. були закладені й основи концепції природного права, розвинуті згодом філософами та юристами Стародавнього Риму. Аналогічні ідеї виникали і на Сході. Зокрема, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е.) відстоював думку про те, що всі люди рівні перед небом, а держава є результатом їх угоди. Ряд гуманістичних принципів дало світу християнство, яке інтегрувало уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями. Спільними зусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальний матеріал, створювалося морально-філософське підґрунтя для утвердження в майбутньому всеперемагаючої ідеї прав людини.

Але на законодавчому рівні ця ідея почала реалізуватися набагато пізніше. Прийнята у 1215 р. в Англії Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства.

Згодом Петиція про права (Англія, 1628) та прийняття у 1679 р. так званого Habeas Corpus Act (Хабеас Корпус Акт) встановлювали процедурні гарантії особистої недоторканності особи, ввели інститут поруки та застави, а також обмеження строків тримання під вартою.

У 1689 р. в Англії був прийнятий Білль про права, у 1776 р. Декларація незалежності США та в 1787 р. Конституція США, якими закладено основи ліберальної концепції прав людини.

Проте поворотним пунктом у історії людства в його боротьбі за утвердження прав людини, без сумніву, стала Велика французька революція, яка створила без перебільшення документ історичної ваги - Декларацію прав людини та громадянина 1789 р. Уперше в світовій практиці в Декларації було закріплено загальнодозвільний принцип регулювання правових відносин: “Дозволено все, що прямо не заборонено законом”.

Упродовж XVIII-XIX ст. з розвитком у світі принципів конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу практику держав. А на початку ХХ ст., особливо після Першої світової війни і появи Ліги націй та Міжнародної організації праці, права людини почали входити до предмета міжнародно-правового регулювання.

Ще порівняно донедавна на рівні міжнародного права не існувало гарантій прав людини і було набагато менше засобів судового контролю, ніж часом у національному праві. Превалюючи у міжнародному праві в ХІХ і на початку ХХ сторіч філософія, правовий позитивізм, стверджувала, що міжнародне право є правом лише для держав. Тому вважалося, що виникає суперечність, якщо допускати існування міжнародних юридичних прав, які окремі особи можуть обстоювати у спорі з державою. Тому, як наслідок, традиційна позитивістська доктрина різко обмежувала доступ приватних осіб до міжнародних юридичних процедур. Питання про те, чи має стати предметом міжнародного позову завдання шкоди окремій особі, відводилось цілком на розсуд держави, яка захищає особу. Важливо, що якщо шкоду особі завдано її власною державою, то жодна інша держава, як правило не могла захищати цю особу на рівні міжнародного права. Більш того, право виносити спірні справи на розгляд Міжнародного Суду в Гаазі отримали лише держави. “Тільки держави можуть бути сторонами у справах, які розглядаються в Суді” (Статут Міжнародного Суду, п. 1 ст.34 // 59 Stat. 1055, T.S. No 993, 3 Bevans 1153(підписаний у Сан-Франциско 26 червня 1945 р.; набув чинності 24 жовтня 1945р.)

Традиційна позитивістська філософія міжнародного права сіла на мілину міжнародної практики у 40-х роках. У Московській декларації про відповідальність німців за вчинені звірства від 30 жовтня 1943 року Сполучені Штати, Сполучене Королівство, Франція та Радянський Союз заявили, що окремі німці будуть притягнуті до відповідальності за порушення міжнародного права. А 8 серпня 1945 року у Статуті Міжнародного воєнного трибуналу ті самі чотири союзники передбачили утворення Нюрнберзького трибуналу, який мав судити не держави , а окремих осіб за:

злочини проти миру;

воєнні злочини;

злочини проти людства.

Вирок, винесений Нюрнберзьким трибуналом у 1946 році підтвердив, що окремі особи, як і держави, є належними суб'єктами міжнародного права.

Стверджувалось, що міжнародне право стосується лише дій суверенних держав і не передбачає жодних покарань для окремих осіб, а також якщо діяння, яке розглядається, є діянням держави, то ті, хто вчинив його, не несуть особистої відповідальності, а перебувають під захистом доктрини про суверенітет держави. Трибуналом обидва ці твердження були відкинуті. Давно видно, що міжнародне право накладає обов`язки і відповідальність на окремих осіб так само, як і на держави. Злочини на порушення міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними утвореннями, і забезпечити додержання положень міжнародного права можна лише через покарання окремих осіб, які вчиняють такі злочини.

Вирок у Нюрнберзі став не лише вираженням морального та політичного імперативу, за яким окремі особи можуть притягуватись до відповідальності за порушення норм міжнародного права, але також підтвердженням звичаєвої міжнародно-правової норми, яка передбачає, що особисті права людини повинні захищатися на рівні міжнародного права. Ці моральні, політичні та правові висновки можна також знайти у Преамбулі до Статуту Організації Об'єднаних Націй від 1945 року. Там народи утверджують свою “віру в основні права людини”. Стаття 55 Статуту закликає сприяти “загальній повазі до прав людини і основних свобод та їх дотриманню для всіх незалежно від раси, статі, мови чи релігії”. Перетворення матеріальних норм права в галузі прав людини з національних у міжнародні завершилось у 1948 році разом з оприлюдненням Загальної декларації прав людини.

Народження міжнародного права в галузі прав людини в рішенні Нюрнберзького трибуналу і Загальній декларації прав людини було описано як найбільш “радикальну подію за всю історію міжнародного права”, оскільки завдяки цьому як держави, так і окремі особи швидко стали суб'єктами міжнародного права. Однак Загальна декларація не передбачила ніякого правового механізму застосування норм до держав, які вперто не підкоряються. Хоч держави у системі Організації Об'єднаних Націй і стали підпорядковані нормам міжнародного права в галузі прав людини, вони й далі самостійно вирішували питання про додержання ними своїх зобов'язань. Зважаючи на політичні суперечки, справа розробки ефективних міжнародних юридичних процедур в галузі прав людини на загальній основі просувалася повільно. Тому утворення регіональної - в межах Європейської співдружності - міжнародної системи захисту прав людини, яка могла б забезпечити реальні механізми правозастосування, мало свій сенс, і як наслідок в умовах, що склалися після Другої світової війни Радою Європи розроблено Європейську Конвенцію про захист прав людини й основних свобод, яка на сьогодні вважається найбільш вдалою за дієвістю серед існуючих сиcтем міжнародного захисту прав та свобод людини і громадянина.

8. Міжнародні акти про права людини можна класифі¬кувати за різноманітними підставами. Вважається, що наведена нижче класифікація, заснована на просторо¬вій, суб'єктно-об'єктній і предметній основах, є найбільш зручною як із теоретичної, так і з практичної позицій.

І. Міжнародні документи універсального характе-ру, що містять у собі:

— Міжнародний білль про права людини;

— документи, що закріплюють права людини в рі¬

шеннях міжнародних конференцій;

— міжнародні акти, що закріплюють право на само¬

визначення і права народів;

— акти, спрямовані на попередження дискриміна¬

ції;

285

— акти, що закріплюють принципи правосуддя;

— акти, що регулюють права осіб, що були піддані

затриманню або тюремному ув'язненню;

— акти, що регулюють права жінок;

— акти, що регулюють права дітей;

— акти, що закріплюють економічні та соціальні

права;

— акти, що закріплюють права на користування до¬

сягненнями культури, інформацією, свободу асоціацій;

— акти, що регламентують захист прав людини в

збройних конфліктах;

— акти, що встановлюють міжнародні військові зло¬

чини і злочини проти людства;

— акти, що регулюють заборони рабства, підневіль¬

ного стану, примусової праці.

II. Документи регіонального характеру містять у собі:

— документи Ради Європи;

— документи Організації з безпеки і співробітницт¬

ва в Європі;

— Документи Співдружності Незалежних Держав;

— Американську конвенцію про права людини;

— Африканську Хартію прав людини і народів.

9. Міжнародно-правові акти в галузі прав людини прийнято називати міжнародними стандартами. Цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі, як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості типу Гельсінського За« ключного акта, документів Віденської і Копенгагенської зустрічей ОБСЄ (НБСЄ), міжнародні звичаї.

До числа основних міжнародно-правових актів в галузі прав людини належать:

— Загальна декларація прав людини 1948 року;

— Міжнародний пакт про економічні, соціальні і

культурні права 1966 року (підписаний Україною

20.03.1968 p.; ратифікований Україною 19.10.1973 p.; вступив у дію для України 3.01. 1976 p.);

— Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року (відповідно 20.03.1968 p.; 19.10.1973 p.; 23.03.1976 p.);

— Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року (вступив у дію 23.03.1976 p.; Україна приєдналася

25.12.1990 р.);

— Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року (підписана Україною 16.12.1949 p.; ратифікована Україною 22.07.1954 p.; вступила в дію для України 15.02. 1955 p.);

— Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року (підписана Україною 7.03.1966 p.; ратифікована Україною 21.01.1969 p.; вступила в дію для України 7.04.1969 p.);

— Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року (підписана Україною 9.12.1995 p.; ратифікована Україною 17,07. 1996 p.);

— Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року (підписана Україною 20.02.1974 p.; ратифікована Україною 15.10.1975 p.; вступила в дію для України 18.07. 1976 p.);

— Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 року (підписана Україною 17.07.1980 p.; ратифікована Україною 24.12.1980 р.; вступила в дію для України 3.09.1981 p.);

— Конвенція про права дитини 1989 року (підписана Україною 14.02.1990 p.; ратифікована Україною 28.02.1991 p.; вступила в дію для України

27.09.1991 р.) і ін.

Важливе місце в міжнародно-правовому масиві стандартів прав людини належить Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року і документам, прийнятим у рамках загальноєвропейського процесу, «розрядки» міжнародної напруженості — Підсумковому документу Віденської зустрічі 1986 року представників держав-учасниць НВСЄ; Документу Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 року; Паризькій Хартії для нової Європи 1990 року й іншим.

Всеосяжні зусилля в сфері захисту прав і свобод людини беруть початок із Статуту ООН, де в якості однієї з основних своїх цілей Об'єднані Нації проголосили «знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй».

Розробка і прийняття в рамках ООН Білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини 1948 року, Пакт про громадянські та політичні права з Факультативними протоколами до нього і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, відкриті для підписання в 1966 році, ознаменували якісно новий етап у розвитку міжнародних норм з прав людини. Предметом цих міжнародних актів є не окремі права або захист особливої категорії осіб, а права всіх індивідів у всіх сферах суспільного життя.

10. У сучасному світі, коли проблема прав людини вийшла далеко за межі окремої держави, виникла необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, які також визнаються як основні права людини. Ці стандарти відображені у низці важливих міжнародно-правових актів, що встановили загальнолюдські стандарти прав та інтересів особи, визначивши ту межу, за яку держава не може виходити. Таким чином, права людини стали об'єктом регулювання не лише окремої держави, а й міжнародного співтовариства. Обсяг прав і свобод людини в сучасному суспільстві визначається не лише особливостями певного співтовариства людей, а й розвитком людської цивілізації в цілому, рівнем інтегрованості міжнародного співтовариства.

Прийняття Міжнародного білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини (1948 p.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1976 p.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1976 p.), Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1976 p.), внесло характерні зміни у правосуб'єктність людини, що стала суб'єктом не лише внутрішньодержавного, а й міжнародного права. Держави, що приєдналися до пактів, зобов'язані привести своє національне законодавство у відповідність з їх вимогами. Таким чином, міжнародно-правові акти мають верховенство над внутрішнім законодавством. А це надає можливість громадянину, політичні чи громадянські права якого порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Міжнародно-правові документи визначили той універсальний комплекс основних прав та свобод, який у єдності з конституційними правами повинен забезпечити нормальну життєдіяльність індивіда. Якщо певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів, оскільки пріоритет міжнародного права щодо внутрішньодержавного у сфері прав людини є загальновизнаним принципом міжнародного співтовариства.

У ході Другої світової війни були виявлені недоліки в міжнародному регулюванні прав та свобод людини. Цей етап у розвитку людства довів необхідність, з одного боку, підтримки міжнародного миру та безпеки, а, з іншого — дотримання прав і свобод людини.

Створення ООН та прийняття її Статуту поклали початок якісно новому етапу міждержавних відносин у сфері прав людини. Статут ООН покладає на держави обов'язок дотримуватися основних прав і свобод людини, не допускаючи при цьому будь-якої дискримінації.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]