Розділ 8

110

Міжнародного Білля про права та інших численних актів з прав людини. По-третє, ООН досягла успіхів у визначенні змі­сту зобов'язання держав сприяти забезпеченню прав людини, розширивши це поняття та створивши на основі Статуту ООН інституції для забезпечення згоди держав. ООН намагається забезпечити додержання цього зобов'язання прийняттям ре­золюцій, які закликають певні держави припинити грубі по­рушення прав людини, та наданням повноважень Комісії ООН з прав людини та її органам розглядати (вводити процедури перевірки) заяви щодо таких порушень ¹.

Пропозиції про прийняття Білля про права чи Декларації ос­новних прав чоловіка (БесіагаИоп оі іпе Еззепїіаі Ш^піз оі Мап) прозвучали ще на конференції в Сан-Франциско. Так, у своєму заключному слові до конференції Президент СШАТрумен в загаль­них словах згадав про «міжнародний білль про права, що був би прийнятним для всіх держав» ². У ст. 68 Статуту ООН згадується про утворення комісій в економічній та соціальній сферах та із забезпечення прав людини, однак нічого не говориться про Білль про права. Невдовзі Комісія з прав людини була створена в рам­ках ЕКОСОР і зібралась на свою першу сесію у січні - лютому 1947 р. Новоствореній Комісії з прав людини і було доручено роз­робити проект «міжнародного білля з прав людини». Комісія ви­знала, що буде порівняно легко досягти згоди щодо тексту декла­рації, однак прийняти зобов'язуючий договір буде значно важче. Тому було вирішено спершу працювати над Декларацією і розпо­чати роботу над договором одразу ж після прийняття Декларації. Як показав час, ще 18 років знадобилося для прийняття дого­ворів - двох Міжнародних пактів та Факультативного протоко­лу - та ще 10 років для набуття ними чинності.

Загальна декларація прав людини була прийнята Генераль­ною Асамблеєю ООН (Резолюція 217 А(Ш)) 10 грудня 1948 р. 48 голосами за. Утримались при голосуванні Білоруська РСР, Чехословаччина, Польща, Саудівська Аравія, Українська РСР, СРСР, Південно-Африканський Союз та Югославія ³. Виступа­ючи з мотивів голосування, представники СРСР та інших со­ціалістичних країн відзначали, що вони при голосуванні утри­мались, оскільки прийнятий документ порушує суверенітет Держав, не містить низки положень, які вони внесли, а також не гарантує здійснення основних прав і свобод ⁴.

¹ Виег§епіНаі Тії. Іпіегпаііопаі Нитап Ш^піз іп а КиізЬеіі.- Зі,. Раиі, Міпп.: \¥езі РиЬ1ізпіп£ Со., 1988.- Р. 21-24.

²НитрНгеу ^. Р. Нитап Ш^Ьіз апсі іпе ІІпііесі Каііопз: А Сгеаі Асіуепіиге.-БоЬЬз Геггу, №\у Уогк: Тгапзпаііопаі РиЬНзЬегз, Іпс, 1984.- Р. 25.

³ Сазез ажі Маіегіаіз оп іпе Іпіегпаііопаі Ье£а1 Зузіет / N. Е. Ьеесп, С. Т. Оііуєг, «*• М. Зшеепеу.- Міпеоіа, №-№ Уогк: ТЬе Коигкіаішп Ргезз, Іпс, 1973.- Р. 622.

⁴ Див.: Права человека: Учебник для вузов / Отв. ред. Е. А. Лукашева.- М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА М, 1999.- С. 470.

Права людини 111 і міжнародне право III.

Існує дві точки зору на обов'язковість Декларації. З одно­го боку, місіс Рузвельт як голова Комісії з прав людини і представник США в Генеральній Асамблеї зазначила, що, схвалюючи Декларацію, надзвичайно важливо пам'ятати про основоположність документа. Це не договір і не міжнародна угода. Вона не є і не має на меті бути законом чи правовим зобов'язанням. Це декларація основних принципів прав лю­дини та свобод, яка має бути схвалена Генеральною Асамбле­єю формальним голосуванням її членів та повинна служити загальним стандартом для досягнення усіма народами всіх держав '.

Згідно з іншою точкою зору, Декларація є обов'язковою для виконання. Так, протестуючи проти депортації з Угор­щини великої частини населення, раптово визнаної нена­дійною, французький уряд заявив, що вважає це грубим по­рушенням принципу поваги до людини та її прав, визнаного міжнародним співтовариством і втіленого в Декларації ООН 1948 р.². Нині небагато юристів-міжнародників заперечува­тимуть, що Декларація є нормативним актом, який створює правові зобов'язання для держав - членів ООН. Застосуван­ня Декларації у державній практиці підняло її до рівня зви­чаєвого міжнародного права. Однак аналіз практики дер­жав засвідчує, що не всі права, проголошені в Декларації, набули цього статусу. Еезі;аі;етеп1; (ТЬігсі) США характери­зує тільки деякі права як звичаєве міжнародне право, а саме перераховуються такі порушення міжнародного права яі геноцид, рабство, вбивство та спричинення зникнення лю­дей, катування чи інше жорстоке, нелюдське та таке, ще принижує гідність, поводження чи покарання, тривале сва­вільне затримання, систематична расова дискримінація та тривалі грубі порушення міжнародно визнаних прав люди­ни ³.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні пра- ] ва (МПГПП) були прийняті Генеральною Асамблеєю та від­криті для підписання у грудні 1966 р. Як зазначалося вище, ще 10 років минуло до того, як 35 держав, необхідних для набуття Пактами чинності, ратифікували обидва акти. На 2000 р. 142 держави ратифікували МПЕСКП та 144 держави -МПГПП. УРСР ратифікувала МПЕСКП 19 жовтня 1973 р., і він набув чинності для України 3 січня 1976 р. МПГПП був ратифікований УРСР також 19 жовтня 1973 р. і набув чинності

¹ Сазез агні Ма1,егіа1з оп ІЬе Іггкегпаиопаі Ье§а1 Зузїет.- Ор. сН.- Р. 623.

Чи.

³8ее: Виег§епікаі Тк.~ Ор. сі*.- Р. 32.

.112 РОЗДІЛ 8

23 березня 1976 р. Міжнародні пакти були ратифіковані Укра­їною з такою заявою, що була зроблена при їх підписанні: «Укра­їнська Радянська Соціалістична Республіка заявляє, що поло­ження пункту 1 статті 26 Міжнародного пакту про економіч­ні, соціальні і культурні права та пункту 1 статті 48 Міжнарод­ного пакту про громадянські і політичні права, згідно з якими ряд держав не може стати учасниками цих пактів, мають дис­кримінаційний характер, і вважає, що пакти відповідно до принципу суверенної рівності держав повинні бути відкриті для участі всіх зацікавлених держав без будь-якої дискримі­нації або обмеження» '.

МПГПП в цілому передбачає більше прав, ніж ЗДПЛ. Ра­зом з тим деякі з прав, передбачені у Декларації, не включені до МПГПП. Це право на приватну власність, право на приту­лок та право на громадянство. Перше, зокрема, не було вклю­чене в Пакт через різноманітні ідеологічні та політичні розбіж­ності держав - членів ООН.

МПГПП передбачив створення Комітету з прав людини, основним завданням якого вважалась оцінка звітів усіх дер-жав-учасниць, які ці держави були зобов'язані надавати щодо заходів із впровадження прав людини. Однак Комітет не упов­новажений перевіряти звіти держав, проводячи своє власне розслідування. Він тільки може вимагати від представників держав дати пояснення щодо змісту звіту та запросити додат­кову інформацію, вказати на серйозні проблеми та звернути на них увагу ГА ООН і держав - членів ООН. Разом з тим МПГПП передбачав створення механізму міждержавних скарг, який давав можливість одній державі-учасниці звинуватити іншу державу в порушенні договору. Проте, ратифікуючи Пакт, держава автоматично не визнає юрисдикцію Комітету розгля­дати міждержавні скарги. Для цього приймаються окремі де­кларації, якими визнається юрисдикція Комітету розглядати такі скарги. Система ця, однак, залишається дуже слабкою і не передбачає судового розгляду, а тільки механізм формаль­ного примирення.

До МПГПП був прийнятий Факультативний протокол, який надає право індивідам подавати скарги до Комітету у випадку порушення державою - стороною Пакту, яка ратифікувала Факультативний протокол, їхніх прав, передбачених МПГПП. Для України Факультативний протокол набув чинності 25 жовт­ня 1991 р. Процедура розгляду скарг Комітетом з прав люди­ни буде проаналізована нижче.

МПЕСКП включає значно більший перелік соціальних, еко­номічних та культурних прав, ніж ЗДПЛ, а також описує