1 Рабінович п. М. Основи загальної теорії держави та права.— к., 1994.— с. 9. 92 розділ 7

Кодифікація цієї галузі була досягнута укладенням у Відні в 1969 Р- Конвенції про право міжнародних договорів та в 1986 р. Конвенції про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними органі­заціями. На сьогодні ці дві конвенції є головними джерелами цієї галузі. Неофіційно їх називають «договори про договори».

Чому виникла необхідність у прийнятті двох названих вище конвенцій? Якщо в ході історичного розвитку міжнародних до­говірних відносин завжди традиційно їх головними учасниками були суверенні держави, то починаючи з середини XX ст., і особливо після 1945 р., дедалі активнішими учасниками міжна­родних договірних відносин стали міжнародні організації. Отже, Конвенція 1969 р. визначала основні принципи права міжнарод­них договорів для держав, а Конвенція 1986 р. надала міжнарод­ним організаціям право стати рівноправними з державами -суб'єктами міжнародного договірного права. При цьому, як за­значає С. В. Шульга, міжнародні організації отримали право рівно­правних договірних відносин як з державами, так і між собою ^!.

Серед норм обох Конвенцій є як імперативні, так і диспо­зитивні.

Конвенції набули чинності на умовах ай геїегепсіит, тобто з обов'язковою ратифікацією вищими органами представни­цької влади країн-учасниць, а також з офіційним підтверджен­ням участі в Конвенції 1986 р. міжнародних організацій: тобто Конвенція 1986 р. у ст. 14 встановлює новий інститут міжна­родного договірного права - «видання акта офіційного підтвер­дження», оскільки через відсутність парламенту міжнародна організація не може видати ратифікаційну грамоту.

У статті 30 Конвенції 1986 р., яка розвинула і конкретизу­вала норми Конвенції 1969 р., встановлюється імперативна норма, згідно з якою зобов'язання учасників договору за Ста­тутом ООН мають перевагу над договірними зобов'язаннями, Що встановлюються цим договором.

Оскільки міжнародна організація на відміну від держави не має власного законодавства, Конвенція 1986 р. вводить по­няття «правила міжнародної організації» - сукупність норм, які визначають правила поведінки робочих органів і співробіт­ників у їх відносинах з самою організацією і можуть розгляда­тись як «внутрішнє законодавство міжнародної організації».

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 14 квітня 1986 р. Україна приєдналась до Віденської конвенції 1969 р. з такими застереженнями й заявою: «УРСР не вважає себе зв'язаною положеннями статті 66 Віденської конвенції

¹ Шульга С. В. Сравнительньїй анализ Венских Конвенций 1969 и 1986 го-Дов // Международное публичное и частное право.- 2001.— № 2.- С. 76.

93.

Право міжнародних договорів

про право міжнародних договорів і заявляє, що для передачі | будь-якого спору між Договірними сторонами про застосування чи тлумачення статей 53 або 64 на вирішення Міжнародного Суду або будь-якого спору про застосування чи тлумачення будь-якої іншої статті частини V Конвенції на розгляд погоджуваль­ної комісії необхідна в кожному окремому випадку згода всіх сторін, які беруть участь у спорі, і що мировими посередниками, яких включають до складу погоджувальної комісії, можуть бути лише особи, призначені учасниками спору за їх спільною згодою», і

Друге застереження стосується п. З ст. 20 (застереження до договору, що є установчим актом міжнародної організації, І вимагає прийняття його компетентним органом цієї організа­ції) та пункту Ь ст. 45 Конвенції (неможливість посилатись на підставу недійсності або припинення договору, якщо з огляду на поведінку держави вона мовчазно погодилася з тим, що І договір є дійсним, зберігає чинність або й далі діє). Такі нор­ми, як зазначала УРСР в застереженні, суперечили міжнарод-1 ній практиці, що склалася.

Крім того, УРСР зробила заяву з приводу того, що вона зберігає за собою право вживати будь-яких заходів щодо охо­рони своїх інтересів у разі недодержання іншими державами положень Віденської конвенції'.

До проголошення Декларації про державний суверенітет України наша держава фактично не укладала міжнародних двосторонніх договорів, хоча й мала таке право відповідно до ! Конституцій УРСР та СРСР. З осені 1990 р. і особливо після референдуму 1 грудня 1991 р. за два роки (1991-1992) Украї­на уклала 35 міждержавних та 88 міжурядових угод. За 1993-1 1994 рр. ця цифра значно зросла. Тільки за січень 1993 р.| Україна уклала 23 двосторонніх договори. На сьогодні поло-І вина законів, прийнятих Верховною Радою України,- це за-кони про ратифікацію міжнародних договорів.

Міжнародні угоди можна класифікувати за різними критеріями, а саме:

Класифікації

міжнародних

договорів

- за сферою суспільних відносин (угоди з політичних питань, з питань науки і культу-і ри, з правових, економічних, адміністратив­но-правових питань). Охороняючи свій суве­ренітет, держави не допускають, щоб об'єк том міжнародного договору були питання трішньої компетенції держави;

■ВВР Української РСР.- 1986.- № 17.- Ст. 343. 94 РОЗДІЛ 7

• за суб'єктами, які укладають міжнародні угоди (міждер­ жавні угоди, міждержавні з участю міжнародних організацій, міжурядові, міжвідомчі);

• за кількістю суб'єктів (багатосторонні, двосторонні угоди);

• за формою (письмові та усні угоди).

Крім того, міжнародні договори можна поділити на:

• контрактні (згода з певних питань, часто комерційних, адміністративних тощо);

• диспозитивні договори (що стосуються проблем довкіл­ ля, природних ресурсів);

• конститутивні (наприклад Статут ООН);

• договори, що «творять право» (кодифікаційні договори, які намагаються охопити широкі ділянки права, наприклад Конвенція з морського права 1982 р. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. є фактично кодифікаці­ єю звичаю. її ратифікувала третина всіх держав).

У справах щодо ядерних випробувань (Йисіеаг Тезіз Сазез (Аизігаііа V. Ггапсе; Кеш 2еа1апс1 V. Ггапсе) * 1974 р. МСС ви­знав, що стосовно форми договору міжнародне право не встанов­лювало жодних специфічних чи строгих вимог. Не відіграє ве­ликої ролі, чи заява робиться усно, чи в письмовій формі². Фран­ція, не будучи стороною Договору про заборону ядерних випро­бувань, проводила ядерні випробування в атмосфері над Тихим океаном. Австралія та Нова Зеландія висловили протест і розпо­чали справи проти Франції. Однак ще до того, як їх розглянули, Франція припинила випробування і в односторонньому порядку проголосила, що більше не проводитиме таких випробувань в атмосфері. Суд визнав, що декларації, проголошені шляхом од­носторонніх актів, можуть створювати правові зобов'язання. Однак не всі односторонні акти створюють зобов'язання. Серед заяв, зроблених Францією, найважливіші заяви президента рес­публіки. Односторонні акти такого типу, очевидно, створюють зобов'язання в міжнародному праві. їх слід відрізняти від одно­сторонніх політичних заяв чи заяв про наміри, які зазвичай не породжують зобов'язань. Професор С. Туп не погоджується з таким рішенням Суду. Він вважає, що такий односторонній акт ^є Добровільним (^гаііпіоиз) і не може бути контрактом звичаєво­го права (саппоі; Ье соттоп 1а\у сопігасі;). В цивільній традиції такі добровільні контракти можливі. Однак повинен бути обмін ^згодою, тобто має бути двосторонній юридичний акт. У даному ви­падку такої згоди не було і залишилось невідомим, хто прийняв таку декларацію. Згідно ж із рішенням МСС не існує жодних фор­мальних вимог щодо прийняття зобов'язань державами.

¹ Аизїгаііа V. Ггапсе; №\у 2еа1аікі V. Ггапсе [1974] І.С.<І. Кер. 253, а* 267-70.

² 8ее: Іпїегпаіїопаі Ьате Спіеїїу аз Іпіегргеіесі аші Аррііей іп Сапасіа. 5Ш ей.- і Моп(;£отегу РиЬНсаіїопв Ьітііесі, 1993.

95.

право міжнародних договорів

Укладення

міжнародних

договорів

Право укладення міжнародних договорів без пред'явлення відповідних повноважень згідно з Конвенцією 1969 р. мають 1) глави держав, глави урядів і міністри закордонних справ; 2) глави дипломатичних місій щодо прийняття тексту договору між акредитуючою і приймаючою державами; 3) акредитовані дер­жавами представники на міжнародну конфе­ренцію чи в міжнародну організацію з метою прийняття тексту договору на цій конферен­ції чи цією організацією (ст. 7). Будь-яка дія щодо укладення договору особою без відповід­них повноважень не буде мати жодної юри­дичної сили, поки держава не підтвердить цей акт. Як приклад можна навести ситуацію, що виникла у 1951 р. під час підписання Конвен­ції щодо найменування сирів. Вона була під­писана від імені Швеції та Норвегії одним пред­ставником, але виявилось, що він мав повноваження тільки від Норвегії. Однак угода була згодом ратифікована обома сто­ронами і набула чинності '.

Порядок укладення міжнародних договорів Україною ре­гулюється Законом України «Про міжнародні договори Укра­їни». Згідно зі ст. 2 міжнародні договори України укладають­ся з іноземними державами та міжнародними організаціями від імені: України; Уряду; міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади ². Відповідно до проекту Закону України «Про міжнародні договори України» від 18 бе­резня 2002 р. міжнародні договори укладаються: Президен­том України або за його дорученням - міждержавні договори; Кабінетом Міністрів України або за його дорученням - між­урядові договори; міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади - міжвідомчі договори. Президент України Л. Кучма у квітні 2002 р. вніс пропозиції до Закону України «Про міжнародні договори України», зокрема до стат­ті 3: «1. Міжнародні договори України укладаються Президен­том України або за його дорученням - від імені України; Кабі­нетом Міністрів України або за його дорученням - від імені Уряду України...»

Пропозиції щодо укладення міжнародних договорів Укра­їни подаються Уряду України Міністерством закордонних справ України. Інші міністерства і центральні органи державної вико-

¹ 8Наи> М- Ор. сії.- Р. 637.

96

² Закон України «Про міжнародні договори України» // Голос України 10 берез. 1994.- № 44.- С. 9-Ю.