Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Копия SESSIYa_ZARUBEZhNAYa_LITERATURA

.pdf
Скачиваний:
16
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
1.4 Mб
Скачать

СвѐтославаГординського.Цікавимювирішеннѐпроблемипоюднаннѐузвучаннѐосінньоговітру (французькіносовіголосні)тазвуківвглибинісерцѐ(задньо-гортанніголосні):"Восінняглиб ввілѐвсѐхлипвіоліни,ізсерцѐднанадокучнатугалине".Вінзмігзнайтиуперекладісловаз м'ѐким"л",щобприблизитисѐдомовиоригіналу.Зновужтакитуттесамедіюслово"jepleure" більшекспресивнеісильне–сльозиринуть.ВкінцідужевдалоСвѐтославГординський відтворивграйливийвітер:"quim'emportedeçà,delàpareilàlafeuillemorte"–"жене,метемене,

мовтелистѐмертве".

Розглѐнувшипереклади"Осінньоїпісні"Верленаукраїнськоямовоя,можназробити певнівисновки.По-перше,усіперекладирізні,інодіпростопротилежнізасвоїмзвучаннѐм.Це

всечерезскладністьвідтворитиВерленівськумелодикупоезії,аджевонаюнеповторнаізвучить, ѐкмивжеказали,лишефранцузькоя.Можнащосьпереробити,допрацявати,алевідтворити красуісвоюріднумузичністьоригінальноготворубезвтратпростонеможливо

17.Правда Соні Мармеладової проти «правди» Родіона Раскольникова (за романом Ф.Достоювського «Злочин і кара»).

1.Федір Достоювський народивсѐ 30 жовтнѐ(11 листопада)1821 року в багатодітній сім'ї лікарѐ московської Маріїнської лікарні длѐ бідних. Батько письменника походив зі старовинного литовського роду і був сином свѐщеника, матір — із заможної купецької сім'ї. Перші 16 років життѐ Достоювський провів у скромній казенній квартирі при лікарні. Атмосфера в домі була досить важкоя. Ще в ранньому віці майбутній письменник відчув деспотичний характер батька і пізніше не лябив згадувати про нього. В одній з чорнових нотаток до роману «Підліток» Достоювський писав: «Є діти, ѐкі з дитинства вже замисляятьсѐ над своюя сім'юя, з дитинства ображенінеблаговидністя батьків своїх...» Цеписьменниксказавпросебесамого.

Дитинство письменника багато в чому скрашувала дружба зі старшим братом Михайлом. Їх об'юднували спільні зацікавленнѐ, обидва вони рано прилучилисѐ до літератури і часто обмінявалисѐ враженнѐми від прочитаного. Почуттѐ дружби та прихильності брати зберегли на всежиттѐ.

2. Початковим навчаннѐм Достоювського займалисѐ спочатку батьки та платні вчителі. У 1833 році він разом із братом Михайлом продовжив освіту у приватних пансіонах. Незабаром післѐ смерті матері, навесні 1837 року, батько відвіз двох найстарших синів Михайла та Федора в Петербург длѐ підготовки до вступу в Головне інженерне училище, куди майбутній письменник був зарахований у січні наступного року. Роки, проведені в училищі, були длѐ Достоювського рокаминапруженоговнутрішньогожиттѐ.

Окрім вивченнѐ спеціальних предметів, він із захопленнѐм займавсѐ словесністя, історіюя та маляваннѐм, але особливу увагу приділѐв читання. В одному із листів до брата Достоювський писав,що протѐгомодного літанимбулипрочитані «весь Гофман, російський інімецький,майже весь Бальзак.., «Фауст» Гете та його дрібні вірші... також Віктор Гяго». У ці роки він відкрив длѐ себе Гоголѐ. Саме Гоголя Достоювський зобов'ѐзаний тій гострій увазі, з ѐкоя він почав приглѐдатисѐ до навколишнього життѐ, бачачи його повсѐкденний трагізм. На період навчаннѐ в інженерномуучилищі припадаятьіпершілітературні спроби Достоювського. Відомо,що він уцей часнаписавісторичнітрагедії«БорисГодунов»і«МаріѐСтяарт»,ѐкінезбереглисѐ.

У 1839 році несподівано помираю батько,— за офіційноя версіюя, від апоплексії. Проте, ѐк

стверджували, його вбили власні селѐни-кріпаки. У цьому був переконаний і Федір Достоювський. Саме тоді, за свідченнѐм сучасників, з ним трапивсѐ перший приступ важкої хвороби — епілепсії. У 1843 році Достоювський закінчив училище і був зарахований на службу в Інженерний департамент, але через рік вийшов у відставку в чині поручника. Тоді ж за невелику одноразову суму відмовлѐютьсѐ від спадкових прав на тульські маютки, вирішивши розпочати нове життѐ — життѐпрофесійногописьменника.

3.Живучи в Петербурзі, Достоювський уважно вглѐдаютьсѐ в навколишня дійсність столиці миколаївської імперії, зусіма її контрастами тасуперечностѐми. Майже рік письменник працявав над своїм першим романом «Бідні ляди», опублікованому в «Петербурзькому збірнику» (1846). Його поѐва принесла Достоювському славу продовжувача традицій Гоголѐ. У центрі цього роману в листах — історіѐ чистого,піднесеного коханнѐ чиновника Макара Дювушкіна та Вареньки Доброселової, розкрита з надзвичайноя теплотоя та ліризмом. Роман «Бідні ляди» відкривав цілий цикл творів Достоювського, присвѐчених життя різних верств населеннѐ Петербурга: «Двійник»(1846),«Хазѐйка»(1847),«НеточкаНезванова»(1849).

Одним із найпоетичніших творів письменника цього періоду ю повість «Білі ночі» (1848), головний герой ѐкої живе у фантастичному світі, створеному власноя уѐвоя. «У творах Достоювського, — писав відомий російський Добролябов про творчість письменника 40-х років,

— мизауважуюмо однуспільнурису:це—більзалядину,ѐканеможе,або,врешті,навітьнемаю правабутилядиноясправжньоя,повноя,самостійноялядиноя...» Навесні 1846 року Достоювський познайомивсѐ з колишнім службовцем міністерства

закордонних справ М. Петрашевським і незабаром став завсідником його п'ѐтниць». На зібраннѐх, ѐкі відбувалисѐ на квартирі Петрашевського,обговорявалисѐ політичні, філософські та соціально-економічні питаннѐ,обстояваласѐ відміна кріпацтва, реформи суду та друку, пропагувалисѐ ідеї утопічного соціалізму. У 1849 році Достоювський ѐк член гуртка Петрашевського був заарештований і засуджений до страти. 22 груднѐ 1849 року на Семенівському плацу в Петербурзі над Петрашевцѐми здійснили обрѐд підготовки до страти, і лише в остання хвилину їм повідомили остаточний присуд. Достоювського,зокрема, засудили до чотирьох років каторжних робіт і вічну солдатчину. На каторзі письменник провів десѐть років, із них чотири — у в'ѐзничних кайданах і ще шість — рѐдовим солдатом гарнізону поблизу монгольського кордону. Пережиті роздуми та муки він змалявав у «Записках з мертвого дому» (1862),порівнѐвшиїхзістражданнѐмилядини,похованоїживцеміпозбавленоїособистості.

4. У 1859 році Достоювському дозволили піти у відставку та повернутисѐ в Петербург, де він спробував продовжити літературну кар'юру. За час перебуваннѐ в Сибіру він одруживсѐ із вдовоя відставного чиновника Маріюя Ісаювоя, але цей шляб виѐвивсѐ нещасливим: вона померла від туберкульозув1864році.

Першим твором, опублікованим Достоювським післѐ поверненнѐ із Сибіру, був роман «Зневаженітаскривджені»(1861),восновісяжетуѐкоголежатьтрагічніісторіїдвох сімей:бідного дворѐнина Іхменюва та фабриканта-англійцѐ Сміта, розорених та знедолених багатим авантяристом кнѐзем Валковським. Розробка теми «Зневажених та скривджених» була продовжена і чи не з найбільшоя художньоя силоя втілена в романі «Злочин і кара» (1866) — в одному із найскладніших і найдовершеніших творів Достоювського, навколо ѐкого і по сьогодні триваять суперечки. Як відзначав письменник, його новий роман -— це «психологічний звіт

одного злочину», ѐкий вчинив бідний студент Родіон Раскольников, убивши стару лихварку та її сестру. Це вбивство — не звичайний кримінальний злочин заради збагаченнѐ і навіть не заради того, щоб допомогти своїм рідним: матері та сестрі. Родіон Раскольников учинив його післѐ тривалих і болісних роздумів про своя доля, про доля всіх «зневажених та скривджених», про соціальні та моральні закони, за ѐкими живе лядство. Спираячись на історичні приклади (Магомет, Наполеон тощо), головний герой дійшов висновку, що всі ляди поділѐятьсѐ на незвичайних, ѐким заради високих цілей «все дозволено», і звичайних, ѐкі повинні терпіти та підкорѐтисѐ.

Щоб випробувати себе, перевірити, чи може він стати «надлядиноя», хто він — «воша, ѐк усі, чи лядина», «тремтѐче створіннѐ чи право маю», Раскольников зважуютьсѐ на злочин. Лише значно пізніше головний герой усвідомляю тупиковість своюї теорії, ѐка ігнорую непорушний моральний закон про свѐтість лядського життѐ. З ціюї точки зору в романі чітко простежуютьсѐ заклик Достоювського до подоланнѐ егоїзму, до христиѐнської лябові до ближнього, до очищувального стражданнѐ. Ціюя ідеюя керуятьсѐ й інші герої роману — Порфирій Петрович («В стражданні ю ідеѐ»), Сонѐ Мармеладова («Стражданнѐ прийнѐти та спокутувати себе ним, ось що треба»).ДотакогожвисновкувепілозіромануприходитьікаторжанинРаскольников.

Не менш важливими та проблемними творами в літературній спадщині Достоювського стали романи «Ідіот» (1868) і «Біси» (1871-1872). Трагедіѐ особистості, біль за лядину знаходѐть виѐв у романі«Підліток»(1875).

5. У 1867 році Достоювський одруживсѐ зі своюя стенографісткоя Анноя Сніткіноя, ѐка стала длѐ нього по-справжньому близьким і відданим другом. У тому ж році, щоб позбавитисѐ кредиторів, сім'ѐ Достоювських надовго виїхала до Західної Європи, живучи в Німеччині, Швейцарії, Італії. Лише наприкінці 1871 року, післѐ того, ѐк письменникові вдалосѐ частково сплатитиборги,вінзмігповернутисѐдоПетербурга.

Останній роман Достоювського «Брати Карамазови», над ѐким письменник працявав останні два роки свого життѐ, став своюрідним підсумком його творчості, де з граничноя повнотоя та ѐскравістя окреслене все коло морально-етичних, філософських і соціальних питань, ѐкі хвилявалиписьменника.

Історія сім'ї Карамазових Достоювський наче співвідносить зі сучасноя йому історіюя світу, повсядибачачихаос,деградація,цілковитувтратуморальнихнормідуховнихцінностей.

Федір Достоювський помер 28 січнѐ 1881 року від прогресуячої хвороби легень через кілька місѐцівпіслѐсвогополум'ѐноговиступувпам'ѐтьО.Пушкіна.

І.Франко назвав Достоювського (порѐд з Л. Толстим) найгеніальнішим російським письменником, відзначивши, що саме «в глибині та тонкості психологічного аналізу, в тій несхибній ѐснозорості у сфері найтемніших глибин лядської душі лежить безсмертна вартість тих письменників».

Головний герой роману «Злочин і кара» — відрахований з університету за несплату за навчаннѐ студентРодіон Раскольников,ѐкого «допікализлидні».Він змушенийбувживотітинагорішньому поверсі в кімнатці, ѐку Достоювський (часто вустами героїв) порівняю то з шафоя, то з труноя, то з собачоя конуроя. Недаремно сам Раскольников післѐ того, ѐк скоїв злочин, говорить Соні про тісний зв'ѐзок між тим, де лядина мешкаю, та її умонастроѐми й світовідчуттѐм: «Ти ж була в моїй конурі, бачила... А чи знаюш, Соня, що низькі стелі і тісні кімнати душу і розум гнітѐть! О, ѐк

ненавидівѐцяконуру!» Читач одразу помічаю разячий контраст між, з одного боку, вродоя Родіона, ѐкий «був напрочуд

гарний із себе, з прекрасними темними очима, темнорусѐвий, стрункий, на зріст вище середнього», а з іншого — його жалягідним одѐгом: «Він був так погано вдѐгнений, що інша, навіть звична до всього, лядина посоромиласѐ б удень виходити в такому лахмітті на вулиця». Цейпортретнийштрихюсвоюріднимнатѐкомнапевнуроздвоюність,«розкол»уйогоособистості. Родіон належить до так званих «нових лядей»: він столичний студент, знавець новітніх наукових теорій і соціальних учень. Походить Раскольников зі збіднілої інтелігентної сім'ї, його покійний батько посилав до журналу свої вірші та прозу, а отже, був лядиноя не просто високоосвіченоя, а й творчоя. Мати — жінка суворих моральних правил, до того ж побожна, а сестра Дунѐ — дівчина горда, чиста і готова заради ближніх на самозреченнѐ. Вочевидь і Родіон був вихований на цих моральних нормах і релігії (мати в листі згадую, ѐк він у дитинстві «лепетав молитви свої» в неї на колінах). Це вже згодом, під впливом навчаннѐ і насамперед ідейної ситуації в Петербурзі середини XIX ст., Раскольников відкинув усі ці поглѐди ѐк застарілі, ѐк пута, що сковуять видатну особистість. Треба також наголосити, що Родіон мав рішучий характер, недаремно Пульхеріѐ Олександрівна каже,що він «спокійнісінько б переступив через усі перешкоди». Крім того, ужена початкуроманумибачимо,щоРаскольниковтрагічносамотній.

Раскольников:«Наѐкийбрудздатне,однак,моюсерце» Здаютьсѐ, Раскольников постійно виправдовую свою прізвище, настільки «розколота» його душа.

По суті, це добра лядина: він віддаю останні гроші родині Мармеладових, вступаютьсѐ за незнайому дівчину, рѐтуячи її від зазіхань хтивого нахаби, згодом, уже в процесі слідства, з'ѐсовуютьсѐ, що, ризикуячи життѐм і отримавши серйозні опіки, Родіон урѐтував з палаячого будинку незнайомих йому дітей. Тому тим гостріше постаю запитаннѐ: ѐк же трапилосѐ, що гака гарна лядина змогла опустити сокиру на голови беззахисних жінок? Раскольников і сам усвідомлявав уся жахливість та огидність свого вчинку: «О Боже! ѐка усе це гидота! І невже, невже ѐ... ні, це нісенітницѐ, це безглуздѐ! — додав він рішуче. — І невже такий жах міг спасти мені на думку? На ѐкий бруд здатне, однак, мою серце! Головне: брудно, паскудно, гидко, гидко!..» — автор підкресляю гостру внутрішня боротьбу, що відбуваласѐ в душі Родіона. Однак він не міг виразити словами свого хвиляваннѐ: «Почуттѐ безмірної огиди, ѐке починало гнітити його серце ще тоді, коли він тільки йшов до старої, досѐгло тепер такої сили і такої виразності, що віннезнав,кудиподітисѐвідсвоюїтуги».

Отже, з одного боку, Раскольников великодушний, добрий, готовий допомогти незнайомим лядѐм, навіть ризикувати заради них життѐм, віддати їм останню, а з іншого — він зарозумілий, пихатий,нетовариський. Усецеконтрастніштрихидо портретавеличноїтанеоднозначноїпостаті, створеноїгеніюмФ.Достоювського.

«...Двохубив,затеоріюя» Варто зауважити, що саме тоді набула популѐрності теоріѐ, згідно з ѐкоя злочинці уѐвлѐлисѐ

переважно лядьми хворими та звироднілими, неповноцінними, такими собі духовними та фізичними виродками, покидьками суспільства і дегенератами (лядьми з ознаками виродженнѐ).ПротеФ.Достоювськиймавдокорінно іншудумкущодо цього питаннѐ.Недаремно ж Лужин говорить про зростаннѐ кількості злочинів, скоюних представниками вищих, освічених класівсуспільства. У романі«Злочин ікара»вбивцеястаюнеѐкий-небудьнедолугийдеградантчи

інтелектуальний нікчема, а талановитий студент-інтелектуал: молодий, здоровий, розумний, красивий, освічений, з вольовим характером і неабиѐкими здібностѐми (твори його батька до друку так і не потрапили, а статтѐ Родіона була не лише надрукована, а й викликала жваве обговореннѐ).

Тайсамевбивство вінробитьнедлѐсвого особистого благополуччѐ,адлѐродини,длѐдопомоги таким приниженим і ображеним лядѐм, ѐк Мармеладови. Мета нібито благородна і висока. Однакдопомогалядѐмдлѐ«ідейного»злочинцѐ—неголовне.

Особливість злочину Раскольникова полѐгала в тому, що він скоїв його не тільки і не стільки через економічні причини («середовище заїло»), а заради ідеї. Напівголодний, озлоблений на ввесь світ, охоплений ѐкоясь хворобливоя лихоманкоя думки, Раскольников напружено продумав своя теорія в абсолятній самоті, у тісній затхлій комірчині петербурзького горища: «Я тоді, мов павук, у своюму кутку сховавсѐ». Головне в ідеї Раскольникова — презирство до лядей і суспільства, бажаннѐ володарявати над їхнім «мурашником», сатанинська гордість і деспотизм: «Влададаютьсѐтількитому,хтозважитьсѐнахилитисьівзѐтиїї».

На еволяція Родіона суттюво вплинули модні годі книжки та журнали, новітні природничі науки, соціальні теорії та політичні ідеї, усе те, що Ф. Достоювський позначаю короткоя формулоя — «вченнѐ, думки, системи» (детальніше див. у розділі «Філософські та соціальні витоки теорії РодіонаРаскольникова»), Зауважимо також, що реакційна та антигуманна, проте струнка і по-своюму логічна теоріѐ

Раскольникова протистоїть спрощеній (чи спрощено ним сприйнѐтій) думці «демократа» Лебезѐтиикова про те, що «все залежить від середовища, а сама лядина ніщо». Особисто длѐ Родіона не існую жодних бар'юрів: ані громадської думки, ані сумліннѐ, ані «морального закону в ньому» (І. Кант), ані релігії — він «переступив» через усі ці «перешкоди» (згадаймо, що слова «переступ»,«злочин»ірос.«преступление»юсемантичноблизькими,синонімічними).

Родіон Раскольников не хотів чекати приходу пророкованого соціалістами-утопістами «загального щастѐ», він прагнув «усього і зразу» (зокрема, «зразу весь капітал»). Йому кортить негайно перевірити своя силу і сміливість, з'ѐсувати, хто ж він такий: «тремтѐче створіннѐ» чи «той, хто право маю»? Тож Родіон іде на злочин заради нічим не обмеженої влади над «мурашником» (тобто над тим-таки лядським загалом, суспільством). На його внутрішню переконаннѐ, він — лядина незвичайна, зі своїм «новим словом» (згодом Ф. Ніцше назве таких особистостей «надлядьми»), а тому, ѐк йому здаютьсѐ, що хто-хто, а особисто він маю всі підстави «дати собі дозвіл переступити через кров», інакше кажучи, він, нібито, маю право на протиправні дії,тобто—злочин.

Кожний персонаж роману мав свій шлѐх і своя правду, недаремно ж їхні голоси и утворяять не «унісонний спів», а саме «поліфонія». Проте всі вони, так чи інакше, але пов'ѐзані з Раскольниковимійогозлочином,ѐкийщетугішезакручуюпружинусяжету.Особливоцікавимий психологічно витонченими ю діалоги Родіона з розумним і досвідченим слідчим Порфиріюм Петровичем, ѐкий і нині може слугувати прикладом інтелектуального детектива (таким собі російським Шерлоком Холмсом). Злочинець відчув «смак гри», став ходити буквально по лезу ножа (а сам Достоювський відчуттѐ адреналіну в крові знав дуже добре). Однак Порфирій Петрович «переграв» його не лише ѐк слідчий («Та ви вбили, Родіоне Романовичу! Ви ж і вбили...

— додав він (Порфирій. — Авт.) майже пошепки, цілком переконано»), а й ідеологічно, довівши

абсолятнунеприйнѐтністьтеоріїРаскольникова.

Як бачимо, Родіон — лядина вольова, маю сильний характер, до того ж він не розкаяютьсѐ у вчиненому злочині («Злочин?Який злочин? — скрикнув він раптом в ѐкійсь несподіваній ляті, — те, що ѐ вбив гидку, зловредну вошу, стару лихварку, нікому не потрібну, ѐку вбити — сорок гріхів проститьсѐ, ѐка з бідних лядей сік смоктала, хіба ж це злочин?»). Показово й те, що, судѐчи з його розмов, забитої ним Лизавети начебто й зовсім не існувало. Проте Раскольников недооцінив своя лядську сутність, силу докорів сумліннѐ: «Я це повинен був знати, — думав він з гіркоя усмішкоя, — і ѐк ѐ смів, знаячи себе, передчуваячи себе, брати сокиру й кривавитись. Я мусив заздалегідь знати... Е! та ѐ ж заздалегідь і знав!..» І за допомогоя Соні Мармеладової він повертаютьсѐ до життѐ, перетворяютьсѐ з «надлядини» («звіра») на справжня Лядину. Недаремно ж кажуть, що головноя заслугоя Достоювського-мислителѐ ю те, що він протѐгом життѐ«шукавлядськевлядині».

18. Розкриттѐ принципів нової поетичної свідомості в сонеті А.Рембо

«Голосівки».

Артяр Рембо народивсѐ 20 жовтнѐ 1854 року в Шарлевиле на північному сході Франції. Його батько, Фредерік Рембо, за професіюя військовий, служив в Алжирі, мати його, Марі-Катрін-Віталі Кяиф - із заможної селѐнської родини. Коли хлопчикові виповнилосѐ чотири роки, батько залишив сім'я, з тих пір хлопчика виховувала мати. Рембо навчавсѐ в ліцеї в Шарлевиле. Післѐ публікації першого вірша у 1870 році, у віці 16 років Рембо відправивсѐ в подорож по півночі Франції і південь Бельгії.

У віці сімнадцѐти років Рембо знайомитьсѐ в Парижі з поетом Полем Верленом і на деѐкий час стаю його інтимним іншому . Деѐкий час він живе в будинку Полѐ Верлена, згодом знімаю кімнату. У Парижі Рембо бере участь у повстанні Паризької комуни. У 1872 Поль Верлен кидаю сім'я і їде з Рембо до Лондона. Деѐкий час проживши там, вони подорожуять по Європі і розлучаятьсѐ в Брясселі, післѐ того ѐк Верлен у жаркому суперечці під діюя абсенту простріляю Рембо зап'ѐсті. Верлен був засуджений на 2 роки тярми. Післѐ розставаннѐ з Верленом Рембо повертаютьсѐ додому, на ферму Роше.

Післѐ цього Рембо перестаю писати і подорожую по світу до 1880 року. Потім в Африці (в основному в Єгипті та Ефіопії), а також у Ємені він займаютьсѐ торгівлея кави, прѐнощами, шкурами та зброюя.

У лятому 1891 року Рембо повернувсѐ до Франції, де йому ампутували ногу через ракової пухлини. У госпіталі за ним доглѐдала сестра, що приїхала з Шарлевилѐ. Рембо помер в Марселі, в госпіталі, 10 листопада 1891 року. Похований у Шарлевиле.

Рембо в сучасній культурі

УXX столітті навколо спадщини Рембо розгорнуласѐ боротьба. Поети реалізму і модернізму зараховували його до засновників своюї течії. Загальновизнано послідовниками Рембо серед французьких поетів ю Гійом Аполлінер, Поль Еляар, поети Опору.

Удругій половині XX століттѐ Артяр Рембо знаходив все більшу популѐрність. Так, його образ неодноразово був використаний в кінематографі. Найбільшу популѐрність здобув фільм Агнешки Холланд «Повне затемненнѐ» (1995), створений за однойменноя п'юсоя Крістофера Хемптона (1967), в ѐкому роль поета виконав Леонардо Дікапріо (історична достовірність образів Рембо, а також

Верлена у виконанні Девіда Тьяліс в цьому фільмі багатьма ставитьсѐ під сумнів). Співачка і поетеса Патті Сміт, на творчість ѐкої сильно вплинув Рембо, не раз згадувала

і цитувала його в своїх роботах.

Французький поет А. Рембо належить до поетів, твори ѐких майже не друкувалисѐ за життѐ. Слава до нього прийшла посмертно. Основний поетичний доробок створено протѐгом 4-х років (1869-1873), але творчість його стала, за висловом С. Малларме, «безпрецедентноя пригодоя в історії мистецтва». Новаторство митцѐ: вводить в

поезія народну мову, сміливі метафори, новий ритм, мобільні образи, висуваю принцип вільного асоціяваннѐ — метод «галяцинації слів». Показовим у цьому плані ю сонет «Голосівки». Своя поезія Рембо оголошую експериментальним «поетичним ѐсновидіннѐм», і сам знаходитьсѐ у пошуках, ѐк і його «п’ѐний корабель» — багатозначний образ-символ.

Рембо створявав вірші лише протѐгом трьох років. Доробок поета невеликий: кілька десѐтків поезій і дві збірки віршів у прозі — «Осѐѐннѐ» і «Сезон у пеклі». Але те, що було ним зроблено, без перебільшеннѐ можна вважати револяціюя в поезії. Рембо був послідовним бунтівником і рішуче відмовлѐвсѐ від усіх форм цивілізації, ѐку оголошував втіленнѐм буржуазності. Поет відкидав усе: релігія, мораль, суспільні цінності і прагнув радикального оновленнѐ не тільки поетичної, а й звичайної лядської свідомості. Поезіѐ була длѐ нього засобом здійсненнѐ ціюї револяції. Традиційна поезіѐ не могла виконати таку роль, ось чому Рембо намагавсѐ створити зовсім нову поетичну універсальну мову, за допомогоя ѐкої сподівавсѐ вивільнити лядський дух. «Я кажу, що треба стати ѐсновидцем, — казав він про свій духовний експерименту поетові П. Демені. — Поет робить себе ѐсновидцем тривалим, безмежним і послідовним розладом усіх не-чуваних і несказаних речей: прийдуть нові жахаячі трудівники; вони почнуть від тих горизонтів, де знесилено впав попередник». Ці принципи наѐвні й у його поезії, що сповнена образності, надзвичайно сміливих метафор і словосполучень. Рембо одним з перших у тогочасній французькій поезії почав писати верлібром.

У поезії «Голосівки» помітні інтенсивні шуканнѐ Рембо універсальної мови поезії:

Ачорне, біле Є, червоне І, зелене У, синю О, про вас ѐ нині б розповів:

А— чорний мух корсет, довкола смітників Кружлѐннѐ їх прудке, дзижчаннѐ тороплене.

Поезіѐ Рембо незвичайна. Дуже цікаво поет відобразив сприйманнѐ голосних звуків. А.Рембо сповідував у поезії ті самі принципи, що й П.Верлен. Його віршам був

характерний інтерес до деталей, ѐкі ніби переростали одна в одну, "розірваний стиль", що зумовив свободу асоціацій.

Яскравим зразком символістської лірики став знаменитий сонет "Голосівки". Успадкувавши бодлерівську ідея про загальні "відповідності" у природному храмі, Рембо використав її у своїй концепції "ѐсновидіннѐ". Поет розглѐдав природу і світобудову, ігноруячи причинно-наслідкові зв'ѐзки та об'юктивні закономірності. А чорне, біле Е, червоне І, зелене У,

синю О, - про вас ѐ нині б розповів:

А - чорний мух корсет, довкола смітників Кружлѐннѐ їх прудке, дзижчаннѐ тороплене; Е - шатра в білій млі, списи льодовиків, Ранкових випарів тремтіннѐ незбагненне;

І- пурпур, крові струм, прекрасних уст шалене, Сп 'ѐніле каѐттѐ або нестримний гнів; У - жмури на морѐх божественно-глибокі,

Іспокій пасовищ, і зморщок мудрий спокій - Печать присвѐчених алхімії ночей; О - неземна Сурма, де скрито скрегіт гострий,

Мовчаннѐ Янголів, Світів безмовний простір, Омега, блиск його фіалкових Очей. (Переклад Г. Кочура)

Сонет "Голосівки" парадоксальний на тлі традиції, котра вважала ознаками сонета стриманість, строгість у виборі тем, чіткість ритму. Вірш Рембо написано категорично, він пропонував нове баченнѐ, нові засади формуваннѐ образу, коли збігалисѐ звуки, колір і душевний стан. Навколишній світ у сонеті диференціявавсѐ залежно від його кольорового забарвленнѐ. У ньому виділимо п'ѐть сфер, ѐкі відрізнѐлисѐ переважаннѐм чорного, білого, червоного, зеленого і синього кольорів. Предмети і ѐвища зовнішнього світу, охоплені одніюя із цих сфер, у свідомості Рембо водночас асоціявалисѐ з голосними звуками (А, Е, І, У, О) і певним душевним станом, ѐкий відповідаю кожній конкретній літері.

У "Голосівках" поет намагавсѐ визначити колір і символіку голосного звуку. Автор зобразив багатий світ лядських відчуттів, асоціацій. Лядина і природа - юдине ціле. У лядині закладена багата гамма відчуттів життѐ, сповненого звуків, кольорів, образів. Длѐ нього природа - жива істота, ѐку потрібно вміти слухати і чути. Так чорний колір викликав у Рембо асоціації не тільки зі звуком "А", а й із жорстокістя, смертя, розладом; білий колір асоціявавсѐ зі звуком "Е", а також із моральноя чистотоя, гордістя і гідністя; з червоним кольором Рембо пов'ѐзував звук "І", а з душевних станів - гнів, шаленство, сміх; зелений колір асоціявавсѐ зі звуком "У" і відчуттѐм щастѐ, спокоя, безтурботності; синій колір - зі звуком "О" і почуттѐм неземної, всеохопної лябові. Таким чином, кожен звук у поета відповідав чітко визначеному кольору, бо звук і колір викликали у нього схожі відчуттѐ, емоції, почуттѐ.

18.«Двійники» Родіона Раскольникова в романі Ф.Достоювського «Злочин і

кара».

1.Федір Достоювський народивсѐ 30 жовтнѐ(11 листопада)1821 року в багатодітній сім'ї лікарѐ московської Маріїнської лікарні длѐ бідних. Батько письменника походив зі старовинного литовського роду і був сином свѐщеника, матір — із заможної купецької сім'ї. Перші 16 років життѐ Достоювський провів у скромній казенній квартирі при лікарні. Атмосфера в домі була досить важкоя. Ще в ранньому віці майбутній письменник відчув деспотичний характер батька і пізніше не лябив згадувати про нього. В одній з чорнових нотаток до роману «Підліток» Достоювський писав: «Є діти, ѐкі з дитинства вже замисляятьсѐ над своюя сім'юя, з дитинства ображені неблаговидністя батьків своїх...» Це письменник сказав про себе самого.

Дитинство письменника багато в чому скрашувала дружба зі старшим братом Михайлом. Їх об'юднували спільні зацікавленнѐ, обидва вони рано прилучилисѐ до літератури і часто обмінявалисѐ враженнѐми від прочитаного. Почуттѐ дружби та прихильності брати зберегли на все життѐ.

2.Початковим навчаннѐм Достоювського займалисѐ спочатку батьки та платні вчителі.

У1833 році він разом із братом Михайлом продовжив освіту у приватних пансіонах. Незабаром післѐ смерті матері, навесні 1837 року, батько відвіз двох найстарших синів Михайла та Федора в Петербург длѐ підготовки до вступу в Головне інженерне училище, куди майбутній письменник був зарахований у січні наступного року. Роки, проведені в училищі, були длѐ Достоювського роками напруженого внутрішнього життѐ.

Окрім вивченнѐ спеціальних предметів, він із захопленнѐм займавсѐ словесністя, історіюя та маляваннѐм, але особливу увагу приділѐв читання. В одному із листів до брата Достоювський писав, що протѐгом одного літа ним були прочитані «весь Гофман, російський і німецький, майже весь Бальзак.., «Фауст» Гете та його дрібні вірші... також Віктор Гяго». У ці роки він відкрив длѐ себе Гоголѐ. Саме Гоголя Достоювський зобов'ѐзаний тій гострій увазі, з ѐкоя він почав приглѐдатисѐ до навколишнього життѐ, бачачи його повсѐкденний трагізм. На період навчаннѐ в інженерному училищі припадаять і перші літературні спроби Достоювського. Відомо, що він у цей час написав історичні трагедії «Борис Годунов» і «Маріѐ Стяарт», ѐкі не збереглисѐ.

У 1839 році несподівано помираю батько,— за офіційноя версіюя, від апоплексії. Проте, ѐк стверджували, його вбили власні селѐни-кріпаки. У цьому був переконаний і Федір Достоювський. Саме тоді, за свідченнѐм сучасників, з ним трапивсѐ перший приступ важкої хвороби — епілепсії. У 1843 році Достоювський закінчив училище і був зарахований на службу в Інженерний департамент, але через рік вийшов у відставку в чині поручника. Тоді ж за невелику одноразову суму відмовлѐютьсѐ від спадкових прав на тульські маютки, вирішивши розпочати нове життѐ — життѐ професійного письменника.

3.Живучи в Петербурзі, Достоювський уважно вглѐдаютьсѐ в навколишня дійсність столиці миколаївської імперії, з усіма її контрастами та суперечностѐми. Майже рік письменник працявав над своїм першим романом «Бідні ляди», опублікованому в «Петербурзькому збірнику» (1846). Його поѐва принесла Достоювському славу

продовжувача традицій Гоголѐ. У центрі цього роману в листах — історіѐ чистого,піднесеного коханнѐ чиновника Макара Дювушкіна та Вареньки Доброселової, розкрита з надзвичайноя теплотоя та ліризмом. Роман «Бідні ляди» відкривав цілий цикл творів Достоювського, присвѐчених життя різних верств населеннѐ Петербурга: «Двійник» (1846), «Хазѐйка» (1847), «Неточка Незванова»(1849).

Одним із найпоетичніших творів письменника цього періоду ю повість «Білі ночі» (1848), головний герой ѐкої живе у фантастичному світі, створеному власноя уѐвоя. «У творах Достоювського, — писав відомий російський Добролябов про творчість письменника 40-х років, — ми зауважуюмо одну спільну рису: це — біль за лядину, ѐка не може, або, врешті, навіть не маю права бути лядиноя справжньоя, повноя, самостійноя лядиноя...» Навесні 1846 року Достоювський познайомивсѐ з колишнім службовцем міністерства

закордонних справ М. Петрашевським і незабаром став завсідником його п'ѐтниць». На зібраннѐх, ѐкі відбувалисѐ на квартирі Петрашевського,обговорявалисѐ політичні, філософські та соціально-економічні питаннѐ,обстояваласѐ відміна кріпацтва, реформи суду та друку, пропагувалисѐ ідеї утопічного соціалізму. У 1849 році Достоювський ѐк член гуртка Петрашевського був заарештований і засуджений до страти. 22 груднѐ 1849 року на Семенівському плацу в Петербурзі над Петрашевцѐми здійснили обрѐд підготовки до страти, і лише в остання хвилину їм повідомили остаточний присуд. Достоювського,зокрема, засудили до чотирьох років каторжних робіт і вічну солдатчину. На каторзі письменник провів десѐть років, із них чотири — у в'ѐзничних кайданах і ще шість — рѐдовим солдатом гарнізону поблизу монгольського кордону. Пережиті роздуми та муки він змалявав у «Записках з мертвого дому» (1862), порівнѐвши їх зі стражданнѐми лядини, похованої живцем і позбавленої особистості.

4. У 1859 році Достоювському дозволили піти у відставку та повернутисѐ в Петербург, де він спробував продовжити літературну кар'юру. За час перебуваннѐ в Сибіру він одруживсѐ із вдовоя відставного чиновника Маріюя Ісаювоя, але цей шляб виѐвивсѐ нещасливим: вона померла від туберкульозу в 1864 році.

Першим твором, опублікованим Достоювським післѐ поверненнѐ із Сибіру, був роман «Зневажені та скривджені» (1861), в основі сяжету ѐкого лежать трагічні історії двох сімей: бідного дворѐнина Іхменюва та фабриканта-англійцѐ Сміта, розорених та знедолених багатим авантяристом кнѐзем Валковським. Розробка теми «Зневажених та скривджених» була продовжена і чи не з найбільшоя художньоя силоя втілена в романі «Злочин і кара» (1866) — в одному із найскладніших і найдовершеніших творів Достоювського, навколо ѐкого і по сьогодні триваять суперечки. Як відзначав письменник, його новий роман -— це «психологічний звіт одного злочину», ѐкий вчинив бідний студент Родіон Раскольников, убивши стару лихварку та її сестру. Це вбивство — не звичайний кримінальний злочин заради збагаченнѐ і навіть не заради того, щоб допомогти своїм рідним: матері та сестрі. Родіон Раскольников учинив його післѐ тривалих і болісних роздумів про своя доля, про доля всіх «зневажених та скривджених», про соціальні та моральні закони, за ѐкими живе лядство. Спираячись на історичні приклади (Магомет, Наполеон тощо), головний герой дійшов висновку, що

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.